Психофізіологічні аспекти відчуття
Щоб зрозуміти нейрофізіологічні механізми прийому та перероблення аферентної інформації, використовують термін «сенсорна система».
Сенсорна система— анатомічно організована в структурах мозку система ядерних утворень і зв'язків, що слугує для знаходження та кодування інформації певної модальності.
Функції сенсорної системи - це: 1- виявлення й розрізнення сигналів, 2 - передача, трансформація сигналу й кодування, 3 - детектування ознак сигналу й упізнання образу.
Вхідна чутливість сенсорних систем, яка обумовлює виокремлення сигналу із шуму, залежить від багатьох факторів, насамперед від порогової величини подразника. Дані про наявність абсолютних порогових ділянок реагування нейронів сенсорних систем сприяли виникненню кількох порогових психофізіологічних концепцій відчуттів, зокрема нейроквантової теорії (в якій сенсорний ефект пов'язаний з роботою гіпотетичних Функціональних одиниць у сенсорній системі — нейроквантів, кожний з яких спрацьовує лише тоді, коли подразнення досягає порогового рівня).
Сенсорні сигнали виникають на вході відповідної сенсорної системи (зорової, слухової, вестибулярної, шкірної, смакової, нюхової) у високоспеціалізованих клітинах, які еволюційно пристосовані до виокремлення із зовнішнього або внутрішнього середовища певного подразника, а також до перетворення його енергії з фізичної чи хімічної на форму нервового збудження. Такі спеціалізовані сприймаючі елементи, пов'язані з надходженням та первинним розрізненням сигналів, отримали назву рецепторів.
Під час дії подразника в рецепторі відбувається перетворення енергії зовнішнього подразника на рецепторний сигнал — трансдукція сигналу — шляхом взаємодії стимулу з рецепторною молекулою, яка розташована на мембрані рецептора; підсилення та передачі стимулу, що призводить до виникнення рецепторного потенціалу. Коли рецепторний потенціал досягає певного порога, виникає нервовий імпульс — генераторний потенціал.
Сенсорні сигнали, що виникли в рецепторах, передаються по нервових волокнах у головний мозок. Така передача нервової активності від рецепторів до сенсорних ядер кори здійснюється за допомогою кодування — встановлення відповідності між параметрами (якісними і кількісними) сенсорного стимулу та характеристиками імпульсної активності нейрона (частота його імпульсної активності, величина міжімпульсних інтервалів, ступінь їхньої стабільності, розподіл у часі тощо).
Існує декілька принципів кодування інформації у сенсорній системі. Деякі з них достатньо прості і характеризують периферичний рівень опрацювання інформації, інші — складніші, властиві для високих рівнів, у т. ч. кори.
Одним із найпростіших способів кодування інформації є специфічність рецепторів, які вибірково реагують на певні параметри стимулу.
Інший спосіб кодування інформації отримав назву просторово-часового. З його допомогою дані про інтенсивність стимулу переносяться у вигляді частоти імпульсації у кожному окремому волокні (кількість імпульсів у пачці та інтервал між ними, часова організація паттерна відповіді нейрона) та кількості одночасно збуджених волокон.
Важливим принципом, який встановив Є. Соколов під час вивчення роботи нервових клітин у забезпеченні інформаційних процесів, є принцип кодування номером нейрона-детектора (детекторного каналу). Цей принцип за сутністю нагадує принцип кодування міченою лінією і полягає в тому, що окремим градаціям параметра сигналу, який кодується, відповідають селективно налаштовані нейрони-детектори. Під час дії сигналу збудження в нейронних структурах концентрується і створюється його максимум на одному із спеціалізованих нейронів-детекторів. Інакше кажучи, принцип кодування номером каналу означає, що під час дії певного параметра сигналу максимум збудження виникає в одному ланцюжку нейронів, кінцева ланка якого представлена нейроном-детектором простих або складних ознак, який вибірково реагує на певну ознаку або їхній комплекс і перебуває в проекційних зонах кори. Отже, нейрон-детектор є своєрідним представником у мозку того сигналу, який діє на вході. При зміні зовнішнього сигналу фокус збудження переміщується з детектора на детектор, утворюючи квазірецептивну поверхню (карту детекторів кори) та відображаючи переміщення стимулу по рецептивній поверхні та зміну його параметрів.
Психологія сприймання
Наукові дослідження у сфері психології сприймання було розпочато у другій половині XIX ст. у межах структуралізму та функціоналізму. Представники структурної психології (Е. Тітченер, В. Вундт) наголошували, що сприймання є перцептивним синтезом сенсорних елементів свідомості на основі асоціативних законів та апперцептивних процесів. Прихильники функціональної психології (Р. Вудвортс, В. Джемс, Д. Дьюї, Е. Клапаред, Т. Рібо, К. Штрумпф) вважали, що образ сприймання є функцією («діяльністю») свідомості у процесі адаптації організму до умов мінливого природного та соціального середовищ.
Надалі ідеї функціоналізму були розвинуті в теорії неусвідомлюваних умовиводів німецького вченого Германа-Людвіга Гельмгольца (1821—1894), за якою перцептивний акт реалізується шляхом встановлення зв'язку між життєвим досвідом (накопиченим у процесі практичної, переважно рухової, діяльності та зафіксованим у формі уявлень) індивіда та актуальними сенсорними впливами за допомогою звичних, повторюваних та підтверджених практикою процесів, які мають форму автоматичного, неусвідомлюваного емпіричного умовиводу (логічного висновку).
На відміну від Г. Гельмгольца, який постулював вплив рухового досвіду на сенсорні дані, І. Сєченов, з огляду на положення рефлекторного підходу та визначення сигнальної функції психічного, вважав, що рух є механізмом об'єктивації сприймань. Згідно з його Поглядами, перетворення в плані образу, операції знаходження, порівняння тощо є проявами прихованих, згорнутих форм рухової активності.
Сприймання має кілька властивостей: предметність (первинна означеність перцептивного образу, породжена його впізнанням, категоризацією), цілісність (сприйняття будь-якого об'єкта як системного цілого, навіть якщо деякі його частини в певний момент не можуть бути сприйняті), константність (здатність перцептивної системи компенсувати умови сприйняття величини, форми та кольору, забезпечуючи їхню відносну сталість), осмисленість (смислове означення перцептивного образу, що пов'язане з усвідомленням предмета, його узагальненням у слові, належністю до певного класу або групи об'єктів), структурність (властивість перцептивного образу відображати структуру предмета сприймання), апперцепція (залежність сприймання від минулого досвіду, загального змісту психічного життя людини та її індивідуальних особливостей).
Сприймання — психічний пізнавальний процес цілісного відображення предметів та явищ дійсності в сукупності їх властивостей і частин за їхньої безпосередньої дії на органи чуття.
Розрізняють такі види сприймання:
— за провідним аналізатором — смакове, нюхове, зорове, слухове, дотикове, кінестетичне сприймання;
— за формою існування матерії, що сприймається, — сприймання простору, часу та руху.
Основними характеристиками продуктивності сприймання є обсяг (кількість об'єктів, яку може сприйняти людина за одиницю часу), швидкість (час, необхідний для адекватного сприйняття об'єкта), точність (відповідність перцептивного образу об'єктивним якостям і властивостям фізичного об'єкта, що сприймається, та завданню, яке виконує суб'єкт) і повнота (ступінь такої відповідності).
Сприймання передбачає знаходження об'єкта в перцептивному полі, виокремлення його інформативних ознак, їх наступний синтез та порівняння з наявними в суб'єкта перцептивними моделями, осмислення й інтерпретацію сенсорних даних. Усе це приводить до цілісного, адекватного, константного, структурованого та осмисленого сприймання об'єкта пізнання.