Структура особистості і фактори її розвитку
Психологія як наука
Психологія – це прикладна галузь знань, яка дає відповіді на актуальні щоденні запитання: як і з ким спілкуватись, які якості є у нас і нашого оточення, на кого можна розраховувати у вирішенні конфлікту, які емоції виникають в різних ситуаціях, як опанувати себе в критичних ситуаціях, як керувати трудовим колективом і таке інше. Знання основних психологічних положень допоможуть знайти себе у соціальному світі, шляхи індивідуального розвитку, а також визначити методи вирішення багатьох життєвих проблем .
Поняття психологія має як науковий, так і життєвий зміст.
Кожна людина знайомиться з “психологією” задовго до її систематичного вивчення. Вже в ранньому дитинстві дитина каже “я хочу”, “я думаю”, “я відчуваю”. Ці слова свідчать про те, що маленька людина, не усвідомлюючи, чим вона займається, досліджує свій внутрішній світ. На протязі всього життя кожна людина, свідомо чи несвідомо, вивчає себе і свої можливості. Слід відзначити, що рівень пізнання свого внутрішнього світу багато в чому визначає те, наскільки людина може зрозуміти інших людей, наскільки успішно може побудувати з ними стосунки.
Оскільки людина живе в суспільстві, вона не може обходитись без соціальних контактів з оточуючими, а в практиці живого спілкування осягає психологічні закони. Кожен з дитинства вміє “читати” по зовнішнім проявам (міміка, жести, інтонація, особливості поведінки) емоційний стан іншої людини. Таким чином, кожна людина – свого роду психолог.
Але життєві психологічні знання дуже наближені, розмиті і багато в чому відрізняються від наукових знань. По-перше, життєві психологічні знання конкретні, прив’язані до конкретних ситуацій, людей, задач. Наукова ж психологія прямує до узагальнення, розуміння механізмів використання відповідних понять. По-друге, життєві психологічні знання носять інтуїтивний характер. Це обумовлено способом їх отримання – випадковим досвідом і його суб’єктивним аналізом. На відміну від цього, наукове пізнання засноване на експерименті, а отримані знання достатньо раціональні. По-третє, існують відмінності в способах передачі знань. Як правило, знання життєвої психології передаються з великими зусиллями, а часто ця передача просто неможлива. В той же час в науці знання акумулюються і передаються набагато легше. По-четверте, наукова психологія має в своєму арсеналі великий, різноманітний та інколи унікальний фактичний матеріал, недоступний у всьому обсязі жодному носію життєвої психології.
1.1. Виникнення психології як науки
Слово психологія буквально означає “наука про душу”. В науковому розумінні термін “психологія” з’явився вперше в XVI ст.
В історії психології можна умовно виділити чотири етапи.
I етап – психологія як наука про душу. Таке визначення психології було дано більше двох тисяч років тому, а наявністю душі намагалися пояснити всі незрозумілі явища в житті людини.
Наприклад, Аристотель в трактаті «Про душу» виділив психологію як своєрідну галузь знань і вперше висунув ідею нероздільності душі і живого тіла. Первинна пізнавальна здібність людини – відчуття – описується ним як форма чуттєвого сприймання предметів без їх матерії. Відчуття залишають слід у вигляді уявлень – образів тих предметів, які раніше діяли на органи чуття. Аристотель показав, що ці образи з’єднуються в трьох напрямах: за подібністю, за суміжністю і контрастом, тим самим вказавши основні види зв’язків – асоціації психічних явищ.
У філософських вченнях старовини зачіпалися психологічні аспекти, які розв’язувалися або в плані ідеалізму, або в плані матеріалізму. Так, матеріалістичні філософи Демокрит, Лукрецій, Епікур розуміли душу людини як різновид матерії, як тілесне утворення, що складається з атомів. Ідеаліст Платон розумів душу людини як щось божественне, відмінне від тіла.
II етап – психологія як наука про свідомість. Виникає в XVII столітті у зв’язку з розвитком природничих наук. Здатність людини думати, відчувати і бажати назвали свідомістю. Основним методом вивчення вважалося спостереження людиною за самим собою та опис фактів.
III етап – психологія як наука про поведінку. Виникає в XX столітті: Задача психології – ставити експерименти і спостерігати за тим, що можна безпосередньо побачити, а саме: поведінка, вчинки, реакції людини (мотиви, що викликають вчинки, не враховувалися).
IV етап – психологія як наука, що вивчає об’єктивні закономірності, прояви і механізми психіки як однієї конкретної людини, так і психічні явища, які спостерігаються в групах та колективах.
Історія психології як експериментальної науки починається у 1879 році в першій в світі експериментальній психологічній лабораторії, заснованій нім. психологом Вільгельмом Вундтомв Лейпцігу. Незабаром, у 1885 році Володимир Бехтерев організував подібну лабораторію в Росії при клініці Казанського університету.
1.2. Психіка людини
Сучасна психологія вивчає закономірності, механізми та прояви людської психіки. Психіка людини – це внутрішній світ людини, суб’єктивний образ об’єктивного світу, відображення дійсності в мозку. Специфічні людські якості (свідомість, мова, праця та ін.), людська психіка формуються у людини тільки прижиттєво, в процесі засвоєння ним культури, створеної попередніми поколіннями. Таким чином, психіка людини включає три складових: зовнішній світ (природу, її відображення), повноцінну діяльність мозку(взаємодія з людьми),активну передачу новим поколінням людської культури, людських здібностей.
Важливою, хоча й не єдиною формою відображення дійсності у людини є її свідомість.
Свідомість – це функція головного мозку людини, яка полягає у відображенні об’єктивних властивостей предметів і явищ і процесів навколишнього світу.
Першою характеристикою свідомості є здатність акумулювати знанняпро навколишній світ. Це явище відбувається на основі пізнавальних процесів: відчуття, сприйняття, пам’яті, мислення, уяви.
Друга характеристика свідомості – чітко закріплене в ній розрізнення суб’єкта і об’єкта, тобто розрізнення “Я” і “Не-Я” людини. Людина є єдиною з живих істот, яка здатна здійснювати самопізнання, вивчати і досліджувати саму себе та своє оточення.
Третя характеристика свідомості – забезпечення цілеспрямованої діяльності людини, формування мети діяльності. При цьому зважуються мотиви, приймаються вольові рішення, береться до уваги перебіг подій, вносяться корективи тощо.
Четверта характеристика свідомості –певне ставлення до когось чи чогось.Ставленняпроявляється в почуттях, які можна назвати індикаторами міжособистісних стосунків.
Обов’язковою умовою формування і прояву всіх зазначених вище специфічних якостей свідомості є мова.
1.3. Структура психіки людини
Психіка людини складна і багатоманітна за своїми проявами. Звичайно виділяють три групи психічних явищ, а саме: психічні процеси, психічні стани і психічні властивості особистості.
Психічні процеси – динамічне відображення дійсності в різних формах психічних явищ. Виступають вони в якості первинних регуляторів поведінки людини, оскільки на їх основі формуються певні стани, відбувається формування знань, умінь і навичок. Психічні процеси можуть бути поділені на три групи: пізнавальні, емоційні і вольові.
До пізнавальних психічних процесів відносяться процеси, пов’язані зі сприйняттям та переробкою інформації. До них належать відчуття, сприйняття, пам’ять, уява, мислення, мова та увага. Завдяки даним процесам людина отримує відомості про оточуючий її світ та себе.
Емоційні психічні процеси – це афекти, емоції, почуття, настрої та емоційний стрес.
Для формування поведінки людини важливими є вольові психічні процеси, які найбільш яскраво проявляються в ситуаціях, пов’язаних з прийняттям рішень, подоланням труднощів, керуванням своєю поведінкою та інше.
Психічні процеси тісно пов’язані між собою та виступають в якості первинних факторів формування психічних станів людини.
Під психічним станом слід розуміти відносно стійкий рівень психічної діяльності на даний момент часу, який проявляється в підвищеній або зниженій активності особистості. Допсихічних станів відносять такі явища, як піднесення, пригніченість, страх, бадьорість, смуток, які можуть сприяти діяльності чи гальмувати її.
Під психічними властивостями особистості прийнято розуміти найбільш суттєві характеристики людини, які забезпечують певний кількісний і якісний рівень її діяльності та поведінки. До психічних властивостей відносять спрямованість, темперамент, здібності та характер. Рівень розвитку цих властивостей, а також особливості психічних процесів та переважаючих психічних станів визначають неповторність людини, її індивідуальність.
1.4. Галузі психології
Сучасна психологія є широкою областю знань, що включає ряд окремих дисциплін і наукових напрямів.
- зоопсихологія- вивчає особливості психіки тварин.
- дитяча психологія вивчає розвиток свідомості, психічних процесів, діяльності людини, яка росте.
- Соціальна психологія вивчає соціально-психологічні прояви особистості людини, його взаємостосунки з людьми, з групою, психологічну сумісність людей, соціально-психологічні прояви у великих групах (дія мас-медіа, моди, чуток на різні спільноти).
- Педагогічна психологія вивчає закономірності розвитку особистості в процесі навчання, виховання.
Галузі психології, що вивчають психологічні проблеми конкретних видів людської діяльності:
- психологія праці розглядає психологічні особливості трудової діяльності людини, закономірності розвитку трудових навичок.
- Інженерна психологія вивчає закономірності процесів взаємодії людини і сучасної техніки з метою використання їх в практиці проектування, створення і експлуатації автоматизованих систем управління, нових видів техніки.
- Авіаційна, космічна психологія аналізує психологічні особливості діяльності льотчика, космонавта
- Медична психологія вивчає психологічні особливості діяльності лікаря і поведінки хворого, розробляє психологічні методи лікування і психотерапії.
- Патопсихологія вивчає відхилення в розвитку психіки, розпад психіки при різних формах мозкової патології.
- Юридична психологія вивчає психологічні особливості поведінки учасників кримінального процесу (психологія свідчень свідків, психологічні вимоги до допиту, і т. п.), психологічні проблеми поведінки і формування особистості злочинця.
- Військова психологія вивчає поведінку людини в умовах бойових дій.
Для сучасної психології характерний процес диференціації, що породжує значну розгалуженість на окремі галузі, які нерідко дуже далеко розходяться і істотно відрізняються один від одного, хоча і зберігають загальнийпредмет дослідження–факти, закономірності, механізми психіки.Диференціація психології доповнюється зустрічним процесом інтеграції, в результаті якої відбувається стиковка психології зі всіма науками (через інженерну психологію – з технічними науками, через педагогічну психологію – з педагогікою, через соціальну психологію – з суспільними і соціальними науками і т. д.).
1.5. Задачі і місце психології в системі наук
Задачі психології:
· навчитися розуміти сутність психічних явищ та їх закономірності;
· навчитися управляти ними;
· використовувати одержані знання з метою підвищення ефективності галузей практики,
· бути теоретичною основою практики психологічної служби.
Вивчаючи закономірності психічних явищ, психологи розкривають сутність процесу відображення об’єктивного світу в мозку людини, з’ясовують, як регулюються дії людини, як розвивається психічна діяльність і формуються психічні властивості особистості. Оскільки психіка, свідомість людини є відображенням об’єктивної дійсності, вивчення психологічних закономірностей означає перш за все встановлення залежності психічних явищ від об’єктивних умов життя і діяльності людини. Але оскільки будь-яка діяльність людей завжди закономірно обумовлена не тільки об’єктивними умовами життя і діяльності людини, але іноді і суб’єктивними (відносини, установки людини, її особистий досвід, що виражається в знаннях, навичках і уміннях, необхідних для цієї діяльності), то перед психологією стоїть задача виявлення особливостей здійснення діяльності і її результативності залежно від співвідношення об’єктивних умов і суб’єктивних моментів.
Так, встановлюючи закономірності пізнавальних процесів (відчуття, сприймання, мислення, уява, пам’ять), психологія сприяє науковій побудові процесу навчання, створюючи можливість правильного визначення змісту навчального матеріалу, необхідного для засвоєння тих або інших знань, навичок і умінь. Виявляючи закономірності формування особистості, психологія сприяє педагогіці в правильній побудові виховного процесу.
Широкий спектр задач, вирішенням яких зайняті психологи, обумовлює, з одного боку, необхідність взаємозв’язків психології з іншими науками, що беруть участь в розв’язанні комплексних проблем, а з іншого – виділення усередині самої психологічної науки спеціальних галузей, зайнятих вирішенням психологічних задач в тій або іншій сфері суспільства.
Яке ж місце психології в системі наук?
Сучасна психологія знаходиться у ряді наук, займаючи проміжне положення між філософськими науками, з одного боку, природничими – з іншого, соціальними – з третього. Пояснюється це тим, що в центрі її уваги завжди залишається людина, вивченням якої займаються і названі вище науки, але в інших аспектах. Відомо, що філософія і її складова частина – теорія пізнання (гносеологія) вирішує питання про відношення психіки до навколишнього світу і трактує психіку як відображення світу, підкреслюючи, що матерія первинна, а свідомість вторинна. Психологія ж з’ясовує ту роль, яку грає психіка в діяльності людини і її розвитку.
Згідно класифікації наук академіка А. Кедрова психологія займає центральне місце не тільки як продукт всіх інших наук, але і як можливе джерело пояснення їх формування і розвитку. Психологія інтегрує всі дані цих наук і, в свою чергу, впливає на них, стаючи загальною моделлю людинознання. Психологію слід розглядати як наукове дослідження поведінки і розумової діяльності людини, а також практичне застосування набутих знань.
1.6. Методи психології
Методи психологічної наукиумовно можна розділити на дві групи: загальнонаукові та конкретні методи психологічних досліджень.
Загальнонаукові методи застосовуються майже у всіх науках. До них належать: аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання, системний метод тощо.
Конкретні наукові методи – це методи, що є специфічними для даної науки.
Основними методами отримання фактів в психології є спостереження, бесіда і експеримент. Кожний з цих загальних методів має ряд модифікацій, які уточнюють, але не змінюють їх суті.
Спостереження в психології використовують у різних варіантах.
1.Спостереження може бути зовнішнім (тобто спосіб збору даних про психіку людини шляхом прямого спостереження за нею) та внутрішнім або самоспостереженням (використовується в випадках, коли людина ставить задачу дослідити певне явище в тому вигляді, в якому воно безпосередньо представлене в його свідомості).
2.Виділяють вільне спостереження (не має заздалегідь встановлених меж, програми, процедури його проведення, при цьому можливі зміни предмета чи об’єкта спостереження, його характеру в залежності від тих чи інших чинників) та стандартизоване спостереження (ведеться за певною, заздалегідь складеною програмою, якої жорстко дотримуються незалежно від того, що відбувається в процесі спостереження).
3. Спостереження може бути включене (коли дослідник виступає як безпосередній учасник того процесу, за ходом якого ведеться спостереження; найчастіше використовується в загальній, віковій, педагогічній та соціальній психології) та стороннє (не передбачає особистої участі спостерігача в тому процесі, який він вивчає).
Бесідаяк психологічний метод передбачає пряме або непряме, усне або письмове отримання від досліджуваного відомостей про його діяльність, в яких об'єктивізуються властиві йому психологічні явища. Види бесід: збір анамнезу[1], інтерв'ю, опитувальники і психологічні анкети. Інтерв'ю – вид бесіди, при якій ставиться задача одержати відповіді опитуваного на певні (зазвичай наперед приготовані) питання. У випадку, коли питання і відповіді представляються у письмовій формі, має місце анкетування. Тести – це спеціалізовані методи психодіагностичного дослідження, при застосуванні яких можна отримати точну кількісну або якісну характеристику досліджуваного явища. Тести обов’язково мають певну шкалу значень.
Експеримент в психологічному дослідженні може бути природним, колиорганізується і проводиться в звичайних життєвих умовах, або лабораторним, коли передбачається створення деякої штучної ситуації, яка дає можливість найкраще дослідити те чи інше явище.
Моделювання як метод застосовується в тому випадку, коли дослідження певного явища шляхом спостереження, опитування або експерименту неможливе. Тоді створюють штучну модель того, що необхідно дослідити. В психології звертаються до математичного, технічного, логічного, кібернетичного моделювання.
Питання для самоконтролю
1. Дайте визначення психології як науки.
2. В чому різниця між науковою і життєвою психологією.
3. Опишіть періоди розвитку психології.
4. Що вивчає сучасна психологія?
5. Що таке психіка і чим вона характеризується?
6. Класифікуйте психічні явища.
7. Що таке “свідомість”?
8. Назвіть характеристики свідомості.
9. Класифікуйте методи психології.
Педагогіка як наука
Педагогічний процес є невід‘ємною частиною вирішення соціальних проблем сучасного суспільства. Саме суспільство визначає чому вчити і як вчити молоде покоління. Тому слід знати основні принципи навчання і виховання.
Кожне покоління людей вирішує три найважливіші завдання:
- засвоїти досвід попередніх поколінь;
- збагатити, розвинути і збільшити цей досвід;
- передати його наступному поколінню.
Педагогіка вивчає закономірності передачі старшим поколінням і активного засвоєння молодшими поколіннями соціального досвіду, необхідного для життя і праці.
Базовими категоріями педагогіки є: розвиток, виховання, освіта, навчання.
Розвиток людини – це процес становлення її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, соціальних і природних факторів.
Виховання в широкому значенні - цілеспрямований процес формування інтелекту, фізичних і духовних сил особистості, підготовки її до життя, активної участі у трудовій діяльності; у вузькому значенні – це систематичний і цілеспрямований вплив вихователя на вихованців з метою формування в них бажаного ставлення до людей і явищ навколишнього світу.
Освіта – це процес і результати засвоєння певної системи знань і забезпечення на цій основі відповідного рівня розвитку особистості. Освіту отримують у процесі навчання і виховання в навчальних закладах під керівництвом педагогів. Однак останнім часом зростає роль самоосвіти.
Навчання – це цілеспрямований процес двосторонньої діяльності педагога й учнів із передачі і засвоєння знань, тобто це викладання та учіння в єдності.
Головними проблемами педагогіки є:
- вивчення суті і закономірностей розвитку і формування особистості,
- визначення цілей виховання,
- розробка змісту виховання,
- дослідження методів виховання.
1.1. Галузі педагогіки
Педагогіка має ряд галузей:
· загальна педагогіка;
· педагогіка „середовища” (дошкільна, шкільна, педагогіка середньої фахової освіти, педагогіка вищої школи);
· виробнича (переорієнтація працівників на нові засоби виробництва, підвищення кваліфікації);
· андрогогіка (навчання дорослих);
· військова педагогіка (навчання і виховання військовослужбовців усіх рангів);
· спортивна педагогіка;
· соціальна педагогіка;
· теорія та історія педагогіки;
· етнопедагогіка;
· методи викладання окремих предметів;
· спеціальна педагогіка або дефектологія (сурдопедагогіка – навчання глухих, глухонімих; тифлонавчання слабозрячих, сліпих; олігофрено–педагогіка – навчання розумово–відсталих дітей; логопедія – навчання людей з вадами мовлення);
· порівняльна педагогіка.
1.2. Зв’язок педагогіки з іншими науками
Педагогічна галузь людських знань не розвивається ізольовано від інших наук про людину. Важливу роль у процесі розробки педагогічної теорії виконує філософія. Органічно пов’язана з педагогікою і психологія, оскільки виховання, освіта дітей і дорослих – це цілеспрямована зміна психіки людини. Педагогіка тісно пов’язана з фізіологією (наукою про життєдіяльність організму), соціологією (наукою про суспільство як цілісну систему), а також з багатьма іншими галузями наукового знання, наприклад, анатомією, етнографією, кібернетикою та ін.
1.3. Методи педагогіки
Будь яка наука розвивається динамічно і прогресивно, якщо вона володіє, з одного боку, творчими ідеями, які висувають вчені, а з іншого – об’єктивними, точними і надійними методами, які дозволяють перевіряти ці ідеї. Розглянемо основні методи педагогічних досліджень.
1. Метод спостереження (безпосереднє сприйняття дослідником явищ, процесів).
2. Опитувальні методи (бесіда, анкетування, інтерв’ю).
3. Метод експерименту (перевірка гіпотези). Найбільш поширені два види експерименту: природній і лабораторний.
4. Соціометричні методи: вивчення прихованих міжособистісних відносин у колективі.
5. Метод вивчення продуктів діяльності (трудової, навчальної, ігрової).
1.4. Педагогіка як теорія виховання
Розвиток будь-якої людини відбувається в процесі виховання, коли попереднє покоління передає досвід наступному. Виховання включає в себе всю суму впливів, весь процес формування особистості та підготовки її до активного життя. Виховання є дієвим, якщо воно збуджує власну активність, тобто переходить у самовиховання.
Самовиховання – це діяльність людини з метою удосконалення своїх якостей та подолання недоліків.
Вихователь – особа (організація), яка здійснює виховання, тобто передає досвід поколінь. Прикладом вихователя може бути посадова особа, яка займається виховною роботою в навчальному освітньому закладі.
Методи виховання – це сукупність практичних та розумових дій і прийомів викладача або студента, виконуючи які можна досягнути бажаних результатів. До методів виховання можна віднести:
· методи впливу та переконання (бесіди, лекції, диспути, доповіді, конференції);
· методи організації практичної діяльності (вибір, планування, мотивація, інструктаж, вправи, звітність);
· методи стимулювання (вимога, оцінка, контроль, заохочення, покарання, змагання);
· дослідницькі та діагностичні методи (спостереження, інтерв’ю, тести, анкетування, експертна оцінка, експеримент, аналіз).
Методи виховання мають комплексний характер і застосуються у конкретних навчальних ситуаціях. Форми організації виховання обираються з врахуванням цілей, принципів та змісту освіти (навчальний процес, сімейне виховання, позааудиторна робота).
Процеси навчання та виховання можуть бути повноцінними тільки в тому випадку, якщо є взаємозв’язок між викладачем і студентом, тобто навчається і виховується не тільки студент, але й викладач. Саме тому управління виховним процесом повинно базуватися на співдружності, саморозвитку та співтворчості викладача та студента у спільній продуктивності діяльності.
1.5. Педагогіка як теорія навчання
Галузь наукового знання, яка вивчає та досліджує проблеми освіти та навчання, називають дидактикою. Цей термін вперше застосував нім. педагог В. Ратке в сенсі мистецтво навчання. Задача дидактики полягає в описі та поясненні навчального процесу та умов його реалізації, удосконаленні організації процесу навчання та технології навчання.
Базові поняття дидактики:
· викладання – це діяльність тих, хто навчає;
· навчання – це діяльність тих, кого навчають; процес навчання скерований перш за все на формування знань, умінь, навичок, досвіду творчої діяльності;
· знання – це конкретні взаємопов’язані факти, системи понять, закони, правила, теоретичні узагальнення та базові терміни;
· уміння – це практичні дії, які здійснюються на основі отриманих знань (знання в дії);
· навички – це автоматизовані дії.
В сучасній дидактиці існує система принципів навчання:
· принцип науковості змісту та методів навчального процесу;
· принцип розвиваючого та виховного характеру навчання;
· принцип свідомості та активності у навчанні;
· принцип наочності, єдності конкретного та абстрактного;
· принцип доступності;
· принцип взаємозв’язку навчання з життям.
Актуальною в педагогічній практиці залишається проблема методів навчання ( шляхів та способів просування до істини).
Метод навчання – це упорядкований спосіб діяльності по досягненню навчально-виховних цілей.
Загальні методи навчання:
· методи усного викладання знань (лекція, бесіда, розповідь, пояснення);
· методи ілюстрації (показ в статиці) та демонстрації (показ в динаміці);
· методи роботи з підручником та навчальною літературою;
· лабораторні та практичні роботи;
· метод вправ;
· методи перевірки та оцінювання знань учнів.
Всі методи спрямовані на те, щоб перетворити пасивні знання в активні (сприяти засвоєнню та застосування нових знань на практиці).
Питання для самоперевірки
1. Дайте означення педагогіки як науки.
2. Що є базовими категоріями педагогіки?
3. Дайте означення поняттям “розвиток особистості”, “навчання”, “виховання”, “освіта”.
4. Перерахуйте головні проблеми педагогіки.
5. На які галузі поділяється педагогіка?
6. Опишіть зв‘язок педагогіки з іншими науками.
7. Опишіть основні методи педагогічних досліджень.
8. Що таке виховання та самовиховання?
9. Опишіть методи виховання.
10. Що таке дидактика?
11. Опишіть базові поняття дидактики.
12. Опишіть систему принципів навчання.
13. Опишіть методи навчання.
Структура особистості і фактори її розвитку
З моменту народження дитина потрапляє у сферу дії економічних, морально-політичних та ідеологічних суспільних відносин, які через спілкування і активну діяльність розвивають її соціальні якості і формують її як особистість. Проблема особистості є центральною у психології. Вирішити її намагаються представники різних психологічних напрямів і шкіл. Одні вчені акцентують увагу на ролі біологічного в розвитку особистості, інші – розглядають особистість як продукт суспільно-історичного й онтогенетичного розвитку людини. Проте сформувати загальновизнану теорію особистості ще не змогдли
Загальні положення про особистість
Людина взаємодіє з дійсністю на різних рівнях. Особливості цієї взаємодії зафіксовані в поняттях індивід, особистість, індивідуальність.
Індивід – це людина як представник біологічного роду homo sapiens (лат. – людина розумна). Будь-яка людина є індивідом незалежно від рівня свого фізичного або психічного здоров’я.
Дитина народжується як індивід. В процесі спілкування з дорослими вона поступово засвоює соціальний досвід і включається в систему суспільних відносин, тобто проходить процес соціалізації. Соціалізація – це процес набуття соціальних норм та культурних традицій суспільства шляхом засвоєння норм, ідеалів і цінностей. Процес соціалізації формує потреби, світогляд, переконання людини, тобто розвиває її як особистість.
Рис. 3.1. Гіпотетична крива зміни соціалізації людини
Особистість – це системна соціальна якість, яку набуває індивід у предметній діяльності та спілкуванні, що характеризує рівень і якість вияву в нього суспільних відносин. Це свідомий індивід.
Індивідуальність – неповторне поєднання психологічних особливостей і рис людини, що визначає її своєрідність і несхожість на інших людей. Індивідуальність проявляється у властивостях темпераменту, характеру, в здібностях, особливостях і якостях психічних процесів, у звичках і уподобаннях людини, в емоційно-вольовій сфері, а також в сфері інтелекту.
Чеський психолог Й. Шванцара вважає, що процес і результати розвитку людини визначаються спільною дією трьох основних факторів: спадковості, середовища і виховання .
Спадковість – це відображення природного, біологічного. Носіями спадковості є гени. Людиною успадковуються зовнішні ознаки – особливості статури тіла, колір волосся, очей, шкіри, група крові, а також особливості нервової системи та протікання психічних процесів.
Вплив середовища визначається спілкуванням і взаємодією людини з її оточенням, тобто особливостями процесу соціалізації.
Вплив спадковості та середовища корегується вихованням. Виховання підкоряє розвиток людини певній меті. Ефективність виховання визначається рівнем підготовленості людини до сприйняття виховного впливу.
Вплив спадковості, середовища та виховання на розвиток людини доповнюється діяльністю особистості. Чим більше людина працює в певній галузі, тим вище рівень її розвитку в цій галузі.
Структура особистості за З. Фрейдом
Психодинамічна теорія особистості Зиґмунда Фрейдаавстр. психолога, психіатра і невропатолога, зробила величезний вплив на розвиток психології, і на західну цивілізацію XX століття.
Згідно Фрейду, структура особистості має три складові:
· Воно..(ІД) Це несвідома частина психіки, киплячий котел біологічних вроджених інстинктивних потягів: агресивних і сексуальних. Слідує принципу задоволення.
· Я (Ego). Рівень «Я» – свідомості – формується під впливом суспільства і слідує принципу «реальності», напрацьовуючи ряд механізмів, що дозволяють адаптуватися до середовища. «Я» відповідальне за прийняття рішень, намагається виразити і задовольнити бажання «Воно» у відповідності до обмежень, утворених правилами суспільства, зовнішнім світом.
· Над-Я (Super-Ego) – джерело моральних і релігійних відчуттів, контролюючий і караючий агент, продукт впливу інших людей, морально-етичний цензор. Являє собою "...інтерналізовану версію суспільних норм і стандартів поведінки”. На думку Фрейда, людина не народжується з Над-Я. Скоріше діти знаходять його, завдяки взаємодії з батьками, вчителями і іншими "формуючими" фігурами Над-Я не пускає інстинкти в Я, і тоді енергія цих інстинктів сублімується, трансформується, втілюється в інших формах діяльності, які прийнятні для суспільства і людини (творчість, мистецтво, громадська діяльність, трудова активність, у формах поведінки: снах, описках, обмовках, жартах, вільних асоціаціях, особливостях забування).
Таким чином, основні внутрішні протиріччя особистості відбуваються між Воно і Над–Я, які регулюються і вирішуються Я. Якщо Я не змогло розв’язати ці суперечності, то у людини виникають глибокі переживання, які характеризують внутрішньоособистісний конфлікт.
Фрейд описує, як Я використовує ряд механізмів, щоб управляти конфліктами між Воно, Я і Над-Я, які часто називаються механізмами захисту Я.
Фрейд відзначив, що головна потреба для більшості людей – це зниження напруження, і що головна причина напруження – тривога. Коли виникає тривога, розум відразу відповідає зростанням активності щодо розв’язання цієї проблеми, шукаючи раціональні шляхи виходу з ситуації. Якщо це не приносить результату (як часто і відбувається), може запускатися ряд механізмів захисту. Мовою Фрейда, це – тактика, яку Я використовує, щоб допомогти «примирити» Воно з Над-Я.
Всі механізми захисту мають дві загальні властивості:
· Вони часто з'являються несвідомо.
· Вони прагнуть спотворити, перетворити, або фальсифікувати реальність. Спотворення реальності призводить до змін в сприйнятті, що дозволяє зменшити тривогу, з відповідним зниженням емоційної напруженості.
Механізми захисту за Фрейдом включають:
· Заперечення: ствердження та віра в те, що те, що є істинним, насправді є хибним. Відмова визнати, що подія відбулася.
· Зміщення: перенаправлення дій та/або емоцій із забороненого або недоступного об’єкту на інший, більш доступний об’єкт.
· Інтелектуалізація[2]: звернення до здорового глузду, уникання неприємних емоцій, фіксація уваги на фактах і логіці. Призводить до зростання почуття суб’єктивного контролю над ситуацією.
· Проекція: приписування своїх мотивів або особистісних характеристик іншим людям. Людина витісняє знання про свої власні бажання, переміщаючи їх за межі своєї особистості.
· Раціоналізація: створення хибних але правдоподібних виправдань своєї поведінки, маскуючи її справжні причини і від інших, і від себе.
· Формування реакцій[3]: який-небудь потяг замінюється у свідомості на протилежний, зберігаючи у несвідомому свій початковий характер (несвідома любов проявляється як свідома ненависть, жорсткість - як надмірна доброта тощо);
· Регресія: повернення до більш ранніх стадій свого розвитку.
· Витіснення або репресія: витіснення незручних думок в підсвідомість.
· Сублімація: переорієнтація неправильних бажань в соціально прийнятні дії.
Роблячи існування індивіда більш комфортним за рахунок усунення з його свідомості почуття розчарування, горя, сорому або страху, механізми психологічного захисту разом з тим мають тенденцію набувати невротичної форми і використовуватися в таких ситуаціях, в яких необхідні активні дії по реальній зміні ситуації, що провокує стрес.
При застосуванні ж механізмів психологічного захисту проблема не розв'язується, а визнається незначущою, не сприймається або забувається (заперечення, витіснення), сприймається, але інтерпретується неправильно (раціоналізація, зміщення), викликає неадекватні у відповідь заходи. Прийнято вважати, що для тих або інших психічних захворювань характерне переважання цілком певних механізмів психологічного захисту, а саме для істерії – переважання механізму витіснення, для неврозу нав’язливості – механізмів формування реакцій, емоційної ізоляції і заперечення, для параної – механізму проекції.
Структура особистості за Е. Берном
У 60 рр. ХХ ст. Ам. психологом Еріком Бернебуло розроблено теорію трансактного[4] аналізу (ТА) – психотерапевтичну методику групового та особистісного росту.
Трансактний аналіз ґрунтується на ідеї про різні стани Я або его-стани, які можна спостерігати в поведінці кожної людини.
Термін его-стан - різні стани свідомості і зразки поведінки, які цьому стану відповідають, як вони виглядають у безпосередньому спостереженні. „...на підставі зібраного клінічного матеріалу можна сформулювати наступну гіпотезу: в особистості дорослої людини зберігаються залишки, сліди Я дитини, які за деяких обставин оживають. ... це явище спостерігалося неодноразово у зв'язку з гіпнозом, психозом, медикаментозною або прямою електричною стимуляцією кори головного мозку. Тривалі спостереження дозволили просунути гіпотезу далі і припустити, що ці сліди можуть спонтанно виявлятися і у людини в цілком нормальному стані”.
Решта его‑станів було також одержано Берном на підставі емпіричного спостереження, внаслідок чого було сформульовано
трансактну теорію: згідно якої „... структура особистості включає три органи: екстеропсихіку, неопсихіку і археопсихіку. Феноменологічно і операційно вони виявляються у вигляді трьох типів его-стану, якими є Батько, Дорослий і Дитина”.
Стан Я Батька містить установки і поведінку, перейняту ззовні, в першу чергу, від батьків. Зовні вони часто виражаються в упередженнях, критичній і дбайливій поведінці по відношенню до інших. Внутрішньо вони переживаються як старі батьківські повчання, які продовжують впливати на нашу внутрішню Дитину.
Стан Я Дорослого не залежить від віку особистості. Він орієнтований на сприйняття реальності і на отримання об'єктивної інформації. Він є організованим, добре пристосованим, слушним і діє, спираючись на реальність, оцінку своїх можливостей і холодний розрахунок.
Стан Я Дитини містить всі спонуки, які виникають у дитини природним чином. Він також містить запис ранніх дитячих переживань, реакцій і позицій відносно себе і інших. Він виражається як "стара" (архаїчна) поведінка дитинства. Цей стан містить риси, властиві дитині: імпульсивність, чарівність, довірливість, егоїзм, агресивність, боязливість, підлість, віру в магія, упертість, безконтрольність, поблажливість до себе, відсутність внутрішнього цензора, пристрасть до задоволення, нездатність приймати відповідальність за своє життя і т.д.
Стан Я Дитини з'являється майже відразу після народження, потім – Я Батька, коли дитина, граючи, наслідує дорослим. Останнім формується Я Дорослого "... у міру того, як дитина прагне осмислити оточуючий світ"
Ключовими поняттями методології трансактного аналізу є трансакціятапрогладжування.
Погладжування – це будь-який акт, що допускає визнання присутності іншої людини. "погладжування" – вид соціальної дії. Обмін "погладжуваннями" складає трансакцію, яку у свою чергу Берн визначає як одиницю спілкування. Люди, перебуваючи разом в одній групі, неминуче заговорять один з одним або іншим шляхом покажуть свою обізнаність про присутність один одного. Це називається трансакційним стимулом. Людина, до якої звернений трансакційний стимул, у відповідь що-небудь скаже або зробить. Ця відповідь називається трансакційною реакцією. Мета простого трансактного аналізу – з’ясувати, який саме его-стан відповідав за трансактний стимул, і який стан здійснив трансактну реакцію.
В діалозі, одна людина (комунікатор) звертається з певного власного его-стану до певного его‑стану іншої людини (респондента). Якщо реакція другої люди буде йти саме від того его‑стану, до якого звертались, то процес комунікації відбувається нормально. Такі трансакції Берн називає комплементарними або доповнюючими. Тобто, при нормальних людських стосунках стимул тягне за собою доречну, очікувану та природну реакцію.
На думку Берна є абсолютно очевидним, що трансакція – це ланки одного ланцюга: кожна реакція (Рк) в свою чергу стає стимулом (Ст).
| На підставі цього Берн виводить перше правило комунікації: поки трансакції будуть комплементарними, процес трансакції буде відбуватися гладко. І може відбуватися невизначено довго. Зворотне правило полягає в тому, що процес комунікації переривається, якщо відбувається те, що Берн називає перехресною трансакцією. |
Наприклад, стимул розрахований на взаємостосунки Дорослий – Дорослий: “Ти не знаєш, де мої записи?”. Реакція, яка відповідала би трансакції Дорослий – Дорослий “Записи лежать на столі”. Однак, співрозмовник може роздратуватися і тоді відповіді будуть іншими. Наприклад, у першому випадку: “Вічно я в тебе у всьому винна!”, реакція відповідає схемі Дитина – Батько, і, як видно з рис. 3а, вектори трансакцій перетинаються.
Діаграма взаємостосунків (рис. 3.5), на якій зображено дев’ять можливих векторів спілкування між агентом і респондентом, має деякі цікаві властивості.
Комплементарні трансакції між “рівними психологічними станами” представлені векторами (1‑1)«(1‑1), (5‑5)«(5‑5), (9‑9)«(9‑9). Трансакції (2‑4)«(4‑2), (3‑7)«(7‑3), (6‑8)«(8‑6) є також комплементарними. Всі решта комбінації утворюють перехресні трансакції, які на діаграмі, однак, перетинаються не завжди.
Приклад: Трансакція (3‑7)«(3‑7) – двоє людей, втративши дар мови, суворо дивляться один на одного. Якщо хтось поступиться і відступить на (7‑3), то комунікація припиниться і вони розійдуться в різні боки. Звичайно, що найкращим рішенням було би (5‑5), при якому обидва розсміються або обміняються рукостисканням.
| |||
| Агент | Респондент | ||
| Рис. 3.5. Діаграма взаємостосунків. |
Всі три аспекти особистості – Батько, Дорослий, Дитина є надзвичайно важливими для функціонування і виживання, вони заслуговують однакової поваги, оскільки кожний стан по-своєму робить життя людини повноцінним та плідним. А їх зміна необхідна тільки в тих випадках, коли один з цих аспектів порушує психологічну рівновагу людини.
Структура особистості за К.К. Платоновим
К.К. Платонов розглядає особистість як динамічно-функціональну структуру, яка включає в себе чотири ієрархічних підструктури.
Ієрархічна структура особистості (за К.К. Платоновим)
| До даної підструктури відносяться | Співвідношення біологічного і соціального | |
| Підструктура спрямованості | Переконання, світогляд, особові значення; інтереси | Соціальний рівень (біологічного майже немає) |
| Підструктура досвіду | Уміння, знання, навички, звички | Соціально-біологічний рівень (соціального більше, ніж біологічного) |
| Підструктура форм відображення | Особливості пізнавальних процесів (мислення, пам’яті, сприйняття, відчуття, уваги); особливості емоційних процесів (емоції, відчуття) | Біосоціальний рівень (біологічного більше, ніж соціального) |
| Підструктура біологічних, конституціональних властивостей | Швидкість протікання нервових процесів, баланс процесів збудження і гальмування і т.п.; статеві, вікові властивості | Біологічний рівень (соціальне практично відсутнє) |
Структура особистості за Р.С. Нємовим
Російський психолог Роберт Нємов характеризує особистість як сукупність її темпераменту, характеру, емоційно-вольової сфери, здібностей, спрямованості та мотивації.
· Темперамент – індивідуально-своєрідні властивості психіки, що визначають динаміку психічної активності людини, однаково проявляються у будь-якій діяльності, залишаються незмінними у зрілому віці, і у своєму взаємозв’язку характеризують певний тип.
· Характер – сукупність стійких властивостей людини, які визначають її поведінку та відношення до себе, до інших, до дорученої справи.
· Здібності – індивідуально-психологічні особливості людини, що обумовлюють її успіхи в різних видах діяльності. Розрізняють такі види здібностей:
o природні (формуються на основі вроджених задатків) та специфічні (формуються і розвиваються в соціальному середовищі). Останні поділяються на загальні (визначають успіхи людини в різних видах діяльності, пов’язані з розвитком розумових якостей – гнучкості, критичності, самостійності, широти мислення тощо) та спеціальні (допомагають досягти високих результатів в певній сфері діяльності: математичній, технічній, художній, спортивній і т.п.);
o теоретичні (схильність до абстрактного мислення) та практичні (обумовлюють успіх в практичних діях);
o творчі (генерування ідей, створення нових предметів матеріальної і духовної культури)та репродуктивні (забезпечують успішне засвоєння знань, вмінь, навичок);
o здібності до спілкування (здатність викликати прихильність, симпатію інших людей до себе) та предметно-діяльнісні (пов’язані із взаємодією людини з технікою, природою, знаковою інформацією тощо).
· Мотивація – процес утворення, формування мотивів, який стимулює і підтримує поведінкову активність людини. Будь-яка свідома дія людини виходить з мотиву, зі спонукального переживання чогось значущого, що розкриває сенс даної дії для індивіда, її внутрішній психологічний зміст.
· Спрямованість –це вибіркове ставлення людини до дійсності, визначається сукупністю стійких мотивів, які організовують діяльність людини. Спрямованість характеризується еталонами і моральними якостями особистості, включає інтереси, ідеали і переконання, в яких виражається світогляд людини.
· Вольові якості – це такі якості людини, що вливають на її прагнення досягати поставленої мети. Воля – це свідома саморегуляція людиною своєї поведінки і діяльності, регулююча функція мозку, що полягає у здатності активно домагатись свідомо поставленої мети, переборюючи зовнішні і внутрішні перешкоди. Воля виявляється у формі організованій дій, вчинків і поведінки. Вольова дія починається з усвідомлення мети і прагнення до неї, яке стає дійовим, перетворюючись на бажання , намір.
· Емоції – це такі психічні стани та процеси людини, в яких реалізуються її ситуативні переживання. Емоції поділяють на позитивні та негативні, стенічні (підвищують активність людини, сприяють діяльності) та астенічні (знижують активність, перешкоджають діяльності). Прийнято виділяти дев’ять фундаментальних емоцій (К. Ізард): цікавість, радість, здивування, страждання, гнів, відраза, презирство, страх, сором. Емоції та почуття формують емоційну сферу людини. Розрізняють такі види почуттів: моральні (переживання людиною її відношення до інших людей та до суспільства в цілому), інтелектуальні (виражають відношення особистості до процесу пізнання), естетичні (почуття краси, що проявляються при сприйнятті творів мистецтва, явищ дійсності), практичні (переживання людиною її відношення до трудової, навчальної та інших видів діяльності).
Усі компоненти самосвідомості особистості, про які йшлося вище, не є вродженими. Їх формування і розвиток залежить від умов життя людини та виховання. Отже, процес розвитку особистості і вдосконалення її якостей відбувається через ускладнення форм її психічної діяльності внаслідок невпинної активної взаємодії з навколишнім світом.
Питання для самоконтролю
1. Дайте означення поняттям „індивід”, „особистість”, „індивідуальність”.
2. Що таке соціалізація?
3. Що впливає на процес і результати розвитку людини?
4. З яких інстанцій складається внутрішній світ людини за З. Фрейдом?
5. З яких позицій описував особистість Е. Берн?
6. Що таке трансакція?
7. Опишіть динамічно-функціональну структуру особистості за К.К.Платоновим.
8. Опишіть структуру особистості за Р. Нємовим.
9. Що таке темперамент і характер особистості і чим вони відрізняються один від одного?
10. Опишіть види здібностей людини.
11. Чим характеризується спрямованість особистості?
12. Що таке воля і вольові якості людини?
13. Опишіть види емоцій.