Поняття і зміст методологічної науки:основні підходи, методи, принципи, концепції та парадигми

Як будь-яка наука - теорія держави і права має систему методів за допомогою яких досліджується і вивчається її предмет. Система цих методів складає методологію науки і навчальної дисципліни. Методологія є наукою про методи. Це складне утворення, що характеризує систему різних методологічних рівнів і методів пізнання предмету. В механізмі юридичного пізнання вона може розглядатися як вихідна категорія, а метод у свою чергу - це вихідна, базова категорія методології, тому що вона є не що інше як теорія методів. Методи ТДП можна визначити як систему прийомів, способів і засобів дослідження та практичного засвоєння дійсності, за допомогою яких пізнаються державно-правові явища в процесі їх виникнення, розвитку і функціонування. В ТДП розрізняють філософський, загальнонауковий, спеціально-науковий методологічні рівні. Кожен рівень включає в себе відповідну групу методів, що використовуються теорією держави і права для пізнання її предмету.

Філософський (світоглядний) рівень методології, до якого належить матеріалістична діалектика, закони і категорії якої виступають методологічною основою пізнання державно-правових явищ. Слід задуматися про те, що в умовах ідеологічного плюралізму більш сприйнятною є позиція німецьких вчених, які використовують у своїх роботах різні методології світоглядного рівня, а саме: об'єктивізм, елементи марксизму, суб'єктивізм та ін.

Загальнонауковий рівень методології - система методів, властивих юридичній науці. До них відносять: 1) загально-соціологічний, що характеризується при вивченні і дослідженні предмета застосуванням методів матеріалістичної діалектики; 2) конкретно-соціологічний — спрямований на дослідження та вивчення причин і обставин впливу права і держави на соціальні явища; 3) статистичний — застосовується при дослідженні і вивченні кількісних аспектів змін у державно-правовому житті, спрямований на оброблення кількісних результатів для наукової і практичної мети; 4) формально-логічний - досліджує і вивчає державно-правові явища за допомогою основних законів формальної логіки; 5) метод аналізу - досліджує і вивчає юридичні особливості державно-правових явищ, їх класифікацію, а також взаємозв'язок їх з іншими явищами суспільного життя шляхом аналізу змісту окремих складових явища; 6) історичний - характеризується дослідженням і вивченням державно-правових явищ в їх історичному розвитку; 7) системно-функціональний метод — досліджує і вивчає державу і право за допомогою системно-функціонального підходу; 8) кількісного і якісного аналізу - досліджує і вивчає кількість державно-правових явищ, що дозволяє конкретизувати властиві кількісні і якісні явища; 9) порівняльний - дає можливість досліджувати і вивчати державно-правові явища, порівнюючи їх і визначаючи їх тотожність чи різність та ін.

Спеціально-науковий рівень методології - система методів, властивих саме теорії держави та права. До них, наприклад, відносяться: юридичний метод, де використовуються правила пізнання держави і права за допомогою юридичних засобів (аналіз структури права, тлумачення юридичних норм та ін.).

Отже, теорія держави і права це загально-юридична наука, що має свій предмет і методи дослідження.

Поняття та склад методології юридичної науки

а) Поняття методології та її складові

П.М.Рабінович визначає методологію юридичної науки з дох сторін. За ним методологія юридичної науки - це:

“система підходів і методів, способів і засобів наукового дослідження” – з одної сторони;

“вчення (теорія) про їх використання при дослідженні державно-правових явищ” – з іншого. [2, 25c.]

А, взагалі, сучасна юридична наука поняття методології тлумачить по-різному. Під методологією розуміють сукупність певних теоретичних принципів, логічних прийомів і конкретних способів дослідження предмета науки; розуміють її як система певних теорій, принципів, законів і категорій, що відображають процес пізнання. Зважаючи на це, методологію теорії держави і права слід визначити як складне утворення, що включає в себе цілу систему різноманітних підходів, методів, логічних прийомів та інших можливих засобів пізнання й удосконалення державно-правових явищ.

Основними складовими методології є:

філософсько-світоглядні підходи (матеріалістичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафізичний, визнання чи заперечення об’єктивних соціальних, у тому числі державно-правових, закономірностей і можливості їх пізнання, здобуття істинних знань щодо них);1

загальнонаукові методи, тобто такі, які використовуються в усіх або у більшості наук (наприклад структурний, функціональний методи, сходження від абстрактного до конкретного, формально-логічні процедури, скажімо, аналіз, синтез і т.ін.);

групові методи, тобто такі, котрі застосовуються лише в певній групі наук, наприклад, тільки у суспільствознавстві (скажімо, метод конкретно-соціологічного дослідження);

спеціальні методи, тобто такі, котрі прийняті лише для дослідження предмету однієї науки (наприклад, в юриспруденції – способи уяснення (тлумачення) юридичних норм, своєрідні прийоми узагальнення юридичної практики).2

Дослідницькі методи можна також розподілити дещо умовно на емпіричні (способи виявлення, фіксування, збирання, систематизації інформації про факти і явища) і теоретичні (способи пояснення, тлумачення зібраних даних, побудови понять, концепцій, прогнозів і т.ін.).

б) Метод – основна категорія методології

Рівно як методологія є вихідним поняттям у механізмі юридичного пізнання, так само і метод можна розглядати як вихідну базисну категорію методології. Під терміном “метод” розуміють спосіб пізнання явищ природи і суспільного життя. Продуктивність наукового пошуку, степінь і глибина пізнання реальної дійсності багато в чому залежить від методів, які використовуються дослідниками. Самі методи – продукт творчої, інтелектуальної роботи людини, вони нерозривно зв’язані з предметом вивчення.

Теорія держави і права - не зібрання готових істин, канонів і догм. Це жива наука, яка постійно розвивається, знаходиться в неперервному пошуку.

Таким чином, методи теорії держави і права – це прийоми, способи, підходи, які використовуються нею для пізнання свого предмету й отримання наукових результатів. Вчення про методи наукового пізнання називається методологією.

В нашій науці багато десятиліть хазяйнував моністичний – марксистсько-ленінський - підхід до вивчення державно-правових явищ. Усі інші теорії й доктрини вважались невірними і піддавались критиці. Сьогодні в нашій країні свобода вибору методів, способів, підходів до вивчення держави і права, плюралізм вчень і думок.

Методи теорії держави і права тісно пов’язані з її предметом. Останній відповідає на питання, що вивчає теорія держави і права, методи і як, якими способами вона це робить. В основі методів лежить предмет теорії, бо без теорії метод залишається безпредметним, а наука – беззмістовною. У свою чергу лише теорія, озброєна адекватними методами, може виконувати поставлені перед нею задачі й функції.

Теорія й методи виникають одночасно, до них висуваються схожі вимоги: не тільки результати, але й шлях до них повинен бути істинним. Але теорія й методи не є тотожними, не можуть і не мусять замінювати одне одного.

Найбільш поширеним є таке визначення методу – це спосіб побудови й обґрунтування системи знання: сукупність прийомів і операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Залежно від визначеності предмета дослідження всі методи поділяються на загальні й окремі. Теорія держави і права сама є методологічною дисципліною щодо інших юридичних наук і розробляє власні методи дослідження державно-правових явищ і в той же час активно використовує загальні методи, які вироблені суспільними й природними науками. Характеристика основних методів

На протязі довгого часу в науці йде боротьба між ідеалістичним і матеріалістичним методом пізнання, метафізикою й діалектикою. Філософською основою теорії держави і права служить діалектичний метод. До філософських законів і категорій безпосередньо близькими є: метод відштовхування від абстрактного до конкретного і від конкретного до абстрактного. Існує ще історичний метод і системний метод. Далі детальніше розглянемо конкретні методи.

Порівняльний метод останнім часом набув особливої актуальності. Порівняння в теорії держави і права розуміють як процес відображення й фіксації відношень тотожності, подібності в державно-правових явищах Порівнянню в процесі вивчення теорії держави і права властивий цілий ряд пізнавальних функцій: пізнання одиничного, особливого і загального в державно-правових явищах. При цьому відшукання загальних рис зазначених явищ стає суттєвою передумовою до проникнення в їх сутність, опанування властивих їм закономірностей. Порівняння дозволяє класифікувати державно-правові явища, виявити їх історичну послідовність, генетичні зв’язки між ними.

Основними об’єктами порівняння вважають системи й галузі права, інститути держави і права, нормативні акти, організаційну форму державно-правового управління, різноманітні установи, матеріали юридичної практики й положення юридичної теорії. Порівняння здійснюється у формі зіставлення або протиставлення. Порівняння набуває науковості тільки в тому випадку, коли порівнюються невипадкові, а типові факти, враховується взаємозв’язок із конкретною обстановкою, причинами виникнення, динамікою розвитку. Порівнювані факти мають бути достовірними і відображати тенденції розвитку держави і права. Порівняльний метод не слід ототожнювати з порівняльним правознавством і порівняльним державознавством.

Спеціально-юридичний метод полягає в описі державно-правової практики, юридичних норм тощо. За його допомогою встановлюються зовнішні ознаки правових явищ, їх відмінності, виробляються поняття та їх формулювання. Завданням цього методу є аналіз змісту чинного законодавства й практики його застосування державними органами.

Системно-функціональний метод необхідний в юридичній науці через системно-функціональну природу держави і права, що регулюють суспільні відносини. Право, держава, їх структурні підрозділи є відкритими системами, тобто такими, що самі складаються із систем більш низького порядку і входять у системи більш широкі. І право, і держава функціонують у них, тобто виконують певні функції, що, в першу чергу, визначає актуальність використання системно-функціонального методу в пізнанні цих складних явищ. Так, початкова клітина права – його норма – є частиною цілісної і єдиної системи права. Ось чому норму права можна пізнати з необхідною глибиною й повнотою лише в тісному логічному зв’язку з іншими нормами. все позитивне, накопичене історичним досвідом. При логічному дослідженні держави і права необхідно відволікатись від усіх випадковостей окремих чинників, особливостей, несуттєвого.1

Метод сходження від абстрактного до конкретного. Згідно з цим методом пізнання здійснюється у два етапи. На першому етапі пізнання об’єкт сприймається як єдине ціле. На другому – за допомогою аналізу об’єкт явно розділюється на частини й описується за допомогою багатьох абстрактних визначень.2

І насамкінець, відзначимо, що розробка нових методів і оволодіння ними – питання нелегке, але розвиток теорії держави і права в Україні слід починати саме з методології цієї науки.

Усі названі методи безумовно необхідні для проведення повноцінного, всебічного завершеного державно-правового дослідження; кожен з них може знадобитись на якомусь етапі – тому навіть з цієї причини методологія мусить бути множинною, плюаристичною, хоча і їх роль у науковому неоднозначна.

Принципи права — об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку.

Загальні принципи права:

Принцип свободи — право виступає як міра свободи — політичної, економічної, ідеологічної;

Принцип справедливості — право виступає як міра справедливості;

Принцип рівності — це рівність усіх перед законом, рівність прав і обов'язків, незалежно від національної релігійної й іншої приналежності, службового й іншого положення, рівна відповідальність перед законом;

Принцип гуманізму — це право на життя, здоров'я, особисту волю і безпеку, право на охорону своєї честі і репутації, недоторканість особи й ін;

Принцип демократизму — означає, що право і законодавство виражають волю народу, волю всіх і кожного, формуються через форми народовладдя: безпосередню і представницьку демократію;

Принцип законності — виражається у вимогах якості нормативно-правових актів, несуперечності їх один одному

Поняття і структура методології.

Вчення про парадигми, принципи і методи наукового пізнання називається методологією.В структурі методології теорії держави і права існує три рівня: рівень парадигм, рівень принципів і рівень методів.

Парадигму можна визначити як сукупність пізнавальних принципів та прийомів відображення процесів у державно-правовій сфері, що визначають логіку організації знань, модель теоретичного тлумачення однотипної групи. Існує два типи парадигм: загальнотеоретичні (теологічна, натуралістична, соціальна) і юридичні (позитивістська, природно-правова, історична). Так, теологічна парадигма (Аврелій Августин, Фома Аквінський) інтерпретує державу і право як надприродні прояви Божої волі. Натуралістична парадигма (Жан Боден, Шарль Луї Монтеск’є) тлумачить державу і право у контексті домінуючого впливу позасоціальних, природних чинників: ґрунту, географічного середовища, клімату, вроджених якостей людини, її інстинктів тощо. Соціальна парадигма пояснює природу держави і права впливом соціально- економічних та соціокультурних чинників. Особливий внесок у цю парадигму внесли марксисти (Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін), теоретики солідаризму (Леон Дюгі), представники насильницької теорії (Карл Каутський, Євгеній Дюринг), прибічники культурологічної теорії (Макс Вебер).Позитивістська парадигма (Джон Остін, Габриель Шершиневич) відстоювала ідею права як примусового порядку, що утворюється державою. Природно-правова парадигма (Гуго Гроцій) визначало право як те, що не суперечить справедливості. Історична парадигма (Георг Пухта) вважала державу і право формою втілення “народного духу”. Природним недоліком парадигм є деяке спрощення складної системи державно-правових процесів. Однак їх безсумнівний позитив полягає у тому, що вони вказують на зв’язок юридичних теорій з концепціями більш високого рівня (філософськими, соціологічними, соціокультурними тощо) і надають можливість користуватися їх досягненнями. Другий рівень – рівень принципів опирається на найбільш загальні засади, що дозволяють йому виражати природу і сутність державно-правових явищ. Такими принципами є принцип об’єктивності, принцип плюралізму і принцип конкретності. Принцип об’єктивності полягає у прагненні теорії держави і права до істини, що полягає в об’єктивному відображенні державно-правової дійсності, закономірностей її виникнення та тенденцій розвитку. При цьому складність процесів, що відбуваються у державно-правовій сфері, не повинна долатися шляхом з’єднання всієї різноманітності до раз і назавжди заданих значень. Принцип плюралізму виражається у можливості дослідження держави і права з різних позицій, а також у повазі іншої точки зору. Він дозволяє сформувати повну уяву про державно-правові явища, утворити найбільш оптимальну систему суджень, в яких поєдналися б переваги різних шкіл та підходів.Принцип конкретності полягає у тому, що свої висновки та узагальнення теорія держави і права будує на основі точного врахування тих чинників та умов, в яких функціонує держава і право конкретного моменту. Саме завдяки цьому принципу досягається єдність теорії і практики. Третій рівень – рівень методів.