Освіта як соціальний інститут

Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчас­ну та адекватну підготовку людей до повноцінного фун­кціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий чинник соціалізації людей. Осягненню суті та специфіки освіти як соціального інс­титуту сприяє з'ясування її специфічних ознак, до яких належать:

— соціально значущі функції навчання і виховання, підпорядковані суспільним потребам;

— форми закладів освіти, їх певна організація і ста­новище в суспільстві;

— групи осіб, які професійно забезпечують функціо­нування освіти, певний статус цих осіб у суспільстві;

— регулятори функціонування закладів освіти і суб'­єктів освітянської діяльності (законодавчі і нормативні акти про освіту, кваліфікаційні характеристики, контро­льні установи та ін.);

— спеціальні методи освітянської діяльності: нав­чання, виховання;

— свідомо поставлені цілі;

— планомірна, систематична реалізація процесу сві­домої соціалізації;

— певний зміст освіти (наявність навчальних про грам і планів, відповідне дозування матеріалу);

— ефективність освітянської діяльності у формуванні багатьох психічних рис людини, розвитку її мислення;

— використання освіти як механізму запобігання соціально небажаним видам поведінки;

— зорієнтованість освітньої діяльності на майбутнє, заангажованість на формування передумов реалізації цього майбутнього.

Специфічність процесу соціалізації людей у системі освіти полягає в тому, що він відбувається цілеспрямо­вано, систематично, планомірно, за допомогою певного кола осіб (педагогів), у спеціальних закладах.

Система освіти — соціальний інститут, який специфічними мето­дами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючо­го покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання).

Цей соціальний інститут поширює панівну в суспіль­стві ідеологію, відображає у своїй структурі й функціо­нуванні суспільні відносини і є одним з важливих засо­бів забезпечення спадкоємності поколінь, соціальної безперервності. Крім того, освіта здійснює багато інших соціально важливих функцій.

Організована освіта як підсистема суспільства скла­лася історично. Щодо передумов її виникнення існують різні думки. Одні вчені визначальними вважають соці­ально-економічні чинники, матеріальне виробництво, інші систему освіти виводять з практики священнослужіння, державного управління. Враховуючи різні по­гляди, можна вважати, що система освіти сформувала­ся внаслідок зміни організації всієї суспільної життєді­яльності.

Історично першими закладами освіти були школи жерців у Межиріччі, які зосереджувалися на вивченні зоряного неба. Школа шумерської держави існувала при храмі й готувала писарів, служителів культу. Стрункою і розгалуженою була система освіти в антич­них державах. Більшість вільного населення Давньої Греції та Давнього Риму здобувала початкову освіту. Особлива роль належала вищій ланці освіти, що було пов'язано з розвитком науки, зростаючими потребами суспільно-політичної та управлінської сфер в освічених людях. Потреби державного управління зумовили роз­виток середнього ступеня освіти (давньогрецькі гімназії і давньоримські школи риторів). Саме середні навчаль­ні заклади сприяли утвердженню ідеалу калокагатії — всебічного розвитку особи. Система освіти античності була пов'язана з уявленнями про повноцінного громадянина як людину, розвинену інтелектуально, фізично, естетично й духовно.

За середньовіччя освіту на Заході й на Сході харак­теризували догматизм, поклоніння перед церковними авторитетами. Переважаюче значення виховної функ­ції в системі освіти зберігалось аж до зародження капі­талістичних відносин. Планування, організація, зміст, контроль навчання і виховання централізовано здійс­нювала церква.

Важлива віха у розвитку освіти — виникнення у XII—XIII ст. університетів, що стали центрами інтелек­туального життя Європи. Вони, а також прагматично спрямовані міські гільдійські й цехові школи забезпе­чили умови для реформи схоластичної системи освіти. Остаточні якісні зміни в ній відбулися у XVI—XVIII ст., зумовлені великими географічними відкриттями, до­сягненнями природознавства, які радикально змінили бачення світу, спричинили усвідомлення необхідності оновлення цілей і методів освіти. У цей період було засновано багато спеціальних навчальних закладів: тех­нічні училища, промислові, комерційні, військові, на­вігаційні школи. Зневажливе ставлення до природни­чих наук, характерне для аристократії та духовенства, змінила орієнтація на засвоєння у системі освіти необ­хідних для життєвого успіху знань.

Найпомітнішими були зміни в системі народної осві­ти, покликані до життя необхідністю підготовки пра­цівника нового типу — робітника великого машинного капіталістичного виробництва. Крім того, доступ до широкої освіти став можливим, коли народ почав впли­вати на уряд. В індустріально розвинутих країнах у дру­гій половині XIX ст. було запроваджено безкоштовну обов'язкову початкову освіту.

Відбулися радикальні зміни і в методиці освіти, осо­бливо наприкінці XIX — на початку XX ст. Це виявилось у відмові від схоластичних і утвердженні дидактико-виховних методів, вироблених видатними гуманістами-мислителями і педагогами Я.-А. Коменським, Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, К. Ушинським та ін. Розвиваючи людину, її моральні та психологічні якості, підвищуючи її освіченість і культуру, освіта є найваж­ливішою передумовою наукового, економічного, соціокультурного та духовного потенціалу суспільства.

Сутність системи освіти як соціального інституту полягає передусім в її соціальних функціях, які у різ­них країнах і в різні історичні періоди виявляються не­однаково.

Соціальна функція освіти — роль, яку освіта як соціальний ін­ститут виконує щодо потреб суспільства або окремих його сфер.

На її особливості впливають рівень розвитку і потре­би суспільства, сформульовані державою соціальна ме­та і принципи освіти. Властивості, специфіка, межі ос­віти як соціального феномену реалізуються у кількох функціях.

1. Функція професіоналізації. Вона є однією з основ­них у системі освіти, полягає у підготовці кваліфікова­них кадрів для всіх сфер суспільного життя, що зумов­лює професійну спрямованість майже всіх ступенів та етапів системи сучасної освіти. Професійна спрямова­ність у різні часи виявлялася через особливості суспі­льних та наукових потреб в освіті. Так, спершу єдиною метою функціонування системи освіти був професіона­лізм. Відповідно, школи і зміст навчання були вузькоспеціалізованими. Пізніше професійна орієнтація ста­ла менш вираженою, хоча окремі її ланки продовжува­ли займатися тільки професійною підготовкою. Нині роль цієї функції знову зростає.

Професійна соціалізація відбувається і поза межа­ми формальної (інституційованої) освіти. Певний час така форма професійного навчання переважала. Так, у середні віки всі великі майстри ремесел і мистецтв пройшли навчання у підмайстрів. Професійна підго­товка тут здійснювалася безпосередньо під час трудо­вого процесу. За цехової організації учень не тільки працював у майстра, а й жив у його сім'ї. Таємниці професії та умови майбутнього життя відкривалися перед ним за реальних обставин. Простіші професії найчастіше передавалися від покоління до покоління у межах родини.

Шкільна освіта передбачала оволодіння вищими ви­дами духовної діяльності: релігійно-культовою, полі­тичною, філософською, математичною та ін. З настан­ням потреби у великій кількості освічених працівників було значно розширено мережу закладів професійної та науково-технічної освіти.

2. Функція взаємодії освіти з соціальною структурою суспільства. У соціологічній науці існують різні по­гляди на цей процес. Прибічники концепції меритократії (влади найбільш обдарованих) вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру суспільства. З функціоналістської точки зору освіта є раціональним способом розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найталановитіші й найактивніші люди посідають вищі посади. А сама система освіти сприяє створенню рівних можливостей і оптимальних умов для висхідної мобільності, оскільки в закладах ос віти оцінюють людей за їх досягненнями, незважаючи на класову належність, расу, стать тощо.

Згідно з теорією людського капіталу освіта є капіта­ловкладенням в тих, хто навчається. Як і всі капітало­вкладення, в майбутньому воно принесе прибуток. На підставі цього обґрунтовується нерівність дорослих лю­дей, зумовлена кількістю і типом капіталовкладень, ін­вестованих в їх освіту. Такі аргументи виправдовують нерівність між людьми, оскільки суспільство здійснило неоднакові витрати на їх підготовку до різних видів дія­льності.

Якщо прибічники теорії функціоналізму підкреслю­ють позитивне значення взаємодії освіти з соціально-класовою структурою, то, з точки зору теорії соціально­го конфлікту, ця взаємодія має суспільно негативний характер, оскільки освіта таїть у собі небезпеку конфліктних ситуацій, є втіленням різних групових конфлік­тів, сприяє експлуатації та пригнобленню груп, які пе­ребувають у несприятливих умовах. У 1971 р. в СІЛА з'явилася книга І. Ілліха з сенсаційною назвою «Суспільство відмовляється від освіти», в якій пропонувало ся скасувати обов'язкове навчання; школи замінити навчальними закладами з вивченням предметів за бажанням учнів; заборонити роботодавцям з'ясовувати освіту потенційних працівників, зобов'язавши зважати на їх здібності, а не на колишні досягнення у школі. На відміну від прибічників функціоналізму і теорії людського капіталу вони заперечували зв'язок між навчанням, роботою і доходами, активно виступали проти системи селективного навчання з очевидним, за їх слова ми, соціал-дарвіністським ухилом.

Роздвоєними є марксистські погляди на цю проблему. За капіталізму, згідно з ними, вплив соціальної структури на систему освіти зберігається і навіть поси­люється, тоді як вплив системи освіти на соціальну структуру слабшає; за соціалізму система освіти повин­на служити створенню суспільства повної соціальної од­норідності.

3. Виховна функція системи освіти. Полягає вона у формуванні за допомогою цілеспрямованої діяльності певних соціальних рис світогляду у підростаючих поко­лінь, визнанні ними пануючих у суспільстві норм пове­дінки, ціннісних орієнтацій, тобто у підготовці молоді до виконання певних соціальних обов'язків. З допомо­гою освіти зберігаються культурні цінності, які переда­ються від одного покоління до іншого. За словами Е. Дюркгейма, в людині домінує природний егоїзм як родова прикмета, тому для обмеження індивідуальних бажань необхідно привчати її через процес навчання і виховання підкорятися зовнішній дисципліні, яка ус­відомлювалася б нею як соціально схвалений обо­в'язок. Виховання молоді в дусі конформізму, визнання культурних цінностей та ідеалів, що склалися в суспіль­стві, сприяє підтриманню існуючого соціального поряд­ку. Однак освіта сприяє й соціальним змінам, які відбу­ваються у зв'язку з переоцінкою знань і цінностей. Коли, наприклад, Російська монархія для свого зміцнення за­провадила західну систему підготовки державних чинов­ників, то одержала й неочікуваний результат — вільно­думство і студентські заворушення, спрямовані проти са­модержавства.

Виховна функція системи освіти має й відносно са­мостійний аспект — забезпечення соціального контро­лю, нагляду за дитячою, підлітковою і, частково, юна­цькою віковими групами. Полягає він у тому, що обо­в'язковість освіти в сучасному світі вимагає від дітей проведення певного часу в школі, а окремі ступені сис­теми освіти створено з урахуванням необхідності нагля­ду за дітьми, чию поведінку майже весь день контролю­ють вчителі та вихователі. Цей аспект виховної функції освіти важливий і в тому сенсі, що школа часто відіграє роль компенсуючого чинника для дітей з так званих неблагополучних сімей.

Виховну функцію освіти інколи трактують гіпербо­лізовано, вважаючи її інструментом тоталітарного кон­тролю, що певною мірою було притаманне, наприклад, радянському суспільству.

З точки зору теорії конфлікту різні соціальні групи ведуть боротьбу за цінності, які слід засвоювати в шко­лі. Наприклад, у США в 70—80-ті роки XX ст. деякі ба­тьки вимагали заборонити використання в школі нав­чального матеріалу, в якому, на їх думку, відображені расистські, антиамериканські, антисемітські та антихристиянські настрої, а також відверто виражений інте­рес до сексу. Внаслідок цього було переглянуто й укла­дено підручники наново. Іноді виникають конфлікти, пов'язані з вибором цінностей при складанні навчаль­них планів. У 1925 р. Джон Скоупс був засуджений за викладання єресі. Єрессю називали теорію Дарвіна, яка ставила під сумнів біблійне пояснення створення світу. Справу Скоупса назвали «мавпячим процесом».

4. Функція загальноосвітньої підготовки. Деякі до­слідники розглядають її як аспект виховної функції, називаючи гуманістичною, розвиваючою. Саме в ній виявляються відмінності між спеціальною і загальною освітою. Загальноосвітня підготовка допомагає розши­рити межі професіоналізму, розкриває простір для еру­диції та кругозору. Крім того, фахова підготовка, за­своєння спеціальних знань неможливі без попередньої загальноосвітньої підготовки. Вона є базою для набуття спеціальних знань, перекваліфікації, розвитку здібно­стей, професійної адаптації. Освіта не є фактором, що відразу споживається, є радше капіталовкладенням, яке у майбутньому принесе прибуток. Такий капітал нагромаджується в процесі навчання, а система безперервної освіти не дає йому знецінитись. Одержана в юності загальноосвітня підготовка є основою для по­дальшої безперервної освіти.

5. Науково-дослідна функція освіти. Вона ще не достатньо досліджена. Однак, безсумнівно, творення нового знання постійно відбувалося в структурі освіти, ос кільки немало вчителів і викладачів завжди цим займалися. Свідомо орієнтувалися на продукування нового наукового знання давньогрецькі прототипи майбутніх вищих навчальних закладів: Академія Платона, Ліцей Арістотеля, Піфагорійський союз.

Тривалий час ця функція була побічною для системи освіти, в лоні якої до XIX ст. у кращому разі розвивали ся гуманістичні та схоластичні науки. Природничо-наукове знання еволюціонувало не тільки поза системній освіти, а часто і поза межами офіційної науки. Інституційно науково-дослідна функція оформилася в епоху промислової революції наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Саме в цей час розпочалися інтенсивні дослі­дження в галузі природничих наук.

Загалом реалізація цієї функції зосереджена у ви­щій ланці системи освіти. Вже наприкінці XIX ст. в обо­в'язки викладацького складу вищих навчальних закла­дів увійшло одночасне виконання ролей дослідника і педагога, а самі вони стали зосереджуватись на фунда­ментальних, а згодом — і прикладних дослідженнях.

Специфіка освіти як соціального інституту залежить від типу суспільства, політичного режиму, державного ладу, соціально-класових, економічних, ідеологічних відносин. її соціокультурний зміст виявляється в меті і соціальних принципах, на яких побудовані освітні сис­теми. Метою її в демократичному суспільстві є всебічний і гармонійний розвиток особистості.

Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами. Основними її принципами є: доступ­ність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою; рівні умови для повної реалізації кожною людиною її здібностей, таланту, все­бічного розвитку; гуманізм, демократизм, пріоритет­ність загальнолюдських духовних цінностей; органічний зв'язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями; незалежність від політичних партій, гро­мадських і релігійних організацій; науковий, світський характер; інтеграція з наукою і виробництвом; взаємо­зв'язок з освітою інших країн; гнучкість і прогностич-ність, єдність і наступність системи освіти; безперер­вність і різноманітність освіти; поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

Освітню систему в Україні утворюють:

а) дошкільна освіта: здійснюється у сім'ї, дошкіль­них закладах освіти і має на меті фізичне, психологічне здоров'я дітей, їх всебічний розвиток, набуття життєво­го досвіду, вироблення умінь, навичок, необхідних для подальшого навчання;

б) загальна середня освіта: забезпечує всебічний роз­питок дитини як особистості, її нахилів, здібностей, та­лантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспіль­ними, національно-культурними проблемами обсягу знань про природу, людину і суспільство, екологічне ви­ховання, фізичне вдосконалення;

в) позашкільна освіта: забезпечує творчу самооргані­зацію дитини в системі позашкільних освітньо-вихов­них закладів, орієнтується на динамізм розвитку потреб дітей та їх батьків у освітньо-виховних послугах;

г) професійно-технічна освіта: забезпечує здобуття громадянами робітничої професії відповідно до покли­кання, інтересів, здібностей, підвищення їх виробничої кваліфікації, перепідготовку;

ґ) вища освіта: забезпечує фундаментальну наукову та загальнокультурну, практичну підготовку, одержан­ня громадянами спеціальності відповідно до покликан­ня, інтересів, здібностей, підвищення їх кваліфікації;

д) післядипломна освіта: забезпечує систематично поновлення набутих у вузі знань, перепідготовку людей з вищою освітою з метою опанування нових спеціальнос­тей та професій;

є) аспірантура і докторантура: забезпечують наукову та педагогічну підготовку кандидатів і докторів наук;

є) самоосвіта: система набуття і підвищення рівня знань шляхом самостійного опанування знань та вмінь, одержання професії і спеціальності.

Система освіти в Україні переживає радикальні змі­ни, які торкаються всіх її елементів і ланок.