Розділ 1. законодавча та нормативна база україни з охорони праці

ІI модуль – РОЗДІЛИ 5,6.

В Україні діють закони, які визначають права і обов'язки її мешканців, а також організаційну структуру органів влади і про­мисловості. Конституція України - основний закон держави - декларує рівні права і свободи всім жителям держави: на вільний вибір праці, що відповідає безпечним і здоровим умовам, на відпочинок, на соціальний захист у разі втрати працездатності та у старості й деякі інші. Всі закони і нормативні документи повинні узгоджуватися, базуватися і відповідати статтям Кон­ституції.

Законодавча база охорони праці України налічує ряд за­конів, основними з яких є Закон України "Про охорону праці" та Кодекс законів про працю (КЗпП). До законодавчої бази також належать Закони України: "Про загальнообов'язкове дер­жавне соціальне страхування від нещасного випадку на вироб­ництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", "Про охорону здоров'я", "Про пожежну без­пеку", "Про забезпечення санітарного та епідемічного благопо­луччя населення", "Про використання ядерної енергії і радіа­ційну безпеку", "Про дорожній рух", "Про загальнообов'язкове соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою праце­здатності та витратами, зумовленими народженням та похован­ням", їх доповнюють державні міжгалузеві й галузеві норма­тивні акти - це стандарти, інструкції, правила, норми, положення, статути та інші документи, яким надано чинність правових норм, обов'язкових для виконання усіма установами і працівниками України.

1.1. Закон України "Про охорону праці"

Закон "Про охорону праці", прийнятий Верховною Радою Ук­раїни 14 жовтня 1992 p., був переглянутий і затверджений Прези­дентом України в новій редакції 21 листопада 2002 р. Він складаєть­ся з преамбули та 9 розділів. Відзначимо деякі важливі моменти, занотовані в Законі. Так, у розділі І "Загальні положення" (стаття 1) наводяться визначення понять: "охорона праці", "роботодавець", "працівник", та окреслюється дія цього Закону (стаття 2), який поширюється на всіх фізичних та юридичних осіб. Стаття 3 перед­бачає: якщо міжнародним договором, на обов'язковість якого дала згоду Верховна Рада-України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону праці, то засто­совуються норми міжнародного договору. Основними принципа­ми державної політики в галузі охорони праці (стаття 4) є пріори­тет життя та здоров'я людини перед будь-якими результатами ви­робничої діяльності, її соціальний захист та відшкодування шко­ди, заподіяної здоров'ю, навчання з питань охорони праці, повна відповідальність роботодавця за створення безпечних і здорових умов праці та ін.

У розділі II "Гарантії прав громадян на охорону праці" передба­чено, що роботодавець зобов'язаний інформувати працівника про умови праці; виплачувати компенсацію за шкідливі умови праці; забезпечувати соціальне страхування від нещасних випадків і профзахворювань у Фонді соціального страхування від нещасних випадків; відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові на ви­робництві; письмово, не пізніше як за 2 місяці, інформувати праців­ника про зміни виробничих умов або пільг; забезпечувати спец­одягом та засобами індивідуального захисту згідно з чинними нор­мативами та умовами колективного договору; зафіксовано право працівника відмовитись від виконання робіт, якщо це загрожує його здоров'ю та життю, та ін.

У Законі є статті про охорону праці жінок, неповнолітніх, інвалідів.

У розділі III "Організація охорони праці" йдеться про те, що ро­ботодавець обов'язково створює систему управління охороною праці на підприємстві і забезпечує її функціонування для досяг­нення встановлених нормативів і підвищення існуючого рівня охо­рони праці. В розділі наведені обов'язки працівників: дбати про здоров'я і безпеку як особисту, так і оточуючих; знати і виконувати вимоги нормативно-правових актів з охорони праці; проходити встановлені законодавством медичні огляди. Працівник несе без­посередню відповідальність за порушення зазначених вимог.

У статті 15 йдеться про створення на підприємстві служби охо­рони праці при кількості працюючих - 50 і більше осіб, при меншій чисельності - очолює службу охорони праці сумісник або сто­ронній спеціаліст на договірних засадах (відповідно до Типового положення про службу охорони праці). Служба охорони праці підпорядковується роботодавцю, а її керівники та спеціалісти за своєю посадою і заробітною платою прирівнюються до керівників і спеціалістів основних виробничо-технічних служб. Працівники служби мають право видавати керівникам структурних підрозділів підприємства обов'язкові для виконання приписи, зупиняти ро­боту виробництва, дільниці, машини або устаткування в разі по­рушень правил безпеки, що створюють загрозу життю або здоров'ю працюючих та ін. Ліквідація служби охорони праці можлива тільки у разі ліквідації підприємства. Для допомоги службі охорони праці на підприємстві, згідно з Типовим положенням, може бути ство­рена комісія з питань охорони праці. Рішення комісії мають реко­мендаційний характер.

Усі працівники під час прийняття на роботу і в процесі роботи повинні проходити за рахунок роботодавця інструктаж, навчання з питань охорони праці та правил надання першої медичної допо­моги потерпілим і правил поведінки у разі виникнення аварії (стат­тя 18). Навчання та перевірка знань повинна здійснюватись один раз на рік для працівників, зайнятих на роботах із підвищеною не­безпекою, і один раз на 3 роки для всіх посадових осіб (відповідно до типового положення, затвердженого спеціально уповноваженим центральним органом нагляду за охороною праці).

У статті 19 говориться, що фінансування охорони праці здійсню­ється роботодавцем. Для підприємств, незалежно від форми влас­ності, або фізичних осіб, які використовують найману працю, витрати на охорону праці становлять 0,5% від суми реалізованої продукції. Для підприємств, що фінансуються з державного або місцевого бюджетів, на охорону праці передбачається витрачати не менше 0,2% від фонду оплати праці. Фінансування загально­державних, галузевих, регіональних програм та профілактичних заходів з охорони праці здійснюється з державних і місцевих бюд­жетів та інших джерел фінансування, визначених законодавством. Законом передбачено вносити в колективний договір, угоду со­ціальні гарантії для працівників підприємства з питань охорони праці (стаття 20) з визначенням їх фінансування. Будівлі, спору­ди, устаткування, машини, механізми, транспортні засоби повинні відповідати вимогам нормативно-правових актів з охорони праці і, перед введенням у дію, повинні пройти експертизу (стаття 21). Розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворю­вань і аварій організовує роботодавець (стаття 22) відповідно до по­ложення, що затверджується Кабінетом Міністрів України. У статті 23 передбачається надання інформації роботодавцем Фонду соці­ального страхування від нещасних випадків про стан охорони праці. Ця інформація повинна доводитись до всіх працівників підприєм­ства, а також направлятися до органів державного управління і дер­жавного нагляду. Відповідно до Закону (стаття 24), можуть створю­ватися добровільні об'єднання (асоціації, товариства) громадян, пра­цівників і спеціалістів з метою поліпшення охорони праці.

У розділі IV "Стимулювання охорони праці" йдеться про еко­номічне стимулювання працівників (стаття 25) за активну участь та ініціативу у запровадженні заходів щодо підвищення рівня без­пеки праці, яке здійснюється згідно з колективним договором, уго­дою та законодавством. Відшкодування збитків (стаття 26) за по­рушення правил охорони праці - державі, юридичним і фізичним особам - згідно з діючим законодавством. Витрати на рятування потерпілих під час аварії та ліквідацію її наслідків, на розсліду­вання її причин, а також інші витрати, передбачені законодавством, відшкодовує роботодавець.

Розділ V "Нормативно-правові акти з охорони праці". До них належать правила, норми, регламенти, положення, стандарти, інструкції та інші документи, обов'язкові для виконання. Вони переглядаються за необхідністю, але не рідше одного разу на 10 років. Стандарти, технічні умови та інші документи на засоби праці і технологічні процеси повинні містити вимоги щодо охорони праці і погоджуватися з органами державного нагляду за охороною праці. Дія нормативно-правових актів з охорони праці поширюється на сферу трудового й професійного навчання.

Розділ VI "Державне управління охороною праці" (стаття 32) визначає органи державного управління охороною праці та їх ком­петенцію - Кабінет Міністрів (забезпечує реалізацію державної політики в галузі охорони праці); спеціально уповноважений цен­тральний орган виконавчої влади; Рада міністрів АР Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування. З метою координації діяльності органів державного управління охо­роною праці створюється Національна рада з питань безпеки жит­тєдіяльності населення, яку очолює віце-прем'єр-міністр України. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади прово­дять єдину науково-технічну політику з питань охорони праці, розробляють і реалізують галузеві програми, здійснюють методич­не керівництво діяльністю підприємств галузі, здійснюють відом­чий контроль за станом охорони праці, укладають із галузевими профспілками угоди з питань охорони праці та ін. (стаття 33). Спе­ціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з на­гляду за охороною праці здійснює контроль та комплексне управ­ління охороною праці на державному рівні, займається нормо-творчою діяльністю та ін. Рішення, прийняті спеціально уповно­важеним центральним органом виконавчої влади з нагляду за охо­роною праці в межах його компетенції, є обов'язковими для вико­нання всіма міністерствами, іншими центральними органами ви­конавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого са­моврядування, юридичними та фізичними особами.

Статті 34, 35, 36 містять положення про повноваження Ради міністрів АР Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування. Наукові дослідження з проблем охоро­ни праці (стаття 37) проводяться науково-дослідними інститутами, проектно-конструкторськими установами та організаціями в межах загальнодержавної та інших програм із цих питань - науково-до­слідними інститутами, проектно-конструкторськими установами та організаціями, вищими навчальними закладами та фахівцями.

Розділ VII "Державний нагляд і громадський контроль за охо­роною праці". Державний нагляд (стаття 38) здійснюють: спеціаль­но уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагля­ду за охороною праці - Держпромгірнагляд (до середини 2005 р. - Держнаглядохоронпраці); спеціально уповноважений державний орган із питань радіаційної безпеки - Державний комітет України із ядерної та радіаційної безпеки; спеціально уповноважений дер­жавний орган з питань пожежної безпеки - Управління пожежної охорони МНС України; спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці - Санітарно-епідеміологічна служба МОЗ України. В статтях 39 і 40 визначаються права і відпові­дальність, а також соціальний захист посадових осіб спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці.

Громадський контроль за дотриманням законодавства про охо­рону праці (стаття 41) здійснюють профспілки, їх об'єднання в особі своїх виборних органів і представників. У разі відсутності профспілки громадський контроль здійснює уповноважена най­маними працівниками особа, яка наділена правом перевіряти стан охорони праці (стаття 42) і діє відповідно до типового положення.

Розділ VIII "Відповідальність за порушення законодавства про охорону праці". За порушення законодавства про охорону праці передбачено штраф (стаття 43), максимальний розмір якого ста­новить 5% місячного фонду заробітної плати юридичної чи фізич­ної особи, яка використовує найману працю. Кошти від штрафів зараховуються до Державного бюджету. Відповідальність за по­рушення вимог щодо охорони праці (стаття 44) передбачається дисциплінарна, адміністративна, матеріальна та кримінальна.

Розділ IX "Прикінцеві положення". Закон набирає чинності з дня його опублікування, а частина четверта статті 19 - з 1 січня 2003 р.

Для практичної реалізації Закону "Про охорону праці" був при­йнятий 15 грудня 1993 року Закон України "Про внесення змін і доповнень, що стосуються охорони праці, до Кодексу законів про працю України", а також Закон України "Про внесення змін і до­повнень до Кодексу України про адміністративні правопорушен­ня і Кримінального кодексу України" від 15 січня 1995 року і ряд підзаконних актів, затверджених постановою Кабінету Міністрів: Положення про створення Національної Ради з питань безпеки життєдіяльності населення, Положення про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підпри­ємствах, в установах і організаціях, Правила відшкодування влас­ником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівнику ушкодженням здоров'я, по­в'язаним із виконанням трудових обов'язків, Положення про по­рядок накладання штрафів на підприємства, установи і організації за порушення нормативних актів про охорону праці та ін. Держпромгірнагляд розробив ще цілий ряд положень, спрямованих на практичну реалізацію Закону України "Про охорону праці".

Законодавство про працю

Одним із головних документів, який забезпечує чітке виконан­ня службових обов'язків працівниками, є Кодекс законів про пра­цю України (КЗпП).

Кодекс законів про працю України трактує вимоги до трудової діяльності громадян в Україні і регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці і по­ліпшенню її якості. Кодекс законів спрямований на охорону тру­дових прав працюючих.

У главі І "Загальні положення" викладені основні трудові пра­ва та обов'язки працівників, особливості міжнародних угод або до­говорів з питань трудового законодавства, а також додаткові пільги, які можуть бути їм надані.

Глава II містить закон про колективний договір.

Колективний договір, угода укладається профспілковим комі­тетом підприємства від імені трудового колективу з роботодавцем.

Проект договору (угоди) повинен обговорюватись на зборах (конференції) трудового колективу і затверджуватись зборами (конференцією). Колективний договір повинен містити основні положення з питань праці і заробітної плати, положення в галузі робочого часу, відпочинку, матеріального стимулювання, охорони праці, удоско­налення виробництва і праці, зміцнення виробничої і трудової дисципліни, соціальні питання та ін.

Договір укладається в письмовій формі терміном на 1 рік і по­ширюється на всіх працівників установи, незалежно від того, чи є вони членами профспілки.

Колективний договір (угода) є найважливішим документом у системі нормативного регулювання взаємовідносин між робото­давцем і працівниками з першочергових соціальних питань, у тому числі з питань охорони праці.

Законами України "Про охорону праці" та "Про колективні до­говори і угоди", передбачено внесення комплексних заходів щодо організації безпечних і нешкідливих умов праці в колективні до­говори та визначення обов'язків сторін з цих заходів.

Колективний договір повинен обов'язково містити зобов'язан­ня сторін щодо заходів захисту прав та соціальних інтересів осіб, які потерпіли на виробництві від нещасних випадків або проф­захворювань, а також утриманців і членів сімей загиблих.

Згідно зі ст. 11 Закону України "Про охорону праці" рекомендо­вано включати до розділу "Охорона праці" колективного догово­ру заходи щодо поліпшення умов праці інвалідів, жінок, підлітків, надання їм пільг за виконання вимог щодо охорони праці.

Згідно з Законом України "Про внесення змін і доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення" і "Кримі­нального кодексу України", адміністративним правопорушенням вважається ухилення від участі в переговорах щодо укладання, зміни або доповнення колективного договору, угоди; порушення строків переговорів або ухилення від переговорів роботодавців, уповноважених трудових колективів, або незабезпечення роботи комісій із представників сторін по укладенню, зміні або допов­ненню колективного договору, і передбачається накладення на по­рушника штрафу в розмірі десяти мінімальних заробітних плат. Порушення чи невиконання колективного договору особами робо­тодавців, уповноваженим трудового колективу, представниками трудових колективів передбачає накладення штрафу у розмірі до ста мінімальних заробітних плат.

Ненадання особами, які представляють роботодавців або інші уповноважені трудовим колективом органи, представникам тру­дових колективів інформації, необхідної для ведення колективних переговорів і здійснення контролю за виконанням колективних договорів, угод передбачає накладення штрафу у розмірі п'яти мінімальних заробітних плат.

У Кодексі законів про працю України є положення про трудо­вий договір. Трудовий договір - це угода між працівником і роботодавцем, за якою працівник зобов'язується виконувати ро­боту, визначену цією угодою, з дотриманням внутрішнього трудо­вого розпорядку та вимог безпеки, а роботодавець зобов'язується виплачувати працівнику заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодав­ством і угодою сторін.

Особливою формою трудового договору є контракт. Трудовий договір може бути: 1) строковим; 2) безстроковим; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Усі прийняті на роботу працівники повинні бути ознайомлені з умовами роботи, правами і обов'язками, які вони повинні вико­нувати.

Важливим розділом Кодексу законів про працю є розділ "Охо­рона праці". В ньому зазначено, що на будь-якому об'єкті, де пра­цюють люди, повинні бути створені здорові й безпечні умови праці, що відповідають вимогам охорони праці. Всі будівлі і обладнання не повинні створювати загрози працюючим, а також негативно впливати на стан їхнього здоров'я та самопочуття.

Роботодавець або уповноважені ним органи повинні:

- дбати про умови праці, їх полегшення, оздоровлення навко­лишнього середовища, виконання правил безпеки й інструкцій з охорони праці;

забезпечувати контроль здоров'я для працівників із шкідли­вими умовами праці, забезпечувати спецодягом та засобами захи­сту працюючих від шкідливого впливу речовин, що використову­ються в процесі праці;

- слідкувати за дотриманням трудового законодавства на підлег­лому об'єкті, створювати умови для здійснення контролю за умо­вами праці, дбати про відпочинок працюючих.

Праця жінок та молоді

Кодексом законів про працю України забороняється застосуван­ня праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими та небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах (окрім нефізичних робіт - по санітарному та побутовому обслуговуванню). Піднімання та пересування вантажів допускається тільки в межах санітарних норм (до 7 кг при постійному перенесенні і до 10 кг -при періодичному). Робота жінок обмежується у нічний час. Дозвіл на нічні роботи може бути отриманий при особливій необхідності (як тимчасовий захід). Вагітні жінки і ті, що мають дітей до 3-х років, не залучаються до роботи в нічні години і вихідні дні, до над­урочних робіт, а також не направляються у відрядження.

Жінки, що мають дітей 3-14 років або дітей-інвалідів, не за­лучаються до надурочних робіт і не направляються у відрядження без їх згоди. Жінок із дітьми віком до 3-х років можуть, за їх бажан­ням, переводити на легшу або зручнішу для них роботу із збережен­ням середньомісячного заробітку. Це стосується і вагітних жінок.

Пільги вагітним жінкам і при пологах: надається відпустка - 70 календарних днів до пологів і 56 після пологів, до 2-х років по до­гляду за дитиною з виплатою допомоги по соціальному страхуван­ню, до 3-х років без збереження заробітної плати. За медичним ви­сновком (догляд дитини) відпустка може досягати 6 років.

Відпустка по вагітності, догляду за дитиною зараховується в загальний стаж роботи і професійний стаж.

Вагітність жінки та її діти (незалежно від віку) не можуть бути причиною звільнення або відмови у прийнятті на роботу. Перед­бачено позачергове забезпечення путівками до санаторію або бу­динку відпочинку жінок з дітьми віком до 14 років і надання їм матеріальної допомоги.

Працівники віком до 18 років користуються такими ж правами, що і повнолітні, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами.

Дозволяється приймати на роботу молодь віком від 16 років. У виняткових випадках, за погодженням із профспілками, можуть прийматись на роботу 15-річні особи. Для практичної підготовки молоді, що навчається, допускається приймати з 14 років учнів за­гальноосвітніх шкіл і професійних навчальних закладів для ви­конання легкої роботи у вільний від навчання час за згодою одно­го з батьків або особи, яка їх замінює.

Особи до 18 років приймаються на роботу після попереднього медичного огляду і, в подальшому, до 21 року щороку підлягають обов'язковому медичному огляду.

Усі працівники до 18 років не можуть бути залучені до вико­нання важких або небезпечних робіт, до робіт із шкідливими умовами праці, а також до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні. Для працівників віком від 16 до 18 років робочий тиждень не повинен перевищувати 36 годин, для осіб віком від 15 до 16 років і для учнів 14-15 років, що працюють під час кані­кул, - 24 години.

Навчання (професійну підготовку) і підвищення кваліфікації молоді роботодавець проводить індивідуально або в бригадах за рахунок підприємства. Законодавство вимагає створення належ­них умов, що дозволяють поєднувати роботу з навчанням. Вироб­ниче навчання та підвищення кваліфікації робітників може здійснюватися в робочий час. Після закінчення виробничого на­вчання присвоюється кваліфікація згідно з тарифно-кваліфіка­ційним довідником, і надається робота відповідно до набутої квалі­фікації. За час навчання виплачується заробітна плата.

Для здачі вступних іспитів до вищих і середніх спеціальних за­кладів працюючій молоді надається відпустка:

- для вступу до вищих навчальних закладів - 15 календарних днів;

- для вступу до середніх навчальних закладів - 10 календарних днів.

Молодь, що навчається, може отримати 1 вільний день на тиж­день без збереження зарплати. Пільги мають студенти заочних і вечірніх відділень ВНЗ. Студентам-заочникам один раз на рік оплачується проїзд до місця навчання і назад.