Від індивідуальної терапії до сімейної
Психоаналітики вбачають природу проблем індивіда у його патологічній взаємодії з сім’єю та найближчим оточенням. Невротичний конфлікт зароджується в сім’ї, тому краще за все — від’єднати людину від сім’ї та запропонувати їй індивідуальне лікування в психоаналітичному кабінеті.
За З. Фрейдом, лікування полягає в тому, щоб допомогти пацієнту зануритися у власне минуле та побачити, що саме в минулому призвело до теперішніх проблем. Послаблення напруги, таким чином, відбувається за рахунок формування довірливих стосунків між терапевтом і пацієнтом та досягнення «інсайту» — розуміння першопричин, що призвели до теперішніх проблем.
Такий вид терапії часом триває роками. Проблема полягає в тому, що після сеансу з психотерапевтом індивід повинен повернутися до власної сім’ї — власне, в ту саму ситуацію, яка і створює проблему.
К. Роджерс вважав, що кожна особа з’являється на світ з потребою в самоактуалізації — тобто одній дитині хотілося б стати спортсменом, а іншій — вченим. Натомість діти часто намагаються вгодити своїм батькам, задовольнити їхні очікування.
Терапія Роджерса полягала в тому, щоб допомогти пацієнту розкрити власні почуття. Цього він досягав, пропонуючи пацієнту виключно позитивну увагу — терапевт лише виступав у ролі слухача, уважного, що пропонує розуміння, повагу та підтримку. Поступово людина розкривалася і докопувалася до своїх власних глибинних почуттів та переживань.
Зрозуміло, що в такій терапії не може бути місця ані для членів родини, ані для будь-яких інших сторонніх осіб, оскільки в такому випадку вони б говорили про свої власні почуття та пориви, які не збігаються або, навіть, суперечать розумінню ситуації роджерівським пацієнтом.
Перевагою індивідуальної терапії є те, що вона дає людині змогу реалізувати власний потенціал, укріпитися у власних переконаннях і побудувати своє «Я» без сторонніх втручань. Але хоча брак внутрішньої структури інколи й пояснює існування проблеми, в інших випадках саме негативний спосіб взаємодії з оточенням ставить індивіда і його оточення в проблемну ситуацію.
Філософія сімейної терапії на противагу індивідуальній полягає в тому, що зміни в сім’ї означають зміни для кожного її члена. Тобто сімейний терапевт не лише домагається змін індивідів у контексті, а спрямовує зусилля й на зміну власне самого контексту. Тому такі зміни дають більш сталі результати — кожний член родини змінюється та викликає зміни в інших членів родини.
Більшість проблем вирішуються за допомогою як індивідуальної, так і сімейної терапії, проте деякі проблеми, наприклад проблеми з дітьми, краще вирішувати за допомогою сімейної терапії, оскільки діти живуть в сім’ях, а сімейні негаразди найчастіше призводять до виникнення проблем.
Сімейна терапія відрізняється рекурсивним сприйняттям людських проблем. На відміну від медичного чи психодинамічного підходу, що пояснюють виникнення проблем прямолінійно — ситуація А призводить до ситуації Б, — сімейна терапія враховує також взаємні інтеракції.
В людських стосунках складність полягає в тому, що людині важко побачити власну роль у виникненні чи підтримці існування проблем. Чоловік жаліється на сварливість дружини і не помічає, що її поведінка є результатом його дій. В свою чергу, його дії обумовлюються її поведінкою та, можливо, впливом інших членів родини — тещі чи дітей. В такій ситуації першопричину знайти неможливо, а якщо й можна, знання цієї причини не приведе до зміни закоренілого способу взаємодії між членами сім’ї — складної системи.
Вирішення проблем, радше, потрібно шукати у формуванні нової взаємодії між членами родини, і робити це треба на спільних терапевтичних сесіях.
Більшість сімейних терапевтів вважають себе системними терапевтами. Системний спосіб мислення є екологічним. Термін «екологія», введений німецьким біологом Е. Хейкелем у 1866 році, походить від грецького слова, що означає «сім’я, оселя». Тобто екологія фокусує свою увагу на зв’язках між організмами, а не на особливостях окремих організмів. Вивчення стосунків характеризує системне мислення. Саме грецьке слово «система» означає «об’єднуватися в організоване ціле». Тобто визначальними тут, власне, є не частини цілого, а правила та принципи, за якими організована система.
Іншою характеристикою систем є їхня реакція на зміни — зміни однієї ланки системи викликають зміни всього ланцюга.
Для самозбереження система намагається зберегти внутрішній баланс — гомеостаз. Зміни в ньому допускаються тоді, коли під загрозу ставиться саме існування системи. Тоді для самозбереження система вимушена адаптуватися до змін. Механізми зворотного зв’язку дають змогу підтримувати стабільність системи. Петлі зворотного зв’язку можуть бути негативними і позитивними. Негативні петлі зменшують відхилення від норми, позитивні — збільшують. Наприклад, водій постійно контролює рух авто, якщо його рецептори сприймають зовнішню інформацію і підтверджують правильність руху — це буде позитивна петля зворотного зв’язку, якщо ж авто рухається неправильно, — негативний зворотний зв’язок «дасть команду» водію на мінімізацію дій, які призвели до неправильного руху.
Для підтримання внутрішнього балансу сім’ї активно використовують сімейні правила. Ці правила визначають діапазон допустимих дій окремих членів сім’ї. Правила нав’язуються членам родини з використанням механізму негативного зворотного зв’язку. Виражається він за допомогою звинувачень, покарань та симптомів. Виникнення петель позитивного зворотного зв’язку може мати руйнівні наслідки для родини — це «зачароване коло», коли кожен наступний вчинок чи дія членів родини лише погіршують ситуацію.
Зміна правил відбувається через метазміни. Наприклад, коли підліток намагається вийти з-під контролю матері, добитися від неї визнання його статусу дорослого чоловіка, він досягає це за допомогою метакомунікації — комунікації щодо власного способу комунікації: «Питання не в тому, чи прибрав я за собою ліжко. Питання в тому, що я сам вирішую, чи хочу я його прибирати».