І сторичний та міжнародний досвід організації соціального страхування

Для функціонування системи соціального захисту та допомоги необхідно мати джерела, з яких відбуватиметься фінансування соціальних програм соціального забезпечення, надання соціальної допомоги, послуг тощо. Йдеться про важливий механізм та різновид соціального захисту – соціальне страхування.

Слово ―страхування‖ означає попередження можливої небезпеки, уникнення певного ризику. Кінцеве призначення страхування – захист людини від можливих матеріальних втрат. Проблема утримання громадян, що втратили працездатність існувала в усі часи. Їх захист у формі соціальної допомоги традиційно забезпечували сім'я, сільська громада, а для ремісників – корпоративні структури (цехи, гільдії тощо). Крім того, у писемних пам'ятках Древнього світу можна знайти згадки про деякі елементи страхування життя на основі тимчасових угод, про що йдеться, приміром, в описанні законодавства Хамурапі, в Біблії (Ветхий заповіт), діяльності римських професійних союзів тощо. Спочатку в якості єдиного страхового випадку була смерть члена союзу. Згодом перелік страхових випадків усе більше поширювались (пенсії по інвалідності внаслідок нещасного випадку, допомоги членам сім'ї загиблого...). Специфічна форма страхування існувала в Україні між чумаками – спільне відшкодування збитків потерпілому в дорозі. Прикладами ―азів‖ страхування можна вважати каси взаємодопомоги, медичні каси тощо.

Починаючи з кінця 17 сторіччя першопрохідцями страхових компаній були англійські фірми. Це пояснюється великою пожежею в Лондоні у 1666 році, внаслідок якої загинули близько 70 тис. осіб. Після цієї трагедії були створені статистичні бази даних на основі побудови таблиць смертності, введено державне

страхування життя через поштові відділення. Переміни, викликані урбанізацією та розвитком індустрії вимагали нової доктрини соціального захисту на принципах само підтримки та благодійності.

Ідея страхування трудового населення від ризику зникнення чи скорочення доходів від власної праці, які були чи не єдиним джерелом існування, виникла завдяки цілої низки обставин, до числа яких Б. Надточій відносить [73, с.1]:

- розвиток індустріалізації та формування робітничого класу, який живе виключно за рахунок доходів від своєї праці;

- відносне скорочення частки населення, яке живе за рахунок своєї власності, що є джерелом власного забезпечення;

- утвердження найманої праці як сутності та постійного статусу зароджуваної нової капіталістичної системи.

Таким чином, наслідком індустріалізації, яка докорінно змінила спосіб одержання доходів, став розвиток зовсім нової концепції забезпечення, а саме: забезпечення лише через працю, в праці та завдяки праці. Історія розвиту соціального страхування свідчить про його органічний зв’язок із капіталістичним способом виробництва та європейською цивілізацією.

Найбільший вплив на розвиток системи соціального страхування внесли Канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк, який в 1883 – 1889 роках чи не вперше в світі в законодавчому порядку запровадив систему соціального страхування, а також лорд Великої Британії Вільям Беверідж, який в 1942 році підготував доповідь, у якій були запропоновані нові підходи до політики соціального забезпечення.

Систему Бісмарка характеризують чотири фундаментальних принципи:

1. Забезпечення засновано виключно на праці і тому обмежене лише тими особами, які зуміли завоювати для себе це право на забезпечення через свою працю;

2. Обов’язкове забезпечення лише для тих найманих працівників, заробітна плата яких нижча визначеної мінімальної суми, тобто для тих, хто не може користуватись індивідуальним страхуванням;

3. Забезпечення, яке засноване на методології страхування, що встановлює паритетне відношення між внесками найманих працівників та працедавців, а також між виплатами та внесками;

4. Забезпечення, яким управляють самі працедавці та наймані працівники. Фундаментальною новацією Бісмарка стало положення про запровадження

обов’язкового характеру системи соціального страхування.

Доповідь В. Беверіджа була звітом Комітету з соціального страхування і споріднених послуг, який був опублікований 1942 р. У ньому рекомендувалось запровадити систему соціального забезпечення на основі внесків, щоб удосконалити існуючу систему шляхом надання захисту на випадок захворювання, безробіття і старості всім громадянам. Серед перших країн світу, які запровадили солідарну пенсійну систему на рубежі ХІХ-ХХ століть були Німеччина, Англія, Франція та Швеція, а згодом Чехословаччина і Румунія. За межами Європи першими такі ж пенсійні системи ввели в 1920-х роках три латиноамериканські країни - Чилі, Аргентина і Уругвай.

Таким чином, в усьому світі соціальне страхування є джерелом матеріального забезпечення громадян у разі безробіття, захворювання, нещасного випадку, а також у старості. Воно представляє собою соціальну систему, що має на меті створення загальнонаціональної організації взаємодопомоги обов'язкового характеру, яка зможе діяти з найвищою ефективністю лише у тому випадку, якщо вона буде всеосяжною як з точки зору охоплення нею населення, так і з точки зору покриття ризиків.

Основними перевагами системи соціального страхування, побудованої з урахуванням міжнародного та історичного досвіду, на думку російських авторів

[29, c. 318-319] є:

1. Працюючі (від яких необхідна сплата страхових внесків) залучаються в процес резервування страхових накопичень.

2. Створюються спеціалізовані (а тому високоефективні) страхові заклади, що займаються виключно профілактикою, медичним обслуговуванням та грошовими виплатами, котрі забезпечуються єдиною організацією, що дає максимум зручностей для застрахованих.

3. Гарантуються конституційні права громадян, які роблять страхові внески і це захищає їх від рішень органа, що відповідає за виплату допомог. Виплати гарантуються шляхом виділення (резервування) певних ресурсів та їх розподілу протягом тривалого періоду відповідно до страхових розрахунків.