Когнiтивно-генетична теорiя. 1 страница

План

1. Сутність, об’єкт і предмет вікової психології.

2. Структура, функції і завдання вікової психології.

3. Місце вікової психології в системі психологічних наук.

Література:

Вікова та педагогічна психологія: навчальний посібник/ В.М. Поліщук, - Вид. 3-тє, виправ. – Суми: Університетська книга, 2010. – 352 с. –

Вікова та педагогічна психологія: Навч. посібник./ О.В. Скрипченко, Л.В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. 2-ге видання. К.: Каравела, 2007. -400 с – 340-370 с.

Савчин М.В., Василенко Л.П. Вікова психологія: Навч. посібник. – К.: Академвидав, 2007. – 360 с – 165-182с.

Ключові поняття:

Вiкова психологія, рушiйнi сили, вік, хронологiчний вік, психiчний вік, пренатальний розвиток, дитинство, геронтопсихологія, генетична психологія, загальна психологія, педагогiчною психологією, соцiальною психологія, диференційна психологія, акмеологiя, психологiя iнтелекту.

1. Сутність, об’єкт і предмет вікової психології

Вiкова психологiя є багатогалузевою академiчною наукою, яка вивчає психiчний розвиток людини вiд народження до старостi, маючи чiтко окреслений предмет дослiдження, послуговуючись загальнонауковими і специфiчними методами, методиками, критерiями iстини, описуючи свiй предмет у спецiальних термiнах, вiдокремлюючи його вiд предметiв iнших наук, навiть спорiднених.

Вiкова психологiя — галузь психологiчної науки, яка вивчає особливостi психiчного та особистiсного розвитку людини на рiзних етапах її життя.

Об’ектом дослiдження вiкової психологiї є людина на всiх етапах її життя. Його специфiка полягає передусiм у тому, що протягом життя в психiцi людини вiдбуваються рiзнi якiснi перетворення, дослiдження яких потребує системного з’ясування загальних закономiрностей вiкового розвитку.

Предметом дослiдження вiкової психології є вiкова динамiка, закономiрностi, фактори, умови, механiзми становлення, формування та розвитку особистостi.

Вiкова психологiя вивчає:

Ø загальнi закономiрностi, особливостi виникнення i розвитку психiчних процесiв i властивостей у дiтей, пiдлiткiв, юнакiв, дорослих i зумовлену вiком динамiку спiввiдношень мiж ними;

Ø причини та закономiрностi переходу вiд одного вiкового перiоду до наступного;

Ø становлення рiзних видiв дiяльностi (гри, навчання, працi, спiлкування);

Ø формування психiчних якостей (вiкових можливостей засвоення знань) i властивостей (самосвiдомостi, спонукальної та емоцiйної сфер, характеру, здiбностей) особистостi.

Вiкова психологiя виявляє:

структурнi змiни, новоутворення, що формуються з вiком у психiцi та дiяльностi людини, знаменуючи собою переходи до все нових ступенiв її розвитку.

Розкриває передумови та умови, що визначають процес розвитку, спiввiдношення у ньому природних (спадковiсть, фiзiологiчне дозрiвання органiзму) i суспiльних факторiв, завдяки яким i через якi реалiзуються можливостi психiчного розвитку людини, а також роль iсторично сформованих суспiльством цiнностей (мови, досягнень науки, технiки, мистецтва, суспiльних норм поведiнки тощо) у становленнi особистостi.

Особливу увагу звертає вона на рушiйнi сили iндивiдуального розвитку людської психiки, iндивiдуально-типологiчнi вiдмiнностi у психiчному розвитку дiтей, пiдлiткiв, молодi, дорослих i старих людей, чинники, що їх детермiнують, тощо.

Теоретичнi вiдкриття у вiковiй психологй розширюють можливостi її практичного застосування. Наприклад, дитячий психолог з’ясовує, чи правильно розвивається i функцiонує психiка дитини, в чому полягають iмовiрнi вiдхилення в її розвитку i як можна попередити чи компенсувати їх.

Особливiсть вiкової психології полягає в тому, що вона має справу зi специфiчними одиницями аналiзу, якими є вiк, вiковий перiод розвитку тощо. При цьому вiк не зводиться до суми окремих психiчних процесiв, не розглядається як календарна дата. Вiк, за визначенням росiйського i українського психолога Льва Виготського (1896—1934), є вiдносно замкнутим циклом розвитку людини, який має свою структуру та динамiку. Хронологiчний (паспортний) вiк i психiчний вiк не є тотожними феноменами. Хронологiчний вiк — лише координата вiдлiку та зовнiшня межа, на тлi якої вiдбувається психiчний розвиток особистостi. Класична вiкова психологiя переймаеться загальними закономiрностями психiчного розвитку особистостi незалежно вiд її iндивiдуальностi.

Вiкова психологiя з’ясовує наявнiсть i суть закономiрностей розвитку психiки здорової людини, мiру їх обов’язковостi (всезагальностi) для всiх, дослiджує суть психiчного розвитку та особливостей його перебiгу

2. Структура, функції і завдання вікової психології

Сучасна вiкова психологiя структурно та функцiонально спрямована на розв’язання важливих теоретичних і практичних завдань, на формулювання загальної концепції вiкового розвитку людини, пiзнання його особливостей на кожному вiковому етапi загалом i в контекстi суспiльного процесу.

І. Структура. 1) Психологія пренатального періоду. 2) Психологія дитинства, до якої входять психологiя новонародженого, немовляти, раннього дитинства, дошкiлъного перiоду, молодшого школяра, пiдлiтка, юнака. 3) Психологія дорослості. 4) Геронтопсихологія — психологiя старостi.

Як навчальний курс вiкова психологiя охоплює такi теми: вiкова психологiя як галузь психологiчної науки; виникнення i розвиток вiкової психології; теоретичнi основи вiкової психологiї; початок людського життя; психiчний i особистiсний розвиток дитини вiд народження до вступу в школу; психологiя молодшого школяра; психологiя пiдлiтка; психологiя ранньої i зрiлої юностi; рання дорослiсть; зрiлий дорослий вiк; старiсть.

ІІ. Функцiї. Теоретико-пізнавальна функція передбачає пiзнання психічної реальності, її структури, механiзмiв розвитку та функцiонування з позицiї iнтересiв дитини, дорослої i старої людини, а також з’ясування закономiрностей i чинників вiкового розвитку. Прогностична функція реалiзується у формуваннi психологiчних прогнозiв щодо спiввідношення вiкового та iндивiдуального розвитку. Зміст прикладної функції полягає у з’ясуваннi на основi теоретичного та емпiричного аналiзiв закономiрностей становлення психічної реальностi, виробленнi практичних рекомендацiй щодо врахування особливостей вiкового розвитку.

ІІІ. Завданням вiкової психологiї є дослiдження особливостей розвитку особистостi на кожному її вiковому етапi, надання вiдповiдних рекомендацiй щодо попередження спричинених вiковими кризами психологiчних проблем, а також конкретної психологiчної допомоги.

Найголовнiшим завданням є створення фундаментальної концепції вiкового розвитку особистостi в нових умовах. У сучаснiй Українi особливо актуальним є вивчення вікових аспектiв проблеми психологічного забезпечення нацiонального, патрiотичного, духовного виховання особистостi, адаптацiї до умов плюралiстичного, iнформацiйного суспiльства, ринкової економiки тощо. Не менш важливим є зосередження зусиль вiкової психологiї на розв’язаннi таких теоретичних i практичних завдань:

— вивчення особливостей розвитку людини на етапах ранньої та зрiлої дорослості.

— розвиток психiчноздорової особистостi та дослідження особливостей вiдхилень у психiчному здоров’ї людини;

— дослiдження психологiї старих людей та особливостей їхньої життєдiяльностi

— розвиток обдарованих дiтей (їхнiх здiбностей, особистiсних якостей, окремих психiчних функцiй);

— з’ясування iндивiдуальних вiдмiнностей дiтей, вiдкриття їхнiх творчих здiбностей;

— дослiдження сенситивних перiодiв у розвитку особистостi та окремих психiчних функцiй;

— створення психологiчних умов для забезпечення саморозвитку;

— вивчення вiдхилень у психiчному та особистiсному розвитку;

— дослiдження взаємин дiтей i дорослих;

— з’ясування особливостей впливу масової культури та засобiв масової iнформації на психiчний та особистiсний розвиток дiтей;

— забезпечення психологiчних умов розвитку цiлiсної та гармонiйної особистостi дитини, пiдлiтка та юнака.

— вивчення ображеної особистостi у рiзнi перiоди життя, причин, якi породжують такий стан, а також на надання вiдповідної психолого-педагогiчної допомоги.

3. Місце вікової психології в системі психологічних наук

Вiкова психологiя має справу а такими особливими одиницями аналiзу, як вiк i перiод розвитку. Це означає, що й науковим предметом є не самi психічнi явища, а їх розвиток, вiкова динамiка, вона iнтегрує психологiчнi знання, якi стосуються рiзних рiвнiв i компонентiв психiчного розвитку людини. Формувалася вона поступово: спершу виникла дитяча психологiя, пiзнiше — шкiльна психологiя, потiм психогеронтологiя, далi акмеологiя (вивчає особистiсть на етапi й зрiлостi, у найкращу пору її розвитку). Наприкiнцi ХХ ст. почала розвиватися психологiя пренатального перiоду.

Вiкова психологiя тiсно пов’язана з:

1. Генетичною психологiєю (психологiєю розвитку) — галуззю психології, що вивчає зумовленi спадковiстю психічнi процеси i властивостi особистостi, особливостi психiчного руху, що проявляються у почуттях, вiдчуттях, уявленнях, а також специфiку процесiв, результатом яких є думка.

2. Загальною психологією, яка вивчає загальнопсихологiчнi закономiрностi, визначає теоретичнi засади i принципи психологiчної науки. Та якщо загальна психологiя виявляє закономірностi функцiонування i розвитку психiчних процесiв, станiв i властивостей, то вiкова психологiя вивчає зумовлену вiком динамiку спiввiдношеняя мiж ними.

3. Педагогiчною психологiєю, зосередженою на вивченнi психологiчних закономiрностей навчання i виховання, умов, чинникiв i механiзмiв ефективного навчання та виховання. Наукове обґрунтування мети, змiсту навчання i виховання, педагогічних методiв i технологiй не може обiйтися без урахування знань про вiковi особливостi дiтей, підлітків і юнакiв.

4. Соцiальною психологією — наукою про взаємозв’язок, взаємозалежність, взаємовпливи соцiального i психiчного на рівнi індивiда i спільноти. Данi та висновки соціальної психології необхiднi для з’ясування особливостей соцiалiзації (заєвоєння і відтворення iндивiдом соцiального досвiду, якi вiдбуваються у спiлкуваннi та діяльностi) iндивіда як носiя певних суспiльних вiдносин на рiзних стадiях його вікового розвитку.

5. Диференційною психологією, яка вивчає психiчні вiдмінності мiж окремими індивiдами і группами. Українсько-росiйський психолог Сергiй Рубінштейн (1889—1960) стверджував, що реальний психiчний розвиток людини завжди є конкретним індивідуальним процесом. Чим старша вона, чим складнiшi психічнi процеси вiдбуваються в ній, тим бiльшу роль вiдiграють iндивідуальнi особливості, тим помітнiшi iндивiдуальні вiдмiнностi. Стадії iндивiдуального розвитку, як вiдомо, залежать від способу життя людини, реальних форм дiяльностi та їх конкретного змiсту.

6. Акмеологiєю— галуззю психологiчної науки, яка вивчає закономiрностi та механiзми розвитку людини на етапі зрiлості, досягнення нею високого рiвня розвитку, розглядає також розвиток iнтелектуальних умiнь і навичок психологiчного вiдображення, набуття соцiального, морального i духовного досвіду, якi є невiд’ємними атрибутами майстерності i професiоналiзму. Зрiлою людина не на роджусться, стан зрiлості зумовлюється досягненнями на всіх попереднiх етапах її розвитку.

7. Психологiєю iнтелекту, яка вивчає закономiрностi та особливостi iнтелектуального розвитку, iнтелектуальної дiяльностi людини.Одним з аспектiв вікового розвитку людини є її iнтелектуальний розвиток.

Вiкова психологiя никористовує також данi психологiї особистостi, психологiї емоцiй, психологiї волi, психологiї здiбностей та iн. Послугонусться вона i вiдомостями рiзноманiтних галузей гуманiтарних i природничих (фiлософiї, педагогiки, психофiзіологiї, генетики, наркологiї, iсторiї, географії та iн.) наук, водночас збагачуючи їх своїми вiдкриттями.

Термінологічний словник до теми:

«Вікова психологія як галузь психологічної науки»

Вікова психологія— галузь психологічної науки, яка вивчає особливості психічного та особистісного розвитку людини на різних етапах її життя.

Рушійні сили психічного розвитку — ті чинники, які визначають собою поступовий розвиток дитини, є його причинами, містять в собі енергетичні, спонукальні джерела розвитку.

Вік — відносно замкнутий цикл розвитку людини, який має свою структуру та динаміку.

Психологічний вік — вік, який вказує на рівень адаптованості людини до вимог навколишнього світу, характеризує розвиток її інтелекту, здатність до навчання, рухові навички, а також такі суб'єктивні фактори, як ідентичність, життєвий план, переживання, установки, мотиви, сенси тощо.

Хронологічний вік (паспортний) — це реальний вік індивіда, що відлічується від дати його народження.

Пренатальний розвиток — дородовий, утробний розвиток індивіда, під час якого відбувається розгортання успадкованого ним потенціалу.

Дити́нство — життєвий відрізок між народженням і підлітковим віком, який починається з настанням статевого дозрівання (пубертатний період).

Геронтопсихологія — розділ геронтології та вікової психології, що займається вивченням психіки людей похилого віку.

Генетична (грец. genesis — походження) психологія (психологія розвитку) — галузь психології, що вивчає зумовлені спадковістю психічні процеси і властивості особистості, особливості психічного руху, що виявляються у почуттях, відчуттях, уявленнях, а також специфіку процесів, результатом яких є думка.

Загальна психологія — галузь психології, яка вивчає загальнопсихологічні закономірності, визначає теоретичні засади і принципи психологічної науки, її понятійний і категоріальний апарат, систематизує та узагальнює емпіричний матеріал психологічних досліджень.

Педагогічна психологія — галузь психології, що вивчає психологічні закономірності навчання і виховання, умови, чинники і механізми ефективного навчання та виховання.

Соціальна психологія — галузь психології, що вивчає взаємозв'язок, взаємозалежність, взаємовпливи соціального і психічного на рівні індивіда і спільноти.

Диференційна психологія — галузь психології, яка вивчає психічні відмінності між окремими індивідами і групами.

Акмеологія — галузь психологічної науки, яка вивчає закономірності та механізми розвитку людини на етапі зрілості, досягнення нею високого рівня розвитку.

Психологія інтелекту — галузь психологічної науки, що вивчає закономірності та особливості інтелектуального розвитку, інтелектуальної діяльності людини.

Лекція 2

Тема: Методологія і методи вікової психології

План

1. Загально-філософські принципи як методологічні засади вікової психології.

2. Методологічні принципи вікової психології.

3.Загальнонаукові методи пізнання психологічної дійсності.

4. Загальнопсихологічні методи вікової психології.

5. Методи власне вікової психології.

Література:

Вікова та педагогічна психологія: навчальний посібник/ В.М. Поліщук, - Вид. 3-тє, виправ. – Суми: Університетська книга, 2010. – 352 с. –

Вікова та педагогічна психологія: Навч. посібник./ О.В. Скрипченко, Л.В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. 2-ге видання. К.: Каравела, 2007. -400 с – 340-370 с.

Савчин М.В., Василенко Л.П. Вікова психологія: Навч. посібник. – К.: Академвидав, 2007. – 360 с – 165-182с.

Ключові поняття:

Методологія, психіка, інтеріоризація, самодетермінація, діяльність, самосвідомість, абстрагування, конкретизація, систематизація, узагальнення, типологізація, порівняння, класифікація, теоретичний аналіз, синтез, моделювання, спостереження, бесіда, інтерв'ю, анкетування, психологічне тестування, аналіз продуктів діяльності, близнюковий метод, лонгiтюдний (продовжений) метод дослiдження, метод поперечних зрiзi , комбiнованi плани.

1. Загально-філософські принципи як методологічні засади вікової психології

Розвиток вікової психології як науки безпосередньо залежить від її методологічної забезпеченості. Це означає, що кожен дослідник і психолог-практик повинні чітко знати методологічні засади вікової психології, вміти обирати, а за необхідності і створювати відповідно до мети і завдань дослідження конкретні методики, мати достатнє уявлення про систему методів, придатних для пізнання психічних явищ у галузі вікової психології. Чіткість методологічної позиції психолога унеможливлює надмірне захоплення лише збором емпіричного матеріалу чи складанням теоретичних схем без заглиблення в психологічну реальність, вивчення суті психологічної проблеми.

У процесі психологічного пізнання дослідник не завжди може спостерігати те, що пізнає, мати безпосередній контакт із предметом дослідження. Крім того, спостережувані явища, події можуть не лише не відповідати суті психічного процесу, а й спотворювати її. Отримання наукових знань про психіку значною мірою залежить від підходу дослідника до об'єкта пізнання. Цей підхід обумовлюється системою методологічних засад, принципів.

У своїх наукових пошуках вікова психологія спирається на такі загальнофілософські принципи:

а) принцип всезагального зв'язку. Гносеологічний зміст його полягає в необхідності враховувати у процесі вивчення психічного явища всю сукупність фактів, які його стосуються, а також виявляти ієрархію зв'язків між елементами структури цього явища, виокремлюючи в них головні і другорядні. Адже будь-який психічний феномен перебуває у різноманітних зв'язках з іншими феноменами, тому ізольоване, однобічне його вивчення призводить до викривлених, помилкових висновків. Непродуктивним виявляється прогнозування розвитку психічних явищ без знання й урахування відомостей про основні їх зв'язки з іншими явищами;

б) принцип розвитку. Він орієнтує на розгляд психіки та оточення особистості у процесі закономірних змін, тобто в розвитку, динаміці. Як відомо, об'єктом вікової психології є людина як суб'єкт діяльності, міжособистісних стосунків і суспільних відносин. З огляду на принцип розвитку важливо вивчати окрему особистість, пам'ятаючи, що її психіка є не чимось застиглим, нерухомим, а безперервно змінюваним феноменом. Ці зміни детерміновані різноманітними суперечностями, зумовленими впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Тому логіка психологічного пізнання повинна відтворювати логіку виникнення і розвитку явища, що вивчається;

в) принцип єдності теорії і практики. Послуговування цим принципом зумовлене особливостями відносин людини зі світом. Вона не пристосовується до природи, як тварина, і не перебуває на споглядальних, теоретичних позиціях стосовно неї, а активно діє, і ця її діяльність є способом і формою ставлення до об'єктивного (природного, суспільного) світу. Діяльність людини полягає в теоретико-практичному освоєнні, перетворенні зовнішнього світу. Тому теорія і практика є нерозривно пов'язаними і взаємозумовленими гранями життєдіяльності людини.

Принцип єдності теорії і практики розкриває діалектику руху людського знання до істини, констатує визначальну роль практики в процесі пізнання, яка є критерієм істинності теоретичних положень. Відповідно теорія, що не спирається на практику, виявляється абстрактною, безплідною, а практика, яка не спрямовується теорією, — стихійною, не має необхідної цілеспрямованості та доцільності. Саме в цьому полягає єдність теорії і практики. Усе це свідчить, що ефективне вирішення завдань, які ставить перед віковою психологією практика, можливе лише на основі ґрунтовної, розвинутої теорії; чим складнішими є практичні завдання, тим актуальніша потреба в теорії. Одночасно постійно відбувається перехід від емпіричного рівня осмислення психологічної реальності до теоретичного;

г) принцип конкретно-історичного підходу до аналізу явищ. Відповідно до цього принципу всі предмети і явища дійсності необхідно розглядати в їх конкретних історичних зв'язках та відношеннях, як такі, що виникають, функціонують, розвиваються, відмирають, стан яких на певний момент зумовлений особливостями їх попереднього розвитку. Наприклад, особливості ціннісних орієнтацій, інтересів та мотивів поведінки сучасних людей зумовлені конкретними соціально-економічними умовами, що склалися в Україні на початку XXI ст. (ринкові відносини, економічна криза, урбанізація суспільства, агресивний вплив засобів масової інформації, творів масової культури тощо).

У царині вікової психології принцип конкретно-історичного підходу вимагає відстежування поетапного розвитку особистості з урахуванням місця, часу, обставин її буття та інших детермінант. Послуговування ним дає змогу проаналізувати психологію особистостей, котрі жили в різні епохи, з'ясувати їхні особливості, спільні і відмінні риси.

2. Методологічні принципи вікової психології

На основі загальнофілософських принципів склалися такі методологічні принципи психології, якими послуговується у своїх студіях і вікова психологія:

а) принцип детермінізму. Психіка як ідеальне, але реально існуюче утворення має свою специфічну детермінацію, яка суттєво відрізняється від детермінації в матеріальному та соціальному світі. У психології принцип детермінізму дає змогу з'ясувати причини психічних явищ, їх динаміки та розвитку. Згідно із загальнопсихологічним принципом детермінізму зовнішні причини діють на особистість через внутрішні умови (психіку людини). Піддатливість людини зовнішнім впливам суттєво залежить від внутрішніх умов, які є джерелом розвитку, а зовнішні причини — його умовами, обставинами.

Відповідно до теорії інтеріоризації (лат. interior — внутрішній) зовнішні причини прямо і безпосередньо, а не через внутрішні умови детермінують психічний розвиток особистості. Автори цієї теорії не визнавали суттєвої ролі спадкових, генетичних задатків у психічному розвитку людини.

Психологи, які вважають недоцільним протиставлення обох варіантів формулювання принципу детермінізму (заломлення зовнішнього через внутрішнє; внутрішнє (суб'єкт) діє через зовнішнє і цим змінює себе), переконані в тому, що детермінантами психіки є процес і продукт взаємодії суб'єкта і об'єкта. У процесі взаємодії відбувається заломлення як зовнішнього через внутрішнє, так і внутрішнього через зовнішнє. Психіка суб'єкта детермінується процесом і продуктами його взаємодії з об'єктом і водночас є важливою детермінантою поведінки й діяльності людини.

Причинами психічних явищ є як матеріальні, так і ідеальні чинники. Наприклад, розвиток здібностей особистості (психічних утворень) зумовлений її задатками (матеріальними утвореннями). Прикладом ідеальної (інтелектуальної) причини психічної активності є мета розв'язати певну проблему, яка організовує мислення. Так, віра, надія і любов є духовними причинами конкретних мотивів поведінки.

Не можна розуміти причини психічних явищ як безпосередні сили, обставини, які діють на зразок фізичних сил (вдарив ногою по м'ячу — і він покотився). З людиною так не буває, її можна, наприклад, різко критикувати, сподіваючись, що вона змінить свою поведінку, але вона може ігнорувати цю критику, оскільки не поважає її автора.

Психічні явища, зокрема переживання людини, зумовлюються не тільки зовнішніми причинами (обставинами), а і внутрішніми (втратою особистістю сенсу життя, переоцінкою своєї поведінки, зміною життєвих намірів тощо). Це свідчить, що психічне зумовлюється не тільки зовнішніми причинами, а і внутрішніми, а точніше їх поєднаннями. Фундаментальними зовнішніми причинами психічного та особистісного розвитку людини є соціальні умови.

Причину психічних явищ не можна розуміти тільки як вплив, що передує наслідку. Вона знаходиться не тільки в минулому, а й у майбутньому. Дуже часто головна причина поведінки окремої людини, групи, нації фігурує в майбутньому, а минуле є передумовою, що впливає лише на специфічне розгортання цієї причини у часі. Тому важливим для психічних явищ є пріоритет майбутнього над минулим. Пізнати розвиток людини означає осягнути не тільки її минуле (чому вона так поводиться, діє), а й зрозуміти її майбутнє, оскільки рішення, значущі інтереси, наміри людини зумовлені здебільшого майбутнім (мета, особистісний ідеал, мрія тощо). Складність детермінації психічних явищ полягає в тому, що очевидні конкретні причини однозначно не зумовлюють конкретні наслідки.

Для психіки характерна самодетермінація, тобто вона функціонує на певних рівнях, розширюючись за певних умов ніби по вертикалі вверх і вниз. Між цими рівнями існує постійна взаємодія (взаємовпливи): нижчі (базові) рівні є основою для вищих, а вищі впливають на нижчі. Наприклад, свідомість особистості впливає на її сприймання світу та увагу в цьому процесі (людина обирає об'єкт, визначає тривалість, детальність сприймання тощо). Психіка своєрідно долає межі тілесного Я людини, підноситься над конкретними матеріальними та соціальними умовами і “виходить” до Вищого Я, Божественної сутності (це явище називають трансцендентацією);

б) принцип єдності психіки та діяльності. Цей принцип розкриває складну діалектику людської свідомості і діяльності як особливого виду людської активності. Будь-яка діяльність передбачає мету (вищим виявом її є мета-мотив), умови, способи і засоби її досягнення, певний її результат, мотиви а також систему саморегулювання (планування, організація, контроль, діагностика, оцінювання, моделювання і коригування діяльності). Особистість характеризується насамперед основними цілями, що утворюють сенс життя людини і є рушійними в її діяльності, поведінці.

Психіка, свідомість кожного індивіда на певний момент є продуктом розвитку особистості в процесі її життя. Основним фактором, який формує психіку, розвиває свідомість людини, є діяльність (гра, навчання, праця, спілкування). Чим глибша і детальніша відома інформація про життєвий шлях людини, діяльність, якою вона займалася, результати, яких досягла, тим точніше і всебічніше можна оцінити її як особистість. Без свідомої, цілеспрямованої, зацікавленої (мотивованої) і результативної активності людини неможливий її розвиток. Це стосується не тільки індивідуальної, а й групової діяльності, зміст і характер якої стимулює розвиток індивіда і групи.

Основні цілі інтегрують особистість, адже вона реально існує і розвивається лише в процесі досягнення цілей, формування планів діяльності, пошуку способів їх здійснення, оцінювання результатів тощо. Отже, психіка і діяльність не тотожні, але й не протилежні. Вони утворюють єдність. Психіка є внутрішнім, ідеальним планом діяльності. Принцип єдності психіки та діяльності дає змогу вивчати особливості розвитку та функціонування психіки через процеси і продукти діяльності, поведінку особистості.

Психіка та особистість людини не тільки виявляються у діяльності, а й розвиваються завдяки їй. Розвиває особистість не будь-яка діяльність. Вікова психологія трактує діяльність як реалізацію зусиль щодо створення предмета, в якому людина прагне виразити себе;

в) принцип особистісного підходу. Відповідно до цього принципу жодне психічне явище (процес, стан, властивість особистості), яке виявляється в діяльності, і сама ця діяльність та її елементи (дії і вчинки) не можуть бути правильно зрозумілими без урахування їх особистісної зумовленості. Він передбачає розгляд розвитку конкретної особистості як цілісної системи внутрішніх умов (елементів структури особистості), які опосередковують усі зовнішні впливи. Єдність зовнішніх впливів і внутрішніх умов орієнтує на пізнання внутрішнього змісту особистості, її переживань, свідомості на основі зовнішніх даних про її поведінку, справи і вчинки.

Особистісний підхід передбачає вивчення особистості в конкретній соціальній ситуації, розгляд кожного психічного явища в контексті цілісної системи психічних властивостей індивіда (потреб, знань, цілей, продуктивності діяльності, поведінки, емоційно-почуттєвої сфери, здібностей до спілкування, спрямованості, рис характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту, психофізіології) відповідно до конкретного вікового етапу розвитку. Врахування принципу особистісного підходу потребує дослідження розвитку особистості в єдності її якостей як представника певної соціальної групи, індивідуальних особливостей самосвідомості, спонукальної сфери, способу її мислення і розвитку почуттів. Він орієнтує дослідника на цілісне вивчення особистості, в єдності головних детермінант (передумов, умов, чинників) її розвитку — соціального оточення, діяльності, внутрішньої активності;