Психологiчна характеристика процесу формування особистостi злочинця
Вступаючи у взаємодiю з матерiальним i соцiальним середовищем, пiд його впливом людина засвоює норми поведiнки, моральнi та правовi поняття, соцiальнi та культурнi цiнностi; вiдбувається постiйна динамiка потреб, iнтересiв, прагнень. На процес формування особистостi визначальним чином впливає спосiб життя вiдповiдних соцiальних прошаркiв, соцiальних груп, суспiльства у цiлому. Поняття «спосiб життя» складається з: 1) матерiального середовища; 2) системи суспiльних стосункiв i зв’язкiв; 3) соцiально-психологiчної атмосфери, що сприяє виникненню та закрiпленню позитивних чи негативних рис особистостi та вiдповiдних форм поведiнки. Дефектнiсть навiть одного з чинникiв способу життя створює передумови формування антисуспiльної спрямованостi (напр., матерiальнi труднощi в поєднаннi зi сприятливими психологiчними вiдносинами; вiдсутнiсть соцiально-психологiчної спiльностi при повному матерiальному достатку; негативний вплив економiчних, соцiально-полiтичних та iнших умов у суспiльствi).
Разом з тим, людина — не пасивний об’єкт, що лише сприймає вплив оточення, вона активно взаємодiє з середовищем, формуючи в певних межах умови свого життя, свою особистiсть. Ця активнiсть виявляється передусiм у соцiальних ролях особистостi.
Соцiальна роль — це реальна суспiльна функцiя людини, зумовлена її становищем у системi суспiльних вiдносин, приналежнiстю до соцiальної групи, взаєминами з iншими людьми та соцiальними iнститутами в рiзних сферах суспiльного життя. Кожна спiльнiсть (сiм’я, група, суспiльство) встановлює для ролi певний норматив поведiнки, якої чекають вiд суб’єкта. Збiг нормативу поведiнки, санкцiонованого суспiльством, i реальної поведiнки характерний для законослухняних особистостей. Небажання чи нездатнiсть дотримуватись нормативiв призводить до морального конфлiкту чи правопорушення, причому причина цього може критися як в особливостях особистостi, так i в самому суспiльствi. Будучи знехтуваним позитивно орiєнтованою соцiальною групою, особа стає членом неформальної соцiальної групи, суспiльна спрямованiсть якої може варiювати у досить широких межах. При розбiжностi фактичної соцiальної ролi i рiвня домагань виникає внутрiособистiстний конфлікт, що переноситься на соцiальне оточення i переростає в антисуспiльну поведiнку. Це ще раз пiдтверджує безпiдставнiсть тез про бiологiчну, наслiдувану схильнiсть до вчинення злочинiв з посиланням на високу частоту антисуспiльних проявiв у дiтей, батьки яких були злочинцями; рiч тут у своєрiднiй негативнiй «соцiальнiй спадковостi» — звичок, традицiй, усього способу життя завдяки наслiдуванню, навiюванню, переконанню та iнших механiзмiв впливу.
Можна видiлити такi типи антисуспiльної спрямованостi особистостi:
а) асоцiальний — коли поведiнка не збiгається з iнтересами суспiльства, але не має чiтко вираженого негативного ставлення до нього i не завдає суттєвої шкоди;
б) антисоцiальний — поведiнка суперечить iнтересам суспiльства i шкiдлива для нього, але не є небезпечною для основних умов суспiльного буття;
в) суспiльно небезпечний — свiдомо спрямований проти основних засад суспiльства, коли поведiнка становить значну, серйозну небезпеку.
У свою чергу, суспiльно небезпечна спрямованiсть особистостi залежить вiд певних чинникiв i має, на наш погляд, такi рiзновиди:
— некримiнальна (при антисуспiльнiй, але не злочиннiй поведiнцi i вiдсутностi ймовiрностi кримiналiзацiї в майбутньому);
— передкримiнальна (при такiй же поведiнцi i високiй iмовiрностi того, що в майбутньому особа кримiналiзується i стане злочинцем);
— кримiнальна (пiсля вчинення злочину i ймовiрностi його повторення в майбутньому).
Така градацiя необхiдна, бо сама категорiя суспiльної небезпеки стосується як умисних злочинiв, так i вчинених з необережностi, ступiнь i рiвень суспiльної небезпеки їх можуть бути рiзними, а особи, що вчинили злочин пiд впливом стереотипів групової поведiнки або внаслiдок несприятливої життєвої ситуацiї i т.iн., почасти не є носiями суспiльної небезпеки i антисуспiльної спрямованостi. Проте безпiдповiдальнiсть працівників атомної електростанцiї призводить до нацiональної катастрофи, а самовпевненiсть капiтана корабля — до загибелi багатьох людей. Ступiнь суспільної небезпечностi тут надзвичайно висока, i очевидно, що антисуспiльна спрямованiсть може полягати й виявлятись в безвiдповiдальному ставленнi до своїх обов’язкiв, у виконаннi службових функцiй, пов’язаних з пiдвищеним ризиком, iз застосуванням джерел пiдвищеної небезпеки тощо.
Межi мiж зазначеними видами антисуспiльної спрямованостi досить умовнi. Правопорушення та злочин не можуть не бути аморальними, а повторнiсть адмiнiстративних проступкiв у кримiнальному правi почасти розглядається як злочин (адмiнiстративна преюдицiя); розмежування адмiнiстративних та кримiнально-правових делiктiв проводиться у рядi випадкiв згiдно з наслiдками, що фактично настали.
Загальновiдомо, що основою поведiнки людини є, насамперед, її потреби, що визначають механiзм формування i тип вiдповiдних мотивiв. Значна частка потреб має бiологiчну природу (напр., у харчуваннi, продовженнi роду, самозбереженнi та iн.), але методи і засоби їх задоволення у людини соцiалiзованi, опосередкованi соцiальною орiєнтацiєю. Бiльшiсть потреб — суто людськi: у спiлкуваннi, самоствердженнi, визнаннi й повазi та iн., а їх задоволення можливе тiльки в соцiальному середовищi.
Важливо вiдзначити, що власне антисуспiльних, злочинних потреб не iснує. Це тi ж загальнолюдськi потреби, але деформованi за своєю спрямованiстю та iнтенсивнiстю. Так, проведенi дослiдження свiдчать, що у осiб, якi вчинили тяжкi насильницькi злочини, потреби деформувались таким чином:
— потреба у спiлкуваннi — в потребу насильства над оточуючими;
— потреба у самоствердженнi — у прагнення владувати, застосовувати силу, принижувати iншу людину;
— потреба у визнаннi — в егоцентризм;
— потреба у повазi — в демонстрацiю своєї переваги будь-яким чином.
Це свiдчить про наявнiсть у носiїв зазначених потреб таких особливостей особистостi, як брутальнiсть, примiтивiзм, невихованiсть, жорстокiсть тощо. Поза ситуацiєю вчинення злочину вони можуть сприйматися досить звичайно, буденно, хоча й не вважаються привабливими. Бiльше того, їх констатацiя зовсiм не означає, що конкретний злочин було вчинено виключно для їх задоволення або ж що вони характернi для кожного злочинця. Але беззаперечно, що у середовищi, де така потреба сформувалась, культивувалося зневажливе чи вороже ставлення до iнших людей, до суспiльства в цiлому.
Отже, вибiр того чи iншого варiанту злочинної поведiнки залежить переважно вiд специфiки взаємовiдносин із оточуючими та самого соцiального середовища. Не iснує вродженої агресивностi, навiть якщо злочинець учинив маломотивовану чи зовсiм немотивовану, на перший погляд, агресивну дiю. Це пiдтверджується численними експериментальними дослiдженнями. Одне з них проведено американськими вченими у Стенфордськiй тюрмi i мало на метi визначити, як поводитимуться люди, ранiше законослухнянi, коли вони переберуть на себе роль злочинця чи працiвника тюрми (наглядача, вихователя). Кандидати вiдбиралися із числа добровольцiв серед студентiв юридичних навчальних закладiв. Усi вони були фiзично та психiчно здоровi, а їхня участь в експериментi — повнiстю анонiмна i для справжнiх в’язнiв, i для тюремної адмiнiстрацiї.
Результати експерименту вражаючi. "В’язнi" швидко стали звичайними учасниками специфiчного тюремного мiкросередовища. Вони вiдразу ж сприйняли правила й установки ув’язнених, їх стиль спiлкування один із одним та ставлення до адмiнiстрацiї. Новий спосiб життя настiльки вплинув на студентiв, що вже на шостий день у їхнiй поведiнцi з’явились антисоцiальнi елементи. Iншi, хто не витримав психологiчного навантаження, вiдреагували появою психiчних вiдхилень i були виведенi з експерименту.
"Наглядачi" також швидко призвичаїлись: вони почали з презирством ставитися до в’язнiв, застосовувати лайку та рукоприкладство i, нарештi, жорстокiсть та знущання. У ранiше спокiйних, миролюбних людей розвинулися риси агресивностi, приниження та пригноблення ув’язнених увiйшло до сфери їх iнтересiв. Деякi "наглядачi" продемонстрували навiть садистськi тенденцiї, немотивовану лють i т.iн.
Отже, соцiальнi умови буття мали у цьому випадку вирiшальне значення для появи та ескалацiї агресивностi. До аналогiчних висновкiв дiйшов проф. Ю. Антонян: 76% осiб, що вчинили "немотивованi" насильницькi злочини, з дитинства потерпали вiд принижень, зневаги, фiзичного насильства. Поступово психотравмуючi ситуацiї призвели до формування певних рис особистостi, якi й спровокували агресiю.
Дослiдження свiдчать також, що мiж характером мотиву i правомiрнiстю вчинку прямого зв’язку i строгої вiдповiдностi не iснує, хоч у бiльшостi випадкiв позитивна мотивацiя породжує правомiрну поведiнку, а негативна — засуджувану, але не обов’язково злочинну. Мiж мотивом i вчинком є ще одна ланка — прийняття рiшення пiд контролем свiдомостi. Вона може деформувати соцiально позитивну мотивацiю або блокувати негативну, визначити вiдповiднi цiлi i засоби задоволення мотивiв, прогнозувати перспективи розвитку подiй i можливi результати (наслiдки).
Кожен злочин безпосередньо пов’язаний із прийняттям суб’єктом певного рiшення: дiяти чи утримуватися вiд дiй (бездiяльнiсть) у ситуацiї, що склалася. Прийняття рiшення являє собою усвiдомлення проблемної ситуацiї, своїх власних потреб та iнтересiв, можливостей їх задоволення, постановку вiдповiдної мети, вибiр найбiльш прийнятного (привабливого) варiанту поведiнки.
Таким чином, вибiр того чи iншого варiанту рiшення є результатом складної взаємодiї зовнiшньої ситуацiї із особливостями особистостi, в першу чергу — цiннiсними орiєнтацiями. Функцiональний змiст останнiх полягає в усвiдомлених потребах, iнтересах, поглядах. Як показують результати дослiджень, визначення варiантiв рiшення базується на т.зв. основних, зовнiшньо не пов’язаних з правом, цiнностях — цiннiснi орiєнтацiї законослухняних громадян вiдрiзняються вiд орiєнтацiй злочинцiв переважанням духовності, загальногуманiстичних установок, моральних критерiїв поведiнки. У подальшому пророблення варiантiв рiшення переводиться на рiвень конкретної цiннiсної орiєнтацiї щодо норми права, оцiнки можливої дiї з позицiй iндивiдуальної правосвiдомостi особистостi. Необхiдно пiдкреслити, що не кожний із елементiв правосвiдомостi, вiдповiдальний за прийняття того чи iншого рiшення, — нi знання правових норм (злочинцi досконало володiють цим знанням), нi ставлення до конкретних правових норм (багато працiвникiв правоохоронниї органів ставляться до певних норм негативно, вважають їх неправильними, неадекватними) не відіграють вирiшальної ролi. Найбiльш вiдповiдальним особистiсним чинником у прийняттi рiшення є такий елемент правосвiдомостi, як ставлення до виконання норми права: орiєнтується суб’ект на дотримання чи порушення цiєї норми.
На процес прийняття рiшення значною мiрою впливає вiдображення в свiдомостi суб’єкта конкретної ситуацiї передбачуваної дiї. Досить часто таке вiдображення — внаслiдок особливостей особистостi та перешкод об’єктивного характеру — виявляється неадекватним. Зокрема, основою злочинiв, що вчинюються внаслiдок нехтування правилами безпеки, стає або недостатнє розумiння фiзичних властивостей ситуацiї, що загрожує настанням шкiдливих наслiдкiв, або ж зневажання пересторогою, пов’язане з неадекватним розумiнням можливих соцiальних та правових наслiдкiв.
Почасти помилкова оцiнка ситуацiї i формування прогнозу наступної дiї визначаються легковажним, безвiдповiдальним ставленням злочинця до оцiнки його дiяння суспiльством i державою. Проведені кримінологічні дослiдження свідчать, що З8% убивць та 47% грабiжникiв прогнозували загрозу покарання як абстрактну, малозначну чи нездiйсненну. На помилковiсть прийняття рiшення може вплинути скороминучiсть ситуацiї у поєднаннi з поквапливiстю дiй злочинця. Так, рiшення про вчинення умисного вбивства в 59,5% випадкiв приймались безпосередньо перед злочином, а термiн пiдготовки не перевищував кiлькох хвилин.
На помилковiсть прогнозу i прийняття вiдповiдного рiшення впливає такай iндивiдуально-психологiчний чинник як перенос (замiщення). Його дiя полягає в тому, що недосягнута ранiше мета замiщається новою, яка дає лише видиме чи часткове задоволення iснуючої потреби. Характерним прикладом замiщення можна вважати хулiганство, за якого конфлiкт у сiм’ї чи найближчому оточеннi переноситься в iншу ситуацiю (побиття перехожого на вулицi, нецензурна лайка на адресу незнайомої людини тощо). Такi злочини значною мiрою "випадковi": суб’єкту важливо забезпечити собi певну "розрядку", задовольнити почуття враженого самолюбства. У 60% випадкiв хулiган ранiше нiколи не бачив потерпілого, 56% — характеризувалися як хворобливо самолюбивi люди, 69% — пiдвищено образливi. Майже всi звинувачуванi були в момент вчинення злочину нетверезими, а їхня поведiнка — нестриманою, цинiчною, розбещеною, зухвалою i т.iн.
У мотивацiйну структуру злочинної поведiнки включається усвiдомлення суспiльної небезпеки вчиненого чи можливість такого усвiдомлення. Саме цим злочинець вiдрiзняється вiд незлочинця, тобто невинного заподiяння шкоди, що виключає вiдповiдальнiсть (казус, випадок). Усвiдомлюючи змiст дiяння (дiї чи бездiяльностi), суб’єкт незважаючи на це приймає рiшення дiяти саме так, а не iнакше. Його здатнiсть до вибiрковостi поведiнки реалiзується у злочинi, i саме тут виявляється воля iндивiда. Вона оформляється через цiлеполягання i мотивацiю в конкретну дiю, що призводить до визначеного у кримiнальному законi результату (протиправностi вчиненого).
У найбiльш загальному виглядi злочин можна розглядати як складний акт вольової поведiнки людини, що являє собою суспiльну небезпеку і трактується кримiнальним законом як злочинний. Але такий пiдхiд трохи спрощений, бо йдеться лише про злочин, що складається з однiєї дiї i одного наслiдку. Злочин же може складатися з однiєї дiї i кiлькох наслiдкiв, з двох дiй з одним наслiдком, з низки дiй, об’єднаних єдиним намiром, бути тривалим у часi i т.iн. Якоюсь мiрою це суперечить психологiчному змiсту вчинку як одиничного прояву свiдомостi i волi особи. Кримiнальний закон має iнакшi вiдправнi положення i не вкладається в звичайнi уявлення про людську поведiнку через складнiсть конструкцiї окремих складiв злочину, але психологiчна сутнiсть її така сама.