Класична антична фiлософiя.

Атомiзм Левкiппа i Демокрiта.

Фiлософiя Левкiппа (прибл.500-440 рр. до н.е.) вперше поєднує поняття ‘‘буття’‘ iз поняттям ‘‘першоелемент’‘ в поняттi про атом - неподiльну частинку, яка рухається в порожнечi. Про Левкiппа не збереглося майже нiяких вiдомостей, однак про Демокрiта, його видатного учня, iснує досить велика кiлькiсть суперечливих фактiв. Дiяльнiсть Демокрiта (460-370 рр. до н.е.), за свiдченнями античних авторiв, була спрямо­вана на розвиток вчення Левкiппа. Тому вчення про атомiзм розглядається як теорiя Левкiппа-Демокрiта. В нiй зберiгається елейська концепцiя вiчного, сталого i непоруш­ного буття (як i самi атоми). Зберiгається i характер чуттєвого iснування (лише в уявi, а не в думцi) розмаїття навколишнього свiту:’‘Лише в уявi iснує колiр, солодке, гiрке. Насправдi ж iснують лише атоми i порожнеча’‘. На вiдмiну вiд елеатiв, змушених заперечувати реальнiсть даного в чуттях руху, Демокрiт приймає iдею Емпедокла i Анаксагора про множиннiсть фундаменту свiту. Подiл дiйсностi на нескiнченну множину атомiв (неподiльнi елементи), однакових за своєю структурою, але вiдмiнних за формою, вагою, i нескiнченну порожнечу як реальну умову руху атомiв, дозволяє теоретично розв’‘язати проблему єдиного буття i рiзно­манiтностi данної в чуттях дiйсностi. В поняттi атома знахо­дить своє вiдносне завершення принцип iндивiдуалiзацiї (роздiлення на нескiнченну множину часточок, серед яких не­має жодної абсолютно тотожньої iншiй) цiлiсно-мiнливого (у iонiйцiв) або цiлiсно-незмiнного (у елеатiв) Космосу.

Атоми рухаються i утворюють найрiзноманiтнiшi з’‘єднан­ня, якi сприймаються людьми як рiзнi речi, процеси, що вини­кають i зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокрiт, уда­ване: немає рiзних речей, процесiв, є лише рiзнi з’‘єднання одних i тих самих атомiв. Атомiзм можна розглядати як фiлософське усвiдомлення реальної життєвої ситуацiї в рабов­ласницькому суспiльствi, адже атоми тотожнi своєю не­подiльнiстю i вiдрiзняються лише зовнiшньою, тiлесною фор­мою, як i люди тотожнi в своїй ‘‘людяностi’‘, але рiзнi за зовнiшнiстю. Цi атоми рухаються вiдповiдно до необхiдностi в порожнечi, так i люди рухаються вiдповiдно своєму мiсцю в суспiльному життi. Соцiальний пiдтекст атомiстичної теорiї яскраво демонструє римський переклад грецького слова ‘‘атом’‘

- ‘‘iндивiд’‘.

Якiсно новим для античної фiлософiї є поняття ‘‘нескiнченностi’‘, ‘‘незнищеностi’‘ Космосу, в якому iснує ба­гато рiзних свiтiв. Цi свiти не вiдрiзняються iстотно вiд свiту, в якому ми безпосередньо живемо. Розумiння дiйсностi в уявi Демокрiта пiдпорядковане принциповi необхiдностi. Ця необхiднiсть абсолютна настiльки, що не визнає навiть тео­логiчної її iнтерпретацiї: ‘‘Боги не потрiбнi Космосу’‘. Вияв­лення причин i наслiдкiв, якi простягаються у нескiнченний ланцюг, i є, з точки зору Демокрiта, головним предметом пiзнання. Там, де виникали питання про можливiсть, випад­ковiсть, Демокрiт вбачає проблему пошуку невiдомих причин. Так, його концепцiя ейдосiв - чуттєвих образiв, виявляє себе як спроба знайти причину розбiжностей мiж поняттям про ато­марну будову Космосу i чуттєвими даними. Ейдоси виникають як промiжне утворення мiж об’‘єднанням атомiв (конкретною рiччю) i вiдповiдним органом чуття людини. Кожна рiч видiляє у се­редовище щось подiбне до предмета, котре проникає в око, тактильнi органи, вухо тощо. Власне образ предмета виникає у просторi мiж предметом i органом чуття, потрапляючи до суб’‘єкта як вiдбиток. Вирiшення проблеми причини невiдповiдностi мiж уявною картиною буття i чуттєвими даними стає головним предметом розвитку у класичнiй античнiй фiлософiї.

Софiстична фiлософiя.

В античнiй софiстицi дуже важко знайти цiлiсну кон­цепцiю чи течiю, вона має розмаїття вчень, поглядiв рiзних її представникiв. Однак її спiльною ознакою можна чiтко виз­начити суспiльне положення софiстiв. Розквiт софiстичної фiлософiї вiдбувся у перiод Пелопонеської вiйни (431-404 рр. до н.е.). Найбiльш вiдомими iз старших софiстiв визнають Горгiя, Протагора, Гiппiя, Продiка, Антифонта.

Горгiй (прибл.483-373 рр. до н.е.). Висунув три найвiдомiших тези: 1) нiчого не iснує; 2) якщо щось iснує, то його неможливо пiзнати; 3) у випадку, коли ми можемо щось пiзнати, то неможливо цi знання передати чи пояснити iншiй людинi. Докази цих тез будуються на чiткiй логiчнiй фiксацiї визначень понять. Уся конструкцiя базується на прийняттi вiдповiдного положення, iз якого виводяться висновки, що су­перечать розповсюдженим точкам зору.

Горгiй досить чiтко вирiзняє значення слiв, використо­вує змiни значень в рiзних контекстах. Ця манiпуляцiя мовою, її логiчною i граматичною структурою, характерна для всiх софiстiв.

Протагор (прибл.481-373 рр. до н.е.). Вiдомий як один з найбiльш популярних учнiв Демокрiта. Вiдстоює традицiйний для софiстiв релятивiзм. Є автором знаменитої тези: ‘‘людина є мiрою усiх речей, iснуючих - що вони iснують, неiснуючих - що вони не iснують’‘. Вказану тезу у Протагора допомагають зрозумiти суттєвi пояснення Секста Емпiрика про те, що ‘‘Про­тагор ... мiрою називає критерiй, речами - справи.., що лю­дина є критерiй усiх справ, дiянь’‘. Повне роз’‘яснення кон­цепцiї Протагора суперечить принципово вченню Аристотеля про спiвпадiння висловлювань з дiйснiстю. Цi двi рiзнi концепцiї антиномiчнi, вони не можуть заперечити одна одну. Висновок, що судження, якi ведуть людину до успiху при завершеннi за­думаної справи - iстиннi, а успiх у справах є унiверсальною людською мiрою знань, будується на абсолютно протилежному Аристотелевi вченню про iстину. Для софiстiв тiльки досвiд може слугувати джерелом знання, а не ‘‘нус’‘, ‘‘абстрактне мислення’‘, ‘‘iдея’‘.

Найбiльш вiдомими молодими софiстами були Фразiмах, Критiй, Алкiдам, Лiкофон, Полемон. Практична розробка проб­лем риторики, граматики, логiки стала для них домiнуючою, бо софiсти бачили своє мiсце саме як вчителiв, наставникiв мо­лодi. Спираючись на своє переконання про важливiсть мови для впливу на людей, вони здiйснили головний крок на шляху ви­никнення фiлологiї. Протагор першим почав визначати роди iменникiв, здiйснив подiл мови на чотири види: прохання, пи­тання, вiдповiдь, вказування, i назвав їх коренями мови. Продiк вiдомий своїми думками про синонiми.

Практичне спрямування школи софiстiв призвело до розме­жування в античнiй фiлософiї течiй практицизму та споглядан­ня, усвiдомлення сутi буття.

Фiлософiя Сократа.

Остаточне усвiдомлення мiсця фiлософiї у суспiльствi було здiйснене Сократом (469-399 рр. до н.е.). Вiн першим прийшов до висновку, що фiлософiя - це дiяльнiсть по усвiдомленню, осмисленню та визначенню вiдношення людини до дiйсностi. Фiлософ - людина, яка змiнює своє вiдношення до свiту вiдповiдно до змiн обставин буття.

Сократ гостро полемiзує iз софiстами, хоча сам вiн фак­тично продовжує розпочату ними справу в утвердженнi людини як головної теми фiлософських мiркувань. Негативне вiдношен­ня до софiстiв Сократ пояснював тим, що вони ‘‘продавали знання за грошi кому завгодно’‘.

Сократ рiшуче повертає фiлософськi дослiдження вiд вив­чення Космосу, природи до людини як духовної iстоти. ‘‘Пiзнай самого себе’‘ - такою є головна теза сократiвського фiлософствування. I таке знання можна здобути в практичнiй зустрiчi умiв. Сократ принципово вiдмовляється вiд запису­вання своїх думок, вважаючи дiйсною сферою знання, мудростi живу бесiду з опонентами, живу полемiку. Саме вiн ввiв по­няття ‘‘дiалектика’‘ (вмiння вести бесiду, сперечатися).

Розкриваючи проблему людини, вiн ставив питання про такi характеристики, як ‘‘мужнiсть’‘, ‘‘розсудливiсть’‘, ‘‘добро­та’‘, ‘‘краса’‘ тощо. Суперечностi у вiдповiдях спiврозмов­никiв, що їх виявляв Сократ, свiдчили про неможливiсть звести загальний змiст понять до їх конкретно-iндивiдуальних проявiв. Вiдкривши неможливiсть iснування загального як конкретного та iндивiдуального iснування (‘‘краси’‘ взагалi поряд з красивою дiвчиною, вазою, краєвидом, свинею i т.д.), Сократ фiксує нову для фiлософiї проблему, визнаючи: ‘‘Я вiчно блукаю i не знаходжу виходу’‘.

Фiлософiя Сократа - своєрiдна межа в iсторiї античної фiлософiї. У всiх досократiвських мислителiв (‘‘досократики’‘) свiт виступає у виглядi цiлiсностi, яка пiдпорядковує собi людину - ‘‘одну з’‘ частинок Космосу. Сократ же вирiзняє люди­ну, визначаючи предметом фiлософiї вiдношення ‘‘людина-свiт’‘.

Платон.

Платон (427-347 рр. до н.е.) - перший з античних фiлософiв, чиї працi збереглися. Учень Сократа, Платон у 397 р. до н.е. заснував у Афiнах фiлософську школу, вiдому пiд назвою Академiя (тому що вона знаходилась у парку, присвяче­ному мiфiчному героєвi Академу). Свої працi вiн писав у виг­лядi дiалогiв - ‘‘Учта’‘, ‘‘Гiппiй Бiльший’‘, ‘‘Горгiй’‘, ‘‘Держа­ва’‘ та iн.

Платон свої головнi зусилля зосереджує на вирiшеннi вiдкритої Сократом проблеми iснування загального (‘‘краси’‘ взагалi, ‘‘мужностi’‘, ‘‘добра’‘ тощо). Вiн не мав сумнiвiв у iснуваннi загального реальним чином, а як воно саме iснує - нiкому ще не вiдомо. Тому Платон вiдшукує аргументи, котрi повиннi довести скептикам реальнiсть iснування загального. Так, вiн вiдзначає, що закони держави не iснують у виглядi конкретних речей ( текст закону ще не є законом), але реаль­но впливають на життя суспiльства. Платон долає проблему, що зафiксована Сократом, завдяки створенню гiпотези про iсну­вання специфiчних предметiв, вiдмiнних вiд речей навколишнь­ого свiту. Припустивши iснування реальних предметiв, Платон розглядає загальне як iдеальний предмет, iдею. Iдеї, що внаслiдок своєї досконалостi виявляють себе як еталони, справжня реальнiсть, є дечим первинним вiдносно до конкрет­них речей як копiй iдей. А чуттєво даний свiт конкрет­но-iндивiдуальних речей є вiдбитком загальних речей. Отже, речi повсякденного свiту є спрощеним варiантом iншого свiту, бiльш досконалого - iдеального. Здатнiстю до безпосереднього контакту з iдеями надiлена людська душа, яка пiсля смертi тiла вiддiляється вiд нього i повертається до безтiлесного царства iдей, бо для iснування тiла i душi повинна бути вiдповiдна iдея, яка керує процесами в дiйсностi. Душа, з’‘єднуючись iз тiлом, втрачає свою iдеальнiсть (вiдповiднiсть iдеї), забуває все, що споглядала у свiтi iдей. Але у вiдповiдному станi ( у снi, коли душа не зале­жить вiд тiла) вона здатна пригадати забуте. Тому в теорiї Платона пiзнання, в ходi якого формуються загальнi поняття (про будинок взагалi, добро взагалi, трикутник взагалi), є процесом пригадування.

Платон першим ввiв у фiлософiю поняття матерiї, яке в нього позначає небуття, нiщо. Матерiя - це те, чого не iснує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгоди­ти в своїй теорiї наявну реальнiсть iз тiєю, яка була до неї. Вживаючи поняття ‘‘матерiя’‘, Платон утримує в свiдомостi принцип, вiдкритий Гераклiтом: ‘‘Iз нiчого може виникнути ли­ше нiщо’‘. Все, що iснує, виникло iз чогось, але саме тепер того, iз чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно - матерiя. Цим поняттям знiмається проблема пiзнання того, що було: його вже немає. Ця властивiсть матерiї перетворюватись у небуття i перешкоджає створенню свiту, повнiстю вiдповiдного iдеальному царству. Взаємодiя матерiї та iдей призводить до пошкодження, деформування iдей, до втрати конкретними речами тiєї досконалостi, яку мала ‘‘чиста’‘ iдея.

Взаємодiю iдеї i матерiї Платон фiксував математично. Вiн дуже цiнував фiлософiю Пiфагора, вважаючи, що пiфаго­рейцi першими усвiдомили роль iдей.

Усi свої дослiдження природи, суспiльства, пiзнання, мислення Платон пiдпорядковував принциповi визначення мiри прояву iдей в конкретних речах, де фiксацiя загального виз­начення iдеальної конструкцiї займала головне мiсце. Вiн шу­кає iдеальну державу, iдеальний метод пiзнання тощо, розгля­даючи реальнiсть як прояв iдеального. Тому саме з Платона починає формуватись усвiдомлена процедура здiйснення послiдовної дедукцiї.

Арiстотель.

Арiстотель (384-322 рр. до н.е.). У 17-рiчному вiцi прибув до Афiн, став учнем Платона. Згодом вiн стає учителем сина македонського царя Фiлiпа II Олександра. Його роботи - ‘‘Метафiзика’‘, ‘‘Топiка’‘, ‘‘Етика Нiкомаха’‘, трактат ‘‘Про душу’‘ та iншi.

Арiстотель визнається першим, хто здiйснив систематичне дослiдження праць попереднiх мислителiв. Тому його називають першотворцем iсторiї фiлософiї. Найбiльшу частину своїх праць вiн присвячує проблемам метафiзики - науки про суще. Становлення Арiстотеля як фiлософа вiдбувалося шляхом вирiшення проблем, що виникали при осмисленнi надбання його вчителя Платона. Перш за все, це - проблема вiдношення ма­терiї та iдеї. Послiдовне продовження поглядiв Платона приз­водило до виникнення суперечностей, котрi ставили пiд сумнiв подiл дiйсностi на матерiальне та iдеальне. Зокрема, вiчне, незмiнне iдеальне, якому пiдкоряється кожна конкретна рiч, не пiдкорює собi матерiю-небуття. Отже, не повинне iснувати навiть уявлення про матерiю, якщо немає iдеї матерiї. Як мо­жуть непорушнi iдеї бути причиною руху? Як можуть iдеї, якщо вони сутнiсть речей, iснувати окремо вiд останнiх?

Критика Арiстотелем Платона навiть у суспiльнiй свiдо­мостi набула iстотного значення у виглядi афоризму:’‘Платон менi друг, але iстина - дорожча’‘. Аналiзуючи проблеми пла­тонiвської фiлософiї, вiн усвiдомлює, що причина, сутнiсть речей, загальне не може iснувати окремо вiд одиничних речей. Тому потрiбно, враховуючи цю обставину, вирiшити поставлену ще Сократом проблему неможливостi iснування загального як iндивiдуального, за умови, що загальне не може iснувати ок­ремо вiд одиничного, iндивiдуального.

Вирiшення цiєї фундаментальної проблеми здiйснене Арiстотелем шляхом розвитку поняття ‘‘матерiя’‘. Вiн розумiє матерiю як пасивний ‘‘матерiал’‘ буття i тому вона може тiльки мислитися. Матерiя безпосередньо причетна до спричинення кожної речi, дана в чуттях рiч завжди iснує в якомусь ма­терiалi, а iдеї, поняття не мають матерiальностi. Реальне ж iснування матерiалу дiйсностi вiдбувається тiльки у конкрет­них формах. Отже, безпосередньою причиною речi може бути форма. Форма реально iснує тiльки в тому чи iншому матерiалi

- матерiї, але не залежить вiд того, яка саме матерiя оформ­лена. Тому форма визначається як сутнiсть усiх речей, вона незмiнна, вiчна, цiлком подiбна до платонiвських iдей, тiль­ки не iснує вiдокремлено вiд матерiї (форма лише незалежна вiд конкретної матерiї).

Таке вирiшення проблеми загального i iндивiдуального породжує нову фiлософську проблему: яким чином матерiя i форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю проблему Арiстотель вирiшує шляхом залучення понять ‘‘можливiсть’‘ i ‘‘дiйснiсть’‘. Матерiя постає носiєм можливостей, а форма - дiйсностi. Таким чином, матерiя у Арiстотеля залишається по­няттям про небуття, як це було у Платона.

В фiлософiї Арiстотеля вперше здiйснюється вирiзнення мiж дослiдженням причини усього сущого як такого, що прита­манне всiм речам, та конкретними науками, якi не дослiджують загальну природу сущого. Саме останнi вважають, що причини конкретних речей i усього сущого - однi й тi ж самi. Вияв­лення причини усього сущого наводить Арiстотеля на думку, що iснує форма побудови усiх iнших форм. Форма, котра будує усi iншi форми, називається Арiстотелем ‘‘формою форм’‘. Ця форма форм визначається як ‘‘першодвигун’‘, незалежне вiд матерiї iснування форми, вона цiлком логiчно визначена ‘‘божественною формою’‘.

У розвиток свого вчення про форми Арiстотель робить висновок, що саме знання форм побудови iнших форм дає людинi знання сутностi речей. Дослiджуючи властивостi людини, вiн наголошує на унiверсальнiй властивостi будувати завдяки мисленню будь-якi форми руху (тобто форми побудови iнших форм). Так ним створюються пiдвалини нової науки про форми мислення - формальної логiки. Арiстотель фiксує першi закони i правила логiчного мислення. Йому належать класичнi форму­лювання логiчного закону протирiччя, закону виключеного третього. Ним створена перша теорiя логiчного силлогiзму.

Здiйснюючи свої науковi дослiдження явищ природи, Арiстотель скрiзь шукає форму, яка призводить до появи тих чи iнших речей. У випадку, коли йому вдається зафiксувати наявнiсть такої форми, вiн формулює загальне визначення за­кону природи, який керує тим чи iншим процесом. Розглядаючи проблеми суспiльства, Арiстотель керується цiєю ж методо­логiєю. Вiн вважає, що вирiшення суспiльних проблем можливе лише пiсля пiзнання форм, що породжують цi проблеми. Посту­пово ним визначаються поняття про процес побудови держави, суспiльства, що в завершеному виглядi стає теорiєю свiтової держави. Саме цю теорiю використовував його учень Олександр Македонський. Однак, сталося так, що дiяльнiсть царя Маке­донiї завершується його випадковою смертю вiд малярiї. Су­часниками така несумiснiсть досконалої, логiчно обгрунтова­ної теорiї з впливом реального малярiйного комара на долю свiтової держави була сприйнята як доказ неспроможностi рацiональної мудростi бути помiчником у дiйсному життi.