Красномовство епохи Аккаду

Після захоплення Шумеру Аккадом (південними семітськими племенами), шумерська мова та література, традиції письменства були перейняті новою спільнотою.

Література Аккаду (ассирійсько-вавилонська) виникає на шумерському грунті спершу як література ділових документів, але згодом перетворюється на багату словесність, зі складною жанровою системою та глибоким ідейно-філософським змістом. Хоча Вавилонія була спадкоємницею Шумеру, однак вавилоняни, особливо з розвитком можливостей власної (арамейської) мови, енергійно поривали з архаїкою шумерських зразків. Якщо шумерські тексти насичені одноманітними повторами — вавілонські відзначаються лаконізмом, стилістичною різноманітністю, чіткими описами, художніми тропами.

* * *

Особливо відзначилися вавилоняни у сфері юридичної риторики, найвидатнішою пам'яткою якої вважають Закони Хаммурабі: великий цар Вавилону багатослівно доводить необхідність обороняти сироту та вдовицю перед сильними світу цього. Розгляд численних випадків судочинства яскраво змальовує картину тодішнього життя, а закони зводяться до ідеї "око за око, зуб за зуб".

"Якщо лікар виправить людині зламану кістку або вилікує уражений м'яз, пацієнт повинен заплатити йому п'ять шекелів срібла".

"Якщо лікар зробить пацієнтові великий розріз бронзовим ланцетом і той помре або якщо лікар розітне пацієнтові брову і той осліпне, лікареві слід відтяти руку".

Згодом ця модель запанує на всьому Сході, навіть проникне до Біблії — у сферу так званих приписів, людського (тобто юридичного) права.

За панування в Месопотамії асирійців певною мірою розвивається і політична думка, втілена у систему двірського політесу, покликаного возвеличити особистість ца-ря-самодержця. Згодом це переростає у різноманітні міркування щодо політики, права, військової справи. Щоправда, політичне красномовство Ассиро-Вавилонії зводиться переважно до уславлення царів, написи яких часом свідчать про неймовірну кровожерність. Ось правитель "п'ять тисяч сімсот воїнів вивів... з шумерських міст і стратив їх"; "Клянусь богами Шамашем і Амалом, що це не брехня, а чиста правда".

Царі хизуються числом людських жертв — такий, наприклад, напис найбільш інтелігентного з ассирійських царів Ашшурбаніпала:

Я відрубав голову Теуммана, царя їхнього, Бунтівника, що замислив лихе. Без рахунку воїнів його погубив я. В руки живцем захопив бійців його і Тілами їхніми, мов колючкою й бур'яном, Я заповнив околиці Суз2.

Слід гадати, що це красномовство таки переконувало слухача в моральному авторитеті царя.

Але у Вавілоні, що кінець кінцем переміг Ассирію, традиція царського напису занепадає: тут панувало жрецтво, що не прагнуло занадто підносити авторитет царської влади.

Проте релігійне красномовство вавілонян часто набуває характеру панегірика богові, однотипного уславленню царя. Хоча їхні молитви й багаті на поетичні прийоми, все ж таки в них переважають елементи, властиві елоквенції, як, наприклад, в заклинальній молитві до Іштар, володарки неба:

Тобі — моління мої, володарів володарко, богинь богине! Іштар, ти царюєш повновладно, ти заступниця людська! Ірніні, володарко обрядів, ти найбільша поміж Ігігів! Ти могутня, ти державна, ім'я твоє — над усіма! Ти світоч землі і неба, ти несхитна дочка бога Сіна! Ти вкладаєш у руки зброю, ти скликаєш на битву! Ти пожинаєш все суще, мов колосся, тебе вінчано тіарою влади!.

Наведений уривок містить, по суті, лише два поетичних образи ("Ти пожинаєш все суще, мов колосся, тебе вінчано тіарою влади"); все інше — з царини риторики. Перед нами — теургія, "зв'язування волі" божества шляхом риторичної похвали, що прирівнювалася до жертвоприношення.

Особливий інтерес породжує пізньовавілонська філософська дидактика — "Напучення" [Сінахерібу], "Повість про невинного страждальця", так звана "Вавілонська тео-дицея"(тобто "захист богів"), "Розмова пана і раба" тощо. У цих творах ораторський монолог сполучається інколи з діалогом, в якому представлені різноманітні точки зору. Серед багатьох дослідників побутує думка, що саме ці твори стали одним із джерел біблійних Екклезіаста та Книги Іова, які згодом помітно вплинули на розвиток і особливості європейської риторики.

Очевидно, що й побутове красномовство було поширене серед вавілонян досить широко — свідчення тому "Розмова пана зі своїм рабом", цікавий зразок невимушеної віршованої елоквенції, в якій відбилися відносини між різними соціальними верствами: психологія резиньяції та вередування аристократа, що стомився як від розваг, так і від непевності життя:

Рабе, корися мені!". "Так, о мій пане, так!"

"Ну, поспішай! Колісницю готуй! До палацу я їду!"

"Поспішай, о мій пане, скоріш — на тебе чекає успіх!"

"Ні, рабе, ні! Я не піду до палацу!"

"Не треба, мій пане, не треба!

Може, що цар відправить далеко тебе,

В путь-дорогу незнаную примусить тебе вирушати,

Денно і нощно страждання на шлях тобі ляжуть!"

Рабе, корися мені!". "Так, о мій пане, так!"

"Що ж зараз добре є?

Голови стяти тобі й мені,

В річку їх кинути, ось що чудово!".