Когнiтивно-генетична теорiя. 2 страница

г) принцип розвитку психіки. Згідно з ним кожному рівневі детермінації поведінки притаманний свій тип розвитку. На рівні організму суб'єкт розвивається в процесі дозрівання і формування психофізіологічних під структур, на рівні індивіда — у процесі оволодіння діяльністю, на рівні особистості — у процесі перетворювальної діяльності. У реальному процесі становлення людської особистості типи розвитку представлені інтегрально, з послідовним домінуванням одного з них, а її розвиток пов'язаний з творчою діяльністю. Особистісні якості закладаються у процесі ігрової та навчальної діяльності, а досягають розквіту в трудовій, творчій діяльності. При цьому творчість постає як процес створення суспільно значущого продукту і як процес самотворення, саморозвитку, самореалізації, самооб'єктивації особистості на основі засвоєння суспільно-історичного досвіду.

Загалом, принцип розвитку психіки дає змогу адекватно розуміти її, розглядати не як щось стале, а як результат розвитку й діяльності на різних етапах становлення особистості;

ґ) принцип саморозвитку. Суть його полягає у визнанні пріоритету індивідуального майбутнього особистості (цілей, мрій, особистісних сенсів, ідеалів) над минулим (досвідом, звичками). Зрозуміти людину означає зрозуміти не так її минуле (чому?), як її майбутнє (для чого?), адже конструктивно-стратегічні мотиви її поведінки зумовлені переважно не минулим, а майбутнім.

Цей принцип, як і принцип детермінізму, вимагає пошуку цільової причинності душевних явищ (мета, ідеал, мрія, сенс життя), в яких минуле є лише передумовою, сприятливою для формування одних цілей і пригнічення інших. Він налаштовує на розуміння того, що найважливіші причини поведінки людини таяться в майбутньому, а минуле є лише її передумовою;

д) принцип суб'єктності. Як відомо, суб'єктом є особа, здатна вступити в особливі стосунки з собою, звернутися до себе. її характеризують розвинена до рівня рефлексії (самоаналізу) самосвідомість, самостійність, самодіяльність, самонаучуваність, відкритість до самовдосконалення і саморозвитку.

Індивідуального суб'єкта визначають на підставі його неповторного вкладу у спільну, цілісну діяльність, участі в її проектуванні, побудові й розвитку. Це і є фундаментальним критерієм саморозвитку індивідуального суб'єкта — людини, яка перебуває на вищому рівні активності, цілісності (системності), автономності. Цей рівень завжди індивідуалізований стосовно кожної конкретної людини чи групи людей з урахуванням мотивації, здібностей, інтелекту, волі, реальних історичних умов. Людина не народжується суб'єктом, а стає ним, виокремлюючи себе з оточення і протиставляючи себе йому як об'єкту дії, пізнання, споглядання. У процесі діяльності дійсність постає для суб'єкта не тільки як система подразників, з якими він взаємодіє на рівні реакції, а і як об'єкт, а інші люди — також як суб'єкти.

Цілісність суб'єкта є основою системних зв'язків усіх його психічних якостей, часто досить суперечливих, важкопоєднуваних, і означає передусім єдність, інтегральність його діяльності та розвитку.

Принцип суб'єктності передбачає пріоритет внутрішнього над зовнішнім. Відповідно до нього зрозуміти людину означає зрозуміти глибинні сили, які зумовлюють її душевне життя і вчинки.

Умови, в яких живе особистість, на відміну від причин, безпосередньо не скеровують процес розвитку, вони є тлом, що сприяє чи не сприяє розвитку, визначає його специфіку, але не зміст і загальну тенденцію. Спонтанність душевного життя зумовлена не безпосередньо зовнішніми впливами, а внутрішніми причинами. Зовнішні умови лише підтримують чи не підтримують активне начало в особистості, хоч іноді вони визначальні.

Отже, відповідно до принципу суб'єктності глибинні сили особистості є сутнісним чинником її розвитку;

е) принцип системності. У психології принцип системного підходу передбачає розгляд психічних утворень як сукупності елементів, кожен з яких прямо чи опосередковано залежить від інших, впливає на них, породжує разом з ними відносно самостійне утворення вищого порядку. Суть системного підходу полягає в дослідженні розвитку особистості у взаємозв'язку з її структурою, діяльністю і системою соціальних норм. Він дає змогу глибше аналізувати взаємодію структурних елементів особистості, виявити основні закономірності цієї взаємодії, цілісно описати процес розвитку.

Системний підхід передбачає обов'язковий аналіз структури системи (психіки, особистості). Як відомо, людська психіка є складною системою таких взаємопов'язаних елементів, як пам'ять, воля, мислення, уява тощо. Водночас це особлива відкрита система зі зворотними зв'язками. На кожному рівні детермінації вона включена у регуляцію взаємодії суб'єкта з ширшою біологічною системою (на рівні організму), із соціальною системою (на рівні індивіда), зі створюваними культурно-історичними цінностями суспільства і предметного світу (на рівні особистості).

Принцип системності орієнтує на:

— дослідження психічного явища як системи, що має свої закономірності функціонування та розвитку; як частини макроструктури, закономірностям якої вона підпорядковується; як мікросистеми, яка є компонентом системи; як об'єкта зовнішніх впливів і умов;

— врахування багатомірності, багаторівневості, ієрархічності психічних явищ;

— врахування множинності, детермінованості психічних якостей людини;

— розгляд психічних явищ у їх розвитку.

Знання методологічних принципів філософського і загальнопсихологічного рівнів, дотримання їх вимог сприяє уникненню помилок у дослідженні проблем вікової психології, в роботі практичного психолога, підвищенню якості вивчення проблеми. На них вибудовується змістовий аналіз об'єкта і предмета вікової психології. Послуговування методологічними принципами психології забезпечує пояснення психічних явищ у їх причинній зумовленості, як внутрішнього плану організації поведінки та діяльності індивіда, як особливої системи і водночас елемента більш широких природної та суспільної систем.

3. Загальнонаукові методи пізнання психологічної дійсності

Вікова психологія як комплексна дисципліна використовує широкий арсенал різноманітних методів вивчення психічного та особистісного розвитку індивіда, кожен з яких нерозривно пов'язаний з теорією та методологічними принципами психологічної науки. Окремі з них є загальнонауковими, інші — загальнопсихологічними, ще інші — методами власне вікової психології.

Оскільки системні зв'язки в предметі пізнання існують об'єктивно і притаманні всім галузям соціальної дійсності, вікова психологія цілком закономірно вдається до загальнонаукових методів їх вивчення.

Спираючись на дані досліджень конкретної проблеми, вікова психологія з'ясовує глибинні психологічні закономірності явищ і процесів, які не лежать на поверхні, а виявляються як тенденція, сутність. Цієї мети вона досягає, використовуючи такі загальнонаукові методи пізнання психологічної дійсності:

а) теоретичний аналіз і синтез. Використання цих методів дає змогу охопити одночасно велику кількість даних, проникнути в їх суть, здійснити мисленнєву реконструкцію об'єкта дослідження, виокремити в ньому ознаки, властивості, сторони, які становлять пізнавальний інтерес для дослідника. Теоретичний аналіз забезпечує розчленування явища, що вивчається, на елементи, розкриття його структури і специфіки. Наприклад, завдяки психологічному аналізу вдається встановити зв'язки розвитку особистості з його зовнішніми і внутрішніми чинниками. Теоретичний синтез дає змогу відтворити психічне явище в цілісності, в системі найсуттєвіших зв'язків і опосередкувань, обґрунтувати актуальну щодо нього концепцію. У віковій психології синтез забезпечує з'ясування загальних положень, наприклад особливостей психічного розвитку самосвідомості, спонукальної сфери, інтелекту людини;

б) порівняння і класифікація. Аналіз і синтез нерозривно пов'язані з такими теоретичними методами, раціональними діями, як порівняння і класифікація. Порівняння полягає у зіставленні одних понять, явищ, фактів з іншими для встановлення їх подібності чи відмінності. Починаючи вивчення певного психічного явища, багато його аспектів з'ясовують шляхом порівняння з типовими, загальними і специфічними тенденціями. Класифікація дає змогу на основі виокремлених головних і другорядних ознак визначити групи чи класи явищ. З її допомогою, наприклад, встановлюють особливості й тенденції психічного розвитку особистості;

в) систематизація, узагальнення і типологізація. Систематизація передбачає групування, приведення в систему певних особливостей за конкретними (основними, додатковими, другорядними) ознаками. Узагальнення має на меті об'єднання різних фактів, які характеризують психічне явище, що вивчається, виокремлення на цій основі головних із них. Типологізація в науковому пізнанні полягає в розподілі систем об'єктів на групи з допомогою узагальнень, ідеалізованої моделі чи типу, у виявленні подібних і відмінних ознак в об'єктах, що вивчаються, пошуку надійних способів їх ідентифікації. З огляду на процес з'ясування цих ознак, виокремлюють емпіричну (ґрунтується на кількісному опрацюванні й узагальненні даних, фіксуванні стійких ознак) і теоретичну (передбачає побудову ідеальної моделі об'єкта, узагальнення ознак, фіксування принципів опису множини об'єктів) типології;

г) абстрагування і конкретизація. Маючи своє специфічне призначення, абстрагування і конкретизація тісно пов'язані з аналізом і синтезом. Абстрагування полягає в уявному відокремленні певної ознаки, властивості предмета від самого предмета чи інших його ознак, властивостей з метою глибшого вивчення складних психічних явищ; конкретизація — у застосуванні теоретичних знань до конкретної ситуації задля поглибленого її розуміння. Конкретизацією можна вважати використання загальної теорії самосвідомості для аналізу особливостей самооцінки, рівня домагань конкретного підлітка чи використання теоретичних положень про темперамент для з'ясування типу темпераменту конкретної особистості тощо.

Взаємозв'язок абстрагування і конкретизації зумовлений процесом пізнання, який розгортається від чуттєвого сприйняття конкретного до абстрактного мислення. Після вивчення конкретних ознак, сторін предмета настає новий етап у пізнанні (рух від конкретного до абстрактного). Психологічна практика (консультування, психокорекція, психотерапія) здебільшого використовує конкретні результати досліджень;

ґ) моделювання. Суть цього методу полягає у встановленні схожості явищ (аналогії), адекватності одного об'єкта іншому і у створенні на цій основі простого за структурою і змістом об'єкта, що відображає складнішу модель (оригінал). Тобто дослідник отримує змогу перенести за аналогією дані від моделі до оригіналу. Модель є допоміжним засобом, який у процесі пізнання дає нову інформацію про об'єкт вивчення. З'ясувавши характерні властивості, ознаки існуючого психічного явища, дослідник здійснює нове їх компонування, моделює принципово нові їх стани. Так виникають моделі-гіпотези, які мають передбачливий характер і потребують перевірки, а також моделі-концепції, які перетворюються на науково обґрунтовані теорії.

Психологія використовує особливий вид моделювання — розумовий експеримент, суттю якого є встановлення співвідношення між теоретичними і експериментальними даними з моделлю, яка імітує ситуації, що могли б виникнути за реального експериментування. Така ідеальна модель сприяє виявленню найважливіших зв'язків і відношень в об'єкті, що вивчається, поясненню та конкретизації наявних фактів і механізмів.

Моделювання у психології використовують за таких умов:

— неможливість експерименту над об'єктом дослідження у зв'язку з його недоступністю, з моральних чи інших причин;

— невиправдано високі затрати часу і засобів для експерименту над об'єктом;

— намагання у процесі експерименту над моделлю отримати точніші дані про об'єкт дослідження.

Здебільшого у психології (віковій, практичній) застосовують ідеальні моделі. Створюються вони у свідомості дослідника, на цій підставі їх можна вважати формою мислення, з допомогою якого чуттєво-наочні уявлення логічно об'єднуються в цілісний образ.

4. Загальнопсихологічні методи вікової психології

Найчастіше вікова психологія послуговується такими загальнопсихологічними методами:

а) спостереження. Як один з основних емпіричних методів психологічного дослідження воно ґрунтується на тому, що будь-які психічні явища виявляються в зовнішній поведінці: діях, жестах, виразах обличчя, позах, мовленнєвих реакціях людини тощо. Наукове спостереження вимагає не тільки фіксування фактів, а й ретельного їх аналізу та пояснення.

Основними умовами використання методу спостереження є визначення його мети і завдань, вибір об'єкта, предмета і ситуації, а також часу, способів спостереження, фіксування, опрацювання й аналізу результатів;

б) бесіда. Проводять її за заздалегідь підготовленою схемою, попередньо визначивши питання. Залежно від характеру дослідження бесіда може бути більш стандартизована, коли попередньо фіксують питання, що підлягають висвітленню, або менш стандартизована (вільна, пошукова), коли вона є першим етапом дослідження, забезпечує уточнення його плану і технології. Недолік бесіди — необхідність особи, яку досліджують, відповідати на незручні для неї запитання, що іноді змушує її давати неточну, необ'єктивну відповідь;

в) інтерв'ю. Процедура інтерв'ю вибудовується за принципом “запитання—відповідь”; як правило, запитання заздалегідь чітко програмують. Цей метод дає змогу вивчати одночасно велику кількість індивідів, зібрати масив даних, які стосуються найрізноманітніших питань, інтересів і вподобань тощо;

г) анкетування. Цей метод забезпечує значні можливості для отримання широкої інформації за короткий час. Анкета складається з фіксованої кількості відкритих, альтернативних чи закритих запитань. На відкриті запитання дають вільну відповідь, на альтернативні — фіксовану (“так”, “ні”, “знаю”, “не знаю”). Закриті запитання передбачають непряму відповідь, яка потребує додаткової інтерпретації. У процесі анкетування недопустимо змінювати формулювання запитань, оскільки це унеможливлює їх аналіз.

Важливою перевагою анкетування є його анонімність, що забезпечує щирість відповідей, усуває необхідність давати вимушені відповіді;

ґ) психологічне тестування. Суть його полягає у виконанні досліджуваним певного завдання чи їх серій. Тести мають бути добре продуманими, надійними (давати стійкі результати протягом тривалого часу), валідними (виявляти ті якості, для вивчення яких вони призначені), відповідати вимогам стандартної системи оброблення даних, забезпечуватись чіткою інструкцією;

д) аналіз продуктів діяльності. Аналізу можуть підлягати процес, результати діяльності. Найпростішим прикладом використання цього методу є аналіз учнівських письмових робіт, малюнків, виробів, віршів тощо, який дає змогу одержати відомості про рівень розвитку їх інтелекту, мотивації, саморегуляції, виявити прихований потенціал розумової діяльності, особистісні риси, задатки, актуальний емоційний стан, прогнозувати тенденцію розвитку;

е) метод експерименту. Основними ознаками експерименту є створення дослідником умов, у яких виявляються психічні явища, і контролювання його перебігу. Це дає змогу варіювати незалежними змінними, впливаючи на індивіда і тим самим викликаючи певні явища (залежні змінні). Під час експерименту виникають умови для відокремлення явищ, які вивчають, від тих, що їх супроводжують. Завдяки цьому вдається виявити приховані процеси, механізми, явища, властивості, встановити закономірні зв'язки між ними.

Процедура експерименту передбачає:

1) вибір об'єкта і предмета дослідження та чітко фіксованих показників вияву психічного явища;

2) побудову і формулювання гіпотези дослідження;

3) організацію спеціальних умов діяльності, що відповідає гіпотетично окресленій системі складових об'єктивної діяльності;

4) вибір параметрів незалежної (наприклад, особливості організації пізнавальної діяльності) та залежної (наприклад, структура інтелекту) змінних з метою одержання необхідних даних;

5) реєстрацію реакцій досліджуваного на вплив (фіксування параметрів незалежної змінної);

6) вибір системи опрацювання одержаних даних та інтерпретацію результатів.

Здобуті методом експерименту факти дуже цінні. Недоліками його є штучність експериментальної ситуації, невиправдане домінування експериментального чинника у ній, вплив експериментатора на експериментальну діяльність досліджуваного, а також попередньої установки досліджуваного (діяти активно чи пасивно, чесно чи нечесно, упереджено чи неупереджено тощо) на результати експерименту.

За характером здійснення експерименти поділяють на лабораторний (відбувається у спеціально створених лабораторних умовах) і природний (дослідник викликає потрібне явище, але обстановка, в якій перебувають досліджувані, є звичною для них). Природний експеримент особливо поширений у педагогічній, генетичній і віковій психології. Його перевагою є те, що індивіди не усвідомлюють своєї позиції досліджуваних і тому поводяться природно. Однак природний експеримент не дає змоги виокремити явище, що підлягає вивченню, усунути дію випадкових чинників, здійснювати контроль за його умовами.

Відповідно до мети природний експеримент може бути констатуючим (передбачає з'ясування закономірностей існування психічного факту, особливостей психічного процесу, особистісних рис) і формуючим (зорієнтований на формування психічних явищ, властивостей, створення умов для їх прояву і розвитку). Формуючий експеримент може бути навчальним, виховним, розвивальним.

5. Методи власне вікової психології

а) близнюковий метод придатний для порiвняльного вивчення впливу зовнiшнiх умов на розвиток близнюкiв. Однояйцевi близнюки мають однаковий генетичний код, вiдмiннiсть у їхньому розвитку i поведiнцi дає пiдставу для висновкiв про особливостi впливу зовнiшнiх чинникiв, наприклад навчально-виховних умов, на розвиток психiчних функцiй та особистості;

б) лонгiтюдний (продовжений) метод дослiдження. Вивчая одних i тих самих дослiджуваних у рiзнi моменти їхнього життя. Його повторюють через значні промiжки часу i порiвнюють отриманi данi з попереднiми. Предметом дослiдження можуть бути розвиток iнтелекту, мовлення, самосвiдомості, спонукальної сфери та iн.

Складнощi у проведеннi лонгiтюдних дослiджень зумовленi мiграцiєю індивiдiв, їхньою вiдмовою вiд участi в експериментi, звиканням до нього i «продукуванням бажаних для дослiдника даних, якi не вiдповiдають реальностi, значними затратами коштiв, оновлюванiстю теорiй i методик;

в) метод поперечних зрiзiв порiвнює одночасно рiзнi вiковi групи досліджуваних. Перевага: короткотривалість, незначних фiнансових затратах, керованостi. (Вивчення мотивiв саморегулювання поведiнки молодшими школярами, пiдлiтками та старшокласниками.) Метод поперечних зрiзiв вимагає однозначних критерiїв у формуваннi вибiрки дослiджуваних. (Наприклад, формування вибiрки за рiвнем освiти, належнiсті до певної соцiальної групи чи статi)

г) комбiнованi плани. Об’єднання методів лонгiтюдного i поперечного зрiзiв у комбiнованих планах. Наприклад, американська дослiдниця Стела Вiтбурн (нар. 1933) у 1968—1976 роках дослiджувала розвиток Я – образу, соцiальнi вiдносини i життєвi цiнностi студентiв старших курсiв коледжiв. У 1984—1990 роках вона повторила це дослiдження з новими групами старшокурсникiв, а також знову дослiдила тих, хто брав участь у дослiдженнi ранiше. Кожну iз цих 4-х груп вона розглядала як вiкову когорту. Найстарша вiкова когорта до завершення дослiдження о6стежувалася 4 рази. Вiковi змiни в нiй можна було про аналiзувати тим самим способом, що i за лонгiтюдного дослiдження, протягом тривалого часу. Крiм того, цю когорту можна було порiвняти з iншими на кожному вiковому рiвнi.

Термінологічний словник до теми:

«Методологія і методи вікової психології»

Методологія (від метод і грец. — вчення) - сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в якійсь науці; вчення про методи пізнання та перетворення дійсності.

Психіка (грец. psychikos — душевний) — функція мозку, сутність якої полягає в активному відображенні людиною об'єктивної реальності та регулюванні поведінки й діяльності.

Інтеріоризáція (від лат. interior — внутрішній) — психологічне поняття, що означає формування розумових дій і внутрішнього плану свідомості через засвоєння індивідуумом зовнішніх дій з предметами і соціальних форм спілкування.

Самодетермінація — це те утворення, яке зумовлює розвиток особистості зсередини.

Діяльність — це процес взаємодії людини з довкіллям, завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, яка виникла внаслідок появи потреби.

Самосвідомість — образ себе і ставлення до себе.

Абстрагування — загальнонауковий метод дослідження, який полягає в уявному відокремленні певної ознаки, властивості предмета від самого предмета чи інших його ознак, властивостей з метою глибшого вивчення складних психічних явищ.

Конкретизація — загальнонауковий метод дослідження, який полягає у застосуванні теоретичних знань до конкретної ситуації задля поглибленого її розуміння.

Систематизація — загальнонауковий метод дослідження, що передбачає групування, приведення в систему певних особливостей за конкретними (основними, додатковими, другорядними) ознаками.

Типологізація — загальнонауковий метод дослідження, який полягає в розподілі систем об'єктів на групи з допомогою узагальнень, ідеалізованої моделі чи типу, у виявленні подібних і відмінних ознак в об'єктах, що вивчаються, у пошуку надійних способів їх ідентифікації.

Узагальнення — загальнонауковий метод дослідження, що має на меті об'єднання різних фактів, які характеризують психічне явище, що вивчається, виокремлення на цій основі головних із них.

Порівняння — загальнонауковий метод дослідження, що полягає у зіставленні одних понять, явищ, фактів з іншими для встановлення їх подібності чи відмінності.

Класифікація — загальнонауковий метод дослідження, який дає змогу на основі виокремлених головних і другорядних ознак визначити групи чи класи явищ.

Теоретичний аналіз (грец. analysis — розкладання) — загальнонауковий метод дослідження, який забезпечує розчленування явища, що вивчається, на елементи, розкриття його структури і специфіки.

Теоретичний синтез (грец. synthesis — складання) — загальнонауковий метод дослідження, який дає змогу відтворити психічне явище в цілісності, в системі найсуттєвіших зв'язків і опосередкувань, обгрунтувати актуальну щодо нього концепцію.

Моделювання — загальнонауковий метод дослідження, який полягає у встановленні схожості явищ (аналогії), адекватності одного об'єкта іншому і у створенні на цій основі простого за структурою і змістом об'єкта, що відображає складнішу модель (оригінал).

Спостереження — загальнопсихологічний метод дослідження, який грунтується на тому, що будь-які психічні явища виявляються в зовнішній поведінці: діях, жестах, виразах обличчя, позах, мовленнєвих реакціях людини тощо.

Бесіда — це форма спілкування з метою обміну думками, інформацією, почуттями тощо.

Інтерв'ю – це метод отримання первинної соціологічною інформації шляхом безпосередньої цілеспрямованої розмови інтерв'юера і респондента.

Анкетування (від фр. enquete) — процес збору первинних матеріалів у соціологічних, економічних, демографічних, маркетингових та інших дослідженнях.

Психологічне тестування — загальнопсихологічний метод дослідження, який полягає у виконанні досліджуваним певного завдання чи їх серій.

Експериме́нт (англ. experiment) — метод вивчення, який полягає у викликанні визначеного явища (чи його зміну) в штучно створених (лабораторних) умовах з метою дослідження і з'ясування процесу його розвитку.

Близнюковий метод — метод вікової психології, який використовується для порівняльного вивчення впливу зовнішніх умов на розвиток близнюків.

Лонгітюдний(англ. longitude —довгота) метод — метод вікової психології, суть якого полягає у вивченні одних і тих самих осіб чи їх груп у різні моменти їхнього життя.

Метод поперечних зрізів — метод вікової психології, який полягає в одночасному порівнянні різних вікових груп досліджуваних.

Комбіновані плани — метод вікової психології, який полягає в об'єднанні лонгітюдного методу і методу поперечних зрізів.

Лекція 3

Тема: Напрями, концепції, теорії вікової психології

План

1.Біогенетичний та соціогенетичний напрями у психології.

2.Зарубіжні концепції розвитку дитини.

3.Вітчизняні концепції діяльнісного підходу до психічного розвитку дитини.

Література:

Вікова та педагогічна психологія: навчальний посібник/ В.М. Поліщук, - Вид. 3-тє, виправ. – Суми: Університетська книга, 2010. – 352 с. –

Вікова та педагогічна психологія: Навч. посібник./ О.В. Скрипченко, Л.В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. 2-ге видання. К.: Каравела, 2007. -400 с – 340-370 с.

Савчин М.В., Василенко Л.П. Вікова психологія: Навч. посібник. – К.: Академвидав, 2007. – 360 с – 165-182с.

Ключові поняття:

Філогенез, Онтогенез, Розвиток, Психічний розвиток, зона найближчого розвитку.

1. Біогенетичний та соціогенетичний напрями у психології

Бiогенетичний закон у психологiї сформулював нiмецький зоолог Ернст Геккель (1834—1919), доводячи, що онтогенез (iндивiдуальний розниток органiзму) дитини є скороченим повторенням фiлогенезу (еволюцiї органiчного свiту).

Бiогенетичний напрям розвитку основну увагу звертає на його бiологiчні чинники, якi зумовлюють розвиток соцiально-психологiчних властивостей, а сам процес розвитку вони трактують як дозрiвання. На початку ХХ ст. американський психолог Гренвiл-Стенлi Холл (1846—1924) так iлюстрував тезу, за якою онтогенез с повторенням основних стадiй фiлогенезу (закон рекапiтуляцiї): новонароджений відтворює стадiю розвитку тварини; дитинство — мисливство i рибальство первiсної людини; перiод 12—18 рокiв — закiнченню епохи дикостi i початку цивiлiзацiї; юнiсть еквiвалентна епосі романтизму (перiод „бур”, «натиску» внутрiшнiх і зовнішніх конфліктів, які стимулюють формування у людини почуття соціальної відповідальності. Розвиток дитини представники бiогенетичного напряму розглядають вiдiрваним вiд її виховання, яке вони вважають зовнiшнiм фактором, здатним або загальмувати, або прискорити процес виявлення їх природних, спадково зумовлених психiчних якостей. Біогенетизм став психологичним обґрунтуванням педагогiчної теорiї «вiльного виховання», прихильники якої наголошували на особливому значеннi активностi дитини в її саморозвитку.

3. Фройд обґрунтував теорію про стадiї психосексуального розвитку дитини, доводячи, що вони вiдображають зафiксований генетично попереднiй досвiд сексуального розвитку людського роду i не залежать вiд впливу оточения. Все в особистостi вiн виводив iз сексуальності та їх зiткнення iз суспiльними вимогами, заборонами, стверджуючи, що суспiльство для людини є ворожою силою, яка калiчить їх природу. Заборона (табу) на отримання природних задоволень, їх витiснення у сферу пiдсвідомого спричинюють, за 3.Фройдом, розвиток неврозу, а зняття табу iз задоволень — відродження рiзноманiтних форм дитячої сексуальностi. Також можлива сублiмацiя (лат.пiднімаю, підношу) — переключення спрямованої на прагнення до задоволення енергiї на несексуальнi об’єкти, цiлi та види дiяльностi. З допомогою цього механiзму пояснюють, чому в пiдлiтка виникають прагнення до творчостi, інтерес до науки, мистецтва.

Соцiогенетичний напрям. Психологи, які репрезентували цей напрям, заперечували активність особистостi у процесi її розвитку, вважаючи соцiальне оточення вирiшальним чинником, що детермiнує його. На їх погляд, щоб пiзнати людину, досить проаналiзувати особливостi її оточення. Однак, як свiдчать життєвi реалiї, нерiдко за однакових умов виростають рiзнi люди. Тому цей пiдхiд є механiстичним щодо розумiння розвитку особистостi, оскiльки вiн iгнорує самоактивнiсть, дiалектичнi суперечностi й становлення. Із цих причин бiогенетичний i соцiогенетичний напрями психологii уже в 30-тi роки ХХ ст. стали об’єктами критики. Попри те що з наукового погляду вони викликають тепер лише iсторичний iнтерес, нерiдко педагоги-практики вважають, що розвиток школярiв зумовлений насамперед спадковiстю, применшуючи роль навчання i виховання, або недооцiнюють значения спадковостi у становленнi особистостi.