Структура генофонду українців.

На рис. 130, 131 показано генетичну спорідненість українців та мешканців сусідніх з Україною областей за частотами гаплогруп у-хромосоми та мт-ДНК [48]. Території, населення яких генетично близьке до українців, зафарбовані синім кольором. Максимальна генетична відмінність від українців показана коричневим кольором. Червоними точками показані популяції, за якими побудована карта. N – сумарна кількість індивідів, MIN, MAX і MEAN – мінімальне, максимальне і середнє значення відстаней для всієї карти.

За обома показниками – частотами гаплогруп у-хромосоми і частотами гаплогруп мт-ДНК, простежується найтісніша генетична спорідненість українців з мешканцями прилеглих до України областей: білорусами, поляками та південно-західними популяціями росіян. Крім того, існує тісна генетична спорідненість українців з іншими європейськими народами. Спорідненість з південними слов'янами, балтськими і германськими народами проявляється тільки по маркерах мт-ДНК. Склад населення України за гаплогрупами у-ДНК: R1a – 54%, I2a – 18%, E1b1b1 – 4%, J1-J2 – 6%, G2 – 4%, І1 – 2-4%, N1c1 – 6%, R1b і T по 2%. Окрім цього зустрічаються гаплогрупи: С3c, E1, E1b1, E3b2, K2, N1b, N1с, Q, R1. За маркерами у хромосоми українці утворюють єдиний кластер, який, об’єднуючись з кубанськими козаками (та утворюючи компактний кластер), входить до складу більш великого кластеру, який охоплював усіх західних та східних слов’ян (білорусів, південно-західних росіян, поляків та сорбів (лужичан)), за виключенням північних росіян та чехів.

Рис. 130. Генетична спорідненість українців та мешканців сусідніх з Україною областей за частотами гаплогруп Y-хромосоми та частотами гаплогруп[48].

Рис.131. Генетична спорідненість українців та мешканців сусідніх з Україною областей за частотами гаплогруп мт-ДНК та частотами гаплогруп[48].

На карті рис. 131 показано генетичну спорідненість українців та мешканців Європи за частотами гаплогруп мтДНК. Українці найбільш близькі за цим показником з мешканцями прилеглих до України областей, а також білорусами, поляками та з іншими європейцями. Близькість до українців популяцій віддзеркалює синій колір [48].

Жіночі лінії мт-ДНК домінують наступні: Н -40%, T – 11-12 %, J1 – 8 %. Крім цього тут зустрічаються: НV, N1b (трипільська), N9a, pre-HV1, pre-HV2, pre-V1, pre-V2, M10, A, C, D, G, H, I, J1, J2, R, U2e, U3, U4, U5a, U5b, U8a, W, V, X2 [48].

Всі досліджені українські популяції за мт-ДНК близькі з південно-західними росіянами, всі україньскі популяції, крім західних українців – до кубанських козаків, всі, кроме східних – до латишів, західні та дніпровські українці генетично подібні з південними білорусами, західні та подільскі українці генетично близькі до поляків та болгар. Інтервал найменших генетичних відмінностей від українців (на рисунку яскраво-синій тон) охоплює, крім українців, також білорусів, південно-західних росіян, поляків (зокрема східних). Наступний інтервал шкали (світло-синій тон) показує, що до українців також генетично близькі західні та південно-західні росіяни, словаки, словенці, східні (моравські) чехи. Всі ці популяції займають на карті безперервний ареал, який має чіткі «генетичні межі» (сберігаються й при зміні шкали карти). Населення цієї області, таким чином, має загальну генетичну схожість за маркерами NRY. На відміну від східних та західних слов’ян, південні слов’яни не входять до області генетичної схожості с українцями (окрім південно-західних популяцій). На фоні генетично одноманітної за мт-ДНК Європи, українці найбільш схожі с південно-західними росіянами, поляками, угорцями, південно-східними литовцями. Крім того, за мт-ДНК яскраво проявляеться схожість з найширшим колом слов’янських-, балто-, германомовних народів Європи, в меньшій мірі – з фінно- та романомовними народами.

За особливостями розподілу еритроцитарних (ABO, Rh, MN) та сивороткових (Нр, Gc, Gm, Tf) систем крові Є. Данилова виокремила в межах України п’ять геногеографічних областей, чотири з котрих (центральноукраїнська, поліська, деснянська, південно-східна) входять до великої східноєвропейської, а одна (карпатська) – до північнобалкансько-карпатської зон Центральноукраїнська область обіймає майже всю Середню Наддніпрянщину, Поділля й деякі суміжні регіони, людність яких характеризується переважанням гена r(0), тобто першої групи крові (близько 60 %); відносно високою варіабельністю гена р (А) – 22 - 30 %; низькими й помірними відсотками гена q (В) – у середньому близько 15 %. За цими ознаками українці окресленої зони мають аналоги серед росіян центральної смуги європейської частини Російської Федерації, білорусів, окремих груп поляків.

Поліська область охоплює всю Волинську, більшу частину Рівненської, північ Житомирської, північний схід Львівської та північ Тернопільської областей. Корінному населенню цих регіонів властиві низький відсоток гена р (А) – 23,5%, дещо підвищений – гена q (В) – 17,9 % і високий у масштабах Східної Європи відсоток гена r – (0) – 60,3 %. Крім того, спостерігаються дещо підвищена резус-негативність (13,9 %), відносно високий відсоток генів m (60,5 %) та Нр’ (47,4 %) і, навпаки, занижена концентрація антигена Gm (1).

Деснянська область включає Чернігівську і більшу частину Сумської областей. За більшістю гематологічних характеристик вона дуже близька до поліської. Тут лише дещо вищий відсоток гена r(0) – 63,2 % – та антигена Gm (1) і нижчий – гена р (А) – 21,2 %, q (В) – 15,6 %, m – 61,2 %, Нр’ – 44,2 % , а також резус-негативності (12,7 %). Статистичні розрахунки показали, що за комплексом гематологічних маркерів мешканці Правобережного та Лівобережного Полісся близькі до українців суміжних історично-етнографічних регіонів. Разом із тим простежуються давні генетичні зв’язки з росіянами Верхньої Волги та білорусами. Крім того, існують певні аналогії між гематологічними комплексами поліщуків та деяких прибалтійських популяцій.

Карпатська область охоплює Закарпатську, Івано-Франківську, південно-західні райони Львівської та частину Чернівецької областей. Людність окреслених теренів характеризується найсвоєріднішим у Східній Європі поєднанням гематологічних характеристик. Так, їй властиві високі й дуже високі частоти гена р (А) (від 27,5 до 35,6 %, середня – 29,9 %) і, навпаки, низькі й помірні відсотки гена q (В) (від 11 до 16 %, середня 14,2 %). Крім того, у цій зоні спостерігається зниження частоти резус-негативності. За цими ознаками українці Карпат близькі до молдаван і болгар (разом із тими, що мешкають на південному заході Одещини), північно-східних румунів, угорців, словаків, меншою мірою – до сербів, боснійців та інших південних слов’ян. На думку Є. Данилової, генетична своєрідність українців Карпат пояснюється принаймні двома обставинами: територіальною близькістю цього регіону до Балканського півострова і давніми генетичними взаємостосунками з етнічними групами південно-східної Європи (поглинання фракійських народів Балкан) та спільним з Балканами напрямком мутагенних процесів, зумовленим схожістю ландшафту і відносною ізоляцією в минулому окремих невеликих популяцій у гірській місцевості.

Остання область – південно-східна обіймає Причорноморську низовину й Великий Донбас, де спостерігаються тенденція до підвищення відсотка генів р(А) – до 28,1 %, q (В) – до 17,2 %, відносно висока концентрація гена М (аж до 67 % у Харківській області) й невисока – резус-негативності. Таке сполучення ознак свідчить про те, що українці даної області зазнали певного впливу давніх іранського (південноєвропеоїдного) та тюркського (з певною монголоїдною домішкою) компонентів. За гематологічними маркерами вони дуже близькі до населення Ставропольського та Краснодарського країв Російської Федерації, значна частина якого є нащадками запорізьких козаків.

Таким чином, українці є одним цілим, яке є спорідненим з білорусами, поляками, словаками, західними та південо-західними росіянами [48].

Населення України.

Особливості історичного розвитку різних територій України, їхні географічні розходження обумовили виникнення історико-етнографічних районів українців – Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гуцульщина, Донщина, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий клин, Мармарощина, Надбужжя, Середня Наддніпрянщина (Київщина, Полтавщина), Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надросся, Надчорномор'я, Підляшшя, Поділля, Подніпров'я, Покуття, Полісся, Посулля, Правобережна Україна, Приазов'я, Прибужжя, Придністров'я, Придунав'я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Терщина, Холмщина, Червона Русь, Чернігівщина [155].

Українці як правило брахікефальні, в більшості своїй – високорослі, колір волосся – незначна перевага світловолосих, проте світлоокі майже у всіх характерних для українців антропологічних типах (крім динарського) переважають над темноокими.

За рядом ознак (профілювання обличчя, поперечний профіль спинки носа, виступ крил носа, положення ніздрів, розвиток складки верхньої повіки) деякі групи населення України (Середнього Подніпров'я, Лівобережжя), безсумнівно європеоїди, мають незначний відсоток домішки, пов'язаної з асиміляцією степових тюркських груп з певним монголоїдним елементом.

Українці належать до європеоїдної раси, входять до «дунайської» (норікської) групи популяцій, разом з білорусами, поляками, багатьма росіянами (у цих народів переважає валдайський варіант дунайського типу, який характеризується трохи більшою світлопігментованістю), словенцями, деякими популяціями хорватів, а також німців, австрійців і литовців

Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Вони належать переважнодо 6 антропологічних типів:

· альпійського (іноді включають карпатидів та горидів). Карпатський тип охоплює українців карпатської зони, не доходячи дещо до Верхнього Дністра, включає ряд західнобуковинських р-нів та Закарпаття, збігаючись (разом з українцями-динарцями) з ареалом культури підкарпатських курганів (III ст. – початок VI ст. н. е.), носіями якої, за М. Смішком, очевидно, були карпи, котрі пов'язуються з франкійською куштановицькою культурою VI-III ст. до н. е. У окресленому ареалі до основного слов'янського ядра увійшли, за даними гідроніміки, археології, антропології та етнографії, суттєві іллірійські, фракійські, кельтські та індоіранські (останні, зокрема індійські, чіткіше виявляються у Гуцульщині, Буковині) компоненти. Гематологічні риси (особливо за зниженою резус-від'ємністю) характеризуються зв'язками з народами Балканського півострова, Кавказу, Альп, Північної Індії. Українці карпатського типу близькі до більшості хорватів, деяких популяцій сербів переважно з північної Сербії, більшості популяцій Чехії і Словаччини, Південної і Центральної Угорщини;

Центральноукраїнський, або центрально-подніпровський тип (може розглядатися як варіант альпійського типу). Охоплює більшу частину України, приблизно 60 % українців. Розміри голови і обличчя, покажчик голови і лиця – середні. Третинний волосяний покрив, пігментація волосся і очей, висота перенісся і більшість ін. ознак також середні. Зріст високий при типово європеоїдних рисах обличчя. Характерно, що внаслідок пересувань і змішування: антрополог. риси більшості популяцій, навіть дуже віддалених, близькі або подібні. Слов'янська основа типу – дещо модифікований дунайський тип, що включив поліський (палеоєвропейський) компонент, а також більш південний (індоіранський, іллерофракійський і пізніший тюркський) елементи. Останній при порівняльному аналізі виділяється в окремих селах Полтавщини, а також Зах. України з визначеною історичною тюркською домішкою, але виступає нечітко – складка верхньої повіки і сплющення обличчя більші, ніж у центрально-українському типі в цілому. Зіставлення матеріалів по Київщині XVI-XVIII ст. (Лаврська експедиція) свідчить, про його генетичний зв'язок з місцевим староукраїнським населенням як XII - першої пол. XIII ст., так і з сучасними українцями. Це свідчить про аборигенність українського населення Київщини, єдність його генетичних зв'язків, незважаючи на татаро-монгольську навалу.

Норікський, або дунайський (іноді розглядається як варіант динарського типу). Займає рівнинну Галичину з зах. Поділлям без крайніх північ, р-нів Львівщини і Тернопільщини. Переважає і в українців Польщі – в Холмщині, Томашові. У бойків Борині наявний його більш світлопігментований деснянський (або валдайський) варіант, суттєво поширений у поляків та північ, росіян. Він охоплює (разом з деснянським варіантом) більше 10 % українців. Характеризується максимальним виявом комплексу європеоїдних ознак, довгим, відносно вузьким лицем з відносно довгим і вузьким носом. У галичан він чітко виступаючий (взагалі ж прямі спинки носа в українців завжди переважають – "ніс рішуче прямий", як писав Ф. Вовк). Дунайський тип входить як основа до складу інших типів українців, а також білорусів, росіян, поляків (у цих народів переважає його валдайський варінт, що характеризується більш високим процентом світлооких і меншим – чорноволосих), словенців, деяких популяцій хорватів, а також австрійців, німців, литовців. Сучасні носії дунайського (норікського) типу генетично пов'язані з середньовічними варіантами дунайського (або дунайсько-дніпровського) типу, який походить від східного (протослов'янського) масиву ранньобронзових носіїв шнурокерамічних культур Західної України, Поділля і Південної Польщі – ареалу давньої слов'янської, а також іллірійської гідроніміки. Про наявність іллірійського, фракійського, а також кельтського компонентів у складі дунайців свідчать і археологічні дані.

Поліського. Найхарактерніші його риси – дуже низьке і широке обличчя з таким же низьким лицьовим покажчиком (85,5), що не зафіксований, за літературними даними, в жодному ареалі Європи, та максимальний в Україні розвиток надбрів'я, масивної будови чола. Зріст – середній. Пігментація очей дещо темніша, ніж загальноукраїнська, а волосся – світліша. Ряд інших ознак – типово європеоїдні. У пізньому неоліті низькими і широкими обличчями характеризуються носії дніпро-донецької культури, які в останній період свого існування пересунулися в поліську зону, зокрема правобережну. Все свідчить, що до складу українців поліських р-нів Житомирської і Рівненської обл. увійшов древній кроманьйоїдний палео-європейський компонент дніпро-донецької культури гребінчатої кераміки, генетично пов'язаний з більш древніми постсвідерськими пізньомезолітичними культурами. Протофіни-уральці асимілювали більшість палеоєвропейців переважно в IV-III тис. до н. е. Одначе менша південно-західна частина увійшла, за антропологічними даними, до українців зони поліського типу, частково білорусів, схід, латишів тощо. Поліщуки українці характеризуються, за даними С. П. Сегеди, середньоєвропейським одонологічним типом. Аналоги поліському типу зустрічаються лише у естонців-сету, комі-перм'яків та у середньовічної чуді Петербурзької, Псковської губерній. Українці волинського варіанту поліського типу мають масивну будову чола. Ареал волинців – північ, р-ни Львівщини і Тернопільщини, півд. і зах. Волинь, українці Брестщини – разом з поліщуками становлять близько 10 % всіх українців.

· понтійського (включно з власне понтійським, сур-донським та північнопонтійським, або Нижньодніпровсько-прутським). Переважає Нижньодніпровсько-прутський варіант. Високорослий, відносно темнопігментований, зі зниженим покажчиком голови. Складається з двох варіантів – нижньодніпровського (у півд. р-нах Київської Русі) і припрутського – на Хотинщині і в північній Молдові. Суттєва пігментація очей і волосся, значний розвиток волосяного покриву (особливо в с. Кам'яне Лебединського р-ну) свідчать про можливий індоіранський компонент, і навіть древньоіндійський, відомий на Україні також за лінгвістичними, археологічними і орнаметальними матеріалами. Індодніпровський палеоантропологічний тип характеризується довгоголовістю, деяким виступанням нижньої частини обличчя, а також надзвичайно специфічним поєднанням різко профільованого лиця з низьким симотичним покажчиком носа. До нижньодніпровсько-прутського типу морфологічно близько молдовани, північно-східні болгари, адигейці і суттєво менше – росіяни зони "східної великоросії";

· динарського (іноді об’єднують з нориками). Динарський тип займає в цілому схід, частину Українських Карпат, переважаючи у Буковині і частково-Гуцульщині (крім зах. гуцулів, носіїв карпатського типу), а також У схід. Прикарпатті (наприклад, українці і гуцули Кутського р-ну, фіксуючись інколи в центрі, частині Українських Карпат (центральні бойки Славського району, русини-українці, переселенці в Югославську Бачку являють собою суміш цих двох типів). Перший з них охоплює 4-5 % всіх українців, другий 7-8 %, локалізуючись переважно в центр, р-нах Українських Карпат. У динарців-українців приблизно однакова кількість світло- і темнооких, чорноволосих – 70%, світловолосих – лише 2%. А взагалі ці два типи мають ряд взаємних переходів, тому їх не завжди легко розрізнити. Динарський тип чітко характеризує чорногірців, греків Єпіру, боснійців, більшість популяцій сербів, північ. румунів, південно-зах. Словаків;

Верхньодніпровського, як варіанту балтського типу. Зафіксований лише у Рипкінському р-ні Чернігівщини (десь 0,5 % всіх українців). Характеризується дуже світлою пігментацією (60%) очей. Покажчик голови – найнижчий в Україні – 80. Цей тип, що включив давній палеоевропейський (але без помітних кроманьйонських рис), характерний для північних, і північно-східних поляків, північних білорусів, великорусів-новгородців і поморів, "будаків" мордви-єрзі, західних комі, деяких естонських популяцій.

Існують також представники інших антропологічних типів, зокрема нордійського (північ України), фальського, тощо. Проте межі між цими антропологічними типами потрібно вважати умовними. Існує безліч перехідних варіантів, відмінності між якими встановити тяжко. Утворюється своєрідний континум, що свідчить на користь етнічної єдності українського народу[155].

Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов'янському світі. Згідно з останнім переписом (1989 р.) українці в своїй країні становили майже три чверті населення (72,7 %). Тут проживало 84,8 % українців, які жили в тогочасному СРСР – 37,4 млн. В основному українці рівномірно розподілені по всій території держави за винятком Криму і південного сходу. У сільській місцевості вони складають до 90 % населення, в містах – до 70 %.

Український етнос складається з:

· основного етнічного масиву українського народу, який в основному збігається з територією його формування і державними кордонами України;

· етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі – діаспори;