Релігії в Стародавній Індії

Залишки культури Мохенджо-Даро у басейні ріки Інд засвідчу­ють, що в цю епоху були поширені культи первісного тотемізму. Люди поклонялися зооморфним істотам, існував культ дерев. Піс­ля вторгнення у середині IIтис. до н.е. на давньоіндійські землі арійських племен розпочинається інтенсивний розвиток нових су­спільних відносин. В цей час утворюються касти. Релігійні уявлен­ня стародавніх індійців дістали назву ведичних - від книг Вед (санскр. – “знання”) і формувалися протягом XVI-VIIст. до н.е. Стародавні ведичні вірування, брахманізм та індуїзм, що виникли пізніше, вважають Веди“священними” книгами. Початок їх ство­рення сягає у період після вторгнення до країни арійських племен. Протягом наступних десяти століть усна ведична традиція видо­змінюється і поповнюється. Записані Веди були лише в першій половині І тис. до н.е.

Об’ємна ведична література поділяється на чотири групи: Самхити, Брахмани, Аран’яки, Упанішади.Такий поділ відображує істо­ричну послідовність розвитку всієї цієї літератури. Кожна група ве­дичної літератури не є єдиним цілим. Самхити - це чотири збірки: Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа.Найдавнішою за часом створення і найбільшою за обсягом (1018 гімнів і 1005 віршів) вва­жають Ригведу. Більшість гімнів присвячено прославлянню богів та сил природи, котрі розглядаються як могутні, милосердні, мудрі бо­жества. До них зверталися у проханнях і молитвах, їм приносили жертви. Вважалося, що життя людини, її багатство, блаженство і спокій повною мірою залежать від цих жертв. Індійці вірили у бага­тьох богів: в одному місці Вед вказується, що їх 3399).

Найпоширенішим було поклоніння богові Агні,як першоосно­ві всього існуючого, богові Сонця - Сур’їі володареві земних та небесних вод, покровителеві скотарства - Варуні.Широко визна­вався і культ предків.

Інші збірники Самхити вміщують мелодії, які супроводжували культові дії, різні магічні заклинання.

Брахмани (тобто книги, написані брахманами і для брахма­нів) - це коментарі до Самхитів і мають в основному ритуальний характер. Вони спрямовані на зміцнення авторитету жерців і поглиблення кастового поділу суспільства, їхня поява пов’язана зі зміною умов життя суспільства, з посиленням соціальної нерівно­сті, розвитком системи варн. Крім того, з часом деякі тексти стали незрозумілими, значно ускладнився і змінився релігійний культ. Виконання обов’язків жерця стало професією і виникла потреба у відповідній літературі.

Пізніше були створені Аран’яки та Упанішади. Аран’яки (бук­вально – “лісні тексти”) - це в основному правила для пустель­ників, старців, які намагаються сам на сам пізнати істину і її при­роду. Заключною частиною ведичної літератури є Упанішади (санскр. - сидіти біля вчителя з метою пізнання істини). Створен­ня Упанішад пов’язують із 108 авторами. Кожний з текстів є корот­ким викладом релігійно-філософських роздумів того чи іншого легендарного або напівлегендарного мудреця. Ранні Упанішади посилено підкреслюють моністичні ідеї ведичної релігії. Водночас, на відміну від іншої ведичної літератури, в Упанішадах центр уваги переноситься з уявлень про зовнішній світ на внутрішній світ лю­дини. Предметом шанування в таких творах стає те, що перебуває за явищем природи. Також виводяться категорії “брахман” і “атман” як першооснови буття. “Брахман” у багатьох текстах роз­глядається як абсолютна субстанція, першооснова й першопричи­на всього існуючого, початок і кінець усіх істот; “атман” - це ди­хання або окрема людська душа.

Протягом VII ст. до н.е. - V ст. н.е. у Стародавній Індії скла­дається брахманізм:ведичні боги, які уособлювали природу, поступаються місцем кастовим богам. Існування каст (варн) по­діляє людей на чотири групи: брахманів, тобто жрецтво; кшатріїв - воїнів; вайш’їв, до яких входило вільне населення, і шудрів - рабів. Взаємовідносини представників цих варн регулювали­ся “трьома заборонами”: на сумісну трапезу, на сумісну молитву і на сумісний шлюб. Головним божеством цієї релігії стає Брахма. Поруч з ним існують верховні боги - Вішну, з дружиною Лакшмі, і Шіва, з богинею Парваті. Характерним для брахманізму в цей час було створення вчення про перевтілення душ, за яким характер переселення душі після смерті матеріального тіла залежить від то­го, як померлий виконував закони касти.

Кастова структура закріплялася “Законами Ману”.Відповідно до них кожна людина може вирватися з кола нескінченних пере­роджень, дотримуючись дхарми,а саме шанування Вед і стародав­ніх мудреців (ріші), поклоніння божествам (девам) та повага до бать­ків роду (пітарів) з обов’язковим його продовженням. Наслідуючи дхарму, людина, за брахманізмом, має виконати умови праведного життя, які зводяться до чотирьох етапів (ашрамів). Перший етап - етап вивчення священних текстів (брахмачар’я), другий - ство­рення сім'ї, виховання дітей, заняття працею (гріхастха). Далі йдуть ванапрастха - відхід від активного життя й передача досвіду наступному поколінню і санн’яса - перехід у аскетизм і обриван­ня мирських зв’язків.

Цій життєвій програмі відповідають і чотирі життєві цілі, до яких має наблизитися кожний правовірний індус. Це пошук задо­волення у почуттєвій любові (кама), прагнення до процвітання й набуття земних благ (артха), виконання вимог духовного життя та настанов своєї касти (дхарма) і досягнення стану звільнення (мок-ша). Норми й положення брахманізму викладено також у пуранах (переданнях) і в епосах. Найвідомішим творінням індійського епосу є “Махабхарата”.

Ведична релігія і брахманізм дають змогу простежити, як поступово увага стародавнього індійця переносилася з явищ зовнішнього світу на людину, її психіку, мислення. Вони справили великий вплив на розвиток індуїзму, джайнізму й буддизму.

Стародавня Греція.

Для релігії Стародавньої Греції характерний політеїзм з широкорозвинутою міфологією і олімпійською ієрархією богів. Вони не були творцями світу, а захопили його у готовому вигляді, під час боротьби з титанами. Стародавня грецька міфологія вважала, що світ сам по собі вічний і не потребує творця. Відповідно до цього історія поділяється на доолімпійську і класичну олімпійську.

Пантеон стародавньогрецьких класичних богів очолює Зевс. В результаті боротьби з різними чудовиськами, перемоги над тита­нами, циклопами, гігантами і ув’язнення їх до Тартару Зевс стає головним, верховним богом. Він народився на о. Кріт, де його ма­сі ти, богиня Рея, врятувала від власного чоловіка Кроноса. Здобувши Олімп, Зевс формує своє оточення. До нього входять богиня пере­моги Шка, богиня права і справедливості Феміда, символ вічної юності - Геба, Ганімед, мойри тощо.

Родина Зевса складалася з його дружини Гери, покровительки шлюбів, сім’ї і дітей; Аполлона - бога сонця і музики; Артеміди - богині полювання; Афродіти - богині краси й кохання; Афіни - богині мудрості; Гермеса - бога торгівлі. Крім них, до родини Зев­са входили його брати: Посейдон - бог моря і Аїд - бог підземного царства.

Ієрархія олімпійців доповнюється богами, які не перебувають на Олімпі. Це покровитель ковалів - Гефест, богиня землеробст­ва Деметра, бог виноробства та рослинності Діонис, бог пастухів Пан та ін. Важливе місце у стародавньогрецькому пантеоні богів займають боги-герої - Прометей і Геракл.

Перший є двоюрідним братом Зевса, за волею якого він ство­рив людей із землі й води. Оскільки під час творення люди вийш­ли беззахисними і менш пристосованими до життя, ніж тварини, Прометей дав людям знання, навчив користуватися вогнем, вико­ристовувати ремесла, за що Зевс покарав його, прикувавши лан­цюгом до скель Кавказу.

Подвиги Геракла відомі як перемоги смертної людини над природою. Син Зевса і земної жінки, переміг багатьох різних чудо­виськ (немейського лева, лернейську гідру, керінейську лань, еріманфського вепра, стимфалійських птахів, марафонського бика, коней Діомеда і стада Геріона). Йому також притаманні надлюдсь­кі якості, завдяки яким він вичистив авгієві конюшні, здобув пояс амазонок, яблука, що дарують молодість, і вивів Кербера на по­верхню.

Міфологічне тлумачення природи й людини, діяльність олім­пійських богів у релігійних уявленнях стародавніх греків свідчили про практичний і тверезий характер обожнювання навколишнього світу. Стародавньогрецька релігія не надає особливої уваги мо­ральним проблемам, потойбічної винагороди для неї не існує. Пе­ребування у царстві Аїда жалюгідне.

Для стародавньогрецької релігійності характерний полісний культ. Оскільки всі громадські акти супроводжувалися релігійни­ми церемоніями, він був обов'язковим для усіх громадян. Викона­вцями культу були як жерці, так і офіційні державні особи. Вели­кого значення набули оракули. Саме через цих медіумів, що знахо­дилися в стані збудження й трансу, грецькі боги і богині доносили, начебто, свою волю до своїх послідовників. Храми вважалися житлом богів у буквальному розумінні і тому їх статуї визнавалися сповненими життя. Задовго до того, як храми почали будувати, у кожного божества був свій храм-дерево. У Зев­са це дуб, у Гери - верба, в Афіни - оливкове дерево, у Афродіти й Діониса відповідно мирт і виноградна лоза тощо. Найраннішими проявами релігійності греків було огородження гаїв. Храм Аполло­на в Дельфах був приміщенням, спорудженим з лаврових дерев. Перші храмові будівлі з’явилися у греків досить пізно. Так, храм, присвячений Зевсові, спорудили лише у IV ст. до н.е.

В елліністичну епоху полісна релігія спочатку витісняється різ­ними релігійно-містичними течіями і філософськими вченнями, а з появою християнства релігія стародавніх греків остаточно відки­дається.