Відмінності між доіндустріальним, індустріальним та постіндустріальним суспільствами

Індикатор	Доіндустріальна фаза	Індустріальна фаза	Постіндустріальна фаза
Принцип, що управляє розвитком	Традиціоналізм	Економічне зростання	Освіта
Головний сектор виробництва	Заготівля сировини	Обробка	Послуги
Головний контингент робочої сили	Селянин, зайнятий освоєнням природного середовища	Робітник, зайнятий переробкою матеріалів	Службовець, що працює з інформацією, символами, знаннями
Головна виробнича одиниця	Родина	Завод, фабрика, підприємство	Дослідницький інститут, офіс
Технологія	Ручна праця	Механізована технологія	Інтелектуальна технологія
Стратегічний ресурс	Продукти харчування, сировина	Реальний капітал	Освіта, розумовий капітал
Рушійна сила	Природні ресурси, фізична сила	Створена енергія	Інформація, обробка знань
Управлінська група, що об'єднує ресурси	Господар, володар, хазяїн	Професійний керівник, підприємець	Дослідник, спеціаліст, провідний адміністратор
Суб'єкти соціальної комунікації	Людина — природа	Людина — машина	Людина — людина
Перспектива часу	Спрямованість у минуле	Адаптація до сучасності	Спрямованість у майбутнє, прогнозування
Вищий рівень потреб	Основні побутові потреби	Соціальні потреби	Потреби у знаннях, самореалізацїї
Метод, що управляє рішенням	Здоровий глузд, метод спроб і поми­лок, досвід	Дослідження, емпіризм	Модель, теоретична база прийняття рішень

У зв'язку з тим, що технічною базою сучасного суспільства є інформація, його ще називають інформаційним суспільством, в якому інтелектуальні технології, інформація, оброблення знань посідають дедалі важливіші місця. Термін цей запровадив японський вчений І. Масуда.

Інформаційне суспільство характеризується перед­усім розвитком виробництва інформаційних, а не мате­ріальних цінностей. Рушійною силою його еволюції є експлуатація обчислювальної техніки. Зростає не лише економічне значення інформаційного сектору, а й його соціальна та політична вага. Стратегічними ресурсами і головними чинниками розвитку цього суспільства є ро­зумовий капітал, концентрація теоретичного знання, оброблення інформації, освіта, кваліфікація і переква­ліфікація. Виникає нова інфраструктура: інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інфор­мації. Принципом управління виступає погодження, а ідеологією — гуманізм.

Проте нові технології, що визначають особливості інформаційного суспільства, мають і негативні наслід­ки, позначені в соціології категорією «дуалістичне сус­пільство», яке поділяється на тих, хто програв, і тих, хто виграв: одні його сфери процвітають, інші потерпа­ють від труднощів; житлові райони забезпечених меш­канців різко контрастують з районами незаможних; со­ціальна диференціація виявляється у багатьох формах. Тому одні вчені називають таке суспільство «одномір­ним» (Г. Маркузе), вважаючи, що можливість задово­лення надпотреб пригнічує потенційні протести проти соціальної системи, робить діяльність і мислення інди­віда однобічними, людину одномірною, наділеною «не­правильною свідомістю», інші — «захищеною держа­вою» (Й. Хірш), маючи на увазі, що державний апарат контролює всі сфери суспільства; «дисциплінарним» суспільством (М. Фуко), твердячи, що соціальні інсти­тути є мережею примусових установ, а ті, хто має владу, підтримують дисципліну і здійснюють контроль за до­помогою цих інститутів і систем, роблячи суспільство «холодним та відчуженим»; «суспільством ризиків» (У. Бек), якому притаманні розвинуте виробництво, технологічний прогрес, економічне зростання, ефектив­ність. Характеристики мають двоякий зміст: з одного боку, прогрес і добробут, з іншого — скорочення робочих місць, забруднення довкілля, внаслідок чого сус­пільство стає беззахисним перед природними катастро­фами та соціальними проблемами. Але сучасне суспіль­ство, впроваджуючи новітні технології, створює нові ризики, від яких дуже важко застрахуватися (ядерна енергія, виробництво хімікатів, генна технологія, вики­ди та відходи виробництва тощо).

Перехід від однієї якості суспільства до іншої отри­мав назву модернізації, яку пов'язують передусім із за­родженням і розвитком капіталізму, поширенням цін­ностей і досягнень саме цієї формації. Водночас побутує широке тлумачення її. Вона може трактуватися і як на­укова теорія, і як процес вдосконалення суспільства.

Модернізація (франц. modernisation — оновлення) — система науково-методичних засобів дослідження особливостей і напря­мів соціальних змін; механізм забезпечення здатності соціальних систем до вдосконалення.

Поширеним є лінійне тлумачення модернізації як процесу трансформації суспільства від доіндустріального до індустріального, а потім до постіндустріального стану, який супроводжується кардинальними змінами в економічній, політичній, соціальній сферах.

У соціології розрізняють два види модернізації: ор­ганічну та неорганічну. Органічна модернізація відбува­ється завдяки ресурсам власного розвитку, підготовлена внутрішньою еволюцією суспільства (перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової ре­волюції XVIII ст.). Вона починається не з економіки, а з культури та зміни суспільної свідомості. Капіталізм у даному разі постає природним наслідком змін у тради­ціях, орієнтаціях, думках людей.

Неорганічна модернізація є реакцією на досягнення розвинутіших країн, формою «наздоганяючого розвит­ку» з метою подолання історичної відсталості. Наприк­лад, Росія неодноразово намагалася наздогнати розвину­ті країни (петровські реформи XVIII ст., сталінська інду­стріалізація 30-х років XX ст., перебудова 1985 p.). Така модернізація здійснюється завдяки заохоченню інозем­них спеціалістів, навчанню за кордоном, залученню ін­вестицій, імпорту обладнання і патентів, відповідним змінам у соціальній та політичній сферах. Однак в Япо­нії за короткий час вона трансформувалася в органічну.

Неорганічна модернізація починається з економіки та політики, а не з культури. її принципи не встигає усвідомити більшість населення, тому не мають достат­ньої підтримки. Саме такий вид модернізації властивий пострадянським країнам.

Теорія модернізації містить такі стрижневі ідеї:

а) розвинутою може вважатися тільки та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний еконо­мічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу в структурі населення;

б) суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до традиційних, або до перехідних;

в) зразком розвинутості є західні країни (саме тому теорію модернізації інколи називають теорією вестернізації);

г) модернізованість, розвинутість є комплексним фе­номеном, який має технологічні, політичні, економіч­ні, соціальні, психологічні аспекти; основою модерніза­ції є науково-технічний і технологічний прогрес.

Пізніше виникла теорія запізнілої модернізації. її автори виходять з того, що існує лінійний прогрес і пос­туповість стадій розвитку суспільства. Відповідно доіндустріальна фаза змінюється індустріальною, а потім постіндустріальною. А запозичення «раціональних» со­ціально-економічних моделей найрозвинутіших країн, не підкріплене відповідними соціальними інститутами, структурами, соціальними якостями людини, призво­дить до «ірраціонально-індустріального» суспільства, яке поглинає більше соціальних ресурсів, ніж прино­сить соціальної віддачі.

Усі ці аспекти важливі при аналізі трансформацій­них процесів в українському суспільстві. Слід брати до уваги й те, що:

— запізніла модернізація може поставити суспільст­во у зовнішню залежність;

— модернізація може бути успішною за різкого зро­стання чисельності середнього класу, його високої соці­альної мобільності;

— успіх модернізації залежить від організаційних зусиль центральної влади, її вміння локалізувати, бло­кувати соціальні конфлікти;

— успішна модернізація потребує широкої соціальної опори, мобілізації соціального потенціалу, здатності насе­лення спрогнозувати користь від неї, авторитету лідера.

Інший погляд на світову систему представлений у працях І. Валерстайна, на думку якого існують цен­тральні (індустріальні, розвинуті) і периферійні (слабо­розвинуті політично, економічно) країни. Пізніше Валерстайн почав використовувати поняття «напівпериферія» стосовно країн, які у XX ст. досягли певного рівня розвитку економіки, політичної організації. За його пе­реконаннями, у світовій системі завжди існуватимуть центр, напівпериферія і периферія, а перехід з периферії до центру неможливий, оскільки доки периферійні кра­їни розвиватимуть свою економіку і соціальну систему, центральні країни віддалятимуться від них ще більше.

Ідеї Валерстайна у деяких пунктах збігаються з тео­рією залежності, прихильники якої пояснюють бід­ність, політичну та економічну нестабільність, соціаль­ні проблеми окремих країн пануванням над ними бага­тих і сильних держав. Ця теорія була розроблена у 50-ті роки XX ст. на противагу уявленням про те, що країни «третього світу» можуть модернізуватися, наслідуючи індустріальний світ.

В Україні набуття державної незалежності відбува­лося одночасно із соціальним трансформуванням, перетворенням суспільних структур з авторитарно-бю­рократичних на демократичні, плюралістичні. Незале­жність часто сприймалася однобічно: як відокремле­ність від тодішньої спільності, а не як самостійність власного суспільного врядування, спрямованого на ра­дикальне оновлення глибинних засад суспільного жит­тя. Комплекс об'єктивних чинників, а також помилки у суспільному врядуванні зумовили глибоку економічну кризу, зниження рівня життя людей, загострення соці­альних проблем, занепад моральності. Негативно позна­чилися і відсутність концепції трансформації суспільст­ва, недооцінка складності системної трансформації. Усе це спричинило соціальну аномію (розпад системи цінно­стей в українському суспільстві). Український соціум перебуває у стані так званого посттоталітарного синдро­му. Його особливість полягає у гіпертрофовано запобіг­ливому, підневільному, властивому авторитарно-тоталі­тарному суспільству, ставленні мас до влади і у владній інерції еліти розпоряджатися, контролювати та регулюва­ти розвиток суспільства. На думку К. Фрідріха та амери­канського соціолога Збігнева Бжезинського (нар. 1928), посттоталітарний синдром характеризують:

— переважання ролі окремих інтересів над загаль­ним (раніше було навпаки);

— встановлення ідеологічного вакууму;

— протести населення проти насильства та ігнору­вання натиску згори (як наслідок масового терору);

— демілітаризація суспільства (противага мілітариза­ції економіки, політики, свідомості за радянських часів);

— інформаційний плюралізм.

Серед вітчизняних вчених відсутня єдина думка що­до сутності сучасного українського суспільства і напря­му його трансформації. За словами А. Гальчинського, Україна поступово просувається до так званого соціалі­зованого капіталізму (Японія, Швеція). За іншими оцінками, сутністю українського суспільства є феодалізований капіталізм, який «поєднав у собі модернізовані відносини позаекономічного примусу, неринкові зв'яз­ки як ознаки-атрибути феодальної системи з економіч­ною міжіндивідуальною і міжкорпоративною конкуре­нцією та вільним ринком як ознаками класичного, лібе­рального капіталізму» (Є. Суїменко).

Попри різнобій оцінок, майбутнє України — в осяг­ненні загальноцивілізованих засад суспільного буття.