Суспільство як соціальний феномен. Основні теорії його походження

Соціологічна думка від свого зародження постійно намагалася пізнати, осмислити сутність, основні засади функціонування, найхарактерніші особливості суспіль­ства як соціального феномену. Так, античні філософи, зокрема Арістотель, Платон, ототожнювали суспільст­во з державою. У середньовіччі поширеною була думка про те, що суспільство виникло внаслідок домовленості людини з Богом; у Новий час побутувала ідея суспільно­го договору між людьми, внаслідок якого постало суспільство, хоча деякі філософи (Д. Дідро) вважали, що життя людей завжди було суспільним.

Якісно нове розуміння категорії «суспільство» за­пропонувала соціологія в середині XIX — на початку XX ст. Так, О. Конт і Г. Спенсер вважали його динаміч­ним утворенням, що, як і кожний живий організм, пе­ребуває у постійному розвитку, виявляючи здатність до саморегулювання. Е. Дюркгейм розглядав суспільс­тво як надіндивідуальну реальність, що заснована на колективних уявленнях. Для М. Вебера суспільство — це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тоб­то орієнтованих на інших людей, дій. Г. Тард розумів суспільство як продукт взаємодії індивідуальних сві­домостей через передавання людьми один одному пе­реконань, прагнень, спонукань тощо. За К. Марксом, суспільство є живим організмом, сутність якого вияв­ляється у залежності усіх соціальних підсистем від економічної; це сукупність відносин між людьми, що формуються та історично розвиваються у процесі спіль­ної діяльності.

Різні аспекти суспільства як соціологічного феноме­ну є предметом багатьох сучасних досліджень. Залежно від погляду на суспільство як фундаментальну катего­рію соціології формувалися відповідні теорії суспільст­ва, у розвитку яких простежується три періоди:

1. Кінець XVIII — початок XX ст. Соціологія функ­ціонувала як сукупність поглядів щодо промислового суспільства. Всі тодішні теорії виходили з того, що сус­пільство, яке зароджується, має індустріальний харак­тер, а економічна система визначає тип суспільства, за­дає принцип суспільного порядку.

2. 20-ті — кінець 60-х років XX ст. Учення цього пе­ріоду зосереджувалися на фіксації нових специфічних ознак, явищ, зумовлених переходом до стадії організо­ваного капіталізму, передусім в економічній сфері. Су­спільство вони тлумачили як державно-монополістич­ний (з точки зору форми власності), організований (з огляду на соціальні та економічні процеси), зрілий, розвинутий капіталізм як менеджеріальне суспільство (враховуючи домінуючу професію у всіх галузях), як суспільство масової культури.

3. 70—90-ті роки XX ст. На цьому етапі виника­ють «концепції інформаційного суспільства» (теорії Д. Белла, Р. Дарендофа, А. Тоффлера, Ф. Ферроратті та ін.), які фіксують трансформації в економічній системі, структурі формальної та неформальної влади, ін­формаційній сфері. Вони розглядають інформаційне суспільство як особливу стадію історичного та соціально-економічного розвитку людства.

Суспільство є високоабстрактною категорією, витво­реною на перетині соціальної філософії, соціології, істо­рії та інших наук, надзвичайно складним соціальним феноменом, що зумовило різні його тлумачення.

Суспільство — сукупність усіх засобів взаємодії та форм об'єднан­ня людей, що склалися історично, мають спільну територію, за­гальні культурні цінності та соціальні норми, характеризуються соціокультурною ідентичністю її членів.

Цей термін вживається і на позначення конкретного виду суспільства з його історичними, економічними, культурними особливостями (наприклад, українське суспільство).

До найхарактерніших сутнісних ознак суспільства належать:

— спільність території проживання людей, що взає­модіють між собою;

— цілісність і сталість (єдине ціле);

— здатність підтримувати та відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків;

— певний рівень розвитку культури, система норм і цінностей, покладених в основу соціальних зв'язків між людьми;

— автономність та самодостатність, самовідтворен­ня, саморегулювання, саморозвиток.

Із соціологічної точки зору американський вчений Едуард-Альберт Шілз (нар. 1911) суспільством вважав об'єднання, що відповідає таким критеріям:

— існування його як елементу більшої системи;

— ідентифікація з певною територією;

— наявність власної назви та історії;

— укладення шлюбів між представниками даного об'єднання (суспільства);

— поповнення за рахунок дітей, які визнані предста­вниками цього суспільства;

— існування його у тривалішому часі, ніж середня тривалість життя окремого індивіда;

— єдність загальної системи цінностей (традицій, звичаїв, норм, законів, правил тощо).

Усе це дає змогу трактувати суспільство як соціаль­ну систему.

Соціальна система— цілісне утворення, основним елементом яко­го є люди, їх зв'язки, взаємодії та взаємовідносини, соціальні інсти­тути та організації, соціальні групи та спільноти, норми і цінності.

Кожен з цих елементів соціальної системи перебуває у взаємозв'язках з іншими, займає специфічне місце та відіграє певну роль у ній. Завдання соціології полягає у з'ясуванні структури суспільства, науковій характерис­тиці його елементів, їх взаємодії і взаємозв'язку.

На думку американського соціолога Алвіна Тоффлера (нар. 1928), структуру суспільства визначають такі компоненти:

1) техносфера (енергетична підсистема, система ви­робництва, розподілу);

2) соціосфера (різні соціальні інститути);

3) біосфера;

4) сфера влади (формальні й неформальні інститути політики);

5) іносфера (системи інформації та соціальної кому­нікації);

6) психосфера (сфера міжособистісних стосунків). Усі перелічені структурні елементи рівнозначні та рівноправні.

Саме завдяки структурі суспільство якісно відрізняється як від хаотичного скупчення людей, так і від інших соціальних явищ. Соціальна структура ви­значає стабільність суспільства як системи, що функціо­нує та розвивається за власними законами.

Існує й протилежна точка зору на цю проблему. На­приклад, німецький письменник Томас Манн (1875— 1955) вважає, що якби це було можливим, він зовсім відмовився б від категорії «суспільство», позаяк воно не є соціальною системою. А оскільки немає системи, то не існує й рівнів чи підсистем. Тому найточнішими щодо вивчення структури та історії суспільств будуть терміно­логічні пояснення взаємовідносин чотирьох рівнознач­них джерел влади: ідеологічних, економічних, політичних, військових. У кожний конкретний історичний мо­мент можливе різне їх співвідношення, що і визначає конкретну історичну якість суспільства.

Різними є погляди і на причини та процес виникнен­ня суспільства, які зводяться до трьох теорій.

1. Природна (праця створила людину, перетворив­ши стадо на культурне угруповання виробників).

2. Божественна (Бог створив людину, заповів їй матеріальний світ і моральний закон).

3. Космічна (людство створене інопланетянами, які маніпулюють ним у власних цілях).

Ці теорії надто абстрактно, по-філософськи пояснюють виникнення суспільства. Соціологічні наукові концепції по-своєму трактують походження суспільства, апелюють до різних чинників, що зумовлювали цей процес.

Інструментальна концепція. Згідно з нею голов ним чинником, що зумовив формування суспільства, є здогадливість та кмітливість людини, завдяки яким во на винайшла спеціальні знаряддя для задоволення вла­сних потреб. Спочатку примітивні, дедалі досконаліші, вони зберігали зусилля людини у добуванні їжі та тепла. Використовуючи знаряддя, вона навчилася працю­вати, поліпшувала свій добробут. Це зумовило функціо­нальне дрібнення родової общини, поділ праці, що, у свою чергу, спричинило виникнення економічних від­мінностей між людьми та родинними групами.

З'явила­ся і почала розвиватися соціальна організація.

Сексуальна концепція. Прихильники її вважають, що головним чинником зародження суспільства є поза-сезонний характер розмноження людини та її задово­лення від статевого акту. Це надає процесові виношу­вання і народження спонтанності, позаконтрольності, а існуванню групи — непередбачуваності. Відповідно, в общині надмірна кількість слабких, незахищених осіб, що потребують опіки і за низького рівня розвитку ризи­кують загинути. Тому природна необхідність контролю над народжуваністю зумовила формування родин, ви­никнення норм, які регулювали сексуальні та інші від­носини в угрупованні, сприяли плануванню господарсь­кого життя тощо. Постійний розвиток регулюючих норм стимулював еволюцію общин, зумовивши з часом виникнення соціальної організації.

Кратична концепція. Згідно з кратичною (грец. kratos — сила, влада) концепцією сила та розум розподіле­ні між людьми нерівномірно. Разом з природною екс­пансивністю (жадобою і цікавістю) переваги окремих людей за певними критеріями (фізична міць, спостере­жливість, спритність тощо) дають їм змогу зайняти ви­гідні позиції, здобути краще місце, їжу, сексуального партнера та ін. Навчившись панувати та отримувати

знаки улесливості одноплемінників, лідери почали ут­верджувати систему правил шанування вождя, переда­вання влади, розподілу привілеїв серед інших членів уг­руповання. Норми, які забезпечують відносини нерів­ності, стають основними для соціальної організації. Еліта використовує владу як засіб впливу на маси та привласнення ресурсів, створюваних общиною, забез­печуючи водночас її подальший розвиток.

Гендерна концепція. Вона заснована на аналізі роз­поділу соціальних ролей між особами жіночої та чоло­вічої статі. Оскільки жінка володіє біологічною моно­полією на відтворення роду і для немовлят є не тільки кровним, а й першим взірцем для наслідування, її роль і воля в общині особливо значущі. Відповідно, значу­щість чоловіка значно менша, його роль зведена до обс­луговування процесу відтворення (забезпечення зачат­тя, захисту, тепла, їжі тощо). За соціальними ролями жінки незамінніші за чоловіків. Незадоволені своїм становищем чоловіки створили штучну противагу жіно­чій «монополії відтворення» у формі чоловічої «монопо­лії на встановлення порядку», а коли вони стали домов­лятися про розподіл жінок, виникла соціальна органі­зація. Попри те що чоловіки споконвіку порушують власні домовленості, вони продовжують дотримуватись первісної кругової поруки, не допускаючи жінок до со­ціально значущих сфер, пов'язаних з владою, управлін­ням, розпорядженням ресурсів.

Семантична концепція. Стрижнем її є визнання фі­зичної, психологічної, розумової слабкості людини як біологічної істоти, яка є ще й одним з наймолодших ви­дів живого світу (8—10 млн. років еволюції). У зв'язку з біологічною вразливістю закон виживання штовхає людей до об'єднання зусиль, тобто до створення колек­тивної організації, яка здійснює координацію, диферен­ціацію та комбінування їх функцій. Усе це потребує по­передньої домовленості, що можливо лише з розвитком спілкування, використання мови як його засобу. Вироб­ляючи символи та значення, домовляючись про прави­ла їх тлумачення, активно застосовуючи мову, люди формують організований світ комунікації, яка опосе­редковує їх матеріальну діяльність. Унаслідок цих про­цесів виникає система упорядкованих колективних вза­ємодій, формується суспільство.