Природа лінгвістичного знака

Частина перша ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ

РОЗДІЛ I

ПРИРОДА ЛІНГВІСТИЧНОГО ЗНАКА

§ 1. Знак, позначене (сигніфікат) i позначенпя (сигніфікант)

Дехто схильний вважати мову по cyтi номенкла-турою, тобто розглядати їїяк перелік слів, кожне з яких відповідає окремiй речі.

Наприклад:

Таке розуміння не захищене від критики з багатьох поглядів. Воно передбачає, що словам передують уже готові поняття (див. с. 142 i далі), воно не говорить нам про те, яку природу має назва — голосову чи психічну, адже слово arbor можна розглядати і в пер-шому, i в другому плат; нарешті, воно дозволяє думати, що зв'язок між назвою i річчю встановлюєть-ся зовсім просто, на-

справді ж це далеко не так. Проте цей спрощений погляд може наблизити нас до істини, адже показує, що мовна одиниця е чимось подвійним, утвореним внаслідок поєднання двох складників.

Розглядаючи мовленнєвий зв'язок (с. 23), ми з'я-сували, що обидві сторони лінгвістичного знака пси-xiчні i з'єднані в нашому мозку асоціативним зв'яз-ком. Ми особливо на цьому наголошуємо.

Лінґвістичний знак поєднує не річ і назву, але по-няття та акустичний образ1 . Цей останній є не ма теріальним звучанням, чисто фізичною річчю, а психічним відбитком цього звучання, уявленням, яке ми отримуємо про нього від наших органів чуттів, акустичний образ має чуттєву природу, і якщо іноді ми називаємо його "матеріальним", то лише з цієї причини і для протиставлення його іншому, взагалі абстрактнішому, члену асоціативної пари — поняттю (концепту).

Психічний характер акустичних образів добре видно при спостереженні за нашою власною мовною діяльністю. Не ворушачи ні губами, ні язиком, ми можемо розмовляти самі з собою або повторювати по-думки якийсь вірш. Саме через те, що слова мови є для нас акустичними образами, не слід говорити, що їх складають "фонеми". Цей термін стосується актуфонації і може відповідати лише усному, вимовленому слову як реалізації внутрішнього образу в мовленні. Ми можемо уникнути цього непорозуміння, говорячи про звуки та складислова, але пам'ятати при цьому, що йдеться про акустичний образ (звука)².

1 Термін "акустичний образ" може видатися занадто вузьким, адже поряд з відтворенням звуків слова є ще і відтворення його артикуляції, м'язовий образ акту фонації. Проте Ф. де Сосюр вбачає у мові передусім скарб, отриманий мовцями ззовні (с. 25). Акустичний образ становить переважно природну репрезентацію слова і виступає як факт віртуальної мови поза всякою реалізацією в мовленні. Таким чином, руховий аспект може лише матися на увазі чи принаймні посідати щодо акустичного образу підпорядко ване місце. — Прим. вид.

У сучасних знакових теоріях "акустичний образ" знакової кон цепції Ф. де Сосюра відповідає термінам "узагальнений акустичний образ", "акустичне поняття": див. К.М. Тищенко. Лінґвістичний знак як єдність знаків мови і мовлення. — Мовознавство. — 1980.— № 1. — С.ЗО—34. — Прим. ред.

2 Подальший розвиток лінгвістичної термінології привів до сучасного розуміння фонеми саме як абстрактного акустичного поняття — типу або класу конкретних психічних образів реальних фізичних звуків мовлення. Звуки мовлення вивчає фонетика, їхні конкретні психічні образи — психофонетика, а фонеми — фоноло гія. — Прим. ред.

Отже, лінгвістичний знак є двосторонньою психіч-ною сутністю, яку можна зобразити схематично в такому вигляді:

Обидва ці елементи гли боко пов'язані між собою і один одного передбачають. Чи шукаємо ми зміст латинського слова аrbor, чи слово, якому в латині відповідає поняття "дерево", ясно, що лише такі освячені мовою зіставлення, як видаються нам відповідними дійсності, а будь-які інші, породжені уявою зіставлення, ми відкидаємо.

Це визначення порушує важливе питання термінології. Ми називаємо знаком поєднання поняття та акустичного образу, але у загальноприйнятому розумінні цей термін звичайно означає лише акустичний образ, наприклад, слово аrbor тощо. Забувають, що коли аrbor і називають знаком, то лише тому, що воно містить у собі поняття "дерево", і, отже, чуттєвачастина знака передбачає знак як ціле³.

Двозначність зникне, коли назвати всі три наявні тут поняття іменами, що передбачають одне одного і водночас взаємно протиставлені. Ми пропонуємо залишити слово знак для назви цілого, а терміни по-

3 Ф. де Сосюр обстоює тут білатеральну (двобічну, менталістичну) концепцію мовного знака, критикуючи унілатеральну (антимента-лістичну) його концепцію, що згодом запанувала серед лінгвістів США. — Прим. ред.

няття та акустичний образ замінити відповідно на позначене (сиґніфікат) і позначення (сиґніфікант); останні два терміни мають ту перевагу, що вказують на протиставлення як між собою, так і щодо цілого, частинами якого вони є. Що стосується слова знак, то ми змушені залишити його без змін, адже не знаємо, чим його замінити, бо повсякденна мова непідказує нічого кращого.

Визначений таким чином лінгвістичний знак має дві першорядні властивості. Вказуючи на них, ми тим самим формулюємо принципи досліджуваної тут галузі знань.

§ 2. Перший принцип: довільність знака

Зв'язок між позначеним і позначенням довільний; оскільки під знаком ми розуміємо ціле, що виникає внаслідок поєднання (асоціації) певного позначення (сиґніфіканта) з певним позначенням (сигніфікатом), можна висловитися простіше: лінґвістичний знак довільний.

Так, наприклад, поняття "сестра" не пов'язане жодним внутрішнім зв'язком з послідовністю звуків s-oe:r, що є її французьким позначенням; воно могло б виражатися і будь-яким іншим сполученням звуків; відмінність між мовами і сам факт існування різних мов може тут правити за доказ: по один бік мовного кордону позначене "бик" виражене через позначення b-oe-f (фр. boeuf), а по інший — через по-значення о-k-s(нім. Осhs).

Принцип довільності знака ніким не заперечується, однак часто легше відкрити істину, аніж визначити їй належне місце. Названий принцип домінує в усій лінгвістиці мови; наслідки з нього незліченні. Щоправда, не всі вони помітні з першого погляду з од-наковою очевидністю; віднайти їх можна лише після багатьох зусиль, — що, власне, й доводить першо-рядну важливість цього принципу.

Зауваження побіжне: коли семіологія сформується як наукова дисципліна, вона має поставити питання, чи належать до її компетенції способи вираження, по будовані на цілковито "природних" знаках, як-от пантоміма. Навіть коли семіологія і визнає їх за свої, все одно головним її предметом залишиться сукупність систем, побудованих на довільності знака. Справді, всякий прийнятий у певному суспільстві спосіб виражен ня в принципі ґрунтується на колективній звичці, або, що те саме, на угоді. Так, знаки ввічливості, часто маючи певну природну виразність (згадаймо про те, що китайці вітали свого імператора, падаючи по дев'ять разів йому в ноги), все-таки фіксуються правилом, і вживати ці знаки нас спонукає саме це правило, а не їхня власна цінність. Отже, можна сказати, що цілком довільні знаки краще від усяких інших реалізують ідеал семіологічного підходу; ось чому мова, найскладніша і найпоширеніша з усіх систем вираження, є разом з тим і найбільш характерною з них; у цьому розумінні лінгвістика може правити за взірець для всієї семіології, хоча мова — це лише одна з семіоло-гічних систем.

Для позначення лінгвістичного знака, або, точніше, того, що ми називаємо позначенням, часом вживають слово символ. Однак це створює певні незручності, саме внаслідок нашого першого принципу. Символу властиво те, що він ніколи не є цілком довільним; він не "порожній", в ньому є залишок природного зв'язку між позначеним і позначенням. Символ правосуддя — терези — не можна замінити абичим, наприклад возом.

Слово довільний також потребує пояснення. Його не слід розуміти так, що позначення можуть вільно вибирати мовці (нижче ми побачимо, що індивід неспроможний будь-що міняти у знаку, визнаному певною мовною громадою); ми тут маємо на увазі, що позначення немотивоване, тобто довільне щодо свого позначеного, з яким у нього немає жодного природного зв'язку в дійсності.

Відзначимо насамкінець два можливі заперечення проти впровадження цього першого принципу.

1. Абидовести, що вибір позначення не завждидовільний, можна послатися на звуконаслідування.Але звуконаслідування ніколи не є органічним складником мовної системи. Кількість їх до того ж наба-гато менша, ніж звичайно вважають. Такі франц.слова, як fouet"хлист" або glas"дзвін", можуть вра-зити вухо виразністю свого звучання, але доситьзвернутися до їх латинських першоформ, аби зро-
зуміти, що первісно вони не мали такого характеру(fouet походить від fagus"бук", glas— від сlassісит"звук труби"). Якість їх теперішнього звучання, —або скоріше те, що їм приписують, — це випадковий
наслідок фонетичного розвитку.

Щодо справжніх звуконаслідувань (типу буль-буль, тік-так), то вони не лише нечисленні, а й якоюсь мірою довільні, адже становлять лише приблизну і вже напівумовну імітацію певних звуків (пор. фр. оиа оиа, але нім. wau wau"гав-гав!"). Крім того, увійшовши до мови, звуконаслідування більшою чи меншою мірою зазнають фонетичної, морфологічної та інших видів еволюції, властивих решті слів (пор. фр. ріgеоп "голуб", утворене від народнолатинського рiріо, яке у свою чергу походить від звуконасліду-вання): це очевидний доказ того, що звуконасліду-вання дещо втратили зі своїх первісних властивостей і набули характеру лінґвістичного знака взагалі, ставши немотивованими.

2. Аналогічний коментар можна дати і щодо близьких до звуконаслідувань вигуків, які не можуть по-хитнути нашої загальної тези про довільність знака.

Про вигук можна говорити те саме, що і про зву-конаслідування. Є спокуса вбачати у вигуках безпо-середнє вираження реальності, продиктоване, так би мовити, самою природою. Однак стосовно більшості з них можна заперечувати наявність необхідного зв'язку між позначеним і позначенням. Досить порівняти дві перші-ліпші мови, аби побачити, наскільки відмінні в них відповідні вирази (напр. фр. аїе! і нім. аи! "ой"!). До того ж відомо, що чимало вигуків були колись повнозначними словами (пор. фр. diable! "чорт забирай!" при diable— "чорт"; mordieu!"чорт забирай!" при mort; — "смерть" і Dieu— "Бог"). Підсумовуючи, слід визнати, що звуконаслідування і вигуки посідають у мові другорядне місце, а їхнє символічне походження з'ясоване не остаточно.