Особливості сімейної ситуації девіантних підлітків
Особистість дитини формується в родині, під її впливом. Сфери сімейних стосунків найбільше впливають на виховання у неї необхідних для життя в суспільстві уявлень, орієнтацій, життєвої мети і цінностей, а також необхідних особистісних рис. Чільна роль у цьому процесі належить механізмам інтеграції родини, зокрема, приязним стосункам між її членами. Ці стосунки відіграють величезну роль у виховному процесі. Виховання — нелегка праця, і вона значною мірою обумовлена батьківською любов’ю. Справжня любов беззастережна, і повинна проявлятися у щирих стосунках. Саме така безумовна, незалежна ні від чого любов і є підґрунтям, на якому засновані надійні стосунки батьків зі своїми дітьми, здатні забезпечити здійснення всіх потенційних можливостей і талантів дитини.
Чудовий приклад безумовної любові навела Бетті Еліс Еріксон, процитувавши слова, сказані батьком сину: «Все, що ти повинен робити для того, щоб я тебе любив, — це просто дихати».
Любити дитину безумовно означає любити її незалежно від зовнішності, здібностей, чеснот або вад, незалежно від того, чого ми чекаємо від неї в майбутньому, і, що найважче, — від того, як вона поводиться зараз, навіть тоді, коли її поведінка викликає в нас огиду. Тобто незалежно ні від чого.
Якщо ж ми любимо дітей тільки тоді, коли вони слухняні і тішать нас своєю поведінкою, це буде обумовлена любов. Вона може спричинити невпевненість дитини в собі, порушить її самооцінку, похитне віру в свої сили, перешкодити їй розвиватися на краще, зміцнити самоконтроль і поводитись більш зріло. Отже, батьки відповідають за поведінку своїх дітей та їх розвиток не менше, аніж самі діти.
Якщо ми любимо своїх дітей безумовною любов’ю, вони будуть себе поважати, і в них з’явиться відчуття внутрішнього спокою та рівноваги. Із дорослішанням це дасть їм змогу контролювати свою тривогу, і відповідно — поведінку.
Якщо ж ми любимо їх тільки за умови виконання наших вимог і справдження наших очікувань, то вони почуватимуться неповноцінними. Діти вважатимуть, що цим батькам (а також вчителям та іншим) ніколи не догодиш. Їх переслідуватимуть невпевненість, тривожність і низька самооцінка, дошкулятимуть перешкоди в емоційному і поведінковому розвитку.
Сімейній психотерапії належить чільна роль у терапії з девіантними підлітками, оскільки головним джерелом психопатології у підлітків є родина.
Родинні стосунки підлітка охоплюють його стосунки з батьками, братами та сестрами, часто — з дідусями й бабусями.
Родина є джерелом психопатології у підлітка через цілий ряд причинно-наслідкових зв’язків.
Існує цілий ряд причин, з огляду на які при організації психотерапевтичної роботи з підлітками, у тому числі й сімейної психотерапії, особливу увагу слід звертати на характерологічні порушення: акцентуацію характеру та психопатії. У першу чергу це пов’язано з тією значною роллю, яку характерологічні порушення відіграють у підлітковій клініці. Вони причетні до значного числа нервово-психічних та розвитку психогенних розладів (гострих афективних реакцій, неврозів, ситуативно обумовлених патологічних порушень поведінки, психопатичних загострень тощо).
Значення відхилень характеру в підлітковій клініці пов’язано з тим, що саме в цьому віці вони нерідко загострюються.
Упродовж становлення характеру його типологічні відмінності ще не зрівноважені й не пригнічені життєвим досвідом, проявляються настільки яскраво, що іноді нагадують психопатії, тобто патологічні аномалії характеру. З віком межі акцентуації зазвичай вирівнюються.
Але посилення виразності відхилень характеру у юному віці також спричинює зростання вищеописаного етіологічного, провокуючого ефекту у виникненні й перебігу широкого спектру захворювань у підлітків. Через це, встановлення, виявлення і психотерапевтична корекція відхилень характеру є важливим завданням підліткового психотерапевта у вирішенні проблем підлітка і корекції взаємостосунків.
Несприятлива етіологічна роль відхилень характеру у підлітків тісно пов’язана з порушеннями в родині. При цьому спостерігається не просто «сума» несприятливих впливів двох чинників. У підлітковому віці родина виступає, як один з найважливіших важелів декомпенсації характерологічних порушень, і родинні негаразди можуть провокувати загострення пов’язаних з цим розладів.
Тому, обстежуючи і діагностуючи тип акцентуації у підлітка, ми добираємо відповідні методи психокорекції, і даємо рекомендації батькам щодо методів виховання, показаних і протипоказаних при даному типі акцентуації. Так, розумна частка гіпопротекції корисна при сенситивній і психастенічній акцентуації, вона сприяє розвитку активності і самостійності дитини. Але гіпопротекція (бездоглядність, недостатність опіки, контролю і справжнього інтересу батьків до підлітка) несприятлива при всіх інших акцентуаціях характеру, оскільки обумовлює нашарування рис нестійкого типу, розвитку психопатоподібної особистості. Немає контролю — і поведінка підлітка стає некерованою.
Домінуюча гіперпротекція (надмірна опіка, дріб’язковий контроль) змалку позбавляє підлітка можливості вчитися на власному досвіді, розумно користуватися свободою, не привчає його до самостійності, пригнічує почуття обов’язку. У гіпертимних підлітків домінуюча гіперпротекція посилює реакцію емансипації, і, врешті-решт, при посиленні жорстокості та утисків, вони поривають з батьками. Любов до новизни, розваг, алкоголізація і наркотизація потужно підштовхують психопатичний розвиток гіпертимно-нестійкого типу підлітків. На підлітків з психастенічною, сенситивною та астеноневротичною акцентуацією домінуюча гіперпротекція впливає інакше: посилює їх несамостійність, невпевненість, нерішучість, невміння постояти за себе.
Потураюча гіперпротекція («кумир сім’ї», захоплення, похвали за уявні заслуги, некритичне задоволення всіх потреб підлітка, прагнення звільнити його від труднощів) підвищує рівень домагань підлітка, зажадання всього і своєї значущості без обтяжливої відповідальності і зусиль, позбавляє його навичок праці, сприяє розвитку істероїдних тенденцій. Потураюча гіперпротекція найбільш травматична при істероїдній акцентуації. Також вона негативно впливає при лабільній, гіпертимній, рідше — шизоїдній акцентуації.
Емоційне відкидання (батьки обтяжуються підлітком, він для них — тягар типу «попелюшки»; комусь — увага, а йому — брак щирого емоційного тепла) створює психотравматизацію при лабільній, сенситивній і астеноневротичній акцентуації. Підвищена моральна відповідальність (на підлітка покладають надії або обов’язки, які він не в змозі виправдати) травмує при психастенічній акцентуації. У гіпертимних та епілептоїдних підлітків при цьому яскраво виражається реакція емансипації. Істероїди вдаються до дитячої реакції опозиції, вимагають уваги у будь-який спосіб, аж до суїциду включно. Шизоїди замикаються в собі. Нестійкі підлітки схильні важко переживати, і вчащають до сумнівних компаній.
При епілептоїдному типі акцентуації характеру рекомендується боротися з егоїстичними тенденціями підлітка, прищеплювати йому повагу до жінок, виявляти щиру цікавість до його справ, ставитись до нього з турботою та увагою. Тверезість — сувора необхідність. Правильно виховати таку дитину можна, маючи значущу мету, при підкреслено справедливому ставленні дорослих, чіткому схваленні правильних вчинків і твердому засудженні поганих. Рекомендується прищеплення дитині підвищеної моральної відповідальності за малих і слабких.
Протипоказані гіпопротекція (вона обумовлює нашарування рис нестійкості); емоційне відкидання (сприяє яскравому вираженню реакції емансипації за майнові права); особливо протипоказані умови жорстоких стосунків, оскільки вони обумовлюють розвиток психопатії важкого ступеня.
При нестійкому типі акцентуації характеру бесіди стають безрезультатними. Необхідно, щиро виявляючи емоційне тепло, здійснювати тверде невідступне керівництво. З допомогою авторитету і влади батьків, педагога слід вимогливо і справедливо здійснювати жорсткий контроль за кожним кроком підлітка. Його потрібно наполегливо привчати до праці, і не можна залишати бездіяльним. Це нелегко, але боротьба повинна бути безперервною.
Тільки безумовна любов батьків, яка додає дитині сил, а також терпіння, мудрості, гнучкості, допоможе дати їй раду в складних ситуаціях. Враховуючи тип характеру, рекомендації щодо корекції, ви інтуїтивно відчуєте, яким методом краще діяти у кожному окремому випадку.
Усунення мотивації негативних вчинків підлітка є чи не найефективнішим методом впливу на його поведінку. Але при застосуванні цього методу психокорекції слід правильно визначати мотиви тих чи інших вчинків.
Багатьом доводилось бачити, наприклад, малюка, який влаштовує істерику в гастрономі. Мати смикає його за руку, аби він замовк. Звісно, її можна зрозуміти — скандал ставить її в незручне становище. Може, вона б ще й накричала на дитину, або навіть надавала їй ляпанців, але не хоче опинитись в центрі уваги. Тому мати обирає «найтихіший» метод — смикає дитину за руку. Зазвичай, дитина репетує ще голосніше. (До речі, батьків слід всіляко застерігати від подібних методів «впливу». Будь-який ортопед скаже, що це дуже простий спосіб вивихнути дитині руку. А давання ляпанців по сідницях — це прояв фізичного насильства проти дитини.) Але в даному випадку матері слід би було хоч трохи замислитись — а чого дитина кричить? Причина може бути дуже простою: вона голодна, і гастрономічні пахощі звідусіль її дратують. Рішення проблеми теж просте: дати дитині принаймні скоринку хліба, а ще краще зробити це ще по дорозі до гастроному. Дуже важливо повсякчас спостерігати за дитиною, і визначати причини її роздратування. Тоді й стане зрозуміло, що усувати ці причини набагато ефективніше, аніж потім карати малюка чи підлітка. Тобто мова йде про те, що керуватися краще розумом, а не емоціями — тоді ваші дії будуть усвідомленими, а їх результати — набагато кращими.
Деякі типи поведінки є самопідкріплюваними, тобто вони підкріплюються процесом, який здійснює дитина або підліток: смоктання пальця, жування жувальної гумки, паління цигарок тощо. Кращий спосіб їх позбутися — зміна мотивації.
Смоктання пальця припиняється тоді, коли рівень упевненості дитини в собі зростає настільки, що вона вже не потребує такої самопідтримки для досягнення комфортного стану. Тому важливо надати дитині можливість проявити себе самостійно, хоч би й у дрібницях, щоб вона переконалась у своїх силах.
Можна сказати дівчинці, що вона розумна і гарна, а потім додати, що при жуванні гумки очі у неї стають бездумними, а нижня щелепа виглядає важкою. Таким підходом можна домогтися зміни мотивації, адже для дівчини бути симпатичною набагато важливіше, ніж мати задоволення від жування гумки.
Зміна мотивації при тютюнопалінні повинна мати потужний поштовх, оскільки це явище належить швидше до наркозалежності, аніж до поганих звичок. Балачками тут багато не вдієш, хіба що на початкових стадіях звикання. Мотив для припинення тютюнопаління повинен перевершити підкріплюючу дію тютюну. Це може бути, наприклад, любов до майбутньої дитини при вагітності. Є багато прикладів того, як навіть запеклі курці негайно припиняють палити внаслідок серйозного захворювання. Багато підлітків і дорослих повикидали цигарки відразу після того, як їм показали в анатомічному театрі легені покійних курців.
Щоб змінити мотивацію, необхідно точно знати, у чому вона полягає. У будь-якій ситуації ні в якому разі не слід поспішати з висновками, а перш за все вичленувати мотивацію. Одним із способів зробити це є спостереження за тим, що насправді сприяє зміні поведінки підлітка, а що на неї не впливає. Не можна забувати про природні мотивації — голод, хвороби, самотність, нерозуміння, страх, втому, неприємності тощо. Їх теж можна зняти або змінити. Якщо дитина втомлена, насамперед їй треба дати відпочити.
Мотивація, яка полягає в необхідності впевненості в собі, закладена в природі людини.
Порушення стосунків батьків і підлітка можуть мати різну етіологію. На такі стосунки істотно можуть вплинути низький рівень педагогічної культури батьків, їхні особистісні відмінності, прогалини в знаннях про особливості підліткового періоду, ціннісні орієнтири сім’ї.
В сімейній психотерапії увага найперше приділяється порушенням, пов’язаним з несприятливими відмінностями родини. Це, зокрема, порушення механізмів родинної інтеграції, родинних уявлень, міжособистісних комунікацій, рольової структури в родині тощо.
Задача сімейної психотерапії — встановити, як виявляються всі ці сімейні порушення по лінії взаємостосунків підлітка з дорослими членами родини.
Розглянемо деякі порушення стосунків у родині, що часто зустрічалися на практиці в роботі з девіантними підлітками.