О то в світі та й за правда була 11 страница
Бо що молена уявити собі принаднішим, приємнішим, солодшим, ніж красномовство, яке, немовби забувши про себе, приковує і захоплює людські душі.
Усі інші справи, що навіть найбільше радують почуття людей дуже швидко приносить пересиченість і перестають подобатися: чарівність місцевостей, де ми коротко розглядаємося в задумі чи проходимо мимо; найбільш вишукані страви стають огидними для нас, якщо ми переїлися або страждаємо морською хворобою; звук музичного іентрумента, хоч би він був найприємніший, якщо продовжується довше, перестає подобатися скоріше, ніж перестаємо його слухати. Єдина промова, прикрашена словами і думками, з приємністю сприймається слухачами, і навіть якщо вона довго триває, то здається, що не може наситити нас.
І як коли ми переживаємо щось прикре, то скаржимося, що навіть короткий час — надто довгий, так, навпаки, злагіднені приємною мовою красномовних мужів, ми не помічаємо найдовших годин і не відчуваємо того, що вони проминули. Навіть більше, ми якось не пам'ятаємо і про (свою) природу: забуваємо про тіло, не відчуваємо спраги, голоду тощо. Ось скільки треба, щоб наситити слухачів.
Якщо йдеться про оратора дуже видатного у своєму мистецтві, то, як зауважив Сенека про Красса, «слухачі часто бояться, щоб він не перестав говорити». Звідси мужа, обдарованого знанням красномовства (якщо нема са-
мої заздрості), всі мимоволі приймають, захоплюються ним, люблять, добровільно заводять з ним дружбу, часто до нього звертаються, залюбки біля нього сідають, оглядають його обличчя і помічають його мову. Якщо він почав щось говорити, затиха гамір і шум, мимоволі припиняються розмови, всі в напруженні звертають увагу на його слова. Переважно буває так, що слухачів вражає чар промови, і вони під впливом несамовитого захоплення починають аплодувати, пристрасно вигукують. Читаємо, що це траплялося під час промови Златоуста, Цицерона та багатьох інших. Навіщо багато говорити? Це спокушує мене до того, щоб я вважав, що приємність красномовства — це якась тінь і образ тих розкошів, про які віримо, що вони будуть у там тому вічному щасті, а ми, ними насичені, і майже досить сп'янілі, не зможемо ніколи ні насититися, ні впитися.
Отож, якби за те, про що ораторові випадає говорити, довелося брати нагороду за ораторське мистецтво, то можливо було б достатнім чином оцінити його. Адже ж він турбується і проводить найважливіші справи на форумі, в суді, курії, сенаті, царському палаці, у священних храмах і наисвятіших церквах. Він розкриває і переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, відкриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу, тлумачить священні справи трисвятого і найбільшого Бога, виголошує похвали, викладає народові накази і закони. Одним словом, все, що тільки є у природі речей, може бути предметом (промов) оратора... Він замикає в межах свого слова всі важливі справи. Що ж можна сказати, щоб гідно оцінити його могутність? Нічого не значила б зброя, нічого не значили б великі війська, якби за допомогою красномовства не проганявся страх, не подавалась надія і велика відвага, а заохочуванням не запалювались війни. Навпаки, якщо хтось бачить, що на нього наступають, він вибиває їм зброю з рук і відважних робить боягузами, хоробрих — безсильними, шаліючих — лагідними і спокійними.
Бо що ж, скажіть, будь ласка, є могутнішим і більш нездоланним, ніж людський дух? Якщо він твердий і хоробрий, то не зможе пом'якшитись вогнем і не дозволить зломити себе залізом. Стріли, мечі, тарани та інші види зброї можуть мати владу над тілом, можуть підривати мури, але не можуть подолати загартованого духу. Отже, якою повинна бути та сила, котрій міг би підкоритись дух? Напевне такою (силою) є красномовство. Бо яким чином раніше згадані оратори стільки зробили, як не цією неймовірною силою і могутністю? Вона легко проникає в душу і відводить її звідки хоче, захоплює і
/117
жене куди хоче, робить якою хоче, викручує, обертає, зміцнює, запалює гнівом, хвилює обуренням, дотикає любов'ю, спонукає до сліз, розвеселяє, наповнює зворушенням чи страхом. Але ті самі емоції, якщо захоче, виполює й викорінює без зусиль. Справді, гравець не так досконало володіє м'ячем, як оратор душею людини. Ніхто на великих зборах не має такої влади над незчисленними учасниками, на яких він може впливати. Оратор одночасно розгромлює і ранить усіх тією самою зброєю і одним і тим самим ударом, і справді дивно: стоїть велика юрба, серед якої товпляться грамотні і неписьменні, полководці і найхоробріші герої, а однак їх виловлюють слова однієї людини і вони бліднуть, червоніють, відчувають у собі дивну зміну. І навіть самі царі стають рабами промовця, в душі йдуть за його промовою і дозволяють вести себе, куди б він не захотів. Що ж сильніше за це мистецтво?
І справді, почесті, які здобуло красномовство, мають таке значення, що я починаю побоюватися, щоб несправедливо не применшити його можливостей, оскільки зважуюсь їх перераховувати. Однак скажу тільки дещо, бо всього не можна охопити навіть думкою. Отже, як красномовство вважається і зображається як цариця всіх наук, так дуже часто воно мало славу, рівну царям, і завжди заслуговувало її. А що про самих ораторів думала вчена старожитність — про це найкраще свідчать дари, які приносили для них. Бо їм ставили статуї Сирен (зокрема на могилі Ісократа) і тим відзначали чарівність і дотепність промов. їм дарували сопілки, як це зробив Веррес для Гортенсія, чим відзначали мудрість тих, хто у промовах пояснював таємні та божественні речі. Пальмові галузки, що були нагородою переможців, були також і нагородою ораторів, як це засвідчує Марціал (Епіграми, кн. VII), звертаючись до Фуска:
Так хай дивуються форуми, хай тебе хвалять палаци, численні пальми нехай двері вкрашають твої!
А що ж інше означа це, як не ту переможну силу красномовства? Почесть ставити статуї для красномовців була так поширена, що, як передають історики, Горгієві Леонтійському була поставлена не позолочена, а золота статуя, а Деметрієві Фалерському було споруджено в Афінах триста шістдесят статуй. Ересія римський народ вшанував знаменитою статуєю і водночас преславним написом: «Цар речей, Рим — проконсулові Ересієві, цареві красномовства».
Ось це такі дари, а що ж говорити про здійснення найкращих громадянських подвигів і про управління провінціями? Почесть державних посольств була довірена і майже повністю належала ораторам...
Л10
Що ж більше піднесло Цицерона, якому докоряли походженням з незнатного роду, до найвищих почестей у нащадків у римській республіці? Що інше піднесло Златоуста до першосвященства царської столиці?
Ось які почесті красномовству. Чи треба ще говорити про їхню славу подиву гідну! Так, за свідченням Ієроніма, щоб побачити Тита Лівія, численні смертні прибували з віддалених околиць; римський імператор, аби почути Гермогена, звернув з дороги і вступив до ораторської школи, а Траян, як передає Філострат, узяв Діона Хризостама з собою на золотий віз і в присутності народу сказав йому кілька разів так: «Я не знаю, що ти говориш, але я люблю тебе не менше, ніж себе самого». Це і йому подібне, здається, виходить за межі ймовірності.
...Це не тільки найкорисніша справа людського життя, а й вона єдина доводить те, що цим людина перевищує тварин, тим самим ми перевищуємо інших людей, як це розумно говорить Туллій.
Про корисність красномовства
Багато благ як громадських, так і приватних, а також божественних, і вигід людського життя походять з красномовства. Суспільна його користь така: передусім завдяки красномовству люди відокремились від тваринного і дикого життя, і далі, об'єднавшись в єдиній общині, заснували міста та встановили тверді закони.
Про це прекрасно говорить Цицерон у першій книжці «Про підбір матеріалу». А оскільки його слова дуже витончені, я їх тут наводжу:
«Був, каже, час, коли люди блукали полями, як тварини, і підтримували своє життя дикими плодами, і ніхто не виконував своєї роботи за обдуманим планом, а переважно фізичними силами. Тоді ще не була в пошані ні віра в Бога, ні почуття людського обов'язку; ніхто не бачив законного подружжя, ані не чекав законних дітей; ніхто не знав, яку користь приносить справедливе право. І тому внаслідок блукання і незнання сліпа і нерозважна володарка душі — жадоба, щоб наситити себе, зловживала фізичними силами, своїми найнадійнішими помічниками. В той час якийсь, очевидно, великий і розумний муж пізнав, яка сила і яка можливість виконувати найбільші завдання приховується в душі людини. (Справа полягає тільки в тому), щоб її можна було розкрити і вдосконалити шляхом навчання. І ось цей муж зігнав в одне місце розпорошених по полях і захованих в лісових колибах людей, зібрав докупи і примусив їх виконувати якусь корисну та почесну роботу.
Спочатку люди опиралися, бо справа була для них незвичною, а згодом, прислухаючись уважніше до розумної мови, стали лагідними і покірними. Але мені здається, що цього не могла зробити ані мовчазна мудрість, ані мудрість, яка позбавлена мови. Вона не могла відірвати раптово людей від звички і звернути (їх) на інший шлях життя. Справді гарно! Після заснування міст люди навчилися шанувати вірність, зберігати справедливість, добровільно підкорятися іншим і брати на себе не лише труди, а й вважати, що треба віддавати й життя заради загальної користі; неможливо ж, щоб люди не могли силою слова обгрунтувати того, що вони винайшли своїм розумом. Дійсно, хто, крім зворушеного переконливою і приємною промовою, захотів би підкоритися праву без застосування сили, якою міг досягти більшого, бути рівним з тими, серед яких він міг виділятися і добровільно відступати від найприємнішої звички, що внаслідок давності стала для нього природною. І спершу, справді, так і народилась і поступово далі розвивалась красномовність, яка й пізніше в найважливіших справах миру і війни принесла людям найбільше користі». Це сказав Цицерон.
...Отже, в час миру велика користь красномовства, каже Арістотель у першій книзі «Риторики», полягає в захисті справедливості, який є немаловажною справою для справжніх хоч і малих таланатів, бо вони зовсім не звору-шються голими аргументами, а відстоюють високохудожню і багату промову.
Силами красномовства допомагаємо друзям, відбиваємо зазіхання ворогів, захищаємо невинних, засуджуємо нечесних, викриваємо засідки, перешкоджаємо розрухам безпутників, відвертаємо шкоди і небезпеки. Потім цим шляхом нав'язуємо і зберігаємо дружбу, ним же потішаємо пригноблених в нещасті, даємо розраду в дуже важких становищах, викорчовуємо ненависть, здобуваємо прихильність, втихомирюємо сварки і незгоди.
Мудро говорить Платон у «Федоні», що дар переконливої мови є той самий, що і дар лікування, бо лікування допомагає тілові, а переконлива мова лікує душі, в нещасті є захистом, у щасті — найбільшою прикрасою, особливо, коли прославляються хоробрі або мудрі мужі. Адже ж чеснота, якщо її хвалити, збільшується і росте не лише в душі однієї людини, а й інших, закликає до наслідування. Крім того, хіба ж усі інші галузі мистецтва і науки, й навіть сама дослідниця речей — філософія, не потребує сприяння і підмоги красномовства? Якби вона їх не мала, не змогла б вийти на денне світло, а замикалася б у вузьких межах розуму однієї людини. Бо чим допоміг би нам розум, коли б ми не могли висловити нашої думки? Тому Туллій у творі «Частини промов» слушно називає красномовство супутником і слугою мудрості.
І це під час миру. А що ж під час війни? Хіба ж плани вождів не викладаються красномовством? Хіба ж не потрібно красномовного заохочування, коли сум або відчай охопив пригнічених, або найшов страх на воїнів, коли вони побачили ворогів, або кволість охопила душі, або невигідність місцевостей, або трудність і довжина доріг відлякує від розпочатого діла, або коли загрожує бунт, або коли, нарешті, малодушність і жадоба не дають змоги завершити перемогу.
Отже, ясно, що зброя мало допомагає, якщо воїнський дух не підбадьорюється промовою красномовної людини чи то до нападу, чи до відігнання ворога. Тому Філіпп Македонський, як свідчить Плутарх, звичайно говорив: «Красномовство Демосфена скоріше рятує Афіни, ніж відвага Фемістокла». І в Гомера Агамемнон вимагав для взяття Трої не десять Аяксів, але десять Несторів.
Це суспільні блага, а приватні такі: за допомогою красномовства ти можеш здобути найбільшу прихильність, найміцнішу дружбу, найбільшу відданість, адже часто незнатні люди, що народились у неславному місці, стають дуже славними і домагаються й досягають найвищих щаблів почестей, і як вони звикли відвертати кривди від інших, так можуть і від себе самих відвернути, що той, хто навчився допомагати іншим порадою, у великих ділах не забуде і про себе самого. І нарешті й тому, що красномовство, як каже Цицерон у «Бруті», — це прекрасне світило таланту, яке робить нас здатними до красномовства і підготовленими до навчання.
Сюди ж належить прекрасна вказівка Корнелія Таціта, або, як це вважають інші, Фабія Квінтиліана. Таціт (сказав) у «Діалозі про ораторів»: «Отже, сила і користь красномовства забезпечують притулок і опіку іншим, коли вони добре живуть. Коли ж з'явиться небезпека над твоєю власною головою, тоді, їй-богу, панцир і меч не є певнішою обороною в бою, ніж красномовство для звинуваченого і підданого загрозі, — ця оборонна і водночас наступальна зброя, якою можеш однаково відбивати удари і наступати: буде це в трибуналі, чи в сенаті, чи перед імператором». Стільки (сказав) Таціт, і цілком слушно, бо хто захищається зброєю, той не може стримати беззаконня і не може захистити невинність, а силою красномовства він робить одне і друге, тобто силою відбиває силу. Бо хоч він і підкориться силі тиранів або ворогів, однак, зможе довести всім, що цього не заслужив, і не тільки у знайомих і земляків, а навіть в іноземців і, що більше, у пізніших нащадків викличе ненависть до своїх противників і заслужить на співчуття.
Отже, ті, які приступають до вивчення цього мистецтва, найдостойнішо-го і найкращого, хай найперше навчаться бути чесними і корисними для людського життя. Нехай вони знають, що оратори, як і воїни, одержують від вождя мечі не на те, щоб переслідувати чесноту, а щоб відбивати вади, — щоб відстоювати справедливість, щоб нести допомогу невинності, щоб сміливо захищати Батьківщину і церкву. Бо й Христос проповідував, що нам колись доведеться звітувати не лише за свої вчинки, а й за слова. І якщо за порожні, хоч і менше шкідливі, слова нас притягають до відповідальності, то наскільки більше ми повинні боятися, щоб нас колись не судили за те, що ми погано використали таку сильну зброю, як промови.
...Хибне уявлення сучасників, які вбачають призначення красномовства і витрачають сили для оволодіння ним на те тільки, щоб вміти люб'язно вітати гостей, на бенкетах складати сердечні побажання друзям або володарям і в святкові дні протягом року сердешно їх вітати. Все це я не вилучаю з практики ораторського мистецтва, але заявляю, що це надто маловажні теми для виступу, і водночас кажу, що є набагато важливіші, які ми можемо розглянути...
1. Скільки є в нас визначних громадян і керівників, які, коли добре і розумно керують державною, коли хоробро ведуть справу на війні, дають нам матеріал для того, щоб виголошувати їм похвали, щоб їхня хоробрість не впала в забуття і щоб інших спонукати до подібних вчинків.
2. Потім, оскільки наш вік зайнятий війнами більше, ніж якийсь інший, яке, на твою думку, матиме значення для військової справи те, що і вожді і численні воїни будуть озброєні зброєю красномовства і вмітимуть відповідною промовою запалити інших до діяльного виконування завдання?
3. Коли здається, що воїни, збуджені незаконністю або розгнуздані неприборканим свавіллям, хочуть зчинити бунт і повстання (що в нашому народові з його буйною вдачею часто трапляється), то чи не більше, скажи, будь ласка, треба бажати того, щоб ця пожежа погасилася якоюсь безкровною перемогою, ніж кровопролиттям? Тому, якщо зброєю не можна так легко запобігти їхньому бунтові, то яка ж тут потрібна сила, як не красномовство?
4. А чи вузеньке поле розкривається перед нами при писанні листів?
5. А оскільки в нашої держави такий великий авторитет і широка територія, що потрібно посилати посольства майже до всіх народів, то запитую, як ми змогли б захищати нашу гідність, коли б не було красномовних мужів, яким можна безпечно доручити думку володаря, які в союзників здобули б допомогу Батьківщині, а у ворогів — зберегли б авторитет держави і так по-
вели доручені їм справи, що б не залишити їх невиконаними або щоб інші не були змушені справляти за них ці справи силою.
6. І ще, невже не здається, що наша Батьківщина навіть мовчки благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою і тільки дещо, що тепер вона зробила, передано пам'яті нащадків. Але все полишене на забуття є настільки значним, що здатне затьмарити найбільшу славу. Отже, не було письменства і не було таких, які б закріпили це в історичних пам'ятках.
7. З другого боку, церква правомірно домагається допомоги красномовних мужів.
8. Треба також проповідувати хвалу Богу трисвятому і найбільшому, і хоч не може їй дорівнювати жодна вимова, однак, якщо не вбивати проповіддю цього частіше в притуплені і зіпсовані гріхом людські душі, вони (ці похвали) здаються малими або просто невідомими. Варто також показувати народові чесноти святих людей і особливо пресвятої Богородиці для наслідування або захоплювання ними.
9. Не може бракувати тут місця і для писаного красномовства: потрібно описувати життя святих людей, а передусім тих, кого породила Русь...
10. Справді, це великий обов'язок, що накладається на єпископів та інших
священиків: добре навчати ввірений їм народ тайн віри, викривати злочинців
і навертати їх до кращого, до доброчинності. Як же вони здолають таке ве
лике завдання, якщо самі будуть без'язикі і позбавлені дару слова? Не мож
на сказати, на яку небезпеку наражають вони своє спасіння, яку втрату зав
дають іншим ті, що, не навчені цього мистецтва, домагаються священного
сану, тобто це становище вони вважають не чим іншим, як торгівлею, при
значеною для тілесної наживи і найганебнішого прибутку. Що за сліпота, о
Боже бесмертний! Яка темрява затемнила душі цих людей! Українські юна
ки! Батьківщина, а водночас і церква, щоб не обманути вашого довір'я, сум
лінності, зусиль і праці для осягнення цих незчисленних благ, просить вас:
переможіть огиду, здолайте труднощі, не жалійте якусь хвилинку часу по
святити цій дуже приємній праці, бо це мистецтво настільки почесне і ко
рисне, що якби воно було заховане за океаном, на самому кінці світу, то од
нак його треба б шукати. Адже воно своєю цінністю перевищує всякі труд
нощі і працю. А тепер, коли воно добровільно само напрошується, то чому
ж ми не прагнемо всім запалом, всім старанням набути його?
VI. ІЗМАРАГД
З історії ораторського мистецтва XVII—XX ст.
Філософія розпізнає доброчинності, корисні з точки зору моральної й громадянської, красномовство створює їм славу.
С. Шамфор
Благословіть почати щирий труд, що відчинив їм далину, як двері. Довірте недостойному перу достойне слово ставить на папері.
Ю. Яновський
Мистецькі твори треба складати
в пам' ять мертвих і в ім' я ненароджених.
Тільки таким чином ми замикатимем життєве коло,
беручи участь в тім, що було, є і буде.
О. Довженко
МИХАЙЛО ЛОМОНОСОВ
КОРОТКЕ КЕРІВНИЦТВО ДО КРАСНОМОВСТВА (1748 р.)1
(фрагменти)
К |
расномовство є мистецтво про всяку дану матерію красно (добре) говорити і тим самим схиляти інших до своєї про це думки. Пропонована до цього мистецтва матерія називається мовленням, або словом.
Для набуття цього потрібні п'ять також засобів: перше — природні обдаровання, друге — наука, третє — наслідування авторів, четверте — вправи у творенні, п'яте — знання інших наук.
Природні обдаровання розподіляються на душевні й тілесні. Душевні обдаровання, а особливо гострий розум і пам'ять для опанування цього мистецтва настільки необхідні, як добра земля для сіяння чистого насіння, бо як насіння на неплідній землі, так і вчення в поганій голові марне і некорисне... Тілесні обдаровання: голосний і приємний голос, довгий дух і міцні груди, а особливо у вимові слова мовцям дуже потрібні; також дородність і осанкуватий вигляд пристойні, якщо слово перед народом говорити слід.
Наука полягає у пізнанні потрібних правил, які показують істинний шлях до красномовства.
Після вивчення правил йде вивчення авторів, у красномовстві славних, яке учням чи не більше потрібне, ніж найкращі правила.
Наслідування вимагає, щоб часто вправлятися у творенні різних слів... Такими є промови, які без підготовки перед народом виголошені, які називалися божественними, бо вони здавалися вищими за сили людські.
Матерія риторична є все те, про що говорити можна, тобто усі відомі речі у світі, звідки видно, що, коли хто має більше знань нинішніх і минулих
1 Див.: Ломоносов М. В. Поли. собр. соч.— Т. VII.— М., 1952.
речей, тобто чим є майстернішим у науках, у того більший є достаток матерії до красномовства.
Хоча докази і достатніми бувають для свідчення про справедливість пропонованої матерії, однак творець слова повинен зверх того слухачів збудити до пристрастей.
А щоб це з добрим успіхом йшло до діла, то слід грунтовно знати натуру людську, слід самим мистецтвом через ретельне спостереження і філософську дотепність віднайти, від яких уявлень та ідей кожна пристрасть збуджується, і зазнати через повчання.всю глибину сердець людських.
Пристрастю називається сильне чуттєве бажання або небажання, поєднані з незвичайним рухом крові і життєвих духів, причому завжди буває усо-лодження або нудота. У збудженні й заспокоєнні пристрастей, по-перше, три речі спостерігати належить: 1) стан самого ритора; 2) стан слухачів; 3) саму до збудження слугуючу дію й силу красномовства.
Що до стану самого ритора належить, то багато чого сприяє збудженню й заспокоєнню пристрастей: 1) коли слухачі знають, що він добросердна й совісна людина, а не легковажний облесник і лукавець; 2) якщо його народ любить за його заслуги; 3) якщо він сам ту саму пристрасть має, яку у слухачів збудити хоче, а не удавано їх пристрасними зробити прагне, бо він тоді не лише словом, але і виглядом і рухами діяти буде; 4) якщо він знатний породою або чином; 5) з важливістю знатного чину й породи разом немало допомагає старість, якій честь і владність певним чином дає сама натура.
Вдача людська настільки відмінна і настільки є відмінним стан речей, що того й сказати неможливо. Тому розумний ритор ретельно спостерігати повинен хоча б головні слухачів властивості, тобто: 1) вік, бо малі діти до приємних і ніжних речей звертаються і прихильніші до радості, милосердя, страху й сорому, дорослі легше приведені можуть бути на радість і на гнів, старі люди перед іншими пристрастями більше схильні до ненависті, до любочес-тя і до заздрості, пристрасті в них збудити й заспокоїти складніше, ніж у молодих; 2) стать, бо чоловіча стать до пристрасті краще схиляється і швидше їх залишає, але жіноча стать, хоча і швидше збуджується, проте довго в них перебуває й важко залишає; 3) виховання, бо хто до чого звик, від того відвернути складно; 4) наука, бо в людей, навчених у політиці та багатьом знанням і мистецтвам важливим, належить збуджувати пристрасті з помірною жвавістю та з благочинною бадьорістю, пропозиціями важливого вчення виконаними; навпаки, у простаків і грубих людей слід стримувати всю силу стрімких і прикрих пристрастей, тому що ніжні й плачливі настільки в
них дійсні, наскільки лютна у ведмедів. При усьому тому слід стежити за часом, місцем і обставинами. Отже, розумний ритор при збудженні пристрастей повинен чинити, як майстерний боєць: поцілювати у те місце, яке не прикрите, а особливо за тим спостерігати, щоб збуджувати пристрасті, кому що більше треба, пристойно й корисно.
За цим слідує головна справа, тобто сама сила до збудження чи заспокоєння пристрастей і дія красномовства. Вона повинна бути великою, стрімкою, гострою і міцною, не першим тільки прагненням, щоб ударяти і потім спадати, але без перестанку зростати і зміцнюватись. Тут приєднати слід міцність голосу й напруження грудей...
Найбільше слугують до руху й збудження пристрастей жваво представлені описи, які дуже по почуттях б'ють, а особливо коли начебто дійсно у баченні відображаються. Глибокодумні міркування й доведення не такі вразливі, і пристрасті не можуть від них загорітися... Майстерний ритор при збудженні й заспокоєнні пристрастей повинен дбати, аби подібні випадки так жваво, яскраво слухачам у слові зобразити, щоб вони пропоновану справу, як перед очима, ясно бачили.
Прикрашання є винайдення ідей пристойними і вибраними виразами зображення. Складається із чистоти стилю, течії слова, пишності і сили цього.
Перше належить від досконалого знання мови, частого читання хороших книг і від спілкування з людьми, які говорять чисто. Першому сприяє ретельне вивчення правил граматичних, другому ■— вибір з книг хороших виразів, приказок і прислів'їв, третьому — прагнення до чистої вимови при людях, які красу мови знають і спостерігають.
Сила в прикрашенні риторичному є такою, якою є пристойні рухи, погляди й промови прекрасної особи, дорогим одягом та іншими шатами прикрашеної... без пристойних рухів, поглядів і промов вся краса й велич є ніби бездушними...
Вступ є частина промови, через яку ритор слухачів чи читачів готує до решти промови, щоб вони прихильно, старанно й свідомо його слухали або читали. Для першого ритор повинен шанобливо й прихильно їм свою справу представити, для другого оголосити, що він буде говорити про речі важливі, потрібні й корисні, для третього ясно висловити свою тему або саму матерію, про яку він говорити чи писати хоче.
Вступ скласти може ритор: 1) від місця чи часу, розкриваючи, що йому у міркуваннях цих говорити необхідно, пристойно, слушно, складно тощо; 2) від характеру і властивостей, які слухачі мають, схвалюючи їх доброчинності;
3) від своєї особи, оголошуючи брак сил своїх до того слова (промови), вибачаючи себе потребою й користю цього; 4) від самої теми, коли ритор її докладно запропонує; 5) від похвали автора, тобто якщо тема є сентенцією святої чи вченої людини, тоді можна у самому вступі її похвалити; 6) від прикладів, гасел та прислів'їв; 7) від закликання на допомогу собі Бога або святих його; 8) від раптового приступу до самої речі, тобто коли ритор починає саму пропоновану матерію від якоїсь сильної й стрімкої фігури. Так розпочав Цицерон промову свою проти Катіліни: «Допоки будеш, Катіліно, у зло навертати терпіння наше?» Усякий вступ повинен бути прикрашений тропами й сильними фігурами, щоб слухачі або читачі, ними насолодившись, самій матерії вчувалися й уважно слухали. При цьому слід стерегтися, щоб вступ був не дуже довгий, і завжди пам'ятати, що він, чим коротший, тим кращий.
Після вступу пропонується тема — коротко і ясно. А потім, якщо вона є щось історичне або інше щось, що вимагає тлумачення, тоді приєднується тлумачення, яке складене буває з поширених ідей за правилами третьої глави першої частини. У тлумаченні слід триматися: 1) стислості промов, і для цього слід дбати про те, щоб періоди були короткими, але при цьому ясними й зрозумілими; 2) ясності, і для цього слід більше вживати слів властивих, ніж тропів; 3) ймовірності, до чого служать свідчення і самі обставини пропонованої речі. Для цих трьох слід остерігатися того: 1) щоб не домішати дрібних і до промови непристойних обставин; 2) щоб не відступити від промови до іншої сторонньої матерії; 3) щоб промови не були без міри закручені та ідеї, які повинні бути разом, не були одна від одної далеко розкидані; 4) щоб багато різних речей не стискати докупи і тим самим не обтяжувати розуміння слухачів; 5) щоб не подавати того, що слухачам неймовірним, смішним і підступним здатися могло; 6) щоб тлумачення не дуже просте й низьке було, і незв'язане промовами, і, досить багато разів повторене тими самими словами, не нудним здавалося.
Остання частина промови є заключения, в якому доведена тема подається у показовому роді — з похвалою чи хулою, у дорадчому — з порадою чи відрадою, причому слід повторити викладені у третій частині докази, але дуже коротко й метиковано, для чого слугують правила, запропоновані у п'ятій главі першої частини.
Більше тренування (вправляння), ніж теорії й приписаних правил, вимагає вимова, яка має велику силу у пропозиції промови, коли багатьма задумами сповнений розум на язик, очі, обличчя, руки й на всю поставу ритора красу свою виливає і свою розкіш почуття слухачів ясно представляє...
Промову виголошувати слід голосом чистим, безперервним, не грубим, середнім, тобто не дуже крикливим, або дуже низьким, рівним, тобто не слід вигукувати раптом досить голосно і раптом донизу опускатися, а, напроти, непристойно вимовляти одним тоном, без усякого підвищення або зниження, але, як вимовляючий розум вимагає, помірно підвищувати і знижувати слід і голос. У запитальних, в окличних та в інших сильних фігурах належить його підносити з деяким устремлінням і прагненням. У витлумаченні та в ніжних фігурах слід говорити рівніше і дещо нижче; радісну матерію веселим, сумну гордим, сердиту вимовляти.гнівним тоном. Отже, голосом управляти повинен ритор відповідно до стану і властивостей пропонованої матерії.