Промова при привітанні гостей 13 страница

Вираз «vox populi» (лат. «голос народу») у Давньому Римі відбивав ша­нобливе ставлення до громадської думки. Отже, можна говорити про еле­менти культури зв'язків із громадськістю в ті далекі часи.

Нині на Заході, зокрема у США та інших високорозвинених країнах, ак­тивно розвивається ПР з метою встановлення сприятливих стосунків із парт­нерами, населенням в умовах демократичного суспільства.

Паблик Рилейшиз — це управлінська діяльність, спрямована на встанов­лення взаємовигідних гармонійних стосунків між організацією та громадсь­кістю, від якої залежить успіх функціонування цієї організації².

В основі цієї діяльності лежить взаємовигода й абсолютна чесність, прав­дивість, майстерне володіння усним словом на засадах риторики, рекламою, гармонійні стосунки із засобами масової інформації, високий професіона­лізм тощо.

Науково-прикладна дисципліна ПР може стати ефективним інструментом гармонізації стосунків між людьми, громадських відносин різних соціальних

Див.: Св. Варсонуфий и Иоанн // Монашеское делание: Сб. поучений святых отцов и по­движников благочестия / Сост. священник Вл. Емеличев.— Свято-Данилов монастырь.— М., 1991.

Див.: Ножин Е. А. Основы отношений с общественностью — «Паблик Рилейшнз»: Курс лекций. Часть 1.— Пермь, 1994.— С. 7.

сфер, між різними гілками влади й населенням, у сфері державної служби й ринкової економіки.

Вміле поєднання наукового й творчого підходів є гарантом успішного розв'язання поставлених завдань перед усіма членами суспільства, які тво­рять власне життя, досягають успіху в ім'я прогресу й добра засобами ус­ного, ефективного слова.

Сповідування категорії СОБОРНОСТІ притаманне не лише античній фі­лософській думці, але й слов'янському риторичному ідеалу через поняття «діалогічна єдність світу», «інтуїція позитивної всеєдності», «ідея органічно­го синтезу», «світ як органічна цілісність», «вселюдський організм», «цілісне знання», «цілісне суспільство», «цілісне життя», «Софія», «Логос» тощо.

Соборність досліджували численні мислителі XIX та XX ст., серед них назвемо праці О. Ф. Лосева «Історія античної естетики» (том «Софісти. Со­крат. Платон»). Антична (грецька) софросине є попередницею християнсь­ких етичних категорій «скромність», «смирення», «смиренномудрість», «ми­ролюбність», «негнівливість» тощо, які були дуже поширені ще в період Ки­ївської Русі.

Етико-естетичні засади слов'янського (російського) риторичного ідеалу А. К. Михальська зводить до такої системи:

— лагідність на противагу самодемонстрації;

— смирення — гнівливість;

— безмовність — багатослів'я;

— умиротворення — змагальність;

— правда — неправда, наклеп;

— ритмічність, мірність, помірність (як обов'язок перед ближніми, спра­ведливість, взагалі стриманість мовлення як прояв впорядкованості на про­тивагу безладдю й хаосу).

Загальногуманістична цінність цієї парадигми є великою й вагомою. На Заході видають численні праці з етикету, етики ділової та міжособистісної комунікації з метою гуманізації стосунків між людьми¹. '

Руйнівні тенденції вітчизняної логосфери XX ст. мають долатися колек­тивними зусиллями не через «війну слів», мовленнєву агресію, а через ри­торику любові як умову прогресу, братерста, спорідненості людства, через риторику істини, добра й краси на засадах моралі, здобутків академічної науки, кращих світових та національних традицій, на засадах віри, надії, любові. ¹ Див.: Осама й Набукі Міцутані. Як бути ввічливим по-японські.— Токіо, 1987.

У чому ж полягає зовнішній гуманізуючий потенціал риторики, зокрема класичної, не лише загальної, але й часткової, зокрема ділової?

На це питання можна відповідати по-різному, але істинність цього твер­дження доводиться вже не одне тисячоліття, працею не одного десятка по­колінь риторів та інших дослідників.

Зупинимося на сучасних думках риторів, які закладають свій камінь у фундамент гуманістичної неориторики слов'янських народів, зокрема на по­глядах А. К. Михальської, які вона виклала в навчальному посібнику для студентів гуманітарних факультетів під назвою «Російський Сократ. Лекції із порівняльно-історичної риторики» (М., 1996).

Автор досліджує й описує гуманізуючі можливості риторики через РИТОРИЧНИЙ ІДЕАЛ І ЛОГОСФЕРУ. Риторика дає знання, необхідні для звільнення людини та її слова, що є дуже важливим для країн, де культурні традиції мовленнєвого спілкування й красномовства були надовго перервані.

Носії культури певного мовленнєвого середовища повинні осмислити її особливості з метою кращої орієнтації в ньому, розширення можливостей корекції своєї мовленнєвої поведінки, адекватної оцінки мовленнєвої пове­дінки оточуючих, кращого взаєморозуміння з носіями інших, іномовних ри­торичних культур тощо.

Дореволюційний слов'янський риторичний ідеал базувався на постулатах античної риторики, а тому містив у собі гармонійну триєдність:

1. Думка, смислова насиченість, спрямованість до істини.

2. Етичне завдання, моральна націленість на добро й правду.

3. Краса, яка розумілась не як прикрашеність, а як доцільність, функціо­нальність, гармонія.

Дослідники говорили про «прекрасне мовлення» як мисленнєву справу, інтелектуальну працю й гру, як про прекрасну справу, не лише інтелектуаль­но, але й емоційно насичену, етико-естетично значущу. Зокрема, гуманіст XX ст. О. Ф. Лосєв вважав, що хороше мовлення покликане не приховувати реальність, а досліджувати, осмислювати, структурувати.

Нинішнє «хороше мовлення» — це мовлення розумне, перш за все — мужньо-логічне, строге. Але, як зазначають сучасні ритори, воно не відчу­жується від класичних риторичних цінностей націленості на істину, прекрас­ну структурованість, логічність, впорядкованість, а також «не нейтральне відносно моральності, тобто добре й правдиве»¹.

¹ Михальська А. К. Російській Сократ.— М., 1996.— С 9.; Пор.: Овчиннікова А. П. П'ять кроків до гарної мови.— Одеса, 1997.

Класичний риторичний ідеал слов'янська риторична думка перейняла че­рез праці Платона, Сократа, Арістотеля, які через риторику зуміли розро­бити певну філософію життя й спілкування.

Деякі класичні взірці були сприйняті слов'янською риторичною теорією та практикою, вплинули на формування вітчизняної риторичної традиції, а деякі втратили свою значущість, відійшли у минуле.

З історії красномовства відомо, що в Греції покровительками красномов­ства бути три богині: Пейто — богиня переконання, дві Ериди — богині спо­ру — одна «конструктивна», спрямована на досягнення істини (звідси й бла­ге, гармонізуюче красномовство). Друга Ерида — «конфліктна», метою якої було не з'ясування істини про предмет, а боротьба й перемога (агоне — бо­ротьба зі смертю; ПДР-...СЛОВО «агонія»). Отже, друга Ерида була «злою», не­конструктивною, дисгармонійною.

Тому греки розрізняли два види спору: конструктивний називали діалек­тикою, а неконструктивний, атональний. — еристикою.

Нині гуманістична риторика як знак антропоцентризму суспільства демо­кратичного спрямування дозволяє відкрити масам «елітне» знання «посвя­чених», яке стає доступним будь-якій культурній людині.

У наш час звернення до своїх інтелектуальних коренів, зокрема через ви­вчення античної філософської, риторичної, етичної думки, стає знаком до­би, символом нової України. Кожна молода людина повинна включити до основ власної культури, загального світогляду загальнолюдські і національні пам'ятники риторичної культури не як екзотичну диковину, а як власні ко­рені, як власне надбання, особливо у сфері гуманітарної освіти.

Похвальне красномовство гуманістичної риторики певною мірою втрати­ло свою актуальність у часи нашого динамічного трансформаційного періо­ду, коли соціально-економічні негаразди спонукають людей думати більше про хліб насущний, ніж про духовно-інтелектуальну розкіш словесного спіл­кування. Але, на щастя, еволюційний розвиток ніхто зупинити не може, і на­віть прагматичні ділові кола України все більше замислюються над істинни­ми цінностями життя, спілкуванням між людьми в ім'я добра. А тому нас не дивують, а лише радують прагматичні замовлення деяких бізнесменів навчи­ти їх писати й виголошувати діловий тост, оригінальну промову тощо.

Гуманістична риторика повертає суспільство обличчям до власних коре­нів, знаходить їх, наближає людину та її розум, серце до того рідного й без­цінного, що містить у собі могутню силу мудрості й любові. Це є надзвичай­но важливим для нашого суспільства, про яке Ліна Костенко говорить так:

«Усі усіх не люблять. Це біда». Чи не перегукується це із пророчими слова­ми Тараса Шевченка: «Доборолась Україна до самого краю...»?

Гуманізм риторики полягає в тому, що вона вчить людину складати не будь-які, а прекрасні, мудрі, моральні промови; вона вчить людину певному способу життя у злагоді з Богом, власною совістю й людьми; мудра й пра­вильна риторична поведінка мовця може стати запорукою щасливої долі гармонійної «людини, яка говорить».

Великий гуманіст, ритор і мудрець Сократ залишив людству в спадок свої безсмертні етичні роздуми про високу етичність ритора, який своїми спра­вами, самим своїм життям служить істині — справедливому і благому. В ім'я цього істинний оратор готовий прийняти смерть: «Але ось уже час іти звід­си, мені — щоби вмирати, вам — щоби жити, а хто з нас іде на краще, це ні для кого не ясно, крім Бога»¹.

Красномовство має значний естетичний потенціал через класичну катего­рію гармонії. Гармонія — це порядок, впорядкованість мовлення й мислен­ня. Порядок — це космос (грецьке «космос» означає прикрашене, впоряд­коване, звідки й «косметика»). Порядок протистоїть хаосу — «безчинству у мовленні», за словами Сократа, дисгармонії у спілкуванні.

«Порядок», гармонія мовлення можуть розглядатися через призму бага­тьох факторів: помірність, міра (кількісний параметр промови); це і змісто­вий параметр — якісність, стриманість думок; етичність позиції, яка виявля­ється у певних моральних обов'язках перед співрозмовником — обов'язок бути справедливим, доброчесним. Отже, стриманість, обов'язок, справедли­вість у мовленні — це основа хороших стосунків, братерського взаєморозу­міння, істинного спілкування.

Носієм гармонії є оратор, його розум, душа, серце, які виливаються у світлоносному СЛОВІ ГАРМОНІЇ на противагу хаосові. Цікаві роздуми про хаос і гармонію знаходимо у Бестужева-Марлінського: «Хаос — предтеча творення чогось істинного, високого, й поетичного. Нехай тільки промінь ге­нія прониже цей морок. Ворожі, рівносильні досі порошинки оживуть любо­в'ю й гармонією, стечуться до однієї найдужчої, зліпляться струнко, уля­жуться блискучими кристалами, виникнуть горами, розіллються морем, і жива сила спише чоло нового світу своїми велетенськими ієрогліфами»².

У пізніші часи агональний діалог, спір як прояви негуманістичної рито­рики софістичного напрямку Квінтиліана часто брали гору над гармонійною,

¹ Платон. Собр. соч. в 4-х томах.— М., 1990.

² Див.: Костянтин Паустовський. Золота троянда.— К., 1957.— С 201—202.

гуманістичною риторикою Арістотеля, Сократа, Платона через певні істори-ко-соціальні причини. Маніпулювання масами в своїх інтересах, зокрема збагачення, здобуття влади над людьми тощо,— основні ознаки її негуман-ності й дисгармонії, а тому ці засади не могли лягти в основу риторичного ідеалу слов'ян, зокрема українців з їхнім кордоцентризмом, тяжінням до лі­ричного світовідчуття, естетичним потенціалом слова й пісні, релігійністю, тяжінням до волелюбності й демократії у спілкуванні й співжитті.

Наводимо унікальний фрагмент «риторики любові» (гуманістичної рито­рики, похвального красномовства) славнозвісного Іоанна Златоуста «Похва­ла народові»: «...ви — мої батьки, ви — моя мати, ви — моє життя, ви — моя ласка, і я радію, якщо у вас є успіхи. Ви — моя прикраса, і моє багат­ство, ви — мій скарб, я тисячу разів готовий принести себе в жертву за вас. Нема для мене милості, і віддам, що повинен, бо ж добрий пастир повинен віддати душу свою за овець своїх: така смерть приносить безсмертя...».

Глава III ПЕДАГОГІЧНА РИТОРИКА.

...КрАЩА у СВІТІ МЕТА - СТАТИ ХОрОШОЮ ЛЮДИНОЮ...

Цицерон

К

ласична риторика у другій половині XX ст. оновлюється як наука фі­лософсько-дидактичного спрямування — педагогічна риторика, мета якої — формування культури риторичної особистості вчителя, який володіє мистецтвом переконуючого мовлення і може навчити цьому мистецтву своїх учнів, студентів.

Без уміння вести конструктивний діалог, диспут, спілкування неможлива педагогіка спілкування, демократизація шкільного та вузівського життя.

У програмі «Україна XXI століття. Державна національна програма «Ос­віта»¹ відзначається криза освіти, яка виявилася у «невідповідності знань за­питам особистості, суспільним потребам та світовим стандартам, у знецінен­ні соціального престижу освіченості та інтелектуальної діяльності...».

Тому стратегічними цілями освіти, зокрема й педагогічної, в Україні ста­ють відродження й розбудова національної системи освіти, формування творчої особистості вчителя, забезпечення пріоритетності людини, станов­лення її фізичного та морального здоров'я, відтворення й трансляція куль­тури і духовності в усій різноманітності вітчизняних та світових зразків, за­безпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особис­тості й формування інтелектуального потенціалу як найвищої цінності нації; забезпечення моральної, інтелектуальної та психологічної готовності всіх ді­тей до здобуття освіти².

Основним напрямком реалізації програмних завдань сучасна педагогіка вважає забезпечення освіти на основі прогресивних концепцій, запровад-¹ Україна XXI століття. Державна національна програма «Освіта». — К., 1992. ¹ Там само.— С. 2.

ження сучасних технологій, зокрема життєтворчості, та науково-методичних досягнень у навчальний процес, усунення уніфікації освіти тоталітарної дер­жави¹.

Вихідними принципами реалізації Програми є пріоритетність освіти, її гуманізація, гуманітаризація, яка покликана формувати цілісну картину сві­ту, гуманітарну культуру людини, і в першу чергу — вчителя-просвітителя, гуманіста-патріота на основі багатоукладності та варіативності освіти (вибо­ру форм освіти, навчальних закладів, засобів навчання тощо).

Усі ці вихідні принципи національної освіти України мають свої педа­гогічні корені на світанку молодої Української Народної Республіки, коли відома просвітянка й письменниця Софія Русова у 1918 р. уклала «Порад­ник діячам позашкільної освіти і дошкільного виховання»², в якому писала: «Сам народ розуміє свою темноту, почуває усю небезпеку свого несвідомо­го становища і скрізь по селах, по містах, по заводах, по окремих хуторах — лунає «Освіти, дайте нам освіти!». Софія Русова закликала українську інте-лігенцію задовольнити цю справедливу вимогу нашого народу, виконати свій обов'язок перед підростаючим поколінням, розуміючи, що це «широка й ве­личезна праця».

Педагогічна риторика сучасності є інтегратором, синтезатором у процесі фахової підготовки вчителя-інтелектуала, вчителя-інтелігента, педагога-ора­тора й мудреця, який майстерно володіє секретами переконуючої комуніка­ції засобами живого слова.

До актуальних проблем педагогічної риторики ми відносимо такі:

— концепція гуманізації та гуманітаризації освіти України містить у со­бі поновлення статусу риторики як науки та навчальної дисципліни в серед­ній та вищій школах із збереженням кращих філософсько-дидактичних тра­дицій світового та національного риторичного досвіду;

— нагальною потребою демократичного суспільства є формування мов­ної та риторичної культури особистості вчителя з ефективним мисленням, якісним мовленням, оптимальним спілкуванням;

— назріла потреба формування національної школи риторики для успіш­ної реалізації концепції народної освіти, формування риторичної особистос­ті вчителя, спеціаліста — випускника вузу, який зможе ефективно реалізо-

Див.: Школа життєтворчості особистості.— К., 1995; Психологія і педагогіка життєтвор­чості.— К., 1996; Мистецтво життєтворчості особистості.— Ч. 1—2.— К., 1997.

Русова С. Порадник діячам позашкільної освіти і дошкільного виховання: Вип. 1.— К., 1918.— С 3.

вувати свої демократичні права і свободи у всіх сферах переконуючої кому­нікації;

— нова суспільно-мовленнєва практика, закон про українську мову як державну мову України вимагають цілеспрямованої державної політики — фінансової, видавничої, кадрової, спрямованої на відродження національної риторичної спадщини, формування риторичної культури особистості вчите­ля, спеціаліста в системі «людина — людина»;

— вивчити і осмислити світовий та національний досвід викладання ри­торики, зокрема у США, Японії, Франції, Німеччині, Голландії та інших краї­нах з метою інтеграції у цивілізований світ;

— єдиним критерієм культури народу стає МІРА ГУМАННОСТІ, ступінь орієнтації та формування творчої особистості, зокрема вчителя;

— перспективним шляхом формування й підвищення риторичної культу­ри суспільства є формування полемічної культури, виховання кадрів поле­містів, спеціалістів з проблем еристики, культури демократичного діалогу, дискусії тощо — професійних кадрів політиків, вчителів, журналістів, юрис­тів тощо;

— формування високопрофесійного корпусу лекторських кадрів України по лінії товариства «Знання», «Просвіта» тощо, підвищення їхньої оратор­ської майстерності у відповідних центрах, інститутах підвищення лекторсь­кої майстерності;

— наприкінці XX ст. відродження риторичного потенціалу суспільства на якісно новому рівні корелюється із античним світом, у якому мікрокосм лю­дини включається до макрокосму Всесвіту.

Отже, педагогічна риторика до актуальних та першочергових проблем відносить такі:

— розробка програм, навчальних планів, методичних рекомендацій, мо­нографій тощо до курсу риторики філософсько-дидактичного спрямування для середньої та вищої школи України;

— формування національної школи красномовства через виховання ри­торичної культури особистості вчителя, лектора, політика, журналіста, які живе слово вважають головним інструментом професійної діяльності;

— координація творчих зусиль провідних спеціалістів — педагогів, рито­рів, філософів, логіків та інших, які працюють у сфері переконуючої кому­нікації;

— створення у вузах відповідних кафедр риторики, логіки, еристики, те­орії й практики аргументації, педагогічної майстерності, педагогічної твор-

ження сучасних технологій, зокрема життєтворчості, та науково-методичних досягнень у навчальний процес, усунення уніфікації освіти тоталітарної дер­жави¹.

Вихідними принципами реалізації Програми є пріоритетність освіти, її гуманізація, гуманітаризація, яка покликана формувати цілісну картину сві­ту, гуманітарну культуру людини, і в першу чергу — вчителя-просвітителя, гуманіста-патріота на основі багатоукладності та варіативності освіти (вибо­ру форм освіти, навчальних закладів, засобів навчання тощо).

Усі ці вихідні принципи національної освіти України мають свої педа­гогічні корені на світанку молодої Української Народної Республіки, коли відома просвітянка й письменниця Софія Русова у 1918 р. уклала «Порад­ник діячам позашкільної освіти і дошкільного виховання»², в якому писала: «Сам народ розуміє свою темноту, почуває усю небезпеку свого несвідомо­го становища і скрізь по селах, по містах, по заводах, по окремих хуторах — лунає «Освіти, дайте нам освіти!». Софія Русова закликала українську інте-лігенцію задовольнити цю справедливу вимогу нашого народу, виконати свій обов'язок перед підростаючим поколінням, розуміючи, що це «широка й ве­личезна праця».

Педагогічна риторика сучасності є інтегратором, синтезатором у процесі фахової підготовки вчителя-{нтелектуала, вчителя-інтелігента, педагога-ора­тора й мудреця, який майстерно володіє секретами переконуючої комуніка­ції засобами живого слова.

До актуальних проблем педагогічної риторики ми відносимо такі:

— концепція гуманізації та гуманітаризації освіти України містить у со­бі поновлення статусу риторики як науки та навчальної дисципліни в серед­ній та вищій школах із збереженням кращих філософсько-дидактичних тра­дицій світового та національного риторичного досвіду;

— нагальною потребою демократичного суспільства є формування мов­ної та риторичної культури особистості вчителя з ефективним мисленням, якісним мовленням, оптимальним спілкуванням;

— назріла потреба формування національної школи риторики для успіш­ної реалізації концепції народної освіти, формування риторичної особистос­ті вчителя, спеціаліста — випускника вузу, який зможе ефективно реалізо-

Див.: Школа життєтворчості особистості.— К., 1995; Психологія і педагогіка життєтвор­чості.— К., 1996; Мистецтво життєтворчості особистості.-— Ч. 1—2.— К., 1997.

Русова С Порадник діячам позашкільної освіти і дошкільного виховання: Вип. 1.— К., 1918,— С 3.

вувати свої демократичні права і свободи у всіх сферах переконуючої кому­нікації;

— нова суспільно-мовленнєва практика, закон про українську мову як
державну мову України вимагають цілеспрямованої державної політики —
фінансової, видавничої, кадрової, спрямованої на відродження національної
риторичної спадщини, формування риторичної культури особистості вчите­
ля, спеціаліста в системі «людина — людина»;

— вивчити і осмислити світовий та національний досвід викладання ри­торики, зокрема у США, Японії, Франції, Німеччині, Голландії та інших краї­нах з метою інтеграції у цивілізований світ;

— єдиним критерієм культури народу стає МІРА ГУМАННОСТІ, ступінь орієнтації та формування творчої особистості, зокрема вчителя;

— перспективним шляхом формування й підвищення риторичної культу­ри суспільства є формування полемічної культури, виховання кадрів поле­містів, спеціалістів з проблем еристики, культури демократичного діалогу, дискусії тощо — професійних кадрів політиків, вчителів, журналістів, юрис­тів тощо;

— формування високопрофесійного корпусу лекторських кадрів України по лінії товариства «Знання», «Просвіта» тощо, підвищення їхньої оратор­ської майстерності у відповідних центрах, інститутах підвищення лекторсь­кої майстерності;

— наприкінці XX ст. відродження риторичного потенціалу суспільства на якісно новому рівні корелюється із античним світом, у якому мікрокосм лю­дини включається до макрокосму Всесвіту.

Отже, педагогічна риторика до актуальних та першочергових проблем відносить такі:

— розробка програм, навчальних планів, методичних рекомендацій, мо­нографій тощо до курсу риторики філософсько-дидактичного спрямування для середньої та вищої школи України;

— формування національної школи красномовства через виховання ри­торичної культури особистості вчителя, лектора, політика, журналіста, які живе слово вважають головним інструментом професійної діяльності;

— координація творчих зусиль провідних спеціалістів — педагогів, рито­рів, філософів, логіків та інших, які працюють у сфері переконуючої кому­нікації;

— створення у вузах відповідних кафедр риторики, логіки, еристики, те­орії й практики аргументації, педагогічної майстерності, педагогічної твор-

чості, театральної педагогіки та інших з метою формування національної ри­торичної школи;

— перспективним напрямом розвитку риторики філософсько-дидактич­ного спрямування є також розвиток проблематики часткової риторики, спрямованої на дослідження проблем політичного, академічного, диплома­тичного, військового, рекламного красномовства, а також перспективного напряму часткової риторики — риторики ділової комунікації (американсь­ка, японська, московська та інші школи підготовки кадрів менеджерів);

— нові підходи до риторики як класичної гуманітарної науки, націленої на формування гармонійної творчої особистості, позбавляють її від штучних ідеологічних обмежень та фальсифікацій, що призвело до її занепаду й ви­родження у середині XIX ст.;

— розробка науково-педагогічної системи навчання учнів, студентів ора­торському мистецтву, риториці та створення умов для підвищення професіо­налізму;

— залучення учнів, студентів до різноманітних форм риторичної діяль­ності у навчальній та позанавчальній творчості з метою формування пози­тивної мотивації до фахової діяльності;

— поліпшення якості профвідбору абітурієнтів до педагогічних вузів із врахуванням риторичних здібностей до переконуючої комунікації;

— осмислення іміджу вчителя крізь призму риторики.

3.1. Імідж учителя крізь призму риторики

Ндйкрдщий орлтор є той, хто своїм словом

і ПОВЧАЄ СЛУХАЧІВ, і ДАЄ НАСОЛОДУ, і СПрАВЛЯЄ

НА НИХ СИЛЬНЕ ВРАЖЕННЯ. ВЧИТИ - ОбоВЯЗОК

ОрАТОрД, ДАВАТИ НАСОЛОДУ - ЧЕСТЬ.... СПрАВЛЯТИ Ж

СИЛЬНЕ ВРАЖЕННЯ - НЕОбхіДНО.

Цицерон

З найдавніших часів учитель шанувався, як Бог, як духовний батько, на­ставник у пошуку істини, добра й краси, взірець розсудливості в особисто­му й громадському житті. Великий Олександр Македонський сказав крилаті слова любові й захоплення про батька Філіппа й учителя Арістотеля: «Фі-ліпп навчив мене жити, а Арістотель навчив жити достойно».

І ґо

Вчитель-інтелектуал, вчитель-златоуст, вчитель-адвокат дитини, молоді в усі часи в усіх народів високо шанувався, бо плекав живу думку й душу май­бутніх «робітників» життя й істинних патріотів держави¹. Тому вчитель у громадській свідомості сприймався як «охоронець істини», «гарант безпе­рервності життя», «посередник між Богом і людьми», «Бог», який «всіх нав­чає всього» (Я. А. Коменський), який має золоті ключі від таємниць земно­го буття, бо готує зустріч учня з Богом (школи Піфагора, Сократа, Песта-лоцці, Коменського та ін.).

Творчий вчитель — це діамант, який осяває душу усіма гранями свого пе­дагогічного дару, який плекає дитину на засадах добра, формуючи інтелек­туальну еліту суспільства. В цьому його великий патріотичний обов'язок пе­ред державою, висока громадянська відповідальність перед суспільством як «гуманіста-демократа» (С. Шацький).

Учитель в античні часи стояв поруч з філософом-любомудром, оратором-златоустом, божественним поетом, пророком-віщуном, царем, був провісни­ком правди, служив істині, добру, красі, вмів сам і вчив учнів тлумачити «мертвий» текст, блискуче володів ораторським, еристичним мистецтвом як «акушер істини», міг захистити істину, майстерно враховувати заперечення опонента, чітко пояснити свою точку зору, володів сократівським методом запитань і відповідей, діалоговою культурою, бо в усіх народів виконував ви­значну соціальну роль — роль стабілізуючого фактора.

Відомо, що людина народжується двічі — фізично й духовно, і біля духов­ної колиски дитини часто стоїть духовний наставник-учитель. Як духовний наставник (другий батько), вчитель прищеплює душі дитини високі моральні цінності й якості, зокрема благородні почуття віри, надії, любові, глибокої по­ваги до рідної землі, свого генетичного кореня., роду, народу, держави. Тому в очах дитини учитель в усі часи — це не імідж, а істинна суть шанованого, улюбленого «другого батька», «другої матері», як творця традицій, як писав у своїх «Діалогах» великий Платон.

Часом духовні наставники досягали визнання як святі люди землі рідної, ставали безсмертними в пам'яті людській. Серед них преподобний отець Сергій Радонезький удостоєний високої честі вічної слави й любові, зокре­ма у «Слові похвальному» на його смерть, яке створив його учень священик Єпіфаній. Великий духом учитель тут названий святим, який «доброчеснос-

Див.: Ахмедзянова Л. М. Теоретичні основи і практика розвитку педагогічного покликан­ня.— К., 1996; Барахтян М. М. Формування у студентів артистичних умінь як компонента педагогічної майстерності.— К., 1993.

Відомий український просвітитель — ритор Феофан Прокопович читав курси риторики й поетики у Києво-Могилянській академії на початку XVII ст., його ораторська й педагогічна діяльність здобула таку славу, що ско­ро московський царизм «вилучив» український ораторський діамант з націо­нальної корони красномовства, щоб використати його у власних інтересах.

Образ оратора-наставника є категорією історичною, змінною. У певних суспільно-політичних умовах негативні тенденції можуть призвести до спо­творення, девальвації образу оратора, речника народу, духовного пастиря. Але орієнтиром для усіх часів і народів залишаються вершинні загально­людські цінності, погляди на оратора-громадянина, патріота Вітчизни й за­хисника інтересів народу: «Оратор повинен стояти, як озброєний воїн у строю, вирішувати справи великої важливості і завжди прагнути до перемо­ги», — писав Квінтиліан.

Українська школа красномовства має свої риторичні традиції, зокрема XVII—XVIII ст., які можна вважати риторичним ренесансом України. Осві­чений випускник Києво-Могилянської академії мав володіти кількома мова­ми, трьома стилями мовлення — високим (видатним, поважним, піднесеним, величним), середнім (скромним, квітчастим, поміркованим, однорідним), низьким (простим, фамільярним). Найвидатнішим оратором вважався той, хто визначається у всіх цих стилях та застосовує їх.

Професійна культура сучасного вчителя може розглядатися крізь приз­му не лише філософії, етики, риторики, але й володіння ним людинознавчи­ми технологіями, які базуються на теорії психодидактики, соціальної психо­логії, кібернетики, теорії управління, етнопсихології, релігієзнавства, теорії та методики професійної освіти¹.