Класифікація управлінського персоналу.

Поділ управлінської праці в організації. Він є осно­вою класифікації управлінського персоналу. Виокрем­люють такі види поділу праці управлінців: професійно-кваліфікаційний, функціональний, структурний.

Професійно-кваліфікаційний поділ праці. Врахо­вує види і складність виконуваних робіт. За цим крите­рієм управлінський персонал поділяють на керівників, спеціалістів, службовців (технічних виконавців).

Керівники — очолюють колектив, наділені необхід­ними повноваженнями приймати рішення з конкретних видів діяльності організації, несуть відповідаль­ність за результати її роботи. Саме їх називають мене­джерами. Залежно від того, які підрозділи вони очо­люють — основні виробничі чи функціональні — роз­різняють лінійних (директори, начальники цехів, майстри, бригадири) і функціональних (головний еко­номіст, начальник відділу маркетингу чи кадрів тощо) менеджерів.

Спеціалісти — аналізують інформацію щодо стану організації та умов її діяльності і готують варіанти рі­шень для керівників відповідного рівня. До них відно­сять економістів, бухгалтерів, технологів, маркетологів, юристів та ін. Особливість їхньої діяльності полягає в то­му, що вони працюють в умовах жорстких обмежень.

Службовці (технічні виконавці) — обслуговують ді­яльність спеціалістів і керівників, виконують інформа­ційно-технічні операції, звільняючи керівників і спеці­алістів від рутинної роботи.

Приблизне співвідношення витрат часу на виконан­ня названих видів робіт працівниками різних управлін­ських категорій подано у табл.

Функціональний поділ праці. Ґрунтується на фор­муванні груп працівників апарату управління, що ви­конують однакові функції менеджменту, зокрема, пла­нування (плановий відділ), мотивування (відділ праці та заробітної плати), контролювання (бухгалтерія, від­діл контролю якості) тощо. Очолюють ці служби функ­ціональні менеджери, а до складу їх входять спеціаліс­ти відповідного фаху.

Структурний поділ праці. Здійснюється відповідно до масштабів та сфери діяльності організації і відобра­жає систему ієрархічних відносин у ній. За цим критері­єм виділяють керівників трьох рівнів: вищого, середньо­го і нижчого.

Керівники вищого рівня — мають найбільшу владу і несуть відповідальність за діяльність усієї організації. Це директори та їх заступники. Вони визначають за­гальні напрями діяльності підприємства, приймають ключові рішення щодо поточних справ, розробляють стратегію, формують політику і представляють органі­зацію за її межами. Від них залежать цілі фірми і спосо­би їх досягнення (рис.)

Керівники середнього рівня — розробляють плани для здійснення загальних завдань, встановлених ви­щим керівництвом, вносять пропозиції щодо поліп­шення роботи очолюваного ними підрозділу та органі­зації загалом, координують роботу керівників нижчої ланки. У їхній діяльності переважає вирішення так­тичних завдань.

Керівники низового рівня (менеджери-контролери) — відповідають за виконання виробничих завдань, за без­посереднє використання виділених ресурсів, контролю­ють роботу виконавців, реалізують плани, розроблені на вищих рівнях управління. Вирішують переважно оперативні завдання.

Характер головних рішень менеджера залежить від його місця в системі ієрархічних відносин організації, а також від кола функцій, закріплених за ним. Чим ви­щий ієрархічний рівень менеджера, тим більшою мірою його діяльність стосується стратегічного планування, а чим нижчий — безпосереднього виконання роботи.

Ефективність роботи менеджера залежить від бага­тьох внутрішніх і зовнішніх чинників, а здатність впли­вати на перебіг подій — від притаманних йому ділових та особистісних якостей.

Діяльність у сфері управління характеризується певними особливостями:

- менеджер мусить мати глибші й різноманітніші знання порівняно з іншими працівниками;

- діяльності менеджера властива більша організа­ційна свобода і самостійність, висока складність і неста­більність, тому він має бути здатним приймати ризико­вані рішення;

- втрати від низької якості праці керівника значно більші, ніж простого робітника; вони можуть зростати, якщо розглядати ієрархічну піраміду управління знизу вверх; тому управлінські рішення мусять бути ретельно обґрунтованими;

- висока відповідальність, імовірнісний характер праці й часті стресові ситуації вимагають від менеджера уміння керувати своїм фізичним і емоційним станом, бу­ти здатним до швидкої релаксації і відновлення сил.

Згідно з дослідженнями сучасного англійського еко­номіста Майкла Армстронга успішним керівникам властиві такі якості:

- вміння оперувати основними факторами (виділя­ти головне, визначальне) і мислити концептуально;

- володіння відповідними професійними знаннями;

- вміння аналізувати, приймати рішення і вирішу­вати проблеми;

- вміння відстежувати ситуацію;

- здатність швидко відновлювати фізичні й душев­ні сили;

- випереджаюча активність;

- здатність до творчості;

- збалансовані навички і бажання вчитися;

- соціальні (комунікативні) навички і здібності;

- знання самого себе.

Вітчизняні науковці, аналізуючи досвід управління успішними українськими підприємствами, зазначають, що сучасний менеджер має володіти такими діловими якостями: високою ерудицією і професійною компетен­тністю; схильністю до лідерства в колективі; підприєм­ливістю і здатністю ефективно діяти в умовах економіч­ного ризику; практичним розумом і здоровим глуздом; комунікабельністю; заповзятливістю, ініціативністю й енергійністю; вимогливістю і дисциплінованістю тощо.

Ефективність управлінців великою мірою залежить і від рівня їх теоретичної підготовки. Сучасний мене­джер повинен володіти фундаментальними знаннями з макро- і мікроекономіки, теорії управління, теорії осо­бистості і лідерства, соціології, психології і права, ін­формаційних технологій та ін.

Водночас успішна діяльність менеджерів забезпечу­ється:

- створенням ефективних систем і механізму уп­равління;

- правильним визначенням цілей і пріоритетів у роботі;

- формуванням злагодженого колективу, досягнен­ням взаємодії між працівниками і координацією їх ді­яльності;

- вмілою організацією роботи людей, створенням спонукальних мотивів, забезпеченням розвитку людей, підтриманням їх ентузіазму;

- постійним удосконаленням способів, методів і прийомів виконання управлінських операцій.

Усе це дає змогу менеджерам сформувати умови, за яких керована ними організація буде здатною гнучко реагувати на зміни зовнішнього середовища, досягаючи поставлених цілей