Промова при привітанні гостей 18 страница

На нашу думку, в Україні послідовно розширюється інноваційне поле психолого-педагогічних, дидактико-філософських досліджень, які спрямова­ні на звеличення Духу людини, її інтелектуальне й духовно-моральне зрос­тання в ім'я істини, добра, краси. Зокрема, велику роботу розгортає Право­славне педагогічне товариство при Свято-Макарівській церкві у м. Києві, яке об'єднує педагогів та представників церкви на цінностях християнської культури, освіти, етики. Тим самим науково-творча еліта нової України ви­ражає свою соціальну позицію в суспільстві, виявляє свою глобальну відпо­відальність, співпричетність до абсолютного масштабу людської цивілізації та культури, спираючись на унікальну етико-філософську, художньо-поетич­ну спадщину титанів духу рідного народу, серед них і Г. С. Сковороди, який звеличував духовне начало людини в таких глибоких і мудрих роздумах: як­що прикрашаєш та одягаєш тіло, то не забувай і серця. Є дві людини в лю­дині одній та два батька — небесний і земний, і два світи — видимий і неви­димий, первісний та тимчасовий, і дві натури — божественна й тілесна¹. ¹ Див.: Григорій Сковорода. Твори в 2-х томах.— К., 1994.

Пізнання людського серця (духу), наповнення його людяністю як осно­вою «сродності» є прямим шляхом до загального істинного щастя, є Шля­хом до Храму.

Академік І. А. Зязюн у промові «Філософія серця» у християнському віровченні Г. С. Сковороди і П. Д. Юркевича», виголошеній на Міжнародній духовно-світській конференції «2000 років з Різдва Христового» (Запоріж­жя, січень 1997 р.) акцентував увагу священнослужителів, науковців-освітян, представників державної влади на тому, що держава повинна виховувати своїх громадян так, щоб вони були джерелом її сили, свободи і розквіту. Во­на повинна знаходити опору в мужності й мудрості своїх громадян, а не в насильстві над ними. Тому лише Дух людини є метою виховання. Усе інше — лад, політика, держава, церква — є лише засобами правдивого служіння лю­дині, якій прийшов прислужити сам Син Божий.

Отже, на порозі знаменного 2000-літнього ювілею світового християнст­ва прийшов час осмислити істину: від людини розумної людство розвиваєть­ся до людини духовної (ноосферної) — істинна лише така стратегія життє-творчості, збереження й плекання в людині Людини:

Блажен, о блажен, хто з перших пелен Себе присвятив Христові, День-ніч в його числить слові, Взяв іго благеє, ярмо взяв легкеє, До того звик, до цього навик — Це жереб святий!

Г. С. Сковорода

Отже, кожну епоху розвитку людства визначає тип моральної свідомості, який виступає як домінуючий для даного часу, певного народу, конкретних соціально-економічних, політичних, культурних умов.

В усі часи людство надзвичайно обережно, делікатно ставилося до фор­мування цвіту суспільства, нації, держави як духовно-моральної, інтелекту­альної особистості, відповідальної за думку, слово, вчинок.

Нове філософсько-дидактичне осмислення проблеми становлення гармо­нійної особистості через знайдення істинної духовної самостійності, зрос­тання типу моральної свідомості в умовах формування ринкових відносин в Україні вимагає інтеграції зусиль спеціалістів різних сфер знання (давнього й найновішого) — гуманітарної й негуманітарної сфери — від філософії до кібернетики, інформаціології, синергетики тощо.

Нова ситуація в суспільстві диктує нові завдання, зокрема культурно-освітні, з метою формування духовної особистості, яка стоїть на порозі XXI ст. як на перехресті, перед вибором шляху до щастя, до реалізації своїх потенцій в ім'я добра.

Культурно-освітня соціалізація особистості передбачає таке «вростання» людини в культуру, освіту, науку, мистецтво, щоб задовольнити її потреби в гармонії зі спільними інтересами свого народу, всього цивілізованого світу, щоб навчитися підкоряти свої дії, вчинки, наміри моральним, духовним ви­могам культурного, цивілізованого середовища.

Становлення духовності особистості передбачає соціокультурний процес впливу суспільства на людину; з іншого боку, це і форма духовно-інтелекту­альної активності особистості, яка виборно, критично, творчо-перетворю­вально освоює нові суспільні ролі, цінності, осмислює духовно-інтелектуаль­ний досвід попередніх поколінь у нових соціально-економічних, духовно-ін­телектуальних умовах.

Не всі з нас, на жаль, готові до подвигу душі — до боротьби за високі ідеали, за достойне життя людини духовної, але це можливо через синтез науки світської та духовної — релігієзнавства зокрема («меча духовного») як універсального способу пізнання світу й себе у світі в ім'я Істини, Доб­ра, Краси.

4.2. Слово животворяще, або про духовну природу слова

Шукдю слів, як молитов... А. В. Костенко

Класична риторика і сучасна неориторика розробили ґрунтовні засади ефективного, дієвого, переконуючого мовлення на засадах істини, добра, краси. Світське красномовство досягло значних успіхів у різних жанрах, але риторичний бум XX ст. посилив увагу громадськості не лише до світського, а й духовного красномовства, яке найкраще зберегло засади животворящого слова, тобто на засадах духовності, отже, віри, надії, любові, софійності.

Гомілетичні підручники (з церковно-богословського красномовства) давніх часів стали підґрунтям для появи нових видань, які творчо розвивають кла­сичні постулати Іоанна Златоуста, Василія Великого, Григорія Богослова.

15 0-Ї19

У Православному Свято-Тихонівському Богословському інституті на ка­федрі гомілетики (м. Москва) вийшов друком курс лекцій «Мистецтво мов­лення» ієрея Артемія Владимирова (М., 1998), в якому грунтовно розгля­даються питання духовної слова, афористичного Священного Писання, пи­тання техніки мовлення, проблеми епістолярного жанру, цікаві питання значення художнього образу у проповідницькому мистецтві, образність мо­ви Священного Писання тощо.

Серед усіх проблем риторики й гомілетики на перший план все активніше виходить питання формування духовно-моральної культури творчої особис­тості, зокрема засобами красномовства, гомілетики. Цьому передували кри­зові явища в духовно-моральній сфері життя суспільства, а також спричине­на цим інфляція слова, втрата довіри до слова, до мовця (оратора), прояви мовленнєвої агресії, словесного Армагеддону (матірна лексика) у частині сус­пільства, негативне ставлення до рідної української мови (мовний нігілізм) тощо.

Зазначимо, що на технологічному рівні світське й духовне красномовст­во мають багато спільного. Зокрема, це стосується логічної, мовленнєвої культури оратора, техніки мовлення тощо.

Розбіжність (і на користь гомілетики!) особливо яскраво виявляються на рівні змісту, духовного спрямування промов, про які можна з упевненістю говорити як про «благодатні», «животворящі» (гомілетика) і позбавлені цих унікальних якостей (світські промови, особливо політичні, судові, академічні тощо).

Українська школа красномовства плідно розвивається на засадах світової та національної риторики світського й церковно-богословського спрямуван­ня, плекаючи духовно-моральну культуру особистості на засадах віри, надії, любові, софійності.

Нині прийшов знаменний час 2000-ліття Різдва Христового, а тому все ак­тивніше розвивається педагогіка, психологія на засадах християнської етики (праці О. Зеліченка, Б. Братуся, С. Іванової, І. Зязюна та ін.).

В Україні розвивається й риторика на засадах християнської етики, все більше уваги молоді дослідники приділяють проблемі духовного потенціалу ри­торики, красномовства (Марія Альчук, м. Львів; Ганна Первушина, м. Хмель­ницький; Тетяна Майданович, м. Київ та ін.).

Ми стоїмо на порозі нових відкриттів вічних істин Святого Письма, жи-вотворящої сили живого слова любові до Бога — в цілому ВІДПОВІДАЛЬ­НОГО СЛУЖІННЯ ЖИВИМ СЛОВОМ.

Підвищення риторичної культури суспільства — це справа державної ва­ги, могутній державотворчий фактор, як проголошує у своїх публічних лек­ціях геніальна поетеса-мислитель Л. В. Костенко, які вона читала в люто­му — березні 2000-го року в університеті «Києво-Могилянська академія» під назвою: «Українська література в проекції на третє тисячоліття». Лекція № 10 так і називалась: «Культура мислення як фактор державотворчий».

Втрата пріоритетів нашої духовної культури, за словом Л. В. Костенко, мо­же стати причиною «історичної безвиході» в українців. «Заблокована культу­ра», «заблокована література», «заблоковані генії», мовне й мисленнєве без­культур'я представників владних структур, інформаційного простору в країні стають «зоною біди», з якої нам всім треба виходити, аби не стати «людьми великої динаміки, але вузького інтелекту», отже, з ознаками занепаду духу нації.

Тому й зростає актуальність осмислення проблеми животворящого слова дорогоцінного скарбу людського розуму, душі, духу, бо саме цього прагне людське серце, зголодніле за істинними цінностями, змучене втратою істин­них словесних СЛУЖИТЕЛІВ.

Слово вчителя, оратора, проповідника, журналіста, політика на порозі нових часів має бути правдивим, як саме життя; має бути високим і прекрас­ним, як серце людини, бо слово виявляє спосіб життя мовця, істинну сут­ність людини, бо є витвором цієї сутності. Животворяще слово сучасного оратора (світського чи духовного) програмує долю українського народу. Та­лановита українська поетеса Тетяна Майданович про це пише: «Такою нам буде Вкраїна, які у нас будуть серця».

Саме через це «філософія серця» Г. С. Сковороди, М. В. Гоголя, Памфіла Юркевича, Володимира Зеньковського та ін. базується на засадах христи­янської моралі, на постулатах гомілетики. Розглянемо основні рекомендації гомілетики до усного слова.

Перш за все, слово проповідника має бути «благим» (Біблія), народженим у надрах серця: «Бо чим серце наповнене, те говорять уста» (Мф. 12, 34).

Святе Письмо ясно і недвозначно попереджає про велику відповідаль­ність за кожне «пусте слово»: «Кажу ж вам, що за кожне слово пусте, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь судного дня! Бо зо слів своїх будеш ви­правданий, і зо слів своїх будеш засуджений» (Мф. 12,36—37).

Отже, кожне слово не лише духовного пастиря, але й мирянина — це від­биття сокровенних таємниць серця, якості душі людини, істинне єство осо­бистості.

Західна іміджологія приділяє значну увагу зовнішнім ознакам іміджу осо­бистості (праці Дейла Карнегі і под.), ігноруючи сутнісні характеристики ду­ші, духу, серця.

Український кордоцентризм — це фундаментальне підґрунтя філософії серця — серця національної ментальності, явлені світові в животворящому слові, коли мовцеві важливо не лише ЩО сказати, але і ЯК, тобто ЯКИМ ДУХОМ наповнена промова, через яку аудиторія розпізнає таємниці людсь­кої душі.

Надзвичайно важливі біблійні постулати, які торкаються проблеми факто­ру часу говоріння. Вони формулюються так: «...час мовчати і час говорити...» (Еккл. 3,7). Це загальнориторична аксіома, ігнорування якої може призвести до дуже негативних наслідків. Т. Г. Шевченко благав Господа послати «огнен­не слово» — животворяще слово Правди. Один із кращих публіцистичних на­рисів Л. М. Толстого називається: «Не можу мовчати!».

У Книзі Екклезіястовій знаходимо унікальні рекомендації відповідально­го мовлення перед Богом у главі «Не квапся своїми устами». У ній йдеться про передування думання перед говорінням, аби гідно говорити перед Гос­подом: «Не квапся своїми устами, і серце твоє нехай не поспішає казати сло­ва перед Божим лицем...» (Еккл. 5,1). Це збігається із рекомендаціями світсь­ких риторик, як і порада небагатослівності: «...нехай нечисленними будуть слова твої! Бо як сон наступає через велику роботу, так багато слів має і го­лос безглуздого» (Еккл. 5,1-2).

Велика увага приділяється обітницям, клятвам перед Богом: рекоменду­ється поспішати їх виконувати, не зволікати із виповненням: «Коли зробиш обітницю Богові, то не зволікай її виповнити, бо в Нього нема уподобання до нерозумних, а що ти обітуєш, сповни!» (Еккл. 5,3).

На жаль, сучасне світське красномовство, зокрема політичне, в ході пе­редвиборних обіцянок, обітниць перед народом, перед Україною стає плац­дармом демагогії, софістичних обіцянок через невиконання, а часом і свідо­мого ігнорування слова, як «сотрясіння повітря»...

Це породжує безвідповідальне слово, «порожнє» слово, а для христи­янської моралі породжує гріх неправди, обману.

Там же ми знаходимо попередження про гріх, який може виникнути че­рез необережне слово, аби кара Господня не впала на голову грішника: «Не давай своїм устам впроваджувати своє тіло у гріх, і не говори перед Анго-лом Божим: «Це помилка!» ...Але ти бійся Бога!» (Еккл. 5,6).

Священне Письмо приділяє велику увагу слову, яке є втіленням думки. Думка є невидимою, нетлінною, духовною, субстанцією, але ЇЇ оболонкою, «одягом», «тілом» виступає звук (вимовлене слово), буква (написане слово),

Православна культура джерелом слова й думки визначає не голову, як прийнято у світському красномовстві, а серце — істинне вмістилище думок людини. Святі отці церкви одноголосно говорять про роль серця у народ­женні думки і втіленні ЇЇ у слові. Отже, думку породжує людський дух — невидимий, нетлінний, як і сама думка, а дух уподібнюється до Бога Отця, першої іпостасі Святої Трійці.

Людський дух — це творче начало нашої душі, він породжує із свого єства думку, єдиносущну нашому духу.

Думка є соприсуща нашому розуму, вона в ньому і окремішня від нього. Думку порівнюють із другою іпостассю Святої Трійці — Сином Божим. Дум­ка являє себе у слові. Втілення думки, вихід її у світ святі отці порівнюють із таємницею втілення Бога Сина. Тому мовець завжди пам'ятає про думку, яка є рівною слову і несе у собі силу, дух, духовну силу. Духовна сила обій­має собою і думку, і слово.

Таємниця словотворення, словесного ділання є великою як на рівні сло­вотворення, так і на рівні сприйняття слухачами. Перед нами повстає гло­бальна проблема: яку дію творить слово у серцях людей? Воно має природу таємничого зерна, яке падає у серця (а не у голови!) слухачів, падає на доб­ре зорану ріллю (психологічна підготовка аудиторії до сприйняття), воно за­лишає мовця, його серце і летить на незримих крильцях прямо в серця інших людей, опліднюючи серця слухачів, але й не збіднюючи душу мовця, бо ора­тор і аудиторія переживають щасливі миті духовного єднання, взаємне твор­че задоволення, інакше ораторська творчість не була б такою шанованою і взаємно бажаною, «солодкою», надихаючою.

Святі отці говорять про сокровенну дію слова у серцях людей, яке наси­чує мовця й слухача невимовною радістю, ніби «раєм серця».

У «Книзі приповістей Соломонових» говориться: «Блаженна людина, що мудрість знайшла, і людина, що розум одержала, бо ліпше надбання її від надбання срібла, і від щирого золота ліпший прибуток її, дорожча за перли вона, і всіляке жадання твоє не зрівняється з нею». (3,13-14).

Могутнім акордом мудрості (божественної софійності) виступають реко­мендації берегти серце — джерело життя: «...серце своє стережи, бо з ньо­го походить життя»¹. ¹ Книга приповістей Соломонових. 4,23.

У Біблії нерозумних людей названо «дурногубими», а уста праведних — «джерелом життя». Мудрість розумних — у приховуванні мудрих знань, а «вуста нерозумного — близькі до загибелі»¹.

«Дурногуби», «дурноверхі» (за Біблією) поширюють наклепи, плітки, бо розум у них «мізерний», тому їх чекає загибель: «Уста праведного дають мудрість, а лукавий язик буде втятий»² — nop.: «Благословенням чесних під­носиться місто, а устами безбожних руйнується»³.

Роль мовчання у Святому Писанні уславлена неодноразово — як благо, мудрість, вияв розуму: «...розумна людина мовчить »^А — nop.: «Розумний мовчки ховає зневагу»⁵.

Світські й духовні оратори знають силу храмової паузи, коли мовчання оратора може бути красномовнішим за його говоріння.

Театральні працівники (актори, режисери, продюсери та ін.) за мистецт­вом «тримати паузу» визначають силу акторського таланту.

У часи інфляції слова, недовіри до багатомовності високо цінується доціль­ність мовлення, «стриманість язика», зокрема доброзичливість мовця, солод­кість його цілющих вуст: «Дехто говорить, мов коле мечем, язик же премуд­рих — то ліки»⁶ — nop.: «Туга на серці людини чавить її, добре ж слово її ве­селить»⁷. Отже, слово — це або отрута, або ліки для розуму, душі, духу й тіла.

Таємниця духовності слова — у силі й красі духу мовця, коли кожне сло­во стає ПОДІЄЮ в житті людини (ієрей Артемій Владимиров).

В античному світі слово «поет» мало значення — «той, хто змінює» сло­вом. Оратор з високим духовним потенціалом не може не змінювати свідо­мість аудиторії. Бажано, щоб оратор від Бога мав високий дух віри, надії, любові, дух правди.

На жаль, буває дух лукавий, гріховний, нечистий в деяких ораторів, вра-жених тими чи іншими хворобами розуму, душі, духу, тіла.

Слово вчителя, слово духовного пастиря повинно мати високий дух лю­бові, воно освячене самим Господом. Священики рекомендують перед почат-¹ Книга приповістей Соломонових. 17,14. ¹ Там само.— 10,31. ³ Там само.— 11,11. ^А Там само.— 11,12. ' Там само.— 12,16. ' Там само.— 12,18. ⁷ Там само.— 12,25.

ком говоріння перехреститися в ім'я освячення людської природи, в ім'я єд­ності зі Святим Духом, який освячує наш розум і серце.

Носії православного християнського світогляду, зокрема на божественну природу людини, мають високий християнський дух, який живе у їхньому серці, який могутнім потоком кришталевої чистоти переливається у серця слухачів, дії там силою Святого Духа: «Буде вигублений дім безбожних, а намет безневинних розквітне»¹.

Злагода розуму й віри — запорука благодатності слова оратора, який му­дро поєднує розум з істинною вірою.

Істина не терпить неправди, брехні, інакше вона перестає бути істиною. Від цього бувають великі біди й нещастя, про що попереджають світські й духовні ритори: «Не пристойна безумному мова поважна, а тим більше шля­хетному — мова брехлива»².

Високий рівень філософського узагальнення ролі слова в суспільстві зву­чить у таких словах: «Смерть та життя — у владі язика»³.

Найміцнішим об'єднанням людей є об'єднання на духовній основі, що є духовним братерством як у родині, так і в соціумі. Святе Письмо гнівно за­суджує розбрат, сварки, гнівливість як джерело гріха, як знищення ангельсь­кої подоби людини: «Уста нерозумного тягнуть до сварки, а слова його кли­чуть до бійки»⁴ — nop.: Ліпше жити в куті на даху, ніж з сварливою жінкою в спільному домі»⁵.

Серце людини є найкращим провидцем у спілкуванні з іншими людьми: воно аналізує ДУХ іншої людини, бо кожна людина сама обирає свій шлях широкий, за словами Т. Г. Шевченка, сама виявляє власну волю, чинить ВИ­БІР між добром і злом. Тому зростає роль світогляду людини, якість її ду­мок, чистота її вуст, узгодженість думок, слів, вчинків.

Г. С. Сковорода писав: «Любов є джерело всякого життя», Божественна любов є даром Божим — даром Святого Духа.

Словесна дія в давнину регламентувалася до дрібниць з метою збережен­ня благодаті, словесна дія деяких нинішніх супермодерних молодиків (і не тільки!) свідчить про втрату ними висоти серця, чистоти думок, слів, краси вчинків. Збіднення духу призводить до збіднення мислення й словесної дії.

¹ Книга приповістей Соломонових.— 14,11.

² Там само.— 17,7.

³ Там само.— 18,21.
" Там само.— 16,6.

' Там само.— 21,9.

Негативних прикладів мовленнєвої агресії, словесної безвідповідальності, словесної розпусти можна наводити безліч. Але наша мета в іншому. Вияви­ти могутню силу, красу духу й серця українського народу, який розбудовує суверенну державу Україну, «розблоковує» свій дух, щире серце, очищає не­бо нашої культури патріотичною енергією державотворення словом живо-творящим, словом істини, добра, краси, словом віри, надії, любові, софійнос-ті. Талановита сучасна поетеса-християнка Т. В. Майданович роздумує над словом животворящим: українцям потрібне соборне, найсердечніше набли­ження до Слова, до Логоса. Бог-Дух відкриває мудрість і Силу через Божо­го Сина в євангельських притчах, бесідах, промовах, зціленнях душі і тіла, божественну духовну міць можна розпізнати в багатьох українських народ­них піснях, казках, приказках...

Слово-Бог, Логос лине світлохвилею, «звучить» нечутно для слуху, резо­нує в глибинах серця і всього єства людини смислами, кольорами, мелодіями, ритмами, всім багатством відчуттів Божого світу видимого і невидимого. Бо Слово-Логос — це розумна основа світу. Це — знання і думка — чуття, що виявляє себе в усіх речах і явищах не статично, а однобічно — символічно.

Знамення Бога-Слова — людська мова мислено-словесна. В ній відбува­ється перетікання духовних імпульсів, духовних енергій між Святою Трійцею і людиною... Слово — Благо породжує в людині благі емоції...¹

Духовно-моральні лідери нації — цвіт української еліти в науці, освіті, культурі, мистецтві, релігії — перш за все патріоти України, вони служать Богові й народові, вони усвідомлюють свою відповідальність перед Вічністю. Дух розбрату долається духом соборності й любові, дух зневіри — духом віри й надії. Дух «шизофілософії» (Л. В. Костенко) долається філософією серця патріота й громадянина, християнина. Громадське суспільство має ду­шу, згуртовану в одну волю через «благе знання», через животворяще сло­во, яке має феноменальну моральну дію на серця людей. Наше серце підні­мається до Богопізнання, до самопізнання, стає «кадилом істини», про що молив Господа великий Т. Г. Шевченко:

Ридаю,

Молю, ридаючи: пошли, Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось,

¹ Майданович Тетяна. Знамення України. Рукопис.— С. 4.

Щоб людям серце розтопило. І на Україні понеслось, І на Україні святилось Те слово, Божеє кадило, Кадило істини. Амінь.

4.3. Формування духовної культури особистості засобами благодатного слова (гомілетики)

Все, що дихає,- хай Господа хвалить! Алілуя!

Біблія

«Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не по­встало без Нього»,— сказано в Святому Євангелії від Іоанна (1:1—4).

Незаперечною є роль слова, слова віри, надії, любові у формуванні духов­но-моральної, духовно-інтелектуальної культури особистості, особливо в часи екзистенційного вакууму, «морального оціпеніння», «морального паралічу», «масової невротизації та шизоізації», як твердять деякі українські науковці.

Представників духовно-світської сфери не можуть не тривожити такі реалії сьогодення, які визначаються словами «безсердечна культура», «без­совісне покоління», «мовленнєва агресія», «риторика брехні», «глобальна морально-економічна криза», «початок Армагеддону» тощо.

Наука, освіта, культура світського та церковно-богословського спряму­вання посткомуністичної України все активніше концентруються на форму­ванні духовно-моральної культури суспільства, особистості нової демокра­тичної України з вищою метою — зміцнити й звеличити її дух, підключити всі її внутрішні сили й ресурси до активних пошуків істини (інтелектуально-духовна творчість), добра (духовно-моральна творчість), краси (духовно-ес­тетична творчість).

Цілісність гармонійної духовно-моральної особистості, яка мужньо долає всі катаклізми сьогодення, характеризується поступовим духовним зростан­ням та окриленням в ім'я величної ідеї розбудови державності, національно-духовного відродження, соціально-економічного процвітання, інтеграції у світову співдружність.

Нині зростає культурно-просвітницький потенціал та риторична активність народу, актуалізується проблема екології і духу людини, роду, народу в ім'я світлоносного життєтворення: «Бережи своє рідне, бережи, щоб не винароди-тися, щоб не забути народу, з якого ти вийшов. Бережіть свою ВІРУ, звичаї, свою мову, і тим збережете національну істоту свою»,— писав Іван Огієнко.

Будь-яка дерясава, народ існують як цілісність лише у контексті створе­ної та животворящої культури, тому занепад або знищення її неминуче при­зводить до падіння або знищення цієї держави, народу. Коренем культури завжди виступає віра, духовно-моральний ідеал суспільства через ОБРАЗ людини, який воно формує. Нині загострюються питання: який тип культу­ри ми формуємо у своїй рідній Україні? Американізований, «західний», тра­диційний для України християнський, реанімований «радянський» чи ще якийсь? А яку людину, який її образ ми формуємо в незалежній Україні: лю­дину егоцентричну, просоціальну (гуманістичну) чи есхатологічну (духовну), яка усвідомлює свій зв'язок із Богом, свою божественну подобу?

Людська душа за своєю природою здатна чутливо відгукуватися на висо­ке, бо наповнюється величчю, найкраще виховується на високому, благород­ному, шляхетному, опліднюється натхненням. Високе — відгук величі душі, тому вона повинна долучатися до високого, прекрасного, небесного, а сприяє цьому органічному зв'язку душі з високим — високе, благородне СЛОВО жи-вотворяще — красномовство світське й гомілетика церковно-богословська, яка має давні корені у світовій культурі¹.

ІЬмілетика — це «наука, яка викладає правила церковної співбесіди й скеровує до успішного проведення служіння проповідницького»². До складу гомілетики входять такі вимоги: 1) про предмет церковної співбесіди; 2) про форми її; 3) про дух, або внутрішній характер; 4) про виклад, або зовнішній характер; 5) про виголошення, складання повчань народу; 6) про повчання без письмового приготування, тобто про імпровізацію.

Непересічне значення для формування духовно-моральної, інтелектуаль­ної культури вчителя — оратора сучасності має унікальна історична спад­щина Давньої Русі, яка творчо розвивала кращі традиції греко-латино-візан-тійської ораторської традиції на національному ґрунті.

Київська Русь XI—XII ст. формувала риторичний ідеал на засадах хрис­тиянської релігії, християнської моралі — ідеал особистої скромності, «ма-¹ Див.: Галина Сагач. Слово животворяще.— К., 2000.

Протоієрей М. Фаворові. Руководство церковному собесЬдованію или гомилетика.— К., 1884.— С. 15.

лозначущості», «недостоїнства», але давні українські ритори були істинни­ми духовними та інтелектуальними пастирями, лідерами суспільства, провід­никами соціально значущих ідей, цінностей, повчали простих людей, а та­кож і «сильних миру» в ім'я патріотизму, зміцнення державності, христи­янської віри, християнської моралі.

Високими думками, благородними почуттями сповнені «Ізборнік» 1076 p., «Слово про читання книг», «Напучення багатим», «Повчання до братії» Лу­ки Жидяти, «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Слово про терпіння, і про любов, і про піст» Феодосія Печерського, «Слово про князів», «Слово про загибель Руської землі» Кирила Туровського, «Про маловір'я» Серапіона Володимирського тощо.

Ораторська проза Київської Русі подарувала світу два основних жанри красномовства — дидактичне духовне повчання й похвальне, епідейктичне слово, в основному для колективного та індивідуального читання, соціальну значущість змісту й форми яких можна простежити у таких назвах риторич­них збірників, як «Златоуст», «Златоструй», «Ізмарагд», «Золотий ланцюг», «Золота Матиця» тощо, бо ці «золоті ланцюги» зміцнюють душу людини, а «ізмарагд» подібний до глибини морської, з якої пловець виносить перли­ни дорогоцінні,— духовно-моральні, інтелектуальні багатства народу. Твор­цями цих нетлінних скарбів були мудрі оратори, служителі культу, най-освіченіші люди суспільства, його духовні вчителі.

Саме тому назрів момент усвідомлення величної цінності духовного сло­ва, одухотвореного слова — благодатного слова — в ім'я гармонізації сус­пільних відносин, розбудови демократичного суспільства на основі христи­янських морально-етичних засад.

З унікальної духовно-словесної спадщини святого отця нашого Іоанна Златоуста, архієпископа Константинопольського, довідуємося про таїнства церковного красномовства, які є корисними, живодайними не лише для свя­щеннослужителів, але й для усіх людей, хто користується потенціями слова в ім'я добра — на засадах віри, надії, любові. Наведемо лише деякі аспекти з його високого етико-філософського, морально-духовного повчання свя­щеннослужителям про СЛОВО: бесіди, призначені для народу, вимагають великої праці; труднощі задоволення через їхню не завжди високу моти­ваційну установку; зневажати похвали; постійно й наполегливо зміцнювати силу слова; дар слова слід не лише набути, але й зберігати трудом і вправа­ми; красномовство є дар вивчення ще більше, ніж природа; чим вищим є у проповідника дар слова, тим більше він повинен трудитися над ним; сильний

свідомістю свого дару, проповідник може ставати вище міркувань натовпу; ще більше впевненості йому може дати прагнення до вищої мети — благо-догодити Богу.

Благодатне слово людини суверенної України стане гімном мудрості, мо­ральності, духовності, бо місія духовного лідера суспільства може бути під­тверджена софіійністю «Ізборніка» 1076 p., де в «Слові про читання книг» заповідається усім нам: «...які солодкі слова твої, солодші від меду вуст моїх, і закон з вуст твоїх дорожчий тисячі золотих та срібних монет»¹. Це про вчителя від Бога.

А тепер наводимо рідкісні слова Івана Хворостиніна (XVII ст.) з праці «Напучення про виховання чад», які є актуальними й у наші дні: «Воістину вчення є необхідне, і праведні осягають його, від нього буває усяка правда й доброчесність... розум освіченої людини наставляє кожного на шляху до доброчесності, і слово праведника веде до спасіння...»².