Дипломатичне красномовство

Дипломатичне красномовство має кілька видів промов, серед яких поширені:

а) промови на міжнародних та міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах;

б) промови під час дипломатичних актів (угод, контактів,комю-'.. ніке);

в) промови під час візитів, прийомів, прощань, нагород тощо;

г) дипломатичне листування.

Дипломатичне красномовство досягає належного розвитку тільки у вільних державах, що проводять активну міжнародну полі­тику. Воно потребує від оратора бездоганного володіння рідною літературною та іноземними мовами, гарної вимови, розвиненого чуття мови, вміння підключатися до потрібних тем, ідей, думок, зацікавлено вести бесіду, потребує такту і коректності. Для орато­ра-дипломата потрібні воля, сила, інтелект і разом з тим обереж­ність та обачність.

В Україні дипломатичне красномовство започаткувалося у часи Київської Русі, продовжувалося в періоди державного будівництва за часів Богдана Хмельницького, козаччини і гетьманщини, в пе-; ріод Української Народної Республіки (1917—1920 рр.) і нині ак­тивно розвивається, набирає сили в Українській державі з 1991 р.

Дипломатичне красномовство належить до особливо вишукано­го виду. Це елітарний, вищий рівень мовлення. Навчитися цьому самому неможливо. Його треба спеціально вивчати як засіб про­фесійної дипломатичної майстерності. Дипломатичне красномов­ство започаткувалося в античній риториці. Для того щоб досягти успіху в переговорах з представниками інших країн, треба було бути гарним контактним оратором, володіти майстерністю спілкування. Бувало так, що часто великі оратори ставали послами своїх країн і домагалися значних успіхів (Горгій, Демосфен). Упродовж віків міжнародне співробітництво виробило певні правила і норми дипло­матичного спілкування, порушення яких не допускається й нині. їх треба суворо дотримуватися в дипломатичних промовах та інших жанрах цього спілкування, як усних, так і писемних, бо вони закрі­пилися традицією і стали тими умовностями, що допомагають підтримувати процеси міждержавного спілкування.

Сукупність таких загальноприйнятих правил, традицій, умов­ностей називають дипломатичним протоколом'. До змісту цього поняття входять нині практично всі сфери дипломатичної діяль­ності: визнання нових держав, встановлення дипломатичних відно­син, відкриття місій і представництв, призначення глав диплома­тичних представництв, вручення вірчих грамот, здійснення дипло­матичних візитів, бесід, переговорів, скликання міжнародних на­рад і конференцій, підписання конвенцій, комюніке, заяв, угод, договорів, зустрічі і проводи офіційних делегацій, реагування на святкові і трагічні події, на державну символіку країни-представ­ника і країни перебування, дипломатичні прийоми і листування.

Основою дипломатичного протоколу є правила міжнародної ввічливості, закріплені Віденською конвенцією про дипломатичні відносини 1961 р.

Дипломатичний протокол передбачає правила реакцій, дій, учинків, поведінки, проте основну і найбільшу частину його скла­дають морально-етичні правила поводження і мовний етикет в різних ситуаціях дипломатичного спілкування.

Етичність дипломатичного красномовства виявляється через такі мовні знання й уміння промовця:

— знання, крім предмета викладу, дипломатичної термінології, яка здебільшого має іншомовне походження;

— знання мовних формул усіх типів (номінативних, атрибутив­них, предикативних, адвербіальних) та умов використанняїхвідповідно до дипломатичних рангів промовців;

— володіння дипломатичним мовним етикетом відповідно до умов спілкування, рангів співрозмовників і жанрів дипломатично­го дискурсу;

— володіння мовними засобами ідентичності, тотожності (різни­ми видами синонімії) та опозиційності, контрастивності, альтер­нативності (різними видами антонімії), яке дає промовцеві мож­ливість уникати прямолінійності суджень, категоричності відпові­дей (вміння не сказати ні «так», ні «ні»);

— володіння такими комунікативними якостями мовлення, як логічна послідовність, точність, ясність, стислість, доречність, виразність, образність і національна традиційність.

Оскільки традиції і правила дипломатичного спілкування ви­формувалися як результат довготривалого досвіду міждержавної співпраці, то до сфери сучасної української дипломатичної термі­нології успадкувалося багато слів іншомовного походження. І хоча майже кожному з них є український відповідник у вигляді окремо­го слова або мовної формули чи описової конструкції, мовний ети­кет і правила дипломатичного мовлення потребують обов'язково­го вживання слів і виразів саме іншомовного походження.

Наприклад: агреман (фр.) — у міжнародному праві попередня згода держави на прийнятгя певної особи як глави дипломатично­го представництва іншої держави (отримати агреман, запит на агреман, відмова в агремані); аташе (фр.) — ранг співробітника дипломатичного представництва та відомства закордонних справ або особа, що відає певними питаннями у дипломатичній місії (ата­ше з питань культури, військовий аташе); комюніке (фр.) — офі­ційне повідомлення про хід або наслідки дипломатичних перегово­рів (в комюніке повідомляється, опубліковано комюніке); парафу­вання (гр. > фр.) — попереднє підписання міжнародного докумен­та ініціалами уповноважених осіб, які брали участь у його вироб­ленні (парафування договору); ратифікація (лат.) — затвердження верховним органом влади держави міжнародного договору, який з певного моменту набуває чинності для цієї держави (Верховна Рада України парафувала договір про...); денонсація (фр.) — відмова однієї зі сторін міжнародного договору від його виконання, що при­зводить до припинення дії договору або повідомлення про припи­нення дії, розірвання договору (...призвело до денонсації догово­ру); консул (лат.) — службова особа однієї держави, яка постійно перебуває в певному пункті іншої держави, захищаючи правові й економічні інтереси своєї держави та її громадян (Генеральний консул України у Нью-Йорку); екстрадиція (фр.) — видача іно­земній державі особи, яка порушила закони цієї держави (договір про екстрадицію злочинців).

Частина дипломатичних термінів розвинула вторинні значення і стала суспільно-політичними чи загальнонауковими термінами:

аудієнція, альянс, глобалізація, декларація, імунітет, коаліція, кон­грес, легалізація, місія, церемонія тощо. За походженням більшість іншомовних термінів-у дипломатичній лексиці, як і у правничій

галузі, є запозиченнями з класичнихмов — грецької (протокол — ргбіокоііог < ргоіох — перший + Ісоїіо — приклеюю) та переважно латинської (кодекс — согіех — книга; декларація — оесіагагіо < < (іесіаго — заявляю, оповіщаю; агент — а§еп& (а§еп1;іх) — дію­чий; місія — тіввіо — посилка, доручення; конгрес — соп^гекхих — зустріч, збори; імунітет — іттипііах (іттипііагік) — звільнення, свобода; нота — поіа — знак, зауваження; ратифікація — гаїіпса-гіо < гаЦіх — затверджений + Гасеге — робити; екзекватура — ех8е^ио^ — виконую; консул — СОП511І; легат — 1е§аїи5 — посол; пре­ференція — ргаеіеге — вважаю за краще; легалізація — 1е§а1І5 — за­конний; аудієнція — аиаіепііа — слухання; контингент — сопгіп-§епк — той, що трапляється; церемонія — саегетопіа — благоговін­ня, культовий обряд, торжества; коаліція — соаііііо — союз; інтегра-' ція — іігіе@га1іо — поповнення; конвенція — сопуеппо — договір, угода; меморандум — тетогагкшт — те, про що слід пам'ятати).

Формування класичних правил геополітики та дипломатії (а саме Віденський конгрес 1814—1815 рр. та Аахський протокол 1818 р. заклали правила і традиції дипломатичного церемоніалу та прото­колу) збіглися з періодом панування у Європі французької мови. Багато дипломатичних термінів, що мають класичну основу, при­йшли до нас через посередництво французької мови: акредитація (фр. ассгеаіІіГ< лат. ассгесііііуш — довірчий); глобальний (фр. §1о-Ьаі < лат. §1оЬих — куля); регламент (фр. ге@1аетеп1 < лат. ге§и-1а — правило); комюніке (фр. соттиг^ие < лат. соттипісо — по­відомляю); резидент (фр. геаіаепі < лат. гевіоеш — той, що зали­шається на місці); віза (фр. уіаа < лат. уіяия — побачений); екстра­диція (фр. ехїгасіігіоп < лат. ех — з, поза + Ігааіііо — передача);

етикет (фр. е^иеПе від флам. аіееісеп — встромляти); альянс (фр. аіііапсе від аіііег— з'єднувати).

Трапляються у дипломатичних текстах і окремі сталі вирази латинського походження. Деякі з них подаються літерацією оригі­налу: тосіш ргосепаі (спосіб визначення засобу дії) — диплома­тичний термін, що означає спосіб дії, тобто визначення, яким чи­ном і в якому порядку має бути виконане яке-небудь зобов'язання чи дія; аа іпіегіт (раг іпіегіт) — латинський термін, частіше вжи­вається скорочено а. і / р. і перед назвою посади дипломатичної особи, яка підписує акт чи документ, і означає, що вона лише тим­часово виконує ці обов'язки. Моаш уіуепаі (спосіб співіснуван­ня) — дипломатичний термін, що позначає тимчасову, як правило, короткотермінову угоду. N0 уагіегіиг (не підлягає зміні) — латин­ський вираз, що звичайно вживається при кінцевому узгодженні чи при парафуванні якої-небудь угоди; означає, що при остаточно­му оформленні тексту в нього не може бути внесено ніяких змін;

аа ге/егепаит — термін означає «за умови схвалення». При укла­данні угоди, акту, проекту чи пропозиції така позначка робиться

; особою, яка його підписує, на знак того, що в силу документ всту-; пає лише за умови схвалення його урядом; са^ш ЬеШ — безпосе-^! редній формальний привід для виникнення війни між державами;

ех о^/ісіо — за посадою; сазиз /оеаегії (випадок союзу) — обстави­ни, які зобов'язують державу, відповідно до договору про військо-; вий союз, вступити в війну, яку веде союзна держава; геЬи5 їісзіап-ііЬи5 (обумовлення незмінних обставин), скорочено К. 8. 8. — термін, що позначає обставини, зміна яких призведе до скасуван­ня договору.

Деякі вирази функціонують у формі української літерації, проте не перекладаються: де-юре (лат. ае^ге) — юридична, за правом, формально; де-факто (лат. сіє Гасіо ) — фактично; персона грата (лат. регзопа §га1а — букв. бажана особа) — особа, кандидатура якої в якості дипломатичного представника в якій-небудь державі прийнята урядом цієї держави; персона нон грата (лат. регзопа поп §га1а — букв. небажана особа) — дипломатичний представ­ник, який не користується довірою з боку уряду тої чи тої держа­ви, куди він призначається, або той, що втратив довіру і підлягає

« відкликанню; статус-кво (лат. 5Іапі5 ^ио) — існуючий стан справ;

ЦІ гоноріс кауза (лат. Ьопогік сайка — букв. заради шани) — за заслу-

Е ги, почесне звання, почесна посада.

р Ряд сталих виразів, запозичених з історії світової дипломатії, фігурують у практиці українських дипломатичних текстів у пере­кладеній формі: джентльменська угода (§еп1:1етап а@геетеп1) — усна дипломатична угода без будь-яких письмових доказів; блиску­ча ізоляція (їріепаіа івоіагіоп) —термін виник на позначення англій­ської дипломатичної доктрини, що характеризувалася утриманням від усіляких попередніх і довготривалих союзів з іншими держа­вами і збереженням повної свободи дії; озброєний нейтралітет — термін виник за назвою принципу ліги нейтральних держав, що була утворена 1780 р. у період війни північноамериканських ко­лоній за незалежність (суч. Позиція озброєного нейтралітету у відносинах з...); політика доброго сусіда — термін виник від на­зви позиції США стосовно країн Латинської Америки, проголо­шеної Франкліном Рузвельтом (суч. політика добросусідства і співпраці)', добрі послуги (фр. Ьопик ойісек, англ. §оогі ойісев) — міжнародно-правова процедура, що стосується військового права, з часів Гаагзької конференції 1899 р. входить у нормативну части­ну міжнародного права. Поняття «добрі послуги» передбачає, що коли переговори між двома державами не мають перспектив і здатні лише загострити становище, одна чи кілька третіх країн мають право запропонувати свої послуги з метою налагодження контакту і мирного врегулювання проблеми.

Деякі слова і вирази у дипломатичній практиці і на сьогодні прийнято вживати французькою мовою. Наприклад: спаг^е а'а/-

/аіге5 (фр.) — повірений у справах; особа, яка заміщає посла у його відсутність. Існує ціла система коротких записів на візитних карт­ках, які передають певне ставлення до особи: р. / (роиг/еІісНег) — поздоровлення; р. г. (роиг гетегсіег) — подяка; р. с. (роиг сопсіоіеапсе) — співчуття; р. /. N. А. (роиг /еіісіїег Коиуеі Ап) — поздоровлення з Новим роком; р. р. (роиг рге5впіег) — заочна ре­комендація нової особи, яка прибула на роботу до представництва;

р. р. с. (роиг ргепсіге соп§е) — висловлення прощання у зв'язку з остаточним від'їздом із країни, коли прощальний візит не нано­ситься'.

Суттєвою ознакою дипломатичного мовлення є й високочастотне використання стійких словосполучень, які усталились як мовні формули обов'язкового використання. Ці мовні формули — складні назви держав, міжнародних організацій, назви представництв і офіційних осіб за посадами, рангами: Співдружність незалежних держав. Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Організація Об 'єднаних Націй; дипломатичне представництво, країна пере­бування; генеральний консул,радник першого класу, перший секре­тар першого класу. Надзвичайний і Повноважний Посол першого класу і т. ін. В публічних промовах, дипломатичному листуванні ці назви-формули не можна скорочувати чи заміняти абревіатурами.

Дипломатичним протоколом окремо передбачено, коли і які можна вживати синонімічні вирази на означення особи (Прези­дент— глава держави — найвища посадова особа держави;

Прем'єр-міністр — глава Кабінету Міністрів — глава уряду краї­ни; глава управління закордонних справ держави — глава зовніш­ньополітичного відомства — особа, яка очолює відомство закор­донних справ — міністр закордонних справ (в Україні). Є також офіційний реєстр складноскорочених слів (абревіатур), які можна вживати.

Для дипломатичних промов обов'язковим є етос «міжнародної ввічливості», поваги і шани всього, що представляє і символізує свою державу і державу партнера. Він виявляється через мовні формули міжнародної і національної ввічливості та компліментів, без яких немислиме дипломатичне спілкування ні в усній формі (промови, заяви, виступи, діалоги, інтерв'ю), ні в писемній (дипло­матичне листування). Мовні етикетні формули в дипломатії склада­лися віками, поєднуючи в собі елементи міжнародної й національ­ної етики.

Традиції мовної ввічливості української дипломатії добре ілюст­рує лист гетьмана «Військ Запорозьких і всієї України обіруч Дніпра» Богдана Хмельницького до шведського короля Карла Гус-

тава, надісланий з козацької столиці Чигирина 1656 р.,який уже| тоді засвідчив ту «міжнародну ввічливість», що є характерноюоз-_ накою і сучасного дипломатичного спілкування:

Нашсніший королю Швеції, наш вельможний пане і друже.

З наказу самої природи і з нашої вродженої прихильності до кожного ми звикли нікому не робити кривди, а навпаки, змагатися у доброзичли­вості з тими, хто ставиться до нас прихильно. Отже, ми, відчуваючи добре і достатньою мірою ясне ставлення до нас вашої королівської величності, вже двічі, з душевною насолодою, відіслали листи до вашої королівської величності. Але якимсь чином, як проти нашого бажання, так і проти бажання вашої королівської величності, вони і досі не торкнулися рук вашої королівської величності. Таким же чином частіші нагоди до бесід були відрізані з обох сторін, це треба приписати не якійсь ворожій недбай-' ливості з нашого боку, в зависній ненависті тієї ж долі. Тепер, отже, для І- підтвердження нашої приязні до вашої королівської величності ми по-|; відомляємо і ясно заявляємо, що не дамо нікому допомоги — хоч би до І цього нас часто закликали — ані підемо ні на кого в наступ, але при Божій . допомозі захищатимемо, як зможемо, віру, волю і наші кордони. Хоч би : поширювалась якась несприятлива чутка, ніби ми піднімаємо зброю про­ти вашої королівської величності. То нехай ваша королівська величність дасть якнайменше віри цій безглуздій чутці, бо ми ( як свідчать про нас минулі події) ніколи без причини не трубимо сигналу. Подавець цього листа усно і більш докладно викладе вашій королівській величності нашу доброзичливість. Тим часом благаємо у Всевишнього найліпшого Бога вічного щастя вашій королівській величності.

Дано в Чигирині, дня 13 липня І 1656 за старим календарем.

| Вашій королівській величності, | вельмишановного пана і друга р готовий до послуг друг Богдан і: Хмельницький, гетьман Військ І Запорізьких'.

і Сукупність етикетних мовних формул, формул ввічливості ( у всіх можливих варіантах) формує систему мовного етикету кожної нації, і не тільки у сфері дипломатії. За визначенням лінгвістичної енциклопедії, мовний етикет є системою «стійких формул спілку­вання, рекомендованих суспільством для встановлення мовленнє­вого контакту співрозмовників, підтримання спілкування у виразній тональності відповідно до їх соціальних ролей і рольових позицій відносно один одного в офіційних і неофіційних обставинах»².

Правила мовного етикету, що витворювалися століттями україн­ським народом, становлять особливу групу стереотипних, стійких

форм спілкування, що реалізуються в основному в одиницях лек­сичного («Дякую», «Добридень»), фразеологічного («Ні пухуніпера») і частково морфологічного рівнів (вживання займеннико­вих і дієслівних форм пошанної множини, наприклад: Ви чарівні;

бабуся стомилися тощо)¹.

Більшість етикетних формул, якіми вживаємо у повсякденному житті, закладені у нашій свідомості як своєрідні кліше або заго­товки, що є адекватними тій чи іншій ситуації. С. Богдан зазначає, що «це готові формули не тільки з точки зору їх граматичної впо­рядкованості. Позиційна стійкість окремих лексем у етикетних формулах умовна (зичимо щастя і щастя зичимо), однак в окре­мих фразах подібні позиційні зміни неможливі (йдеться про фразео­логічні одиниці). Іноді вони просто небажані з огляду на руйну­вання літературної норми або втрату регіональних особливостей»².

У структурі мовного етикету виділяють формули, що «вжива­ються при зав'язуванні контакту між мовцями — формули звер­тань і вітань, при підтриманні контакту між мовцями —формули вибачення, прохання, подяки та ін., при припиненні контакту — формули прощання, побажання тощо. Це — власне етикетні мовні формули»³.

Звертання є необхідним початковим компонентом будь-якої про­мови. Без нього не буває й діалогу.

Серед формул ввічливості найпершою, безсумнівно, є звертання.

Звертання — граматично незалежний та інтонаційно відокрем­лений компонент речення чи більш складного синтаксичного ціло­го, що позначає особу або предмет, до якого безпосередньо звер­нена мова того, хто говорить або пише⁴. Як правило, категоріаль­ним засобом вираження звертання в українській мові є кличний відмінок (вокатив) іменника або будь-яка рівнозначна йому слово­форма у поєднанні з особливою кличною інтонацією. Звертання буває поширене і непоширене, до його складу може входити при­кладка або ціле підрядне речення, що підпорядковується основно­му компоненту звертання. Як граматично незалежний компонент речення звертання має вільну позицію у ньому, може стояти на по­чатку, всередині і в кінці речення. Якщо звертання вживається як окреме висловлювання, що виражає емоційно забарвлені спо­нукання до якоїсь дії або почуття радості, докору, осуду тощо, то

воно становить еквівалент речення або особливий тип речен­ня — вокативне'. Звертання належить до найдавніших риторич­них фігур.

Ще Михайло Ломоносов у «Кратком руководстве по красноре-чию» визначав звертання як «чудову, сильну, пробуджуючу слово фігуру», зазначав, що «сею фігурою можна радити, засвідчувати, обіцяти, погрожувати, хвалити, насміхатися, утішати, бажати, про­щатися, шкодувати, наказувати, забороняти, просити вибачення, оплакувати, жалітися, просити, вітати та інше».

Українська літературна мова, а саме офіційно-ділова сфера,маєвласну історію цього питання.

У часи Київської Русі поширеними були звертання княже, кня­зю, дружино, людіє. Наприклад: В літо 986. Прийшли з Волги бол­гари магометанської віри, кажучи: Ти, князю, мудрий і розумом тямущий, а закону не знаєш...². Братіє і дружино Р.

За часів Запорозької Січі побутували звертання, подібні до звер­тань у родині: батьку (гетьмане, отамане), діти мої, братове, брат-Г тя, братці, братія, братики, що зумовлено «гуртовими порядка-I ми», які передбачали рівність усіх козаків між собою, а взаємини і молодих і старших мали родинний характер. Наприклад: Здоров І будь,батьку отамане, здоровібратики!; Не сумуйте,братці, і¹¹ не шкодуйте пороху! Козаки самі себе звали товаришами, а Запо­розьке військо — товариством. Наприюіад: І вийшов перед Хмель­ницького славний лицар Морозенко. Поклонився шановному това­риству і промовив: — Пошліте мене,батьку Хмелю, і ви,чесне товариство, до пана Вишневенького; Кошовий зняв шапку, покло­нився на всі сторони і промовив так: —Славне січове товари­ство, панове отамання і всікозаки-товариші. Ми вволили вашу волю, бо таке наше право, і на бажання товариства скликали сьо­годні велику козацьку раду (А. Чайковський).

У часи УНР в офіційному вжитку переважали звертання пане, пані, панове, рідше — добродію, добродії (із прикметникови­ми означеннями — високодостойний, високоповажний, вельми­шановний). Наприклад:Вельмишановний пане посол! Міністер­ство має за честь звернутії рівночасно Вашу,вельмишановний пане посол, увагу про недопустимість повідомлення про такі спра­ви телеграфом;Високоповажний пане міністре! Доводжу до Ва­шого ласкавого відома...; До вас звертаюсь,добродію. Слово то­вариш уживалось у значенні «заступник», як-от: Призначитито­варишам Міністра закордонних справ П. Темницького.

У звертаннях до керівників держави використовувались такі назви: Гетьман, Головний Отаман, Диктатор¹.

Революція 1917р. внесла докорінні зміни у мовний етикет і най­перше у формулу звертання. З мови поступово витіснилися звертан­ня пан 1 пані, добродію 1 добродійко, так що сфера їх застосування надзвичайно зменшилася. Натомість активно стали використову­ватися звертання товариш і громадянин 1 громадянка, але правила їх уживання досить сильно відрізнялися від правил дореволюцій­них звертань.

Отже, за словами М. Кронгауз, слід говорити не про заміну одних звертань іншими, а про заміну однієї системи звертань іншою².

Певний період існувало протиставлення двох класів — «панів» і «товаришів», тобто людей, які вживають відповідні звертання. Далі, в радянські часи, звертання пан 1 пані в офіційній мові вжи­валося лише стосовно іноземців з капіталістичних країн.

Давнє українське звертання товаришу, шановане у Запорозькій Січі і відновлене у XIX ст. як форма звертання у робітничому се­редовищі, зберегло і своє первинне значення: «товариш» — 1) лю­дина, яка спільно з ким-небудь виконує якусь справу (від слова «товар»), бере участь у якихось діях, співучасник чого-небудь; ком­паньйон, спільник; 2) людина, пов'язана з кимось-небудь друж­бою, щирий друг, приятель³.

Звертання громадянин є суто офіційним, а в однині та в поєднанні з прізвищем, професією або званням використовується тільки у сфері «людина — закон». Наприклад:Громадянин Петренко, чивизнаєте себе винним?, громадянин слідчий, але ніколи громадя­нин міністр.

Сьогодні в українську ділову імову як офіційне повернено звер­тання пан 1 пані, яке найчастіше вживається разом з прізвищем, професією або посадою у кличному відмінку (пане Дмитренку;

пане вчителю; пане директоре).

Точна формула звертання у повсякденному побутовому вжитку виробляється користувачем мови суто індивідуально, залежно від його особистих уподобань, симпатій, конкретної ситуації та мети. Проте певних стандартних норм, особливо у діловому спілкуванні, слід дотримуватись. Існують такі типи звертань до осіб, що мають високий і надвисокий статус: до монархів (королів) та їх дружин — Ваша величносте... Його величність..; до князів монаршого двору,

принців, принцес: — Ваша високосте... Ваша світлосте..; до . аристократів — вельможний пане..; до глав урядів, держав, ке-• рівників центральних органів влади, шанованих гостей і таке інше | можливе застосування так званого широкого адресата (тобто звер­тання пане + посада, звання або прізвище у кличному відмінку), ( але перед цим звертанням, на знак високої поваги та шани, додають

прикметники високоповажний, вельмишановний, високодостойний, ;. Ваша достойносте... тощо.

Важливу роль у дипломатичному листуванні відіграють звертан­ня. Підручники з дипломатичного протоколу радять, готуючи той чи інший дипломатичний документ, ретельно продумувати фор­мулу звертання. Найпоширенішою формулою є «Шановний па­не + посада, звання або прізвище у кличному відмінку». Напри­клад: Шановний пане Міністре, Шановний пане Посол, Шановний пане Петренку... Показовим є те, що за звертанням, яким почи­нається нота або лист, можна визначити тональність документа. Наприклад, якщо нота починається словами: Пане Міністре, Пане Посол (без слова шановний), то це свідчить про стриманийабонавіть напружений характер листа.

Актуальними для дипломатичних текстів є перераховані ви­ще прикметники, які характеризують ставлення до адресата як до людини поважної і шанованої: ЙогоВисокоповажності Над­звичайному і Повноважному Послу Федеративної Республі­ки Німеччини в Україні...;Вельмишановний Едгергардте Гей-кенї...

Як показує практика, у дипломатичному листуванні, що ведеться між представниками східнослов'янських країн, країн СНД, часто вживається така форма звертання, як ім'я та по батькові, також, як правило, з прикметником шановний 1 вельмишановний'. Надзвичай­ному та Повноважному Послу України в Польщі Дмитру Васильо­вичу Павличку!..

Для дипломатичного листування важливим є не тільки звертан­ня до адресата, а й те, від якої особи ведеться мова у тексті. На­приклад, за цією ознакою та за наявністю або відсутністю підпису такий найуживаніший дипломатичний документ, як нота, поділяєть­ся на два види — особиста нота і вербальна нота. Особиста нота ^! має форму листа і стосується питань, що мають принципово важ­ливе значення чи містить інформацію про якусь політичну подію. І Вона складається відпершої особи, від імені персони, яка її підпи-v сує. Текст особистої ноти починається із звернення, закінчується ⁵ вона виявом поваги (компліментом), тобто трафаретною фразою і. ввічливості. Вербальна нота вважається одним із найпоширеніших І; документів дипломатичного листування. Вислів «вербальна нота» означає: «документ, який повинен якнайсерйозніше братися до | уваги». Текст таких нот складаєтьсявід третьої особи і не підпи-

сується. Вербальнанота також починається і закінчується форму­лами ввічливості¹.

Комплімент (фр. сотріітепі) є, мабуть, чи не найдавнішим за­собом мовного впливу, він може виразити приязнь, увагу, вдячність, сподівання і т. ін. Формула компліменту («Формула трафаретної ввічливості»)² є невід'ємною складовою дипломатичної практи­ки. Характер компліменту має враховувати принцип взаємності, особливо при направленні ноти-відповіді³.

Комплімент, як правило, обрамлює текст — лист починається і закінчується формулою ввічливості, тобто можна говорити про спеціальні формули початку і кінця тексту.

Оскільки метою початкового компліменту є встановлення контак­ту, приязного тону, він містить, найперше, засвідчення поваги:

Міністерство закордонних справ Українизасвідчує свою повагу..;

Посольство України в Австрійській республіцізасвідчує свою пова­гу... Часто засвідчення поваги поєднується з повідомленням:засвідчує свою повагу і має честь повідомити або з вишуканою формою про­хання: Дипломатична академія при Міністерстві закордонних справ Українизасвідчує свою повагу Посольству Королівства Нідерландів в Україніімає честь звернутися до Вас, Вельмишановний пане Посол, з проханням.... Залежно від ситуації прохання може бути висловлене у різних формах: ...має честь звернутися з проханням; ...звертаєть­ся з проханням...; ...просить Вас...;... висловлює прохання...

Багатогранність мовних формул, широка палітра різноманітності нюансів мовної етики дає можливість змінювати тон дипломатич­ного листування від найвишуканішої люб'язності до стриманого ввічливого незадоволення залежно від ситуації, мети і типу доку­мента. Цікавим прикладом є формула повідомлення, представлена в чотирьох різних документах: Користуючись нагодою, маємо честь поінформувати Вас...; В плані інформації повідомляємо...;

Інформуємо Вас...; Доводжу до Вашого відома... Пор.: Повідом­ляємо Вас... —Маємо честь повідомити Вам...

Досить часто у дипломатичному листуванні присутні формули подяки за те, що вже було зроблене адресатом:дозвольте подяку­вати Вам за уважне і конструктивне ставлення до реалізації пи­тання про...;Щиро дякую за Ваш лист...; Дозвольтевисловити