О то в світі та й за правда була 1 страница

Що то в світі та й за правда була, що курочка та й бичка привела? А той бичок та й наніс яєчок, ті яєчка та й на хмарі поклав. А безрукий ті яєчка взяв та голому їх за пазуху поклав.

Як забили комара

Як забили комара, напекли печені, а приїхав пан Болянський, забрав у кишеню. А сорока-білобока на цю штуку ласа, біжить, кричить, вигукує: — Дайте, пане, м'яса.

Ішли кози

Ішли кози поза лози капусту садити. Найшли муху на кожуху, дали ї забити. З тої мухи — два кожухи, треті ногавиці. Що зостане від ногавиць — то на рукавиці.

Невеличкий чоловік

Невеличкий чоловік косив ціпом дуби, вдарив жабу.по хвості — вибила му зуби.

Полетів півень на хлівець

Полетів півень на хлівець, зніс чотири копи яєць. І накрився крильцем, і назавтра яйцем.

ЗВУКОНАСЛІДУВАННЯ Наслідування кумкання жаб

Нум плакать, нум

Нум плакать, нум! Де твій кум? — На Дону. А твій де? — Потонув, нум плакать, нум.

Кум-кума, кум-кума

Кум-кума! Кум-кума! Принеси мені полотна. Дитина ридає, сорочки немає.

аслідування голосів птахів та звірів Журавлі

Журавлі кричать: Кру-кру-цукру-кру,

кругом-кругом-кругом,

кру-кру-цукру,

нема-нема,

кру-кру-ключем, ключем-ключем!

Яром, яром, яром

Соловей співає так: Яром, яром, яром, втік, втік, втік; ловіт, ловіт, ловіт!

Кудкудак, кудкудак

Курка звичайно говорить: Кудкудак, кудкудак, знесу яйце, як кулак.

Горобці

Горобці прилетіли на ячмінь, та, заїдаючи зерно, шваркочуть: Чий, чий ячмінь? Чий, чий? їжмо! їжмо! То шевців! Шевців!

Вовк

У-у-у!

Хто буде кобилу їсти, як я вмру?1

Див.: Українські прислів'я та приказки.— К., 1984.— С. 389; Прислів'я та приказки. Взає­мини між людьми.— К., 1991.— С. 439; Дитячі пісні та речитативи.— К., 1991.— С. 447.

Невеличкий чоловік

Невеличкий чоловік косив ціпом дуби, вдарив жабу по хвості — вибила му зуби.

Полетів півень на хлівець

Полетів півень на хлівець, зніс чотири копи яєць. І накрився крильцем, і назавтра яйцем.

ЗВУКОНАСЛІДУВАННЯ Наслідування кумкання жаб

Нум плакать, нум

Нум плакать, нум! Де твій кум? — На Дону. А твій де? — Потонув, нум плакать, нум.

Кум-кума, кум-кума

Кум-кума! Кум-кума! Принеси мені полотна. Дитина ридає, сорочки немає.

аслідування голосів птахів та звірів Журавлі

Журавлі кричать: Кру-кру-цукру-кру,

кругом-кругом-кругом,

кру-кру-цукру,

нема-нема,

кру-кру-ключем, ключем-ключем!

Яром, яром, яром

Соловей співає так: Яром, яром, яром, втік, втік, втік; ловіт, ловіт, ловіт!

Кудкудак, кудкудак

Курка звичайно говорить: Кудкудак, кудкудак, знесу яйце, як кулак.

Горобці

Горобці прилетіли на ячмінь, та, заїдаючи зерно, шваркочуть: Чий, чий ячмінь? Чий, чий? їжмо! їжмо! То шевців! Шевців!

Вовк

У-у-у!

Хто буде кобилу їсти, як я вмру?1

Див.: Українські прислів'я та приказки.— К., 1984.— С. 389; Прислів'я та приказки мини між людьми.— К., 1991.— С. 439; Дитячі пісні та речитативи.— К., 1991.— С.

III. ДОБРОТОСЛОВІЄ

Духовний золотослів

Велика-бо користь від навчання книжного. Книги — мов ріки, які напо­юють собою увесь світ; це джерело мудрості, в книгах — бездонна глиби­на; ми ними втішаємося в печалі; вони — узда для тіла і душі. В книгах світило мудрості, а про мудрість сказано: люблячих мене люблю, а хто до­шукується мене — знайде благодать.

«Повесть временньїх лет»

Ось вийшов сіяч, щоб посіяти зерно своє. І, як сіяв, упало одне край до­роги, — і було повитоптуване, а птахи небесні його повидзьобували. Дру­ге ж упало на грунт кам'янистий, — і, зійшовши, усохло, не мало бо вог-кости. А інше упало між терен, — і вигнався терен, і його поглушив. Інше ж упало на добрую землю, — і, зійшовши, уродило стократно». Це сказав­ши, закликав: «Хто має вуха, щоб слухати, — нехай слухає!

Запитали ж Його Його учні, говорячи: «Що визначає ця притча?». А Він відказав: «Вам дано пізнати таємниці Божого Царства, а іншим у прит­чах, щоб дивились вони — і не бачили, слухали — і не розуміли». Ось що означає ця притча. Зерно — це Боже Слово. А котрі край дороги, — це ті, хто слухає, але потім приходить диявол, і забирає слово з їхнього серця, щоб не ввірували й не спаслися вони. А що на кам' янистому грунті, — це ті, хто тільки почує, то слово приймає з радістю; та кореня не мають во­ни, вірують дочасна, — і за час випробовування відпадають. А що впало між терен, — це ті, хто слухає, слово, але, ходячи, бувають придушені

клопотами, та багатством, та життєвими розкошами, — і плоду вони не дають. А те, що на добрій землі, — це оті, хто як слово почує, береже йо­го в щирому й доброму серці, — і плід приносять вони в терпеливості.

БІБЛІЯ. Новий Завіт.

Євангеліє від Луки. Притча про сіяча

Ніщо не може бути світлішим та сильнішим істини..

Іоанн Златоуст

...постарайтесь пильно читати святі книги, щоб Божим наситившись словом, вічного життя несказанного блаженства досягти...

Кирило Туровський

Зле слово і добрих робить злими, а добре і злих перетворює на добрих.

Прп. Макарій Великий

Нехай жодне слово гниле не виходить із уст ваших, але тільки таке, що добре на потрібне збудування, щоб воно подало благодать тим, хто чує.

Еф. 4:29

ІОАНН ЗЛАТОУСТ

Слово п'яте1

Д

осить сказано мною про те, яку досвідченість повинен мати наставник у боротьбі за істину; крім цього я хочу сказати про другий предмет, який буває причиною багатьох небезпек, або краще сказати, не він буває причиною, але ті, які не вміють добре користуватися ним; а сама ця справа може принести спасіння та багато благ, коли нею будуть займатися мужі ревні й здібні. Що ж це? Велика праця, яка полягає із бесід перед народом на загальних зборах. По-перше, пасомі більшою частиною не хочуть стави­тися до промовців, як до наставників, а піднімаючись вище становища учнів, приймають становище глядачів, які присутні на мирських видовищах. Як там народ поділяється, і одні стають на бік одного, а інші іншого, і слухають промовців, відповідно до свого сприятливого чи ворожого ставлення. І не лише тільки в цьому полягає складність, але не менше і в другому. Якщо ви­паде кому з промовців додати до своїх слів якусь частину чужих трудів, тоді він підлягає більшим докорам, ніж крадії чужого майна; але часто терпить таке звинувачення й той, хто лише підозрюється у цьому, хоча ні в кого ні­чого не запозичив. Але що я кажу про чужі труди? Часто він не може ко­ристуватися і своїми творіннями. Люди частіше звикли слухати не для ко­ристі, але для задоволення, уявляючи себе нібито суддями трагіків, або грав­ців на кіфарі; і те мистецтво слова, яке ми тепер визнали зайвим, тут так схвалюється, як у софістів, коли вони вимушені сперечатися один з другим. 2. Отже, і тут потрібна людина з душею мужньою, яка багато перевищує нашу неміч, щоб він міг відволікати народ від цього непристойного й марно­го задоволення та привчати його до слухання більш корисного так, щоб на­род йому слідував і корився, але не він керувався примхами народу. Але цьо­го не можна досягти інакше, як двома способами: зневагою похвал і силою слова, якщо не буде одного з них, тоді й інший, не відділений від першого,

1 Полное собрание творений Святого Иоанна Златоуста в двенадцати томах.— Т. І. Книга вторая.— М., 1991.— С. 461—467.

буде марний. Якщо зневажаючий похвали не дає повчання, розчиненого бла-годатію та сіллю (Кол. IV, 6), тоді він позбавляється поваги в народу, не втримуючи ніякої користі від своєї великодушності; але якщо майстерний у цій частині буде задовольнятися славою оплесків, тоді відбудеться однакова шкода і для народу, і для нього самого, як до такого, який прагне з при­страсті до похвал говорити більше для задоволення, ніж для користі слу­хачів. І як той, хто не має пристрасті до похвал і не вміє говорити, хоча не догоджає народу, але не може приносити йому і якоїсь значної користі то­му, що не може нічого сказати; так і захоплений пристрастю до похвал, хо­ча може вести бесіди повчальні для народу, але замість них пропонує те, що більше насолоджує слух, набуваючи собі цим шум оплесків.

3. Отже, відмінний керівник має бути сильний у тому й іншому, щоб брак одного не знищив і другого. Коли він, виступивши серед народу, почне го­ворити викриття тим, які живуть безтурботно, але потім засоромиться і поч­не затинатися і від бідності мовлення змушений буде червоніти, одразу ж зникає уся користь від сказаного. Ті, кого викривають, обурюючись на ска­зане і не маючи іншого засобу помститись йому, насміхаються з нього за йо­го невміння, сподіваючись цим прикрити свої недоліки. Тому необхідно йо­му, як якомусь відмінному візникові, добре володіти обома цими доскона­лостями, аби можливо було належним чином діяти тим та іншим, коли він виявиться довершеним у всьому, тоді з якою завгодно владою, може і кара­ти і звільняти всіх ввірених його керівництву; але без цього тяжко набути таку владу. Проте, великодушність не повинна обмежуватися одним лише презирством до похвал, але й іти далі, аби користь знову не залишилася не­досконалою.

4. Від чого ще необхідно утриматися? Від ненависті й заздрості. Корисно ні занадто стерегтися й боятися несправедливих звинувачень (а предстоя-тель невідворотно підпадатиме під нерозсудливі докори), ні зовсім зневажа­ти їх; але хоча б вони й були неправдиві, хоча б і зводились на нас людьми поганими, слід прагнути швидше гасити їх. Ніщо так не збільшує слави по­ганої й доброї, як нерозсудливий народ; звикнувши і слухати і говорити не­обдумано, він повторює без розбору все, що сталося, ніскільки не турбую­чись про істину. Тому не слід зневажати народом, а виникаючі погані підо­зри одразу ж знищувати, переконуючи знищувателів, хоча б вони й були найбездумнішими з людей, і не втрачаючи нічого з того, що може знищити недобру славу; якщо ж і після того, як ми зробимо із свого боку все, зви-нувачувачі не захочуть вгамуватися, тоді поставитися до них із. Хто занепаде духом від таких неприємностей, той ніколи не буде здатен здійснити щось доблесне й достопохвальне; журба й безперестанні турботи можуть зламати силу душі й довести до крайнього знеможення. Священик має ставитися до пастви так, як батько ставився б до своїх малолітніх дітей; як від цих ми не відвертаємося, коли вони зневажають, або вдаряють, або плачуть, і навіть, коли вони сміються і пестяться, не дуже зважаємо на це, так і священики не повинні ні гоноритися похвалами народу, ні сумувати огу­дою, якщо вони будуть необґрунтованими. Тяжко це, блаженний, а, можли­во, я думаю, і неможливо. Чути собі похвали і не радіти, не знаю, випадало чи кому-небудь з людей: а хто радіє з цього, той звичайно і бажає отрима­ти їх; але бажаючий отримати їх неодмінно буде сумувати і журитися і нудь­гувати і досадувати, коли втрачатиме ці похвали. Як багаті, поки багаті, ве­селяться, а збіднівши, нарікають, і звикнувши до розкошів, не можуть тер­піти життя бідного, так і прихильні до похвал не тільки тоді, коли їх гудять даремно, але і якщо їх не часто хвалять, мордуться у душі начебто яким го­лодом, якщо вони звикли до похвал або почують, що інші удостоїлися по­хвал. Скільки ж трудів і скільки смутку, думаєш ти, випадає тому, хто ви­йшов на подвиг вчення з такою пристрастю? Неможливо, щоб море колись не хвилювалося, неможливо, щоб і душа такої людини залишалась без тур­бот і скорботи.

5. Хто володіє великою силою слова (а її у небагатьох можна знайти), навіть і той не буває вільний від постійних трудів. У зв'язку з тим, що сила слова ще дається природою, але набувається освітою, то хоча б хтось довів її до вищої досконалості, і тоді він може її втратити, якщо постійними за­попадливістю та вправами не буде розвивати цієї сили. Таким чином, най­більш освічені мають найбільше трудитися, ніж менш освічені; бо недбальст­во тих та інших супроводжується неоднаковою шкодою, але в перших вона настільки важливіша, скільки різниця між тим, чим володіють одні і другі. Останнім ніхто не буде докоряти, якщо вони не вимовляють нічого відмінно­го; а перші, коли не завжди будуть пропонувати бесіди, які перевищують ту думку, яку всі мають про них, то підпадають від усіх до великих докорів. При цьому останні й за мало можуть отримувати великі похвали; а перші, якщо слова їхні не будуть сильно дивувати й вражати, не тільки не отриму­ють похвали, але й знаходять багатьох огудників. Слухачі сидять й судять про проповідь не за її змістом, а за думкою про проповідників. Тому, хто перевищує усіх красномовством, тому слід більше за всіх старано трудити­ся; йому не можна вибачати тим загальним недоліком природи людської, що неможливо встигати за усім; але якщо бесіди його не зовсім будуть відпові­дати високій думці про нього, тоді вони супроводжуються численними зну­щаннями й огудою від народу. Ніхто сам собі не міркує про те, що набуті сум, турботи, хвилювання, а часто й гнів, затьмарюють чистоту розуму і не дозволяють творінням його являтися світлими, і що взагалі людині немож­ливо завжди бути однаковою і у всьому встигати; але природно інколи й по­грішити і виявитися слабішою власної сили. Ні про,що таке, як я сказав, не хочуть подумати, але звинувачують проповідника, судячи про нього як про ангела. І взагалі людина є такою, що на заслуги ближнього й численні й ве­ликі не звертають уваги, але якщо відкриється якийсь недолік, — хоча б і незначний, хоча б і ній, — одразу ж дізнається про нього, негайно прив'язу­ється до нього і завжди пам'ятає його: і це мале й незначне часто зменшує славу багатьох і великих мужів.

6. Бачиш, шановний, що сильному в слові слід мати особливо велику рев­ність, а разом із ревністю і таке терпіння, якого потребують не всі з вище­названих мною. Багато хто безперестанку турбують його даремно і без при­чини, і не маючи в чому звинуватити його, ворогують проти нього за те, що він усіма шанується. Потрібно мужньо переносити мерзенну їхню ненависть. Не бажаючи приховувати цієї проклятої ненависті, яку вони плекають без усякої видимої причини, вони лихословлять і гудять, обмовляють таємно і ворогують явно. Якщо душа під час усякої такої неприємності почне турбу­ватися і дратуватися, тоді вона не може бути бадьорою, знемагаючи від смутку. І не лише самі вони мстяться йому, але й прагнуть робити це через інших; часто, обравши кого-небудь, який не вміє сказати нічого, вони підно­сять його похвалами й дивуються йому вище його достоїнств; одні роблять через безумство, інші з невігластва та через заздрощі, щоб принизити славу достойного, а не для того, щоб прославити недостойного. Але не лише з ни­ми буває боротьба у доблесного мужа, але часто із невіглаством цілого на­роду. Бо неможливо, щоб увесь зібраний народ складався із людей освіче­них, але інколи більшу частину зборів становлять люди прості; інші ж хоча й розумніші цих останніх, але порівняно з людьми, здатними судити про красномовство, є більш нетямущі, ніж усі інші порівняно з ними; але знай­деться хіба що один чи два чоловіки, які мають таку здатність, невідворот­но відбувається те, що той, хто говорив краще, отримає менше оплесків, а іноді залишається і без усяких похвал. Слід озброюватися мужністю проти таких несправедливостей та тих, які чинять так через невігластво, прощати, а тих, які чинять так через заздрість, оплакувати як нещасних і нікчемних, і бути впевненим, що власна сила ні від тих ні від других не зменшується. Так і живописець відмінний і перевищуючий усіх у своєму мистецтві, бачачи, що люди нетямущі в цьому мистецтві висміюють картину, написану ним із вели­кою ретельністю, не повинен падати духом і вважати картину поганою че­рез суд невігласів, як і вважати дивовижною і прекрасною дійсно погану картину тому, лише, що нею захоплюються невігласи.

7. Відмінний художник має бути сам і суддею своїх творів; хорошими чи поганими вони повинні вважатися тоді, коли створивший їх розум вимовить про них той чи інший присуд; а про думку сторонніх, невірну й недосвідче­ну, ніколи й думати не слід. Так і той, хто прийняв на себе подвиг учитель­ства, повинен слухати похвали сторонніх людей, і не слабнути своєю душею без них; але складаючи повчання так, щоб догодити Богу (бо це має бути у нього правилом та єдиною метою найретельнішого складання повчань, а не оплески й похвали), якщо його хвалитимуть люди, хай не відкидає похвал, а якщо не отримує їх від слухачів, хай не шукає і не жаліється, тому що для нього достатньою і найкращою втіхою у трудах є те, якщо він може усвідом­лювати у самому собі, що він складав і спрямовував свої повчання на благоугоду Богові.

8. Істинно, хто впадає у пристрасті до нерозумних похвал, той не мати­ме ніякої користі ні від яких багатьох трудів своїх, ні від сили свого слова; тому що душа, яка не вміє переносити нерозумних осудів народу, слабшає і втрачає бажання до вправляння у слові. Тому більше всього слід привчати­ся зневажати похвали; тому що без цього не досить одного вміння говори­ти для збереження в собі цієї сили. Навіть якщо хтось захоче звернути пиль­ну увагу на того, у кого не досить цієї здібності, тоді знайде, що і він не менше того має потребу у зневажанні похвал. Не досягаючи слави від наро­ду, він неодмінно впаде у безліч гріхів. Так, не маючи сил зрівнятися з ти­ми, хто відрізняється здібностями до красномовства, він не втримається від ворожнечі до них, і заздрощів, і даремних огуд, і багатьох подібних непри­стойностей; але зважиться на все, хоча б належало втратити свою душу, аби здобути славу їхню убозтвом своїх здібностей. Крім того, він і втратив і рев­ність до цих трудів, бо деяке розслаблення досягне його душі. Багато тру­дитися, але отримувати мало похвал — це дійсно може виснажити й зану­рити до глибокого сну того, хто не вміє зневажати похвали. Так само і зем­лероб, який змушений трудитися на неплідному полі і обробляти кам'янисту землю, скоро залишає труди свої, якщо не має великої схильності до робо­ти і не боїться голоду. Якщо ж здатні говорити із великою владою, мають

потребу у постійному вправлянні для збереження цієї здатності, тоді ні­скільки не готовий раніше і змушений думати про це під час самих подвигів, які зустріне труднощі, які турботи, які хвилювання, щоб з великими трудно­щами здобути якийсь невеликий успіх! А якщо хтось із поставлених після цього, які займають нижче становище, зуміє більше нього прославитися по цій частині, тоді потрібна душа нібито божественна, щоб не впасти у знена­висть і не зажуритися. Стояти на вищій ступені достоїнства і бути обійде­ним нижчими й переносити це мужньо, — це властиво незвичайній та не моїй душі, але нібито адамантовій. Ця неприємність буває ще терпимою, ко­ли переможець є скромний і досить поміркований; але якщо він буде пиха­тий, і гордий, і честолюбний, тоді йому слід кожного дня бажати собі смерті; до такої міри гірким для того життя зробить він, звеличуючись над ним яв­но, віднімаючи у нього владу все більше й більше, прагнучи замінити його у всьому, і у всіх цих випадках знаходячи собі важливу опору у свободі мов­лення, прихильності до нього народу та відданості усіх пасомих. Хіба ти не знаєш, яка нині розвинулась в душах християн любов до красномовства і що ті, хто займаються ним, більше за всіх шануються не лише у зовнішніх (язич­ників), але й у прісних у вірі (Гол. VI, 10)? Хто ж зможе знести таку ганьбу, коли під час його бесіди всі мовчать, і обтяжуються, і чекають закінчення слова ніби відпочинку від трудів, але іншого, який хоча й довго говорить, слухають із довготерпінням, сердяться, коли він хоче зупинитися, і гнівають­ся, коли він наміряється замовкнути? Все це тепер тобі видається маловаж-ливим та таким, що не заслуговує на увагу, як таке, що не пережите, але мо­же загасити ревність і ослабити душевну силу, хіба хто-небудь, звільнившись від людських пристрастей, спробує стати схожим на безтілесні Сили, які не піддаються ні заздрощам, ні марнославству, ні іншій якійсь подібній слабкос­ті. Якщо знайдеться така людина, яка зможе подолати цього невловимого, нездоланного й дикого звіра, тобто народну славу, і відсікти численні його голови, або краще не допустити цієї слави і зародитися на початку, той бу­де в змозі зручно відбивати усі ці напади, і залишитися спокійним, нібито у тихій гавані; а хто не звільнився від неї, той обтяжує свою душу нібито різ­номанітною боротьбою, постійними збентеженням, і сумом, і багатьма інши­ми пристрастями. Чи треба перелічувати й інші труднощі, про які не може і говорити, і знати той, хто не відчув їх насправді?

«Ніщо не може бути світлішим та сильнішим істини; рівно як ніщо не мо­же бути безсильнішим за неправду, хоча б вона і прикривалась численними покровами. Бо неправду легко зловити й спростувати; а істина відкрито про­понує себе усім, бажаючим бачити красу її. Вона не любить ховатися, не бо­їться небезпеки, не тремтить перед наклепами, не шукає слави народної, не підкорена нічому іншому людському; вона стоїть вище за все, підпадаючи, безумовно, під тисячі обмовлянь, але залишаючись нездоланною; прагнучих до неї вона зберігає, як міцною стіною, величчю своєї сили; не терпить при­хованих сховищ, але пропонує відкрито усім усе, що є у ній».

Коли треба говорити і коли мовчати2

«Якщо маєш сказати що-небудь корисне, тоді відкривай вуста; якщо ж немає нічого необхідного, тоді мовчи, бо це краще. Чи ти ремісник? Співай псалми сидячи. Але ти не хочеш співати вустами? Роби це подумки. Пса­лом — великий співрозмовник; від цього ти не стерпиш нічого поганого, але й у майстерні будеш сидіти, як у монастирі; бо не зручності місць, але цнот­ливість характеру дають нам спокій...».

Про стриманість язика?

«Багато зла чинить балакучість язика, а напроти, стриманість його — ба­гато добра. Як немає ніякої користі від дому, міста, стін, дверей, воріт, як­що при них немає варти й людей знаючих, коли потрібно зачиняти їх і ко­ли відчиняти; так не буде користі і від язика та вуст, якщо розум не буде приставлений відкривати й закривати їх з точністю й великою обачністю, і знати, що треба вимовляти і що тримати всередині. Бо не так багато, гово­рить Премудрий, впали від меча, скільки від язика. (Сир. 28, 21); і Христос говорить: не те що входить у вуста, паскудить людину, а те, що виходить з вуст, поганить людину» (Матф. 15, 11); і ще інший: вустам твоїм створи двері й загату. (Сир. 28, 29).

...Тож будемо постійно оберігати свої вуста, приставивши розум, як засув, не з тим, щоб вони були замкнені постійно, але щоб відмикались у належний

1 Избранньїе места из творений святаго Иоанна Златоустаго.— М., 1897.— С. 14. (Переклад Г. М. Сагач).

1 Там само.— С. 14.

3 Там само.— С. 46—48.

час. Бо іноді мовчання корисніше за слова, а іноді слова корисніші за мов­чання. Тому Премудрий і говорить: час мовчати, і час говорити (Еккл. З, 7). Якби вустам належало постійно бути відкритими, тоді не треба б було для них дверей; а якщо б їм належало було б бути постійно закритими, тоді не треба було б зберігання. Для чого зберігати те, що зачинене? Для того двері й зберігання, щоби ми робили все у потрібний час».

ІЛАРІОН

Исповедание веры1

Верую въ единого Бога Отца, Вседържителя, Творца небу и земли, и ви-димыимъ и невидимыимъ.

И въ единого Господа Иисуса Христа, Сына Божиа, единочадааго, от От­ца рожденааго прежде всехъ векъ, Света от Света, Бога истинна от Бога ис­тинна рождена, а не сътворена, единосущна Отцу, имже вся быша.

Нас ради человекъ, и за наше спасение, съшедъшааго съ небесъ, і въплощынаагося от Духа Свята и Марие Девице (и) въчеловечыпася.

И распяты за ны при поньтестемъ Пилате (и) страстьна, и погребена.

(И) въскресъшааго въ третий день по Писаниемъ.

(И) въшедшааго на небеса, и седяща одесную Отца.

И пакы грядуша съ славою судити живыимъ и мертвыимъ, Его же Цар­ствию несть конца.

И въ Духа Святааго, Господа, и животворящааго, исходящааго от Отца, Иже съ Отцемь и съ Сынъ съ покланяемь и сълавимъ, глаголавщаго пророкы.

Въ Едину Святую, Съборную и Апостольскую Церковь.

Исповедаю едино крещение въ оставление греховъ.

Чаю въскрешениа мертвыимъ.

И жизни будущаго века. Аминь.

За традицією, яка склалася в церкві, ця частина «Исповедания веры» не перекладається на сучасну мову, а подається в оригіналі старослов'янською. Друкується за найбільш ав­торитетним списком середини XV ст. Крім того, переклад — це певна модернізація текс­ту, а колорит епохи можна відчути лише за першоджерелом. Тому подаємо оригінал, щоб читач міг відчути образність і музичність старослов'янської мови-основи.

ПРЕПОДОБНИЙ НЕСТОР

Чтения о жизни и о погублений блаженных страстотерпцев Бориса и Глеба

(месяца июля, 24) (фрагмент)

Господи, благослови.

Владыко Господи- Вседержителю, сотворивший небо и землю, и все, что на ней, ты и ныне, Владыко, призри смирение мое и дай разум сердцу моему, да поведаю я, окаянный, всем слушающим житие и мучения святых страсто­терпцев Бориса й Глеба. Знаешь ты, о Владыко, невежество и неразумие сердца моего, но надеюсь на твое милосердие и на молитвы святых мучени­ков Бориса и Глеба — все, что слышал я от иных христолюбцев, то и пове­даю. А вы послушайте, братья, и не осудите невежества моего.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ

Поучение1

Я, ничтожный, дедом своим Ярославом, благословенным, славным, на­званный при крещении Василием, русским именем Владимир, отцом возлюб­ленным и матерью своею — Мономахами... и ради крещеных людей, ибо сколько их соблюл по милости своей и по отцовской молитве от всяких бед! Сидя на санях, подумал я в душе своей и воздав хвалу Богу, который меня до этих дней сохранил грешного. Дети мои или кто другой, слушая эту гра­мотку, не посмейтесь, но кому она будет люба из детей моих, пусть примет ее в сердце свое и не лениться будет, также и трудиться.

...Так ведь и Василий учил, собрав юношей, иметь душу чистую и непо­рочную, тело худое, беседу кроткую, и соблюдать слово Господне: «Еде и питью быть без шума великого, при старших молчать, мудрых слушать, стар­шим повиноваться, с равными себе и младшими в любви пребывать, без лу­кавого умысла беседуя, а побольше вдумываться; не неистовствовать словом, не осуждать речью, не много смеяться, стыдиться старших, с дурними жен­щинами не разговаривать, книзу глаза держать, а душу ввысь, избегать их; не уклоняться учить падких на власть, ни во что ставить всеобщее почита-1 Див.: Повесть временных лет. Ч. 1.— М.—Л., 1950 (Переклад Б. А. Романова).

ниє. Если кто из вас может сделать другим полезное, от Бога на воздаяние пусть надеется и наслаждение вечными благами. О, владычица Богородица! Отведи от бедного сердца моего гордость и буйство, чтобы не величался я суетою мира сего в нашей ничтожной жизни.

Научись, верующий человек, поступать благочестиво, научись, по еван­гельскому слову, «глазами управлению, языка удержанию, ума смирению, тела подчинению, гнева подавлению, мысли чистоту блюсти, побуждая себя к добрым делам Господа ради. Лишаемый — не мсти, ненавидимый — люби, преследумый — терпи, хулимый — моли, умертви грех». «Выручайте обижа­емого, давайте суд сироте, оправдывайте вдовицу; приходите соединяться, говорит Господь. Если будут грехи ваши как багряные, обелю их, как снег» и прочее. «Воссияет весна воздержания постного и цветок покаяния; очис­тим себя, братья, от всякой крови телесной и душевной. Взывая к светодавцу, скажем: «Слава тебе, человеколюбец!».

...Не забывайте того хорошего, что вы умеете, а чего не умеете, тому учи­тесь — как отец мой, дома сидя, научился пяти языкам, отсюда ведь честь от других стран. Леность ведь всему мать: что кто умеет, то забудет, а чего не умеет, тому не учится. Хорошо поступая, не ленитесь ни на что хорошее, прежде всего в отношении церкви: пусть не застанет вас солнце в постели.

...Ни единого человека не пропустите, не поприветствовав его и не пода­рив его добрым словом... А вот вам и конец всему: страх Божий имейте пре­выше всего.

КИРИЛО ТУРОВСЬКИЙ

Притча про людську душу й тіло1

(фрагмент)

Господи, благослови, отче!

Добре ж, браття, й дуже корисно розуміти нам Святого писання смисл: це й душу робить невинною, і на покору спрямовує розум, і серце на праг­нення до доброчинності вигострює, і саму людину робить вдячною, й на не­бо до Божих заповітів думку направляє, і до духовних трудів тіло зміцнює, і зневагу до цього земного життя, і до багатства, і до слави дає, й усі жи­тейського світу скорботи відводить. Тому й прошу вас, постарайтесь пильно

1 Златоструй. Древняя Русь X—XIII веков.— М., 1990,— С 193—194 (Переклад наш.— Г. С).

читати святі книги, щоб, Божим наситившись словом, вічного життя неска­занного блаженства досягти: якщо воно й невидиме, зате вічне й кінця не має, міцне й недвижиме. Давайте не просто проговоримо язиком, написане вимовляючи, але, з розмірковуванням, вчитавшись, постараємося ділом ви­конати це. Бо солодке — медовий сот, і добре — цукор, обох же краще книжкове знання, тому що воно — скарбниця вічного життя. Якби тут хтось знайшов земний скарб, тоді на все й не зазіхнув би, а лише один доро­гоцінний камінь узяв би — і ось уже без суму харчується, як до самої смерті багатство маючий. Так і той, хто знайшов скарбницю священних книг, а та­кож пророчих, і псаломських, і апостольських, і самого Спасителя Христа збережених промов, розум істинний, розмірковуючий, — вже не собі одно­му на спасіння, а і багатьом іншим, які слухають його. Сюди й підходить євангельська притча, яка говорить: «Усякий книжник, який пізнає царство небесне, подібний до мужа домовитого, який із скарбів своїх роздає і ста­ре, і нове...».

Наши рекомендации