Промова при привітанні гостей 5 страница

Важливо підкреслити, що повернення риторики на авансцену сучасної науки породжує, в свою чергу, досить серйозні проблеми методологічного характеру: статус сучасної риторики, її стосунки з іншими науками, об'єкт і предмет дослідження тощо. Безумовно, «особливого такту в зв'язку з цим вимагає кожна нова спроба інтегрувати риторику в рамки сучасної науки, яка досить витіснила традиційні галузі риторичного або за рахунок частко­вого поглинання проблематики (як це було, наприклад, зі стилістикою і по­етикою), або шляхом її повного відкидання як продукту «донаукового ета­пу» теоретичної свідомості»².

Нам уявляється, що риторика і до наших днів зберегла своєрідність та специфіку, але це зовсім не означає, що сучасна риторика цілком і повністю тотожна своїй давній попередниці. «Всі ті галузі і проблеми, якими ритори­ка займалась за час її існування, навряд чи можуть бути збережені за нею без порушення сучасного уявлення про єдність наукової дисципліни, та й не варто вкладати в її рамки те, що давно з них виділилося... Разом з тим бу­ло б нерозумно й повністю поривати з традиційними уявленнями про те, чим повинна займатися риторика»³, — відзначає С І. Гіндін.

Пешков И. В. Изобретение как категория риторики.— М., 1988.— С. 8.

¹ Общая риторика.— М., 1986.— С. 6,

Гиндин С. И. Комментарий I. Риторика и проблемы структуры текста // Общая ритори­ка.— М., 1987.— С. 364.

Важливо підкреслити, що в теорії риторики сьогодні теорії, строго кажу­чи, немає. Існує безліч різних підходів, спроб поглянути на риторику під різ­ними кутами зору (лінгвістичним, логічним). Тому уявляється цілком виправ­даним намір осмислити хоча б частину підходів у рамках деякої достатньої загальної теоретичної системи, використовуючи єдиний концептуальний апарат.

Звернемося до розгляду проблеми статусу риторики і її зв'язків з інши­ми науками. Вважаємо, що необхідно спочатку осмислити сам термін «рито­рика», який, як відомо, ніколи в історії не відзначався однозначним тлума­ченням. Витоки різних інтерпретацій сягають глибокої давнини, коли чітко визначилися два підходи до сприйняття риторики: з одного боку, Платон, Сократ, Ісократ, Арістотель, Цицерон розвивали концепцію змістовної ри­торики, де одним із головних компонентів була ідея (логос); з другого боку, школа Квінтиліана розглядала риторику як мистецтво прикрашання мовлен­ня. Звідси отримала свій розвиток формальна, схоластична риторика, де знання предмета мовлення не було обов'язковою умовою.

Поширеним у нас сьогодні уявленням про риторику як пустопорожню балаканину ми зобов'язані не лише квінтиліанівському напрямку, але й дик­таторській політичній системі, яка панувала в нашому суспільстві й вимага­ла від людини дискретного, фрагментарного (поверхового), а не системного (глибинного) бачення світу. Як наслідок, змістовна риторика була вилучена з навчання і в цілому з нашого життя як скалок буржуазної системи. До са­мого ж слова «риторика» у суспільстві утвердилось негативне ставлення, яке, на жальне зникло і до наших днів.

Нове розуміння риторики ґрунтується на традиціях Арістотеля, у працях якого концепція змістовної риторики представлена у найбільш цілісному ви­гляді, на працях Ф. Прокоповича, М. В. Ломоносова, Іоаникія Галятовського, М. М. Сперанського, О. Ф. Мерзлякова, М. Ф. Кошанського, К. П. Зеленець-кого, які продовжили і розвинули арістотелівський напрямок у риториці, а також на традиціях сучасних вчених — В. В. Одинцова, Є. О. Ножина, А. Ю. Міхневича, Ю. В. Рождественського, С. П. Іванової, Н. О. Безмено-вої, О. А. Юніної, А. Й. Капської та інших, у працях яких відновлено цінний риторичний досвід, накопичений нашими предками, а також одержала по­дальший розвиток концепція риторики як філософсько-дидактичної науки, спрямованої на формування в людини ефективної мисленнєво-мовленнєвої риторичної (переконуючої) діяльності.

Отже, у пропонованій нами концепції статусу риторики вона розглядаєть­ся як наука¹ про закони управління мисленнєво-мовленнєвою риторичною (переконуючою) діяльністю, тобто про закони, які визначають ефективність цієї діяльності. Це визначення не суперечить арістотелівському тлумаченню риторики як науки, яка розвиває «здатність знаходити можливі способи пе­реконання стосовно кожного даного предмета»². Якщо в останньому визна­ченні зафіксований результат призначення риторики (умовно назвемо його «зовнішній план»), то у першому визначенні акцент зроблено на «внутрішній план» — передумови, які ведуть до переконання.

Наше визначення риторики не суперечить і підходові С. І. Гіндіна, який розуміє риторику як науку про умови і форми ефективної комунікації. З на­шої точки зору, умови і форми ефективної комунікації є одним із компонен­тів управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю, тобто розуміються на­ми як одна із складових риторики.

Від розгляду питання, що таке риторика, залежить головне — визначення місця риторики у сучасній науці і, як наслідок, — зміна ставлення до рито­рики у суспільстві (від негативного, байдужого, скептичного до конструктив­ного). Про це ще у 1846 р. писав К. П. Зеленецький: «...багато хто дивиться на Риторику з якоюсь підозрою. Причина цього полягає, звичайно, в тому, що, строго кажучи, ця наука не була визначена ні у своєму науковоподібно-му змісті й складі, ні у зв'язках з іншими науками, з нею суміжними»³.

Наступний етап наших роздумів стосуватиметься розгляду змістовного плану риторики, вираженого у такій риторичній формулі:

Закони управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю

Риторика у нашому розумінні є наука (не мистецтво), тому, на нашу думку, риторику не слід ототожнювати з ораторським мистецтвом. Якщо риторики можна навчити людину, то ораторським мистецтвом може оволодіти той, у кого є схильність до цього виду творчості. На відміну, риторика є основою, базою, необхідною передумовою для розвитку ораторсь­ких здібностей.

² Аристотель. Риторика //Античные риторики.— М., 1978.— С. 19.

' Зеленецкий К. П. Исследование о риторике в ее наукообразном содержании и в отноше­ниях, какие имеет она к общей теории слова и к логике.— Одесса, 1846.— С. 7.

де Р — риторика, К — концептуальний закон, А — закон моделювання аудиторії, С — стратегічний закон, Т — тактичний закон, ЕК — закон ефек­тивної комунікації, СА — системно-аналітичний закон.

Зауважимо, що управління розуміється нами як цілеспрямований вплив на об'єкт управління в інтересах його ефективного функціонування й роз­витку. Управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю включає два аспекти: організаційний та власне управлінський.

Коротко зупинимося на характеристиці риторичних законів.

Перший закон (концептуальний)формує й розвиває в людини уміння все­бічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).

Другий закон (закон моделювання аудиторії)формує і розвиває в люди­ни уміння вивчати в системі три групи ознак, які визначають «портрет» будь-якої аудиторії:

— соціально-демографічні,

— соціально-психологічні,

— індивідуально-особистісні.

Третій закон (стратегічний)формує й розвиває в людини уміння розроб­ляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням пси­хологічного портрета аудиторії:

— визначення цільової установки діяльності (навіщо?);

— виявлення й розв'язання суперечностей у досліджуваних проблемах;

— формулювання тези (головної думки, власної позиції).

Четвертий закон (тактичний)формує й розвиває в людини уміння працю­вати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовника (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості з метою переконання.

П'ятий закон (мовленнєвий)формує й розвиває в людини вміння володіти ефективним мовленням (оформлювати свою думку в дієву словесну форму).

Система п'яти умінь, кожне з яких виробляється шляхом оволодіння лю­диною відповідним законом риторики, й становить зміст того поняття, яке ми вище назвали «організацією мисленнєво-мовленнєвої риторичної (пере­конуючої) діяльності».

Шостий закон (закон ефективної комунікації)формує й розвиває в лю­дині уміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Сьомийзакон (системно-аналітичний) формує й розвиває в людини умін­ня рефлексувати (виявляти й аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) і оціню­вати діяльність інших, тобто визначатися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його риторичну діяльність, а також як навчитися вбирати в се­бе цінний досвід іншого.

Два останніх закони є складовими такого поняття, як «власне управлін­ський аспект мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності».

Аналізована риторична формула становить собою певну цілісну систему, у якій кожний компонент зумовлює й доповнює інший, причому усі компо­ненти побудовані у суворій логічній послідовності. Концептуальний закон — основоположний, бо вміння мислити дозволяє людині наповнити всю діяль­ність змістом і жити не за формою, а за суттю. Закон моделювання аудито­рії, стратегічний, тактичний, мовленнєвий закони, закон ефективної комуні­кації «працюють» на перший закон, тобто знання цих законів дає можливість лю­дині грамотно «запустити» задум (концепцію) в суспільство, оскільки думка може втратити свою цінність досить швидко, якщо не знаходить втілення у суспільстві, і, нарешті, системно-аналітичний закон поширює свою дію на усі попередні закони, бо володіння цим законом дозволяє ораторові, по-перше, оцінити якість самої концепції, по-друге, уважно проаналізувати весь про­цес «запуску», знайти сильні й слабкі сторони і тим самим зробити свою справу ще краще. Іншими словами, закони риторики, подані у риторичній формулі, відбивають системність мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяль­ності (що, навіщо, як), що головним чином визначає результативність цієї ді­яльності, від чого багато в чому залежить успіх будь-якої іншої конкретної діяльності людини.

При визначенні статусу риторики важливо не лише відповісти на запи­тання, що таке риторика, але й з'ясувати, у чому полягає її специфіка. Та­кий підхід, як нам здається, дозволить точніше визначити місце риторики се­ред споріднених їй наук та її зв'язки з цими науками.

Своєрідність риторичної наукинам вбачається у такому.

1. Риторика— комплексна наука,тобто її місце — на стику, пересіченні (причому багаторівневому) ряду наук (етики, філософії, логіки, еристики, психології, лінгвістики, сценічної майстерності). Інакше кажучи, риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістовні компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовлен­нєвої переконуючої діяльності. Причому кожний компонент, пересікаючись

та взаємодіючи з іншими, наповнюється якісно новим, перетвореним зміс­том, ніж це було у складі тієї чи іншої науки. Таким чином, риторика — це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка органічно інте­грує в собі необхідні знання.

Розглянемо детальніше зв'язки риторики з усіма вищеназваними науками.

Риторика і етика.Інтереси цих наук тісно переплітаються у самому об'єкті дослідження — моралі (моральні закони), хоча для риторики, на від­міну від етики, не всі закони становлять однакову цінність: головним для неї є золотий закон «не зашкодь іншому». Що стосується предмета досліджен­ня, то для риторичної етики таким є поведінка суб'єкта (різні її види), у якій знаходять своє вираження ті чи інші моральні установки, а риторика най­більший інтерес виявляє до такої сфери поведінки, як мовленнєва поведінка, риторика вчинка, і, головним чином, до тих духовно-моральних умов, які впливають на результативність останньої¹.

Риторика і філософія. Якщо виходити з розуміння риторики як філо­софсько-дидактичної науки, то риторика у такому випадку є складовою час­тиною філософії: філософія — наука, яка вивчає всезагальні закони розвит­ку природи, суспільства, людини, а риторика становить собою науку про за­кони ефективної мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності, знання яких дозволяє людині розвинути системність мислення, мовлення й поведін­ки, що, своєю чергою, є основою цілісного (не фрагментарного, уривчасто­го) бачення людиною навколишнього світу.

Риторика і логіка.Ці науки, на наш погляд, знаходяться у відносинах пе­ресічення, і, володіючи спільним аспектом дослідження, у той же час кожна з них становить собою відносно самостійну й незалежну галузь науки. Зо­крема, якщо предметом логіки є усе мислення в цілому (різні його види, форми), закони мислення, то предмет риторики — вербальне мислення й ті закони, котрі забезпечують ефективність даного виду мислення. Крім того, якщо в центрі уваги логіки перебуває теорія доказу, то риторику цікавить процес аргументації (не в теоретичному, а в прагматичному аспекті) і, перш за все, така функція цього процесу, як переконання.

Риторика і психологія.Нам уявляється, що і ці науки перебувають у від­ношенні пересічення: психологія вивчає почуттєво-емоційну сферу життєді­яльності людини, сферу підсвідомого і закони, які нею управляють; ритори­ка виявляє інтерес лише до тієї чуттєво-емоційної сторони, яка активно впли-

¹ Див. про риторичну етику в роботі: Пешков И. В. Риторика поступка.— М., 1998; Сагач Г. М. Слово животворяще.— К., 2000.

5 0-319

ває на сферу вербального мислення і від управління якою значною мірою за­лежить ефективність мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності.

Риторика і лінгвістика. На сьогодні ставлення до риторики з боку вчених-лінгвістів далеко не однозначне: одні вважають риторику складовою стилістики, інші — культури мовлення, треті — прагматики, четверті — лінг­вістики тексту. Все це вимагає детальнішого розгляду відношення риторики до цілого ряду лінгвістичних дисциплін.

Відповідно до нашої концепції, риторика не є частиною якоїсь із вище­названих наук, так само як і ці науки не можна відносити до складових ри­торики. Між даними лінгвістичними науками і риторикою є, безумовно, щось спільне, і в той же час кожна з них, у тому числі й риторика, становить со­бою досить самостійну й відносно незалежну галузь наукового дослідження.

Вважаємо, що спільне для усіх перерахованих наук полягає як в об'єкті (мовленнєвій діяльності), так і в предметі дослідження (тексті).

Однак своєрідність риторики виявляється, по-перше, у тому, що в центрі уваги цієї науки знаходиться не лише мисленнєво-мовленнєва діяльність, але й мисленнєво-мовленнєвий аспект, тобто риторику цікавлять одночасно дві сторони мисленнєво-мовленнєвої діяльності, що визначається самою специ­фікою риторики як науки про закони управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю, мета якої — переконання. По-друге, риторика вивчає текст не на одному, а на різних етапах його існування (породження тексту, текст як процес, текст як продукт).

Зауважимо, що для риторики особливий інтерес становить такий вид тек­сту, як публічне мовлення, яке за своїми характеристиками повинно бути правильним, ясним, точним, стислим, доцільним, виразним. Оскільки названі мовленнєві якості є предметом дослідження різних лінгвістичних наук, по­стільки взаємозв'язок риторики, культури мовлення, прагматики, стилістики не викликає ніяких сумнівів, навіть більше того, ці науки здатні, на наш по­гляд, бути джерелом розвитку одна одної (доповнювати, збагачувати).

Завдання риторики, як ми вважаємо, полягає у відборі й систематизації таких смислових компонентів з наведених вище мовленнєвих характеристик, які дозволяють публічному мовленню повноцінно здійснювати функцію пе­реконання (ефективного впливу).

Розглянемо «механізм» взаємодії риторики зі стилістикою, культурою мовлення і прагматикою.

У риториці велика увага завжди приділяється розвиткові такої мовленнєвої якості, як доцільність мовлення (мітингові промови, моральні проповіді,

академічні (навчальні) лекції, політичні дебати і дискусії, виробничі наради й доповіді, наукові доповіді тощо). Дана якість досить міцно спирається на функціонально-стилістичний фундамент — дослідження закономірностей функціонування мови в різних сферах спілкування. У цьому розумінні сти­лістика стосовно риторики виступає як теоретична наука, а риторика сто­совно стилістики — як прикладна.

Оскільки в риториці значну роль відіграє вміння впливати на співрозмов­ника, тобто вміння збудити в нього потрібні емоції й почуття та управляти ними з метою захопити, спонукати до дій, тому до важливих якостей мов­лення відносять також виразність, у чому виявляється пафос мовця (внутріш­ня переконаність). Ця якість, як відомо, є предметом дослідження прагмати­ки, проте якщо прагматика займається вивченням лінгвістичних та психоло­гічних закономірностей категорії виразності, то завдання риторики полягає в тому, щоб майстерно користуватися продуктом прагматичних досліджень, тобто реалізувати його у публічному мовленні. Іншими словами, риторика не претендує на всю категорію виразності, а лише на ті її компоненти, які акту­алізують функцію переконання. Таким чином, риторика і прагматика, будучи науками прикладного характеру, все-таки не є тотожними за своєю суттю і знаходяться, очевидно, у відношенні пересічення. «...Прагматика є ширшою від риторики у частині, яка стосується мовленнєвих актів і правил мовленнє­вої взаємодії, і вужчою від риторики у сфері, яка належить до засобів впли­ву з метою переконання. Останнє забезпечує риториці вихід в інші сфери...»¹.

Цілком закономірним є також зв'язок риторики з культурою мовлення, яка вивчає такі комунікативні якості мовлення, як правильність, ясність, точ­ність, образність, стислість, експресивність, доцільність, які в системі ство­рюють такий феномен, як «благородство» мовлення. Публічне мовлення по­за цією якістю, на наш погляд, не може претендувати на успішну реалізацію своєї функції — захоплювати, насолоджувати, спонукати, переконувати. Як­що культура мовлення досліджує перераховані комунікативні якості мовлен­ня більше у статиці (кожна якість вивчається начебто окремо для того, щоб повніше охарактеризувати її, і розглядається як відносно самостійна), то риторика досліджує ці ж якості у динамічному аспекті (вивчаються різні ва­ріанти комбінацій даних якостей як одна з одною, так і з іншими мовленнє­вими якостями залежно від ситуації спілкування й жанру публічного мов­лення). Інакше кажучи, культура мовлення — перший необхідний ступінь до-

¹ Богданов В. В. Риторика и прагматика // Риторика й синтаксические структуры: Тезисы докладов и сообщений.— Красноярск, 1988.— С. 11.

слідження вищеназваних мовленнєвих якостей, а риторика — наступний сту­пінь, мета якого полягає у виявленні закономірностей поєднання (ієрархії) комунікативних якостей мовлення у різних видах публічного мовлення.

Кілька слів про відносини риторики і лінгвістики тексту.

Предметом дослідження останньої є текст безвідносно його видів, жанрів (текст як певна цінність), закони текстоутворення, текстові категорії. У цент­рі ж уваги риторики перебуває певний вид тексту — публічне мовлення і, от­же, ті механізми текстоутворення і текстові категорії, які відповідають саме цьому видові тексту промови.

Риторика і сценічна майстерність¹. Публічне мовлення, яке проходить стадію підготовки, виходить на наступний етап — виконання (виголошення), який є своєрідним спектаклем. Тому риторика використовує ті компоненти сценічної майстерності, які забезпечують якість подання публічного мовлен­ня і значною мірою його успіх: роботу над вимовою (дикцією), голосом (тем­бром, «польотністю»), мовленнєвим диханням; композиційне оформлення мовлення, управління мімікою, жестами, позою, ходою; техніку входження в образ тощо.

Отже, риторика нам уявляється цілком самостійною наукою, яка перед­бачає свою систему законів і предмет дослідження, а також чітку функціо­нальну спрямованість, причому риторика не тільки не заважає, а, навпаки, активно сприяє іншим наукам у розвиткові інтелектуального, духовно-мо­рального потенціалу людини.

2. Своєрідність риторики виявляється також у тому, що їй властивий пев­ний універсалізм, а саме:

— риторика існує не заради риторики, а становить собою технологію, модель, каркас, який можна наповнити будь-яким предметним змістом (еко­номічним, політичним, педагогічним і т. д.). Від цього останній актуалізуєть­ся, вибудовується в систему й отримує найбільший корисний ефект від своєї реалізації, оскільки керована мисленнєво-мовленнєва публічна діяльність до­зволяє людині ясніше (чітко, ясно, точно, логічно) викласти будь-який пред­мет мовлення, в результаті чого можна чекати досить високого рівня розу­міння цього предмета з боку тих, хто сприймає мовлення. Іншими словами, предмет мовлення тільки виграє від того, що буде пропущений крізь призму риторики (побудований і донесений за її законами). Отже, риторика стано­вить цінність як самостійна наука і як інструмент (технологія) ефективної реалізації різного роду наук;

' Див. також: Зязюн І. А., Сагач Г. М. Краса педагогічної дії.— К., 1997.

— риторика розвиває в людини цілу систему особистісних якостей: куль­туру мислення (самостійність, самокритичність, глибину, гнучкість, опера­тивність, відкритість мислення, ерудицію), мовлення (правильність, вираз­ність, ясність, точність, стислість, образність, доцільність), поведінки (ввіч­ливість, тактовність, коректність, точність, розкутість), спілкування (повага до співрозмовника через вивчення його інтересів, управління поведінкою аудиторії, залучення однодумців, відповідальність за своє слово). Можна припустити, виходячи з власного досвіду, що риторика — найоптимальніший шлях особистісного розвитку людини;

— універсальність риторики полягає також у її необхідності в будь-якій професії, навіть незалежно від того, чи пов'язана професійна діяльність з умінням спілкуватися, говорити, бо уміння управляти своїм мисленням і мовленням, як правило, дає можливість людині повніше реалізувати себе, свої здібності в обраній спеціальності, тобто ефективна мисленнєво-мовленнєва діяльність — основа професіоналізму. Як свідчать наші спостереження, багато людей будують свою діяльність за законами риторики, хоча й роб­лять це частіше за все інтуїтивно, несвідомо. Але це свідчить про те, що ри­торика є необхідною людині, і чим раніше вона оволодіє цією класичною на­укою, тим швидше вийде на шлях самореалізації.

3. Одним із проявів специфіки риторики є те, що риторика — наука при­кладна за своєю направленістю (вчить людину, як грамотно, розумно діяти у різних життєвих ситуаціях), тому і викладання риторики повинно здійсню­ватися головним чином у діяльнісному режимі (у системі багатоманітних ак­тивних форм). Практика свідчить, що найефективнішою формою навчання риторики є інноваційно-діяльнісна гра, яка дозволяє людині досить швидко отримати необхідні знання, набути відповідні уміння й виробити навички уп­равління мисленнєво-мовленнєвою переконуючою діяльністю.

Риторика і поетика. Вони на сучасному етапі осмислюються у нових сво­їх можливостях — у здатності збагатити художнє мислення стилістичною забарвленістю та концептуальною насиченістю, а художню критику — інст­рументами аналізу стилю, художньої реальності та художньої концепції, що закладені у творі мистецтва¹. Риторика і поетика виступають засобами орга­нізації художнього спілкування, донесення до реципієнта художнього смис­лу, концепції мистецького твору. У давніші часи поетику називали «Другою Риторикою»².

¹ Див.: Борев Юрий. Эстетика.— М., 1988.— С. 231.

² Дюбуа Ж., Эделин Ф., Клинкенберг Ж.-М. и др. Общая риторика.— М., 1986.— С. 60.

Риторика народжувалася одночасно з поетикою і естетикою. Ключові по­няття санскритської естетики і поетики включали в себе риторичну пробле­матику. У Давній Індії цими ключовими категоріями були: раса (художнє сприйняття), дхвані (значення художнього слова), гуна (художня цінність), риги (стиль), аланкара (фігури художнього мовлення). Аланкара включає в естетику проблематику поетики і риторики.

У Давній Греції риторика переконання (Горгій) піднімалася до завдань ро­зумно будувати мовлення, промову, зберігаючи потрібне у змісті й побудові, викликати емоції, приводити предмет мовлення у відповідність з його нор­мами («говорити, як усі»), відкривати нові грані у предметі мовлення («го­ворити відмінно від усіх»), висловлюватися «доцільно», «по-новому», «ху­дожньо-виразно» (Ісократ).

У IV ст. до н. є. риторика все більше орієнтується на художнє мислення, стає засобом критичної діяльності, способом творення художнього мовлен­ня. Для Платона риторика є мистецтвом-наукою, «філософією красномовст­ва», засобом досягнення мудрості.

Софісти висували як Ключові поняття риторики «уміння», «досвідченість», «спритність». Арістотель вважав, що риторика слугує уяві, як логіка — розу­мові: логіка орієнтована на істину та діяльність, а риторика — на вигадку та на ймовірне, вона творить мовлення, яке описує можливий художній світ.

Греко-римська риторика розробляла прийоми художнього мовлення, до­водила до досконалості поетичну техніку. Однак у період середньовіччя і пізніше розвиток риторики загальмувався, бо перевага надавалася формі над змістом, розроблялися риторичні фігури як формальний засіб прикрашання. Криза риторики долається у XX ст. на базі нових підходів, коли риторична традиція почала взаємодіяти з сучасною естетикою, поетикою.

У риторичній формулі закодована життєво важлива для кожної людини інформація, розшифрувати до кінця яку вона може лише шляхом її викорис­тання. Маючи це на увазі, Цицерон писав: «Красномовство є щось таке, що дається складніше, ніж це здається, і породжується з дуже багатьох знань та прагнень»¹.

М. Ф. Кошанський, говорячи при значення риторики у розвитку розумо­вих здібностей людини, благородства її почуттів, краси мови, постійно під­креслював: «...Але для досягнення сеї мети ще необхідні три засоби: Читан­ня, Роздуми, Власні вправи»².

¹ Об ораторском искусстве.— М., 1976.— С. 43. ¹ Кошанский Н. Ф. Общая риторика.— СПб., 1836.— С. 3.

Прикладна спрямованість риторики зовсім не применшує її теоретичної сторони, оскільки значимість першої залежить від сили й багатства остан­ньої. Таким чином, якщо строго підходити до визначення характеру науки риторики, то без особливих сумнівів можна сказати, що це — теоретико-прикладна наука.

4. Своєрідність риторики відзначається нами і у такій її якості, як сис­темність, що досить чітко простежується у риторичній формулі, яка відби­ває системність мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності людини.
Природно, будь-яка інша наука має цю якість, але у риториці вона більшою
мірою актуалізована, ніж будь-де, бо риторика спеціалізується на навчанні
цієї якості. З огляду на таке риториці в процесі навчання, очевидно, повинна бути відведена роль першооснови, «першої цеглинки» освіти людини, ри­торика закладає основи системної мисленнєво-мовленнєвої публічної діяль­ності, а усі інші науки поглиблюють ту чи іншу грань цієї діяльності. І, як наслідок, у людини формується системне бачення світу, відображеного у ба­гатоманітності спецпредметів, тобто риторика — це систематизатор проце­су навчання (навчання в XIII—XIX ст. у Росії базувалося саме на цьому під­ході). «На основі теорії словесності (так називали риторику), — пише І. А. Зариф'ян, — можна сформувати картину усіх засобів духовної культу­ри і створити загальну етико-філософську систему шкільного знання, в якій кожний предмет — а не лише художня література — буде давати взірці пре­ красної поведінки: практичної й інтелектуальної... Зміст теоретико-словесного курсу осмислювався авторами як загальна основа виховання культури особистості й створення культури літературно-писемної мови»¹.

Про це саме говорив К. Д. Ушинський: «Кожний предмет (математика, географія, історія тощо) осмислюється як частина рідної мови, стає частиною філософії рідного слова. Очевидно, тому для російського типу освіти стає характерним не стільки технічний розвиток навичок володіння мовою, скіль­ки інтелектуальний і емоційно-моральний розвиток особистості через по­глиблене вивчення рідного слова»².

5. Риторика — це наука, яка знаходиться у безпосередньому стосунку до
категорії морального (у цьому ми також вбачаємо її своєрідність): етос є
найважливішою складовою риторики, тобто поза етосом (моральна позиція
оратора) риторика руйнується, вироджуючись у демагогію, балаканину. Тим
самим риторика виступає в ролі своєрідного етичного індикатора, що одра-
¹ Зарифьян И. А. Теория словесности: библиография и комментарии,— М., 1990.— С. 29, 51.
¹ Ушинский К. Д. Родное слово // Избр. пед. соч.: Т. I.— М., 1974.— С. 87.

зу виявляє наявність або відсутність моральної основи у вчинках суб'єкта; тільки-но мовець забуває про принцип «не зашкодь іншому», — так одразу змінюється характер його дії на інший суб'єкт — з переконання вона перетворюється на маніпуляцію, і весь арсенал риторичних засобів (уже антириторичних) спрямовується на руйнацію особистості — пригнічення, прини­ження, залякування, підкорення тощо.