Еволюція психолого-управлінської думки: теоретичний аналіз

Перші спостереження за організованою діяльністю людей, об'єднаних загальними цілями, завданнями й інтересами, за їхньою поведінкою з'явилися ще в країнах Давнього Сходу у працях Конфуція та інших філософів того часу.

Великий китайський філософ Конфуцій розв'язання проблем управління вбачав в етико-психологічній спрямованості діяльності правителя, який має служити своєму народові й правити за допомогою особистого морального прикладу. А піддані, підлеглі - виявляти покірність і повагу до свого правите­ля. Тиранії в управлінні філософ не схвалював. Саме тому він постій­но повторював, що правитель повинен застосовувати етичні норми, а не силу, адже, на його думку, людина від природи є доброю, а псують її зовнішні обставини. Тому потрібно внутрішньо самовдос­коналюватися, долаючи вплив спільнот, у яких живе людина. Зага­лом конфуціанський ідеал управління засобами морального прикладу виявився реформаторським, він був офіційною філософією китайсь­кої адміністрації протягом багатьох століть. Серед китайських імператорів існувала практика організації екзаменів при доборі чиновників у державні установи. Протя­гом багатьох віків цивільну адміністрацію Китаю становили люди, чий світогляд був сформований на підставі конфуціанської етико-психологічної філософії управління.

Філософ Мен-Цзи у своєму вченні про управління підкреслював, що найважливішим чинником будь-якої держави є народ, а не правитель. В уявленні Мен-Цзи управління повинно ґрунтуватися на природі людини, яка, за його переконаннями, переважно позитивна, добра. Тому управ­ління має базуватися на принципах справедливості, свободи, турбо­ти уряду про людей похилого віку та малозабезпечених. Він ствер­джував, що правитель, який не дбає про добробут народу, втрачає благословення небес і владу.

Осмислити систему управління намагалися великі античні мис­лителі Платон і Арістотель. У своїх Платона представлені його концепції ідеального суспільства та ідеального управління. Аристократичний стиль управління він вважав найкращим. Управління повинні здійс­нювати наймудріші й найдостойніші люди в державі. Можливість продемонструвати свої здібності, щоб стати членом уряду, мають чоловіки й жінки. Майбутнім управлінцям слід бути підготовлени­ми, вихованими й освіченими. За Платоном, громадяни належать до розрядів, що зумовлено особливою класифікацією частин душі: розумній частині душі відповідає розряд правителів-філософів, афективній (пристрасній) - розряд воїнів, вольовій частині душі - розряд ремісників.

У поглядах на систему управління Арістотель був принциповим противником диктаторського стилю, водночас підт­римував ідею рабства і підкреслював другорядну роль жінки у суспільстві. Арістотель був переконаний у тому, що управління має бути в руках освічених людей і що бідність є джерелом злочин­ності й бунтів. Державу він розумів як спілкування вільних і рівних людей. А способи управління державою поділяв на гарні (монархія, аристократія і політея - влада середнього класу) і погані (тиранія, олігархія, крайня демократія). За Арістотелем, політея є найпра­вильнішою формою управління і держави, адже вона забезпечує поєднання інтересів заможних і незаможних людей. Людину він трактував як істоту політичну, що розумовою діяльністю здобуває собі благо. Поділ людей на рабів і рабовласників, на його думку, є природним і незаперечним чинником; усе суспільне життя людей відбувається в межах держави і являє собою спілкування (в сім'ї, з приводу суспільних справ, для обміну благами).

Грецький історик і політичний діяч Полівій вважав, що спосіб управління державою відіграє певну роль у людських взаєминах. За Полівієм, державні форми зміню­ються внаслідок падіння звичаїв і зміни представників влади. Пози­тивні форми влади (царство, аристократія, демократія) спрямовані на розвиток суспільства, негативні (олігархія, тиранія, охлократія) - навпаки, сприяють пануванню сили неорганізованого натовпу, спричинюють руйнацію встановлених відносин, поширення беззаконня, зловживання владою, що призводить до зміни держав­них форм.

Римський державний діяч, оратор і мислитель Цицерон був переконаний, що держава є здобутком народу. Надзвичайно цінна для психології управління його думка про народ як об'єднання пов'язаних між собою згодою щодо питань права і спільності інтересів осіб, тому держава - не лише вияв загальних інтересів людей, а одночасно їх правова спільність. Цицерон вва­жав, що люди мають вроджену потребу жити разом. Форми держав­ного правління залежать від характеру і волі тих, хто управляє державою. Отже, він надавав великого значення ролі особи (групи осіб), що перебуває при владі.

Світоглядні аспекти представників епохи Відродження хоча й не мали завершеної системи знань про психологію людини, її пове­дінку в різних спільнотах, але пробуджували намагання зрозуміти закономірності розвитку особистості в організованій групі й готу­вали підґрунтя для зародження перших психологічних концепцій управління. В епоху Відродження людина з її потребами, інтереса­ми і запитами була проголошена вищою цінністю на Землі. Її долю визначали не походження, а активність особистості, благородство, громадянський обов'язок. Усе це покликало до життя гуманізм як систему поглядів, що поширювались й на проблему управління, і відновлення забутих в епоху середньовіччя античних поглядів на людину, світ, державу. Значну увагу приділяли розвитку здібностей і можливостей людини, вмінню реалізовувати їх в організованій спільній діяльності, у практичному житті.

Гуманізм сприяв формуванню нового погляду на людину, що зумовило активізацію дослідження реалій її соціально-психологічного буття, особливо питань місця людини у молодому капіталістичному суспільстві. Особистість стали розглядати як частку суспільства, як індивіда, що впливає на процеси державотво­рення й управління.

Італійський суспільний діяч, мислитель Макіавеллі (1469-1527) став одним із перших теоретиків буржуазних капіталістичних сус­пільних відносин. Його вчення ґрунтується на твердженні про складну та суперечливу природу людини, основою якої є природ­ний егоїзм. Інтерес, насамперед матеріальний, - найзагальніша причина людських дій в організованій спільноті. Саме вони станов­лять людські відносини. Щоб ефективно управляти людьми, потрі­бно знати причини їх вчинків, інтереси й прагнення, захоплення і психологію. Устрій держави та її функціонування, за Макіавеллі, слід будувати на знанні й вивченні людської природи, на заснова­них на почутті страху або любові відносинах між можновладцем і підданими. Є прихильником авторитарного типу керівництва. Заслугою Макіавеллі є те, що він одним із перших став розглядати державу і процеси в ній як суспільне явище, що ґрунтується на матеріальному інтересі людини, на знанні людської природи.

Розпад феодальних відносин і становлення буржуазного суспіль­ства, проведення масштабних суспільних реформ і поширення освіти сприяли розвитку ідей побудови держави та управління нею, широкому використанню потенційних можливостей індивіда, люд­ського розуму для реалізації проблем соціального прогресу. Відо­мий британський філософ Френсіс Бекон був переко­наний, що управління, управлінські відносини між королем і підле­глими повинні регулюватися законом. Центром у країні має бути парламент, у якому гарантовано можливості й права вільно висловлювати власну думку. Справедливість такого способу управ­ління він вбачав у тому, що ні нові, ні віджилі закони без дозволу парламенту не можуть бути ні прийняті, ні скасовані. Ф. Бекон обстоював сильне централізоване управління, здатне забезпечити розвиток промисловості в країні, захистити інтереси представників торговельно-промислового комплексу.

Проблеми соціально-психологічного життя людей посідають вагоме місце у працях англійського філосо­фа епохи раннього Просвітництва Джона Локка. Він стверджував, що уряд отримує владу тільки із згоди підлеглих, тобто об'єктів управління, а кожна людина має певні природні права: право на життя, на особисту свободу, на власність. Філософ також був переконаний у справед­ливості принципу правління більшості, разом з тим доводив, що уряд не має бути наділений необмеженими правами, а більшість не повинна ігнорувати природних прав людей. Вважається, що Дж. Локк першим сформулював державно-правовий ідеал буржуаз­ного суспільства. Його погляди на суспільні відносини спираються на індивідуалістичне розуміння людської природи, згідно з яким люди керуються у своїй діяльності лише власними інтересами, котрі прагнуть задовольнити. Держава, за Локком, утворюється в резуль­таті суспільного договору, завдяки якому відбувається перехід від природного до громадянського стану. Від природи люди вільні, мають рівні права на ініціативу, на вияв творчої активності тощо. Однак така рівність не означає, що всі люди однакові, оскільки вони наділені різними здібностями, талантами, вміннями, а отже й різ­ною власністю. Розпад природного стану спричинює саме диферен­ціація власності. Вона зумовлює потребу в державній владі, яка мусить гарантувати непорушність основних прав людини. Життя, власність, свобода - це конституційна формула правової держави. Свобода, на його думку, заперечує будь-які відносини особистої залежності (раба і рабовласника, слуги і господаря тощо), і саме тому народ не втрачає своєї можливості скасувати угоду з правите­лем, який не виконує своїх функцій і зобов'язань.

Організована поведінка людей у групах, способи управління ними були об'єктом уваги в працях французьких просвітників Монтеск'є, Вольтера, Руссо, Гельвеція. Так, Монтеск'є вважав, що управлінські процеси в державі регулюють природні й громадські закони: перші діють за умов «природного стану», а другі встановлюють люди. За Монтеск'є, природний стан характеризується як стан миру і взаємодопомоги, спільних зусиль людей, а громадські закони мають враховувати культурні, клімати­чні та географічні умови їх життя. Саме це сприятиме гармонії у спільній діяльності людей та їх відносинах. На його думку, стиль управління в державі залежить від географічного положення та величини території, яку займає держава: у південних країнах людей потрібно змушувати до праці, тому географічне розташування робить доцільним тут інститут рабства; для північних країн, де людина сама виявляє активність, рабство неприродне. У великих державах, вважав Монтеск 'є, закономірним є деспотизм, у середніх - монархія, у малих - республіка.

Соціально-політичні погляди основоположника німецької класич­ної філософії Канта тяжіли до принципів республіканського типу управління. У республіці, на його думку, повинні управляти загальнообов'язкові закони, а реформи поклика­ні сприяти перетворенню деспотизму на правове громадянське управління. Правові управлінські відносини він вважав важливим результатом діяльності людського розуму, здорового глузду.

У поглядах Гегеля на державу та управлінські процеси в ній важливою є думка про наяв­ність зворотного зв'язку в управлінні, тобто про те, що управління має здійснюватися не лише зверху і з центру. Знизу також повинні надходити пропозиції, які уряд мусить враховувати й поважати.

Погляди Карла Маркса базувалися на вирішальній ролі народних мас як творця історичного прогресу. Він вважав, що особа у суспільстві відіграє прогресивну роль за умови реалізації життє­вих потреб народу. Незважаючи на класові суперечності, пріоритет­ними, за Марксом, є не вузькокласові, а загальнолюдські інтереси. Панівний в економіці клас, на його думку, формує у суспільстві свою ідеологію і цінності.

Значний внесок у пошук способів ефективного управління орга­нізаціями зробив видатний німецький соціолог Макс Вебер. Досліджуючи проблеми організацій, він зауважив, що бюро­кратичні процеси вносять рутину в офісні операції. Бюрократію (чиновництво) він розглядав як систему управління на основі точ­ного виконання індивідами певних правил і процедур. Для здійс­нення контролю над виробничими системами в структурі управлін­ня важливу роль відводив методам наукового менеджменту, вважа­ючи ідеальним засобом встановлення дисципліни на підприємстві, яка разом з мінімальною свободою дій працівників гарантує перед­бачуване виконання завдань. Функціонування бюрократичних структур зумовлене необхідністю підтримання безперервності існування організацій. Тому бюрократичні розпорядження і проце­дури є обов'язковими для всіх співробітників.

А щоб організація не залежала від конкретних людей, встанов­лені процедури і технології забезпечують ефективне налагодження справи і контроль за їх розгортанням. Особливо важливі вони щодо непередбачуваних співробітників. Великого значення М. Вебер надавав ієрархічному просуванню співробітника, вважаючи його впливовим чинником професійного росту працівника, формуванню почуття лояльності до організації. Саме тому приділяв значну увагу чинникам, котрі впливають на мотивацію робітників. Концепція бюрократичного управління М. Вебера охоплює такі принципи:

- неухильне дотримання правил і розпоряджень, що забезпе­чує координацію керівниками вищої ланки зусиль керівників серед­нього рівня, зміцнює дисципліну, гарантує виконання процедур незалежно від бажань співробітника або керівника, створює форма­льну мережу відносин між спеціальними ланками та організаціями;

- неупередженість правил та розпоряджень, що захищає робіт­ників від суб'єктивних дій керівників;

- розподіл праці, що дає змогу виконувати розпорядження на основі власної спеціалізації та досвіду.

Усі ці чинники, на думку М. Вебера, сприяють розвитку вироб­ництва, дотриманню чіткої ієрархічної структури і структури повно­важень (права прийняття рішення різного ступеня важливості), використанню найефективніших засобів, спрямованих на реаліза­цію завдань організації. Позитивним аспектом концепції бюрокра­тичного управління є формулювання правил добору кадрів і кар'єрного росту, усунення суб'єктивних рішень, об'єктивність оцінювання результатів роботи і професійного росту. Недоліки її проявляються у зайвій регламентації процесу праці, ігноруванні міжособистісних стосунків і значення персоналу, обмеженій гнуч­кості в прийнятті управлінських рішень.

Становлення психології управління тісно пов'язане з розвитком теорії управління та психологічної науки. У Західній Європі цей напрям психології найчастіше має назву «психологія праці та орга­нізаційна психологія». У США частіше вживають поняття «промис­лова психологія та організаційна психологія». Зазначений напрям є одним з найбільш значущих у психології. Структуру психології праці та організаційної психології становлять: психологія праці, психологія персоналу і власне організаційна психологія (європейсь­кий варіант); промислова психологія та організаційна психологія (американський варіант). Такий поділ зумовлений тим, що найчас­тіше в теорії менеджменту виокремлюють три складові: управління роботою, управління людьми та управління організацією.

До проблем психології праці, яка виникла першою, відносять: проектування робочих завдань та залучення працівників до діяльності; створення комфортного робочого середовища; психологічні чинники задоволення людини роботою; психологічні проблеми безробіття, самопочуття людини та її психічне здоров'я тощо.

Психологія персоналу предметом свого аналізу вважає проблеми, пов'язані із взаємозв'язками персоналу й організації (оцінювання здібностей та можливостей, виконання професійних функцій, навчання персоналу, задоволення та реалізація потреб, розвиток професійної кар'єри та ін.).

Власне організаційна психологія концентрує увагу на проблемах, пов'язаних з аналізом колективної поведінки людей; із спілкуван­ням та особливостями його вияву; прийняттям рішень; розв'язанням проблем конфліктної взаємодії та ін.

Попри певні відмінності та особливості психології праці й орга­нізаційної психології в європейських країнах (наприклад, у Голлан­дії та Німеччині розвиваються усі три напрями, в Іспанії - психологія персоналу і власне організаційна психологія) та США, вона розви­вається з урахуванням загальних закономірностей, тобто як трискла­дова (або двоскладова) дисципліна.

Загалом сучасний стан розвитку психології управління на Захо­ді характеризується інтенсифікацією наукових досліджень, опера­тивним та ефективним використанням їх результатів у практиці управління.

Важливу роль у сучасному розвитку психології управління та організаційної психології в Західній Європі та США відіграють професійні об'єднання. Зокрема, йдеться про Європейську мережу з організаційної психології та психології праці (координаційний офіс у Парижі), яка була створена у 1980 р. і об'єднує провідних фахів­ців європейських університетів та наукових установ. У межах ме­режі проводяться конференції, семінари, літні школи, обмін викла­дачами та студентами тощо. На початку 90-х років XX ст. було розроблено орієнтовну модель підготовки спеціалістів у галузі психології праці та організаційної психології. Мета моделі - коор­динація зусиль та вироблення єдиних підходів щодо підготовки таких спеціалістів.

Не менш важливу роль у координації розвитку психології праці та організаційної психології відіграє Європейська асоціація психо­логії праці та організаційної психології (адміністративний офіс у Бельгії). До асоціації належать не лише фахівці вищого рангу, а й усі охочі, хто розробляє відповідні проблеми. У США провідними професійними об'єднаннями, насамперед, є Товариство промисло­вої та організаційної психології, Академія управління.

Отже, на думку організаційна психологія та пси­хологія праці на Заході розвивається у двох основних напрямках: наукова психологія (завдання її полягає у проведенні наукових досліджень, у встановленні певних закономірностей у діяльності організації) та практична психологія (використання результатів та принципів, розроблених академічними психологами, для вирішення таких практичних завдань в організації: вивчення думок працівників організації, розроблення програми навчання працівників, розроблен­ня системи відбору кадрів тощо).

Вітчизняна психологія управління тривалий час функціонувала як невід'ємна частина психологічної та управлінської науки колиш­нього СРСР. У її становленні і розвитку виокремлюють такі етапи:

- зародження і розвиток психології праці і психології управ­ління (20-30-ті роки XX ст.);

- стагнація психології праці і психології управління (друга половина 30-х - 50-ті роки XX ст.);

- відродження психології праці і психології управління та їх розвиток на основі соціалістичної орієнтації (друга половина 50-х - кінець 90-х років XX ст.);

- розвиток сучасної вітчизняної психології управління на ос­нові нової соціально-економічної парадигми, суверенності, незале­жності України.

У 20-ті роки XX ст. проблеми психології управління в колиш­ньому Радянському Союзі досліджували в соціальній психології. Першим напрямом дослідження була психотехніка, в межах якої розробляли проблеми професійного добору і консульту­вання, професійного навчання, створення соціально-психологічної атмос­фери колективу, стилю керівництва тощо. Другим напрямом постала проблема колективу, його впливу на особистість.

На цей період припадає і застосування терміна «психологія управління». На Другій Всесоюзній конференції з проблем наукової організації праці у березні 1924 року одна із допо­відей була присвячена психології управління, перед якою ставилися завдання добору співробітників відповідно до їхніх психологічних особливостей і впливу на психіку співробітників через стимулювання з метою досягнення оптимальної продуктивності. Разом з тим недо­статній рівень розроблення проблем психології управління не дав змоги виокремити її як самостійну галузь психологічної науки.

Це було спричинено тим, що соціальна психологія, кібернетика, психологія праці, наукове управління та деякі інші науки, що інтен­сивно розвивалися на Заході, за своїми методологічними принци­пами не відповідали комуністичній ідеології.

Актуалізація прикладної ролі психологічних дисциплін, психології управління зокрема, значно пожвавило теоретичні дослідження у цій сфері.

Вітчизняні спеціалісти із психології управління почали по-новому розглядати як традиційні для своїх досліджень проблеми (психологічні особливості функціонального змісту управлінської діяльності, стилі керівництва, специфіка взаємодії людей в органі­зованих групах, ділові конфлікти тощо), так і ті, що донедавна зму­шені були обходити стороною, а в нових історичних умовах вони виявилися особливо перспективними. До них передусім належать:

- етнопсихологічні особливості управління, вплив національ­них стилів спілкування на ефективність ділової взаємодії, мотива­ційна сфера особистості керівника, мотивація посадового росту, психологічна реакція системи управління на непередбачені ситуації, психологічні особливості діяльності керівника в умовах динамічних нововведень, психологічні чинники виявлення керівників- професіоналів, психологічні механізми та рушійні сили розвитку особистості керівника, психологічні особливості створення іміджу керівника та організації, психолого-акмеологічне консультування кадрів управління;

- ефективне забезпечення керівників необхідною інформацією на основі використання комп'ютерної мережі;

- проблеми стратегічного мислення і бачення керівниками майбутнього;

- психологічні особливості командної роботи та вільного обмі­ну інформацією;

- проблеми організаційної культури (набір базових ціннос­тей, традицій, норм поведінки та ін., які поділяють усі працівники організації);

- розвиток професійної кар'єри керівників тощо.

Важливою особливістю розвитку сучасної психології управлін­ня є поширення міжнародних контактів, що сприяє виходу її в міжнародний соціально-психологічний простір, осмисленню бага­тьох сучасних міжнародних тенденцій, пропаганді досягнень україн­ської психології управління. Хоча загалом українська психологія управління вчасно реагує на зміни в підходах до розуміння управ­ління та його психологічних складових, однак розробка цих про­блем потребує інтенсифікації щодо організації і проведення власних досліджень, детального вивчення зарубіжного досвіду.