Теоретичні основи психологи управління

сфері науки й техніки, насамперед на процес комп'ютеризації. Комп'ютер як елемент сучасної управлінської культури дав мож­ливість звільнити управлінську працю від значної кількості рутин­них, технічних операцій.

Значного поширення набули кількісні й статистичні методи аналізу, моделювання. Кількісний підхід знайшов відображення в декількох управлінських концепціях:

• «концепція операційного менеджменту» (керівнику недостат­
ньо знати лише науку управління; менеджер повинен мати
ґрунтовні знання в галузі соціології, психології, математики,
економіки, теорії систем та ін.);

• «концепція управлінських рішень» (головним у діяльності
керівника є прийняття рішень; навчання керівника повинне
включати насамперед формування в нього готовності прийма­
ти правильні та своєчасні рішення);

• «концепція математичного, чи наукового управління» (світова
ситуація, її ускладнення вимагають забезпечити поглиблення
наукового характеру управління; для цього необхідно вико­
ристовувати різні математичні моделі та концепції).

Основні управлінські культури: характерні риси й особливості. Етносоціальні особливості управління

Порівняльний аналіз основних управлінських культур

Розвиток управлінської думки в повоєнний період ознаме­нувався не лише появою великої кількості концепцій і теорій, а й утвердженням чотирьох основних управлінських культур: амери­канської, японської, європейської і радянської.

Американська управлінська культура розглядала управлін­ня як спеціалізований вид діяльності, а самого менеджера — як

професіонала, котрий володіє фаховою освітою (найчастіше на додаток до інженерної, юридичної, економічної тощо). Для потреб управління було створено інфраструктуру у вигляді сотень шкіл бізнесу, десятків тисяч консультативних фірм, розгалужених ін­формаційних мереж загального користування, різноманітних нау­кових досліджень і публікацій у сфері управління.

В основі американської управлінської культури (утім, як і європейської) лежить англосаксонський генотип, ядром якого є раціоналізм. У ньому чітко виражені такі риси, як індивідуалізм, опора переважно на власні сили, розважливий прагматизм у конку­ренції. Як правило, ці якості пов'язують із протестантською етикою і духом капіталізму. За М. Вебером, вони найбільш сприяють роз­витку ринкової економіки.

Однак у 80-ті роки XX ст. навіть американці раптом засум­нівалися в правильності свого шляху, почали звинувачувати школи бізнесу в неправильній орієнтації менеджерів, відриві від життя, невиправданому захопленні «наукою управління». Вони почали пильно вивчати японську управлінську культуру. Японське «економічне диво» розвивалося, спираючись усього лише на три школи бізнесу. Концепція японського менеджменту передбачала підготовку керівників насамперед за допомогою досвіду. Керівники різного рівня цілеспрямовано проводилися через низку посад у різ­них підрозділах фірми. При цьому вони вивчали не тільки справу, а й мистецтво людських стосунків. У керівників поступово культи­вувалися необхідні якості.

Європейська управлінська культура займає проміжну позицію між американською і японською. З одного боку, європейці мають школи бізнесу й центри підвищення кваліфікації з управління, як і американці, хоча й не в такій кількості. З іншого боку, управління як вид діяльності, якому потрібно вчитися, й дотепер у переліку кар'єрних переваг посідає не таке вже й високе місце і, наприклад, у Великобританії не входить навіть до першої десятки.

Вимагає окремого розгляду радянська управлінська культура. Навіть через десятиліття в умовах зміни епох на пострадянському

ПСИХОЛОГІЯ УПРАВЛІННЯ