Казка про котика та півника
Був собі котик та півник, і були вони у великій приязні. Котик, було, у скрипочку грає, а півник пісеньки співає. Котик, було, йде їсти добувати, а півник вдома сидить та хати глядить. То котик, було, йдучи, наказує:
— Ти ж тут нікого не пускай та й сам не виходь, хоч би хто й кликав.
— Добре, добре,— каже півник, засуне хату та й сидить, аж поки котик вернеться.
Навідала півника лисиця та й надумала його підманити. Підійде під віконце, як котика нема вдома, та й підмовляє:
— Ходи, ходи, півнику, до мене, що у мене золота пшениця, медяна водиця.
А півник їй:
— То-ток, то-ток, не велів коток!
Бачить лисиця, що так не бере, прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за кущем. Тільки що котик вийшов по здобич, а півник одсунув кватирку та й виглядає. Бачить: нікого нема, тільки пшеничка попід вікном розсипана. Понадився півник: «Піду-но я трошки поклюю, нікого нема, ніхто мене не зобачить, то й котикові не скаже».
Тільки півник за поріг, а лиска за нього та й помчала до своєї хати. А він кричить:
Котику-братику,
несе мене лиска
по каменю-мосту
на своєму хвосту.
Порятуй мене!
Котик поки почув, поки завернувся (далеко був), то вже й опізнився лиску доганяти. Біг-біг, не здогнав, вернувся додому та й плаче, а далі надумався, узяв скрипку та писану кайстру та й пішов до лисиччиної хатки.
А в лисиці було чотири дочки та один син. То стара лисиця на влови пішла, а дітям наказала півника глядіти та окріп гріти, щоб то вже, як вернеться, зарізати його та обпатрати.
— Глядіть же,— наказала,— нікого не пускайте. Та й пішла.
А котик підійшов під вікно та й заграв, ще й приспівує:
Ой у лиски, в лиски новий двір
та чотири дочки на вибір,
п'ятий синко ще й Пилипко.
Вийди, лисе, подивися,
чи хороше граю!
От найстарша лисичівна не втерпіла та й каже до менших:
— Ви тут посидьте, а я піду подивлюсь, що воно там так хороше грає.
Тільки що вийшла, а котик її — цок в лобок та в писану кайстру! А сам знов грає:
Ой у лиски, в лиски новий двір
та чотири дочки на вибір,
п'ятий синко ще й Пилипко.
Вийди, лисе, подивися,
чи хороше граю!
Не втерпіла й друга лисичівна та й собі вийшла, а він і ту — цок у лобок та в писану кайстру! Так усіх чотирьох виманив. А синко Пилипко жде-пожде сестричок — не вертаються.
— Піду-но,— каже,— позаганяю, а то мати прийде, битиме. Та й вийшов з хати. От котик і його — цок у лобок та в писану кайстру! А потім почепив кайстру на сухій вербі, сам — у хату, знайшов півника, розв’язав, взяли вони удвох усю лисиччину страву поїли, горщика з окропом вивернули, горшки-миски побили, а самі втекли додому.
Та вже потім півник довіку слухав котика.
Про лисичку
Були собі дід та баба. Пішли вони у поле жита жать. На полудень вони собі взяли глечичок молочка. Прийшли вони на поле, баба і каже до діда:
— Де б оце глечичок з молочком поставить нам вспряту?
— Постав, стара, цеє молочко в кущик.
Баба послухала діда і поставила в кущик. От пішли вони жать. Жнуть та й жнуть, а лисичка прибігла та й випила молочко, та голови із глечика назад не вийме. Ходить лисичка, головою крутить та й каже:
— Ну, глечичок, пошуткував та й буде ж уже, випусти мою головоньку! Буде ж тобі, голубчик, буде!
Не одстає глечик, хоч ти що роби.
— Підожди ж, проклятий глечик: не одстаєш, ну так я тебе утоплю.
Побігла лисичка до річки глечика топить. Вбігла вона в річку, всунула голову в воду,— повен глечик і набрався води. Так глечик за собою в воду і лисицю потягнув.
Овечка
Йшла овечка дорогою і судосилась з вовком.
— Здоров будь, овечко!
— Здоров, вовче! — каже овечка.
— Куди ти,— каже вовк,— ідеш?
— У поле, пастись.
— Я тебе,— каже вовк,— хочу з'їсти.
— Е,— каже овечка,— коли ти хочеш мене з'їсти, то піди ж перш та висповідайся.
— Куди ж я,— питає вовк,— піду сповідаться?
— Я тебе заведу.
Ото овечка повела вовка в западню і каже йому:
— Застроми сюди лапу!
Вовк застромив туди лапу, куди сказала йому овечка, западня — хлоп! — і застукнулась.
Сіпався вовк, сіпався — не може ніяк, бідний, вирваться.
Так він стояв, аж поки чоловік не прийшов з дрючком уранці та не висповідав того вовка.
Кривенька качечка
Були собі дід та баба, та не було у них дітей. От вони собі сумують, а далі дід і каже бабі:
– Ходімо, бабо, в ліс по грибки!
От пішли. Бере баба грибки, коли дивиться, у кущику гніздечко, а в гніздечку качечка сидить. От баба і каже дідові:
–Дивись, діду, яка гарна качечка!
А дід каже:
– Візьмемо її додому, нехай вона у нас живе.
Стали її брати, коли дивляться, аж у неї ніжка переломлена. Вони взяли її тихенько, принесли додому, зробили їй гніздечко, обложили його пір’ячком і посадили туди качечку, а самі знов пішли по грибки.
Вертаються, аж дивляться, а в них так прибрано, хліба напечено, борщику зварений. От вони до сусідів:
– Хто це? Хто це?
Ніхто нічого не знає.
Другого дня знов пішли дід та баба по грибки. Приходять додому, аж у них і вареники зварені, і починочок стоїть на віконці.
Вони знов до сусідів:
– Чи не бачили кого?
Кажуть:
–Бачили якусь дівчину, від криниці воду несла. Така, кажуть, гарна, тільки трошки кривенька.
От дід і баба думали-думали: «Хто б це був?» – ніяк не вгадають. А далі баба дідові каже:
– Знаєш що, діду? Зробимо так: скажемо, що йдемо по грибки, а самі заховаємося та й будемо виглядати, хто до нас принесе воду.
Так і зробили.
Стоять вони за коморою, коли дивляться, аж із їхньої хати виходить дівчина з коромислом: така гарна, така гарна, тільки що кривенька трошки. Пішла вона до криниці, а дід і баба тоді в хату, дивляться, аж у гніздечку нема качечки, тільки повно пір’ячка. Вони тоді взяли гніздечко та й укинули в піч, воно там і згоріло.
Коли ж іде дівчина з водою. Ввійшла в хату, побачила діда і бабу та зараз до гніздечка – аж гніздечка немає. Вона тоді як заплаче. Дід і баба до неї кажуть:
– Не плач, галочко! Ти будеш у нас за дочку; ми будемо тебе любити і жалувати, як рідну дитину.
А дівчина каже:
– Я довіку жила б у вас, якби ви не спалили мого гніздечка та не підглядали за мною, а тепер, – каже, – не хочу! Зробіть мені, діду, кужілочку й веретенце, я піду від вас.
Дід і баба плачуть, просять її зостатися, вона не схотіла.
От дід тоді зробив їй кужілочку й веретенце; вона взяла, сіла надворі й пряде. Коли ж летять каченят табуночок, побачили її й співають:
Онде наша іва,
Онде наша діва,
На метеному дворці,
На тесаному стовпці.
Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить.
Скиньмо по пір’ячку,
Нехай летить з нами!
А дівчина їм відказує:
Не полечу з вами:
Як була я в лужку,
Виломила ніжку,
А ви полинули,
Мене покинули!
От вони їй скинули по пір’ячку, а самі полетіли далі. Коли летить другий табуночок, і ці теж:
Онде наша іва,
Онде наша діва,
На метеному дворці,
На тесаному стовпці.
Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить.
Скиньмо по пір’ячку,
Нехай летить з нами!
А дівчина їм відказує:
Не полечу з вами:
Як була я в лужку,
Виломила ніжку,
А ви полинули,
Мене покинули!
Коли ж летить третій табуночок побачили дівчину і зараз:
Онде наша іва,
Онде наша діва,
На метеному дворці,
На тесаному стовпці.
Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить.
Скиньмо по пір’ячку,
Нехай летить з нами!
Скинули їй по пір’ячку, дівчина увертілася в пір’ячко, зробилась качечкою і полетіла з табунчиком. А дід і баба знов зостались самі.
!Починочок – від починок – пряжа, намотана на веретено.
Кужілочка -* від кужілка – частина прядки у вигляді кілка, на який намотують пряжу.
Веретенце – від веретено – дерев’яний пристрій для ручного прядіння.
? Прочитайте казку. З чого дивувалися дід з бабою? Що вони згодом з’ясували?
Чому дівчина не схотіла більше в них залишатися?
Що у цій казці схвалюється, а що – засуджується?
Знайдіть у казці повтори. Як ви вважаєте, з якою метою їх ужито? З якою інтонацією їх треба читати?
Простежте, які ознаки чарівності є у цій казці. Хто є головним героєм казки?
Три бажання
Жили собі дід і баба, та такі вже вбогі, що й не розказати. Ото сядуть голодні та холодні біля віконця й цілісінький день знічев'я витрішки продають.
Одного разу йшла повз їхній двір якась чужа, не тамтешня жінка. А було вже надвечір, то вона попросилась до старих переночувати. Ті впустили її до хати, дали, що Бог послав, повечеряти, і на печі спати поклали.
На ранок прокинулась жінка, подякувала старим за гостину та й каже:
— За те, що проти ночі ви не прогнали мене, що останнім шматочком поділилися, хочу вам віддячити. Невдовзі, як залишу вашу господу, загадайте собі три найпотаємніші бажання — і вони зараз таки й збудуться.
Сказала так і помандрувала своєю дорогою. А була то не проста жінка, а чарівниця. От сидять дід з бабою край столу й міркують, що б їм такого загадати, аби їхнє злиденне життя на краще обернулось. А дід голодний-преголодний був, то, не довго думавши, й вигукнув:
— Хочу великий кавалок печеної ковбаси!
Тут-таки з комина і впала йому до рук ковбаса — рум'яне запашне кільце завгрубшки з макогона.
Баба як глянула і на всю хату зарепетувала:
— А бодай тобі, старий, добра не було! Замість того, щоб просити багатства, молодості, йому, бач, шмат ковбаси давай! Щоб вона тобі до носа прикипіла!
І тої ж миті кільце стриб дідові межи очі й приросло, ніби там вік вікувало.
Ой лишечко! Що тепер робити! Баба й сама вже не рада, що таке вкоїлось. Плаче, бідна, побивається. А дід бадьориться, заспокоює:
— Та годі, стара, годі. Маємо ж іще одне бажання. То давай його разом і загадаємо.
Не змовляючись, вони в один голос на всю хату загукали:
— Згинь, ковбасо! Пропади, ковбасо!
І не встигли вони й оком кліпнути, як смачне кільце, що так дражливо пахтіло дідові під самісіньким носом, зникло, ніби його лизь злизав.
Так через свою квапливість та необачність і лишилися дід і баба ні з чим.
Вчений кум
Якось один чоловік віддав свого сина до школи. Коли хлопець приїхав на літо додому, батько розпитав, як у нього йде наука, і мовив:
– Хотілося б мені побачити, чого ти вже навчився. Ходімо до кума, він дуже вчений, і ти з ним побалакаєш!
Після полудня пішли вони до кума, посиділи, попоїли, а тоді батько попрохав кума вивірити хлопця, кум і спитав:
– А скажи-но мені, як зветься той звір, що ловить мишей?
– Такий звір зветься котом, – відповів хлопець.
– Овва! Він зветься спритністю! – вигукнув кум.
Батько покрутив головою, а кум спитав:
– А як зветься те, на чому ми варимо їжу?
– Вогонь! – відповів школяр.
– Еге! – знову заперечив кум. – Ця штука зветься пекучістю!
Батько почав хмурніти, а кум випробував хлопця далі:
– А як зветься ота хата, куди ми звозимо снопи з поля?
Хлопець здивувався, що хрещений питає його про таке, і відповів:
– Та стодолою ж!
– Ба ні! Вона зветься достатком! – засміявся кум.
Батько сидів мов на голках, та кум вів своєї:
– А як зветься те, що носить на собі кораблі?
– Вода, – відповів хлопець.
– Гай–гай! – вигукнув кум і зацідив кулаком по столу. – Та штука зветься могутністю! Тут батько не витримав, узяв ціпка і добряче відлупцював школяра. Хлопець гірко плакав.
Під кінець літа пішов хлопець разом із батьком до кума попрощатись. Зайшли вони у двір і побачили, що наймичка вибирає з кабиці попіл, а під ноги їй увесь час лізе кішка, Наймичка розгнівалася і сипонула на кицьку попелом із лопатки. У попелі лишалися розпечені вуглинки, вони застрягли в кішки на спині, і шерсть у неї затліла. Кішка наче шалена шугонула до стодоли, полізла в солому, і солома зайнялася.
Батько побіг у хату, хлопець метнувся за ним і закричав:
– Ой–ой–ой! Спритність із пекучістю скочила в достаток, біжіть мерщій з могутністю!
– Тю, синку, я тебе не розумію. Що сталося? – здивувався кум.
– Спритність із пекучістю скочила в достаток, біжіть мерщій з могутністю! – знов закричав хлопець
– Та я тобі кажу, що не розумію! – вигукнув кум. – Кажи, що сталося?
Тоді хлопець сказав:
– У кішки загорілася шерсть, вона скочила в стодолу, несіть швидше воду!
Кум з батьком вибігли надвір, та стодола вже зайнялася. Кум побивався, рвав на собі чуба і голосив:
– І що це мені до макітри влізло, і чого це я вчив тебе говорити не по-людські? Оце мені кара!
– Авжеж, – мовив батько і відтоді не водив сина до кума на іспити.
Українські народні казки. 1976. — С. 34—36.
Кирило Кожум’яка
Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину.
Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робити, коли давали городяни, треба й йому давати. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її й полюбив. От вона до нього прилестилась та й питається раз у нього:
— Чи є, — каже, — на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?
— Є, — каже, — такий — у Києві над Дніпром... Як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум'яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи витягне-то він їх? А йому байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи на берег не витягає. От того чоловіка тільки мені й страшно.
Князівна і взяла собі те на думку й думає, як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі, — тільки один голубок. Вона згодувала його за щасливої години, ще як у Києві була. Думала-думала, а далі і написала до отця.
«От так і так, — каже, — у вас, тату, є в Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум'яка. Благайте ви його через старих людей, чи не схоче вів із змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, таточку, і словами, і подарунками, щоб не образився він за яке незвичайне слово! Я за нього і за вас буду довіку молитися».
Написала так, прив'язала під крильцем голубові та й випустила у вікно. Голубок злинув під небо та й прилетів додому, на подвір'я до князя. А діти саме бігали по подвір'ї та й побачили голубка.
— Татусю, татусю! — кажуть. — Чи бачиш — голубок від сестриці прилетів!
Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та і засумував:
— Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину! А далі приманув до себе голубка, глядь — аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, ах дочка пише: так і так. Ото зараз покликав до себе всю старшину.
— Чи є такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум'якою?
— Є, князю. Живе над Дніпром.
— Як же б до нього приступитись, щоб не образився та послухав?
Ото сяк-так порадились та й послали до нього самих старих людей. Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері зо страхом та й злякались. Дивляться, аж сидить сам Кожум'яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакою білою бородою! От один з тих посланців: «Кахи!»
Кожум'яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:
— От так і так: прислав до тебе князь із просьбою...
А він і не дивиться: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.
Вони знов давай його просити, давай його благати. Стали навколішки... Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови.
Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина.
— Чи не послати нам іще молодших?
Послали молодших — нічого не вдіють і ті. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за ті кожі.
Далі схаменувся князь і послав до нього малих дітей. Ті як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум'яка не витерпів, заплакав та й каже:
— Ну, для вас я вже зроблю. Пішов до князя.
— Давайте ж, — каже, — мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель!
Обмотавсь коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія. А змій йому й каже:
— А що, Кирило? Прийшов битися чи миритися?
— Де вже миритися? Битися з тобою, з іродом проклятим! От і почали вони биться — аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве, що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій, як вогонь, горить, — так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодиться трохи, то Кожум'яка вже й обмотавсь коноплями, і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод, і що розженеться проти Кожум'яки, то він його булавою тільки луп! Що розженеться, то він знай його булавою тільки луп та луп, аж луна йде. Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається, проклятий, а під ним земля тільки стогне.
Коли ж зміюка — бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками.
От Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже й не знав, як йому й дякувати. Та вже з того-то часу і почало зватися те урочище в Києві, де він жив, Кожум'яками.
Українські народні, казки. — К., 1976. — С. 140—143.
?Цей твір – казка, оповідання, переказ, легенда? Доведіть свою думку. Визначте у творі фантастичне.
Про які часи розповідається у творі?
Яким ви уявляєте Кирила Кожум’яку? Знайдіть і прочитайте місця, де розповідається про його силу і мужність.
Котигорошко
Був собі один чоловік, і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:
– А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть:
– Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати, – то ти за тією борозною і йди.
Поїхали.
А змій, що живе за тим полем у лісі, взяв – ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра, як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змійового двора. Там її змій і вхопив.
Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:
– Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.
– Як то не прислала? Адже Оленка понесла, та й досі її нема. Я думала, вона з вами вернеться. Чи не заблукала?
Брати й кажуть:
– Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змійового двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.
– Братіки мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!
Коли це й змій летить.
– А – каже, – людський дух пахне. А що, хлопці: битися прийшли, чи миритися?
– Ні, – кажуть, – битися!
– Ходім же на залізний тік!
Пішли на залізний тік битися. Не довго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.
А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів, – нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошинку та й з'їла.
Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.
Росте та й росте той син, як з води – не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь – докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли його викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули – аж поторопіли, так злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, – люди й повтікали.
От копають далі та й .докопалися до великої шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.
От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:
– Десь повинні були в мене бути брати й сестра?
–Еге, – кажуть, – синку, була в тебе і сестра і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
– Ну, – каже він, – так я ж піду їх шукати.
Батько й мати умовляють його.
– Не йди, сину: шестеро пішло, та загинуло, а то ти один щоб не загинув?!
— Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити?
Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
– Скуй, – каже, – мені булаву, та велику!
Як почав коваль кувати, то скував таку, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, як махнув, як кинув угору, та й каже до батька:
– Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.
Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:
– Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, – треба скувати другу.
Поніс її знову до коваля.
– На, – каже, – перекуй, щоб була по мені!
Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве – аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, – булава як ударилась об нього, – тільки трошки зігнулась.
– Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці, – піду.
Узяв ту булаву, в торбу буханців та сухарців, і прощався – пішов.
Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде, коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинки, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.
– Здорова була, дівчино! – каже Котигорошко.
– Здоров був, парубче! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з'їсть.
– Отже, може, й не з'їсть! А ти ж хто така?
– Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.
– Де ж вони? – питається Котигорошко.
– Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.
– Отже, може, я тебе визволю, – каже Котигорошко.
– Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! – каже Оленка.
– Дарма! – відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається.
Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату – і зараз:
– Ге, – каже, – людський дух пахне!
– Де б то не пах, – відказує Котигорошко, – коли я прийшов.
– Агов, хлопче, – а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?
– Де то вже миритися, – битися! – каже Котигорошко.
– Ходім же на залізний тік!
– Ходім! Прийшли. Змій і каже:
– Бий ти!
– Ні, – каже Котигорошко, – бий ти спочатку! От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія, – ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка, – і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє, – зовсім убив.
Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубком спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:
– Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змійове він собі все забере.
От радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує, – прив'язати його добре ликом до дубка, щоб не вирвався, – тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив'язали та й пішли собі.
А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається, – прив'язаний. Він як рвонувся, – так того дубка й вивернув з корінням. От узяв тоді того дубка на плечі та й пішов додому.
Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та й розпитуються в матері:
– А що, мамо, чи в вас іще були діти?
– Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти.
Вони тоді:
– Оце ж ми його прив'язали, – треба бігти та одв'язати.
А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату, – за малим хати не розвалив.
– Оставайтесь же, коли ви такі! – каже. — Піду я в світ.
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.
Іде собі та й іде, коли дивиться – відтіль гора відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:
– Боже поможи!
– Дай боже здоров'я!
– А що ти, чоловіче, робиш?
– Гори розпихаю, щоб шлях був.
– А куди йдеш? – питає Котигорошко.
– Щастя шукати.
– Ну, то й я туди. А як ти звешся?
– Вернигора. А ти?
– Котигорошко. Ходім разом!
– Ходім!
Пішли вони. Ідуть, коли бачать – чоловік серед лісу як махне рукою – так дуби й вивертає з корінням.
– Боже поможи!
– Дай боже здоров'я!
– А що ти, чоловіче, робиш?
– Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
– А куди йдеш?
– Щастя шукати.
– Ну, то й ми туди. А як звешся?
– Вернидуб. А ви?
– Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!
– Ходім!
Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать – чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом, – так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:
– Боже поможи!
– Дай боже здоров'я!
– А що ти, чоловіче, робиш?
– Та воду відвертаю, щоб річку перейти.
– А куди йдеш?
– Щастя шукати.
– Ну, то й ми туди. А як звешся?
– Крутивус. А ви?
– Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!
Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі, – Вернигора перекине; де ліс, – Вернидуб виверне; де річка, – Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, – коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку, – нікого нема. Котигорошко й каже:
– Отут ми й заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:
– Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати.
Коли хтось стукає в двері:
– Відчини!
– Не великий пан, – відчиниш і сам, – каже Вернигора.
Двері відчинились та й знов хтось кричить:
– Пересади через поріг!
– Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини ремінь шкіри видрав та й подався.
Вернигора крутивсь, крутивсь, якось одірвав свого чуба, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.
– А чого ти запізнився з обідом?
– Та задрімав трохи.
Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:
– Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:
– Відчини!
– Не великий пан, відчиниш і сам.
– Пересади через поріг!
– Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопить Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався.
Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли приходить товариство.
– А що це ти з обідом спізнивсь?
–Та задрімав, – каже, – трохи...
А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було.
На третій день зостався Крутивус, – і з ним те саме. А Котигорошко й каже:
–Ну, та й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся вдома.
На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти, та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:
– Відчини!
– Стривай, відчиню, – каже Котигорошко. Відчинив двері, – аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.
– Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.
– А чого тобі? – питає Котигорошко.
– А ось побачиш, чого, – каже дідок, доп'явсь до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:
– То ти такий! – та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защемив їїтам.
–Коли ти, – каже, – такий, дідусю, що зараз і до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.
Приходить він у хату, – вже й товариство поприходило.
– А що обід?
– Давно впрів.
Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:
– А ходіть лише, – я вам таке диво покажу, що ну!
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що і йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.
– Е, – каже Котигорошко, – коли він такий, то ходім його шукати.
А де дідок того дуба тяг, – там так і знати, що волочено, – вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко каже:
– Лізь туди, Вернигоро!
– А цур йому!
– Ну ти, Вернидубе!
Не схотів і Вернидуб, і Крутивус.
– Коли ж так, – каже Котигорошко, – полізу я сам. Давайте плести шнури.
Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:
– Спускайте!
Почали вони спускати, довго спускали, – таки сягнули до дна — аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, – аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, – аж вибігає йому назустріч королівна – така гарна, така гарна, що й у світі кращої нема.
– Ой, – каже, – чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?
– Та я, – говорить Котигорошко, – шукаю дідка маленького, що борода на сажень волочиться.
– Е, – каже вона, – дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього, – він тебе вб'є, бо вже багато людей повбивав.
– Не вб'є! – каже Котигорошко, – то ж я йому бороду защемив. А ти ж чого тут живеш!
– А я, – каже вона, – королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.
– Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!
Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже:
– А чого ти прийшов? Битися чи миритися?
– Де вже, – каже Котигорошко, – миритися, – битися!
От і почали вони битися. Бились-бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвохіз королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Прийшов та й гукає:
–Агов, побратими, – чи ви ще є?
– Є!
Він прив'язав до мотуза один мішок та й сіпнув, щоб тягли:
– Це ваше.
Витягли, спустили знову мотуз. Він прив'язав другий мішок:
– І це ваше.
І третій їм віддав, – усе, що добув. Тоді прив'язав до мотуза королівну:
– А це моє, – каже.
Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:
– Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустимо, – він упаде та й уб'ється.
А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали щось, – узяв прив'язав до мотуза каменюку та й гукає:
– Тягніть мене!
Вони підтягли високо, а тоді й кинули, – камінь тільки гуп!
– Ну, – каже Котигорошко, – добрі ж і ви! Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує, – на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуба та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, грифенят батько. Побачив, що діти вкриті, та їй питає:
– Хто це вас накрив? А діти кажуть:
– Як не з'їси, то ми скажемо.
– Ні, – каже, – не з'їм.
– Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:
– Кажи, що тобі треба, – я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все – я полечу, а тут піде дощ, — вони в гнізді й заллються.
– Винеси мене, каже Котигорошко, – на той світ.
– Ну, добру ти мені загадку загадав! Ну, та дарма, – треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш у рот шматок м'яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.
Взяли вони шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа, – полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м'яса, а як наліво – дасть йому трохи води. Довго так летіли, – от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м'яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в рот. Вилетіли нагору, гриф і питається:
– Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?
Котигорошко й показав на свою ногу:
– От чого, – каже.
Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс зцілющої води: як притулили литку та покропили тією водою, – вона й приросла.
Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.
Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:
– Ви мене зрадили, –мушу вас покарати.
Та й покарав.
А сам одружився з тією королівною та й живе.
Про злидні
Був собі чоловік, та такий бідний, що й їсти іноді не було чого не тільки йому, але навіть і діткам маленьким; а він був бідний од того, що у нього під пічкою було дванадцять злиднів.
Підходить ото уже пущання — треба заговлять на піст. Той чоловік добув якось скоромного. Сіли всі, повечеряли, — що Бог дав, а той чоловік та був музика. От після вечері взяв він скрипку і зачав грать. Діти як почули, посхоплювались і давай танцювати. Йому так весело стало, що діти танцюють, — задивився на їх, задумавсь і грать перестав. Коли дивиться, аж злидні разом з дітьми танцювали насеред хати, а як перестав він грать, так вони хутчій під піч так і сунули, — аж не потовпляться, так їх багато.
От він і питає, як уже вони поховались під піч:
— Може, вам під піччю погано, тісно сидіть?
А вони йому: «Ні, не погано, добре буде». А одному та було тісно, от він і каже:
— Де там тобі, чоловіче, добре! Тіснота така, що не доведи Мати Божа.
— Якщо до правди тісно, — каже той чоловік, — то я найду, де вас подіти, почекайте трохи.
От він побіг хутенько на двір, взяв бочку, вніс її до хати і каже до злиднів: «От лізьте всі сюди!»
Вони як зачали лізти в ту бочку, всі повлазили, бочка повна зовсім, а він узяв кружок, заднив хутчій, вивіз на поле та й покинув. Приходить він додому і хвалиться жінці і діткам, як то він злиднів збувся.
— Ну, тепер, — каже він, — може Бог дасть, що наша господарка поліпшається.
Пройшло там, може, з півроку, а може, й більше, господарка повелась так, що й багаті стали йому завидувать. Купив він корову там за десять чи за дванадцять карбованців, через місяць корова приведе телятко, він її і продасть уже за двадцять або за двадцять п'ять, купить овечку, — шерсть остриже з неї, а саму продасть і більше ще візьме, як сам заплатив; посіє на полі жита чи пшениці, так таке вродить колосисте та зернисте ж, та таке, що аж до землі гнеться. Всі вже люди стали дивуватися, — що перше був такий бідний — дітей не було чим погодувать, а тепер так добре живе.
Приходить до його старший брат і питає:
— Як оце зробилось, що тобі так у господарстві стало щастить?
— Щастить, — каже, — бо злиднів не стало.
— А де ж вони подівались? .
— Одвіз на поле, заднив бочку, та й покинув.
— А які вони?
— Піди подивись, як тобі хочеться знати.
— Як же я піду, коли не знаю, де ти їх покинув. Поведи мене.
От як почав прохать, як почав прохать, то той мусив повести його туди, де покинув злиднів. Прийшли вони до тієї бочки.
— От, — каже, — в бочці, подивись!
— Та зніми ти сам кружок.
Той тільки що підняв кружок, злидень з бочки учепивсь йому бідному на шию. Той уже йому і руки розривав, не розірве, — держиться проклятий; він уже і дряпав, і кусав, і ножем різав — нічого не помагає, держиться проклятий.
Пішов той чоловік з злиднем додому. Як тільки увійшов у хату, зараз і каже жінці:
— Ану тепер, жінко, будем вибираться з хати, життя не буде нам, знову злидень є.
Жінка бачить, що злидень визволився з бочки, складає худобу, забирає дітей, і ідуть всі до лісу; а злидень той проклятий все на плечах висить у того чоловіка. Приходять вони у ліс; а тут хуртовина та мороз, та холодний такий, що аж очі рогом лізуть.
— Ну, — каже чоловік, — треба розложити вогню та хоч погріться, а то тут нам на холоді й згинуть.
Зрубали сосну, давай її колоть на дрова — так ніяк не розколоть. От той чоловік і каже:
— Беріться всі до сосни, а то як не буде огню — всі пропадем, беріться та роздирайте сосну руками.
Всі кинулись до сосни, і той з плечей, та й заложив руки в щілину сосни і силкується, щоб то її роздерти. Тільки що злидень позакладав туди обидві руки, трохи не по самі лікті; клиння так йому там і придавило руки.
— Ну, тепер, — каже чоловік, — вертаймося, жінко, додому — злидня уже і посліднього збулись, може, знову Бог дасть, що господарка піде на лад.
Пішли всі додому і живуть собі як слід.
Українська народна поетична творчість. Хрестоматія. — К., 1968, _ а 136—138.
Мудра дівчина
Було собі два брати – один убогий, а другий багатий. От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну корову і каже:
– Потроху відробиш мені за неї.
Ну, бідний брат відробляв потроху, а далі тому багачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:
– Віддай мені корову назад!
Той каже:
– Брате! Я ж тобі за неї відробив!
– Що ти там відробив, як кіт наплакав тієї роботи було, а то таки корова! Віддай!
Бідному жалко стало своєї праці, не схотів віддати. Пішли вони позиватися до пана.
Прийшли до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздумувати, хто з них правий, а хто ні, – то він і каже їм:
–Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.
– Кажіть, пане!
– Слухайте: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе? Завтра прийдете, скажете.
Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі:
– От дурниця, а не загадка! Що ж є ситніш над панські кабани, прудкіш над панські хорти, а миліш над гроші? Ге, моя корова буде!
Бідний прийшов додому, думав, думав, та й зажурився. А в нього була дочка Маруся. Вона й питається:
– Чого ви, тату, зажурилися? Що пан казав?
– Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно й є.
– А яка ж загадка, тату? – Маруся питає.
– Та така: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе?
– Е, тату, ситніш над усе – земля-мати, бо вона всіх годує й напуває; прудкіш над усе – думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а миліш над усе – сон, бо як хоч добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.
– Чиба? – каже батько. – Адже й справді так! Так же я й панові казатиму.
Другого дня приходять обидва брати до пана. От пан їх і питає:
– Ану, відгадали?
– Відгадали, пане, кажуть обидва.
От багатий зараз виступає, щоб собі попереду поспішить, та й каже:
– Ситніш, пане, над усе – ваші кабани, а прудкіш над усе – ваші хорти, а миліш над усе – гроші!
– Е, брешеш, брешеш! –каже пан. Тоді до вбогого:
– Ану, ти!
– Та що ж , пане, нема ситнішого, як земля-мати: вона всіх годує й напуває.
– Правда, правда! – каже пан. – Ну, а прудкіш що на світі?
– Прудкіш, пане, над усе – думка, бо думкою враз куди хочеш перелетиш.
– Так! Ну, а миліш? – питає він.
– А миліш над усе – сон, бо як хоч добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.
– Так, усе! – говорить пан. – Твоя корова. Тільки скажи мені, чи ти сам це повідгадував, чи тобі хто сказав?
– Та що ж, пане, –каже вбогий, – є в мене дочка Маруся, так це вона мене так навчила.
Пан аж розсердився:
– Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оцей десяток варених яєць та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та щоб та квочка за одну ніч вилупила курчата, вигодувала, і щоб твоя дочка спекла їх на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо.
Іде сердешний батько додому та й плаче. Приходить, а дочка й питає його:
– Чого ви, тату, плачете?
– Та як же мені, дочко, не плакати: ось пан дав тобі десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила на них квочку, та щоб вона за одну ніч вилупила й вигодувала курчата, а ти щоб спекла їх йому на снідання.
А дочка взяла горщечок каші та й каже:
– Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому, – нехай він виоре землю, посіє цю кашу, і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, і щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, щоб їм треба вилупитись з цих яєць.
Приносить чоловік до пана ту кашу, віддає та й каже:
– Так і так дочка казала.
Пан дивився, дивився на ту кашу та взяв і віддав її собакам. Потім десь знайшов стеблинку льону, дає чоловікові й каже:
– Неси своїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб’є, попряде й витче сто ліктів полотна. А не зробить, то буде лихо.
Іде додому той чоловік і знову плаче. Зустрічає його дочка й каже:
– Чого ви, тату, плачете?
– Та бач же чого! Ось пан дав тобі стеблинку льону, та щоб ти його вимочила, висушила, пом’яла, спряла і виткала сто ліктів полотна.
Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже:
– Несіть до пана, нехай пан із цього дерева зробить мені гребінь, гребінку й днище, щоб було на чому прясти цей льон.
Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. Пан дививсь, дививсь, узяв та й покинув ту гілочку, а на думці собі: «Цю одуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб одурити…» Потім думав, думав та й каже чоловікові:
– Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості, та так, щоб ні йшла, ні їхала; ні з гостинцем, ні без гостинця. А як вона цього не зробить, то буде лихо!
Іде знов батько, плачучи, додому. Прийшов та й каже дочці:
– Ну що, дочко, будемо робити? Пан загадав так і так.
І розказав їй усе. Маруся каже:
– Не журіться, тату, – все буде гаразд. Підіть купіть мені живого зайця.
Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу вбула в драний черевик, а друга боса. Тоді піймала горобця, взяла ґринджоли, запрягла в них цапа. От узяла зайця під руку, горобця в руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає – одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до пана в двір, а пан як побачив, що вона так іде, та й каже своїм слугам:
– Прицькуйте її собаками!
Ті як прицькували її собаками, а вона й випустила їм зайця. Собаки погнались за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана в світлицю, поздоровкалась та й каже:
– Ось вам, пан, гостинець. – Та й дає йому горобця. Пан тільки хотів його взяти, а він – пурх та й вилетів у відчинене вікно!
А на той час приходять двоє до пана судитися. От пан вийшов на рундук та й питає:
– Чого вам, люди добрі?
– Та от чого, пане: ночували ми обидва на полі, а як уранці повставали, то побачили, що моя кобила привела лоша – один каже.
А другий чоловік каже6
– Ні, брехня, – моя! Розсудіть нас, пане1
От пан думав, думав та й каже:
– Приведіть сюди лоша й кобил: до якої лоша побіжить, – та й привела.
От привели, поставили запряжених кобил, а лоша пустили. А вони, ті два хазяїни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягаючи, що воно вже не знає, куди йому бігти – взяло та й побігло геть. Ну, ніхто не знає, що тут роботи, як розсудити. А Маруся каже:
– Ви лоша прив’яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть – котра побіжить до лошати, то та й привела.
Зараз так і зробили. Пустили їх – так одна й побігла до лошати, а друга стоїть.
Тоді пан побачив, що нічого з дівчиною не поробить, і відпустив її.
? Пояснити значення слів: ізласкавився, позиватися, лікоть, ґринджоли, рундук.
Назвіть дійових осіб казки. Де відбуваються події?
Перечитайте казку. Скільки загадок відгадала Маруся? Знайдіть і прочитайте частину тексту, де йдеться про першу, другу і третю загадки. Схарактеризуйте дівчину, пана.
Що схвалюється, а що засуджується у цій казці?
Знайдіть у казці зачин, основну частину і кінцівку. Прочитайте казку в особах.
Кобиляча голова
Сказала б казки – не вмію, сказала б приказки – не вмію, сказала б небилиці – так багато плутаниці.
Ну, казки, хоч не вміючи, а треба сказать.
Були собі дід та баба. От і в діда дочка, і в баби дочка. От баба пускає їх на досвітки прясти. Дідова ж дочка пряде, а бабина все нічого не робить, а як прийдуть додому, то ще й обмовить ту.
Ну, баба й зненавиділа дідову дочку та й каже до діда:
–Поведи свою дочку, де хоч, там її і дінь, щоб вона в нас дурно хліба не їла!
От дід – нічого робить – і повів.
Веде та й веде, та завів її в ліс – аж там стоїть хата пуста.
Він її у ту хату й увів.
– Сиди ж ти, дочко, тут, а я піду дровець нарубаю.
Та й пішов.
Прив’язав колодочку до віконечка, а сам подався додому.
То оце вітер війне, а колодочка – стук-стук, стук-стук!
А дівчина:
– Це ж мій батечко дрівця рубає!
Сидить вона собі, та й не вийде подивитися, що воно стука.
Аж ось уже стала й ніч.
Коли це – стукотить-грюкотить – кобиляча голова біжить.
– Дівко, дівко, одчини!
Вона одчинила.
– Дівко, дівко, пересади через поріг!
Вона й пересадила.
– Дівко, дівко, дай вечерять!
Вона й вечерять дала.
– Дівко, дівко, постели.
Вона й послала.
– Дівко, дівко, – просить, – положи мене спать!
Вона й поклала.
– Дівко, дівко, заглянь мені в ліве вухо, а в праве виглянь!
Вона заглянула, а там – і лавки, і двори, і будинки великі, і всяка всячина.
От як виглянула в праве вухо – й така стала гарна!
Згодом вийшла вона заміж за хорошого парубка, і живуть собі гарно.
Діждалися свята, вона й каже до свого чоловіка:
– Поїдьмо та й поїдьмо до мого батька в гості.
– То й поїдьмо, – каже чоловік.
Поїхали.
От як приїхали, а мачуха аж перелякалась, як побачила, що вона така стала, та й каже дідові:
–Поведи та й поведи мою дочку, куди свою водив!
Він узяв та й повів.
Веде та й веде – коли ліс, а в лісі пуста хата стоїть.
Він взяв та туди її й завів:
– Отут тобі, дочко, жить!
Та й пішов собі.
А вона досиділа аж до вечора, коли це стукотить-грюкотить – кобиляча голова біжить.
– Дівко, дівко, одчини!
А вона:
– Не велика пані, сама одчиниш.
Вона й одчинила.
– Дівко, дівко, пересади через поріг!
– Не велика пані, сама перелізеш!
Вона й перелізла.
– Дівко, дівко, дай вечерять!
– Не велика пані, й сама візьмеш!
Вона й повечеряла.
– Дівко, дівко, постели спать.
– Не велика пані, й сама постелиш.
– Дівко, дівко, заглянь мені в ліве вухо, а в праве виглянь!
Вона й заглянула. А там – самий ліс, такий густий та темний – оком не проглянеш. Тут де не взявся вовк, ухопив її та й поніс не знать куди.
От, а в діда була собачка маленька. То оце вона лежить на призьбі та:
– Дзяв-дзяв! Дідова дочка – як ясочка, а бабиної дочки і слуху не чуть!
То баба:
– А, капосна собака,
Як дражниться!
Та піде й прожене собачку з призьби і поб’є.
То баба в хату, а собачка знову на призьбу та:
– Дзяв-дзяв! Дідова дочка – як ясочка, а бабиної дочки і слуху не чуть!
От баба і каже дідові:
– Піди, діду, довідайся, що воно за знак, що твоя дочка приїздить у гості, а моєї і слуху не чуть.
Дід і пішов довідатися.
Коли приходить він туди – аж тільки хата пуста в лісі стоїть
!Плу'таниці, знена'виділа, при'зьбі, дра'жниться.
!!
До'світки – зібрання молоді для розваг і роботи.
??Прочитайте перші три речення казки. Пригадайте, чи траплявся вам раніше такий початок. З якою інтонацією його слід читати?
Якими зображено в казці бабину і дідову дочку? А бабу і діда? Свої міркування підтверджуйте рядками з тексту.
Чи можна цю казку назвати чарівною? Доведіть свою думку. Що в ній схвалюється, а що –засуджується?
Прочитайте виразно діалоги.
Сильніше за силу
Казка
Заліз кіт під стріху і спіймав горобця. Горобець попросив кота:
— Відпусти мене. Може, і я коли стану тобі в пригоді.
— Чим ти мені можеш знадобитися? — фиркнув кіт.— Я дужий, спритний, а це головне в житті.
Горобець заперечив:
— Це не зовсім так. Є на світі щось сильніше, ніж сила.
Сильніше, ніж сила? — здивувався кіт.— Що ж це, скажи?
– Коли вже так хочеш, скажу. Ось ти ходиш тихо, а кажуть, коли ти випустиш кігті, уся сила твоя пропаде.
– Це у мене сила пропаде? – підскочив кіт.
А горобець піднявся у повітря і крикнув:
– Знай, що сильніше за силу…
– Куди ти? – закричав кіт так сильно, що не чути було останніх слів горобця.
?Прочитайте казку мовчки.
Як ви гадаєте, що крикнув горобець?
Прочитайте казку в особах, при читанні казки зверніть увагу на слова, що допомагають передати почуття кота й горобця (які це почуття?).
Яка головна думка казки? Доберіть відповідно до головної думки казки прислів’я та приказки.
Розумна людина
З народного
Була колись війна. Вороже військо наближалося до одного містечка. От богатирі звідтіля навтікача, захопивши з собою скарби. А один учений чоловік іде собі в самій одежі, нічого в руках не маючи. «Чого ж ти свого добра не рятував?» – питають його люди. А він і каже: «Усе моє несу з собою, бо розум і все те, що я знаю, у мене в голові. А нема й на світі над розум та науку».
?Цей твір – казка, оповідання, притча? Доведіть свою думку.
Яке речення з цього твору може бути прислів’ям? Чому ви так вважаєте? Поясніть.
Спробуйте замінити одним словом словосполучення «вороже військо», «учений чоловік».