Поняття про ораторську (риторичну) компетенцію

Риторика пов’язана передусім із усним мовленням. Риторика (з гр. “ораторське мистецтво”) – теорія ораторського мистецтва; наука красномовства, у якій розкриваються закони управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю. Вона розвиває в людині такі особистісні якості, як культура мислення (самостійність, самокритичність, глибину, гнучкість, оперативність, відкритість мислення, ерудицію), мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, стислість, доцільність), поведінки (ввічливість, тактовність, коректність, розкутість), спілкування (повага до співрозмовника через вивчення його інтересів, управління поведінкою аудиторії, залучення однодумців, відповідальність за своє слово), майстерності виконання (виразність та доцільність жестів, міміки, правильність дикції та інтонації) тощо.

Риторика – наука комплексна (вона інтегрує в собі знання з таких дисциплін, як філософія, логіка, психологія, лінгвістика, етика, сценічна майстерність, літературознавство).

Батьківщиною красномовства вважають Античну Грецію. Батьком риторики називають Цицерона. Мистецтво живого слова було відомим уже в Стародавньому Єгипті, Вавилоні. Особливого розквіту воно досягло у Стародавній Греції і в Республіканському Римі. На українських землях про теорію красномовства відомо щонайменше дев’ять століть. Найдавнішу пам’ятку, що містить уривок риторичної праці, знаходимо серед найстаріших, збережених письмових пам’яток Київської Русі – в “Ізборнику” Святослава 1073 р. З періоду Київської Русі збереглося чимало оригінальних пам’яток ораторського мистецтва. Видатні оратори Київської Русі – це Іларіон та Кирило Туровський.

Близькими до риторики є поетика та стилістика. Поетика – це: 1) наука про художню літературу; теорія літератури; 2) теорія поезії (композиція, образність мови, ритміка, римування тощо); 3) система художніх принципів того чи іншого літературного напряму або окремого поета.

Стилістика – це: 1) розділ мовознавства, що вивчає суть і специфіку стилів мови; 2) розділ теорії літератури, що вивчає стилі літературно-художніх творів; 3) сукупність виражальних засобів мови якого-небудь художнього твору, письменника, літературної школи тощо.

Існує також поняття “неориторика” (термін уведений професором Брюссельського університету Х. Перельманом у 1958 р.). Неориторика займається пошуком шляхів практичного застосування цих дисциплін, розробляється на стику мовознавства, теорії літератури, логіки, філософії, етики, естетики, психології. У теорії сучасного красномовства відроджується давнє первісне ядро – концепт переконання, розглядаються форми і методи впливу засобами усного і письмового мовлення. Мета оновленої риторики – визначення найкращих варіантів (оптимальних алгоритмів) спілкування. Наприклад, досліджуються ролі учасників діалогу, механізми породження мовлення, мовні переваги тих, що говорять тощо. Отже, неориторика – це наука про переконливу комунікацію.

Риторика навчає, як здійснювати спілкування, логічно й виразно викладати й розвивати думки, уживати слова, як користуватися мовною активністю в особистому житті й суспільній діяльності, як виступати перед аудиторією. Першочергову увагу теорія красномовства завжди надавала усному, “живому” контакту.

Традиційно риторику вважали також мистецтвом, порівнювали з поезією, акторською грою на основі важливості творчості, імпровізації в мовленні, естетичної насолоди, що отримують від публічного “роздуму вголос”. Такі погляди характерні, наприклад, для Аристотеля, Цицерона, А.Ф. Коні. За твердженням дослідників Е.А. Ножина, Н.Н. Кохтева, Ю.В. Рождественського й інших, у кожній людині закладений “ген” риторичних здібностей, що можна і потрібно розвивати.

Риторична компетенція складається із сукупності вмінь спілкуватися і впливати на співрозмовника. Кожне вміння може розглядатися як сукупність інтелектуальних і практичних дій, цілеспрямованих і взаємозалежних, виконуваних у певній послідовності.

Аргументація в широкому розумінні означає майстерний добір переконливих доказів і як результат – мистецтво дискусії. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є ланцюжком або комбінацією суджень як елементів доказу: теза, аргумент, демонстрація.

Обґрунтування може здійснюватися різними способами:

- шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо); цей спосіб використовується в природничих науках;

- за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних переконань (доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано; цей спосіб використовується в гуманітарних науках.

Структура аргументації така: теза, аргументи, форма (схема).

Теза потребує доказу, а часто й додаткового розгортання. Теоретично кожна теза має право на докази її істинності чи неістинності. Проте практично більшість тез приймаються без доказів як очевидно істинні для оперативної пам’яті. Спільні фонові знання формують “енциклопедичне середовище” (Є. Клюєв), з якого кожний учасник мовного спілкування в разі потреби шукає і добирає потрібні аргументи.

Аргумент – це таке положення (мовні висловлювання чи текст), що стосується тези й обґрунтовує її чи переконливо доводить істинність тези. Аргументи бувають прямі (безпосередні) і непрямі (опосередковані), у ролі яких можуть виступати аксіоми, погляди та думки авторитетних людей.

Форма (схема) – це спосіб, що використовується для обґрунтування тези.

У практиці ділового спілкування існує два основні способи досягти того, щоб адресат діяв так, як того хоче адресант:

1) переконання і зацікавлення, що вимагає аргументації, доказів і певного терпіння;

2) примус, що спирається на силу, тиск, владу наказу.