Соціальний інститут: поняття та функції. Характеристика дисфункції

Соціальний інститут як термін широко застосовується для опису регулярно повторюваних протягом тривалого часу соціальних практик, що санкціоновані та підтримуються з допомогою соціальних норм і мають важливе значення в структурі суспільства.

Поняття соціального інституту часто застосовують поряд із поняттями соціальної ролі та соціальної групи. Проте, поняття «соціальний інститут», так само позначаючи усталені зразки поведінки, є, порівняно з поняттям ролі, поняттям вищого порядку, яке включає багато ролей. Деякі науковці проводять межу між соціальним інститутом та соціальною групою лише у кількісному вимірі, оскільки соціальним групам також властиві певні групові моделі поведінки. Проте, група — це, в першу чергу, сукупність індивідів, що взаємодіють між собою, а інститут — система соціальних зв'язків та сукупність соціальних норм, що реалізуються на практиці.

Дотепер соціологи не змогли дійти згоди щодо того, що ж таке соціальний інститут, тому наведемо кілька варіантів визначення поняття «соціальний інститут»:

Соціальний інститут — набір правил, що пов'язаний з певним соціальним контекстом, який допомагає реалізації важливих соціальних функцій^[2].

Соціальний інститут — організована система зв'язків та соціальних норм, яка об'єднує важливі суспільні цінності та процедури, які задовольняють основні потреби суспільства. В даному випадку, суспільні цінності — поширені ідеї та цілі, суспільні процедури — стандартизовані зразки поведінки у групових процесах, система соціальних зв'язків — переплетіння ролей та статусів, завдяки яким ця поведінка здійснюється та утримається у визначених межах ^[3].

За польським соціологом Яном Щепанським, усю сукупність значень поняття «соціальний інститут» можна звести до чотирьох основних:

1. певна група осіб, що мають виконувати важливу для спільного життя роботу, тобто група людей, що виконує суспільні функції;

2. певні організаційні форми комплексу функцій, що виконуються деякими членами групи від імені всієї групи;

3. сукупність матеріальних установ та засобів, які дозволяють уповноваженим індивідам виконувати суспільні безособистісні функції, що мають на меті задоволення потреб та регулювання поведінки;

4. деякі соціальні ролі, що є важливими для групи.

Історія поняття

На початку розвитку соціології, соціальна реальність розглядалась як реальність інституціональна, тобто реальність соціальних інститутів. Відповідно і перша в історії соціології перспектива сприйняття, опису і пояснення дійсності отримала назву інституціоналізм. Власне і соціологія розглядалась як наука про макроструктури суспільства — соціальні інститути.

Еміль Дюркгайм

Соціальні інститути мають практично необмежену владу над окремими індивідами в плані нав'язування обов'язкових способів дії (стандарти та зразки поведінки). Проте, влада проявляється тільки тоді, коли індивід вступає у конфлікт із способами дії й інститут змушений застосовувати щодо індивіда санкції.

Макс Вебер

Для існування та нормального функціонування соціальних інститутів, вони мають бути легітимними. Легітимність досягається трьома шляхами.

1. Легітимація через максимально генералізовані цінності та сенси (ціннісно-ідеологічна).

2. Легітимація через правові норми, що конкретизують генералізовані цінності (правова).

3. Легітимація через спільноти, до яких належить або прагне належати індивід (соціально-групова).

Джордж Герберт, Пітер Бергер і Томас Лукман

Соціальний інститут — типові реакції індивідів на типові ситуації; інстанції соціалізації, кінцева мета яких — «виробництво» індивідів, що адекватні вимогам даного суспільства.

Талкотт Парсонс

Соціальні інститути — надособистісні утворення, які утворюють макроструктуру суспільства. Між інститутами існують два типи відносин: координації (розмежування повноважень та сфер відповідальності) та субординації. Тип суспільства залежить від домінантного інституту (сім'я — родове, церква — феодальне тощо).

Явні функції:

1. Закріплення та відтворення суспільних відносин.

2. Інтегруюча функція.

3. Транслююча функція — передача соціального досвіду.

4. Комунікативна функція — поширення отриманої в інституті інформації як в межах так і поза межами інституту.

Латентні функції — результати діяльності соціальних інститутів, які виходять за межі безпосередніх цілей людини.

Дисфункція соціального інституту. Порушення нормативного взаємодії із соціальним середовищем, в якості якої виступає товариство або спільнота, називається дисфункцією соціального інституту. Як зазначалося раніше, основою формування і функціонування конкретного соціального інституту є задоволення тієї або іншої соціальної потреби. В умовах інтенсивного перебігу суспільних процесів, прискорення темпів соціальних змін може виникнути ситуація, коли змінилися суспільні потреби не знаходять адекватного відображення в структурі і функціях відповідних соціальних інститутів. В результаті в їх діяльності може виникнути дисфункція. Зі змістовної точки зору, дисфункція виражається в неясності цілей діяльності інституту, невизначеності функцій, у падінні його соціального престижу і авторитету, виродження його окремих функцій в "символічну", ритуальнудіяльність, тобто діяльність, не спрямовану на досягнення раціональної мети (приклад - освіта і наука в РФ).

Одним з явних виражень дисфункції соціального інституту є персоналізація його діяльності. Соціальний інститут, як відомо, функціонує за своїми, об'єктивно діючими механізмами, де кожна людина, на основі норм і зразків поведінки, у відповідності зі своїм статусом, грає визначені ролі. Персоналізація соціального інституту означає, що він перестає діяти відповідно до об'єктивних потреб і об'єктивно встановлених цілей, змінюючи свої функції залежно від інтересів окремих осіб, їх персональних якостей і властивостей.

Незадоволена суспільна потреба може викликати до життя стихійне поява нормативно неврегульованих видів діяльності, що прагнуть заповнити дисфункцію інституту, однак за рахунок порушення існуючих норм і правил. У своїх крайніх формах активність подібного роду може виражатися в протиправній діяльності. Так, дисфункція деяких економічних інститутів є причиною існування так званої "тіньової економіки", виливається в спекуляцію, хабарництво, крадіжки і т. п. Виправлення дисфункції може бути досягнуто зміною самого соціального інституту або ж створенням нового соціального інституту, який задовольняє дану суспільну потребу.

4. Соціальна стратифікація, її історичні типи
У суспільстві існує безліч груп, але всі вони не рівні, як і не рівні люди, які складають ці групи. Тобто завжди існує соціальна нерівність. Однак рівні та форми соціальної нерівності можуть бути різними.
Центральним поняттям при аналізі соціальної нерівності є поняття соціальної стратифікації.
Соціальна стратифікація (від лат. Stratum - шар, пласт) - нашарування, нашарування груп, що мають різний доступ до соціальних благ у силу свого положення в суспільній ієрархії. Страта включає в себе безліч людей, схожих за якоюсь ознакою, які відчувають себе пов'язаними один з одним. Як ознаки можуть виступати економічні, політичні, соціально-демографічні, культурні характеристики, але вони обов'язково повинні бути статусними, тобто мати ранговий характер.
У соціології існують різні методологічні підходи до аналізу сутності, витоків і перспектив розвитку соціальної стратифікації.

Функціональний підхід	Конфліктний підхід	Еволюційний підхід
1. Стратифікація природна, необхідна, неминуча, бо пов'язана з різноманіттям потреб, функцій і соціальних ролей.	1. Стратифікація не необхідна, але і не неминуча. Вона виникає з конфлікту груп.	1. Стратифікація не завжди є необхідною і корисною. Вона з'являється не тільки в силу природних потреб, але і на основі конфлікту, який виникає в результаті розподілу додаткового продукту
2. Винагорода здійснюється відповідно до ролі і тому справедливо.	2. Стратифікація не справедлива. Її визначають інтереси можновладців.	2. Винагорода може бути справедливим і несправедливим.
3. Стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства.	3. Стратифікація ускладнює нормальне функціонування суспільства.	3. Стратифікація може сприяти, а може і завадити розвитку.

М. Вебер виділив три соціальні ресурсу, що породжують соціальну стратифікацію:

1. Власність. 2. Влада. 3. Престиж.

Іншими словами, соціальна група, що знаходиться на більш високому рівні соціальної ієрархії, володіє великими обсягами влади, власності і престижу.
П. Сорокін запропонував ідею багатовимірної стратифікації, тобто, на його погляд, існує не єдина стратификационная піраміда, а три:

Економічна стратифікація.

Політична стратифікація.

Професійна стратифікація.

Високий соціальний статус в одній стратифікації не завжди пов'язаний з високим статусом в іншій стратифікації (наприклад, Президент США має найвищим статусом у політичній стратифікації, а його статус в економічній стратифікації набагато нижче).

Кожне суспільство має свою систему соціальної стратифікації. Розрізняють два різновиди стратифікації:

1. Закриту - існують жорсткі межі між стратами, заборони на перехід із однієї страти в іншу. Прикладом закритої стратифікації є поділ суспільства на касти і стани.

Відкриту - немає формальних заборон на перехід із однієї страти в іншу.
Історичні типи соціальної стратифікації

Існують 4 основних історичних типи соціальної стратифікації.
1. Рабство - крайня форма нерівності, коли одні індивіди є власністю інших.
2. Каста - група, члени якої пов'язані походженням чи правовим становищем, приналежність до якої є спадковою, перехід з однієї касти в іншу практично неможливий. В Індії було 4 касти, відокремлених нормами ритуальної чистоти. Великі касти ділилися на подкасти. Характерною рисою кастової системи була ендогамія (заборона нерівних шлюбів).
3. Стан - група, що має закріпленими звичаєм або законом і передаються у спадок правами і обов'язками. Стану грунтувалися на земельної власності. Характерна риса стану - наявність соціальних символів і знаків: титулів, мундирів, орденів, звань.

Свого досконалості становий лад досяг в середньовічній Західній Європі. Як правило, виділяється два привілейованих стану - духовенство та дворянство - і третє, що включало в себе всі інші верстви суспільства.
4. Класи мають низку особливостей, які від трьох інших стратифікаційних систем:
1) Класи не спираються на закон і релігійні традиції, належність до класу не пов'язана зі спадкуванням привілеїв, закріплених законом чи звичаєм.
2) Індивід може стати членом класу завдяки своїм зусиллям, а не тільки «щоб» його при народженні.

3) Класи виникають в залежності від різниці в економічному становищі груп індивідів, нерівності у володінні і контролі над економічними ресурсами.
4) У інших стратифікаційних системах нерівність виражається, перш за все, через персональні стосунки боргу і обов'язків - між рабом і паном, поміщиком і кріпаком. Класові системи, навпаки, функціонують через широкомасштабні зв'язку имперсонального характеру.

Поняття класу було введено в обіг французькими істориками Тьєрі та Гізо у 18 ст. У сучасній соціології існує безліч класових концепцій. Розглянемо два основних підходи до аналізу класів - марксистський і градаційний.
1. Марксистський підхід. Найбільш активно поняття «клас» використовується марксистами, проте визначення цієї категорії в роботах К. Маркса немає. Головним Классообразующім ознакою за Марксом є власність на засоби виробництва.

Найважливішим проявом класових відносин була експлуатація одного класу іншим. На кожному етапі розвитку суспільства К. Маркс виділяв основні класи, відповідні даному способу виробництва (раби і рабовласники, феодали і селяни, капіталісти і робітники), і неосновні - пережитки старих або зародки нових формацій (землевласники при капіталізмі). Розподіл суспільства на класи є результатом суспільного поділу праці та формування часнособственніческіх відносин.
За Марксом, клас у своєму розвитку проходить два етапи - від «класу в собі» до «класу для себе». «Клас у собі» представляє собою формується клас, не усвідомила свої класові інтереси. Другий - це вже сформувався клас.
Градаційний підхід враховує не один, а кілька критеріїв класоутворення (рід занять, джерело і розмір доходу, рівень освіти, стиль життя).
Серед моделей стратифікації, прийнятих в західній соціології, найбільше поширення отримала модель Ллойда Уорнера. Він виділив три класи і по дві страти в кожному класі.

Вищий вищий - династії (багаті сім'ї знатного походження).
Нижчий вищий - люди високого достатку, нещодавно розбагатіли (нувориші).
Вищий середній - висококваліфіковані особи, зайняті розумовою працею, що мають високі доходи (юристи, лікарі, наукова еліта, менеджери), представники середнього бізнесу.

Нижчий середній - некваліфіковані "білі комірці" (канцелярські службовці, секретарі, касири, офіціанти), а також дрібні власники.
Вищий нижчий - робітники фізичної праці.

Нижчий нижчий - жебраки, безробітні, бездомні, іноземні робітники.