Дорога Льолю, дорогий Іване!
Дякую – за листа.
Термін мого заслання закінчується 11 серпня. Вже маю квиток – на 12.08 – так, аби вже 13.08 бути в Києві.
Квиток мені організували, хоч і за мої гроші. У Москві буду 3 години (чи встигну переїхати з Домодєдова до Внукова за цей час?). Одне слово – самі галопи.
Але – чи оминуть мене провокації на ці найближчі дні? Не знаю.
Напишу вже з Києва, коли там буду. Од Зиновія [Антонюка] мав два листи. Він знову в тубсанаторії. Листи – вкрай сумні. Опечалений його здоров’ям, як і Твоїм, Іваночку.
Чи ми ще зійдемося знову?
Обіймаю любі мої
Ваш Василь
Вперше опубліковано: Кур’єр Кривбасу, № 2, 2000
140. ДО ВАСИЛЯ ОВСІЄНКА
10.08.1979
Дорогий Василю,
дуже радий, що Ти дістав мого листа. Мав двійко листів од Миколи1 — з Вугледару — дякую. Відписав йому. Небавом напишу до Фросини Федорівни2.
Вчора відробив останню зміну. Два дні згаю на розрахунок — і моя трудова угода викінчується3. Дуже шкода, звичайно, покидати цю мальовничу місцинку, але — що вдієш? Не хочеш — мусиш. Збираюся до Києва, але припускаю, що маршрути можуть і змінитися, скорегуватися умовами4. Лист із Вугледару мені геть сподобався.
Сподіваюся, що Ти не станеш алкоголіком — і то мене втішає. Певен, що Ти старанно працюєш і ретельно виконуєш всі виховавчі приписи. Тому й спокійний за Тебе. Навіть — пишаюся.
Шкода, що Тобі не можна післати книжок. Але гадаю, що Ти замовляєш їх — через “Книгу — поштою“.
Зичу Тобі здоров’я. Бережи свою ясну голову. Мав листа од Василя Семеновича з Бурятії — він вчиться бути гарним (добрим!) токарем. Євгена5 поки не чути — чи не заступить мого теплого місця?
На все добре, друже. Додаю три стереовідкритки.
Обіймаю, вітаючи —
Василь
Публікується вперше за автографом з особистого архіву В.Овсієнка.
1 Брат В.Овсієнка Микола.
2 Мати В.Овсієнка. Мешкає в с.Леніному (Ставках) Радомишльського р-ну Житомирської обл.
3 9 серпня 1979 р. закінчився термін заслання В.С.
4 В.С. припускав, що його можуть заарештувати й судити за будь-яким звинуваченням.
5 Йдеться про Є.Пронюка. Термін його ув’язнення закінчився, і В.С. припускав, що йому можуть дати призначення в с.Матросова. Таке практикувалося: прислати нового засланця на місце вибулого.
140-А. ДО ОЛЕСЯ СЕРГІЄНКА
10.08.1979
Дорогий Олесю,
дорога Оксано Яківно,
дорога сестро, Олесева дружино (Дзвінко?),
дістав листа – дякую.
Листування з Вами – справді тяжке. До всього – Ви плутаєте навіть адресу (вул. Лермонтовська), а ще плутає телеграф – отож, велика плутанина.
Олесю, не раз, не два я чув за Тебе – від Миколи Будулака, скажімо. І од нього знав, що Ти певний час був із Макаренком – чоловіком, що пише мені (раніше – з Луги, тепер – з ФРН). Щоправда, листи його дещо оригінальні, а тому відповідати йому – не легко.
Сподіваюся, що Ти очуняв трохи од іспиту. Радів би звістці, що Ти не надто заходиш із місцевими єфрейторами (чи варто? навіть коли вони найбільше доправляють т.зв. виховання).
Дорога Оксано Яківно, Ви мною не клопочіться. Чимало людей перебувають у незрівнянно гірших умовах. А в мене є бодай змога – чимось допомогти братам і сестрам, що зазнають скрути.
Написав двічі до Василя Овсієнка. Маю листа од Василя Лісового, думаю, де це Євген Пронюк (чи не на лікарні де). Чи, може, чекає, коли с. Матросова звільниться од мене (раніше на своє місце чекав Валентина Мороза).
Звичайно, прикордонна смуга (в мене – так само) додає до режиму заслання чимало обтяжливих специфік. Але – всі ми навчилися переносити і не таке.
Поспішаю, бо за два дні маю їхати до Києва. Поспіхом їхати, майже без зупинок. Але пашпорта дадуть лише завтра, тобто, в останній день.
Погода стояла добра – тижнів зо два. Тепер – задощило.
Чи знаєте Ви, що моя Валя переселилася? Адреса: Київ-179, вул. Чорнобильська, 13а, кв. 94. Це Святошин, п'ята просіка, десь над озером, що праворуч од Житомирського тракту – до Ново-Білич близько.
Отам і сподійтеся мене шукати. Але я не дуже певен, що там буду.
Втім, я вже знаю: жити можна всюди. Навіть – на тому світі. Це – прекрасне знання, здобуте за останнє десятиліття.
Зичу Вам найкращого.
Обіймаю.
Ваш
Василь.
Олесю, на Бога: живи самотою і не шукай “друзів”. Краще будь у тілі ”проскрибованого”, лякаючи всю людність своєю самотою. Матимеш значно менше клопоту. Бо я трохи ошукався на своїй довірі до людської порядності.
Ще раз –
будьмо!
Подається за ксерокопією автографа.
141. ДО ЯРОСЛАВА ЛЕСІВА
11.08.1979
Шановний пане Ярославе,
був дістав дві Ваші книжкові бандеролі. Дуже дякую! Перечитавши, дещо відіслав друзям.
Що не відповідав — перепрошую: мав трохи клопоту з евакуацією з Колими (книжок виявилося чимало — і довелося стати шевчиком, спроваджуючи пакунки).
Отож, завтра, 12.8., я вилітаю до Москви, а потому — на Київ.
На жаль, до друзів заїхати не зможу, бо мені “організували“ квиток, хоч і за мої гроші. Поспіхом-поспіхом.
Про те, що мій термін викінчується не 4.10., як я підрахував сам, а 11.8, мене було повідомлено якраз за місяць.
Але це не дає радості — ні прикорочення терміну, ні повернення. “Душа перегоріла“ — писалося в якомусь вірші. Але — чи тільки це?
Попереду — добра невідь. Докучна невідь. Приємна — невідь.
До Вашого сусіда не пишу, бо щось він заганяється із соснівськими клопотами по спогадуванні, хоч як і шкода те знати.
Сушуся здоров’ям Зиновія Антонюка, якого в Бодайбо геть доїдають сухоти, що пішли по всьому тілі; Ївана Світличного, недугого в Усть-Кані, інших друзів.
Геть не знаю, де Євген Пронюк. Чомусь гадаю, що він у КПЗ в Усть-Омчузі — чекає, коли то вже я виберуся, аби міг посісти моє місце засланця. А в нього теж сухоти.
Дякую Вам, дорогий Ярославе Михайловичу.
Добре знати бодай, що є по багатьох усюдах і закутках люди, про яких так добре згадували мені мордовські козаки.
Кажуть, геть зле із Юрком Шухевичем — ніби спаралізований.
Отакі все новини.
Проте — гадаю, що попускати голови на в’язах — не слід, га?
Зичу Вам найкращого.
Доб’юся до нового місця — обізвусь.
Про всяк випадок: моя дружина, куди я збираюся насамперед, — Попелюх Валентина Василівна. Мешкає: 252179 Київ-179, вул.Чорнобильська, буд.13а, пом.94.
Сердечне вітаючи —
Василь СТУС
Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2197.
142. ДО ОЛЕНИ АНТОНІВ ТА ЗЕНОНА КРАСІВСЬКОГО
18.09.1979
Дорогі Олено, Зиновію,
дякую — за листа і карточки, що були в іншому конверті-листі. За поздоровлення — так само.
Прибув 13.8. На жаль, не зміг заїхати до друзів засланців.
До 30.8. прописувався.
Із 1 по 11.9. був на гостині в мами, в Донецьку.
В Києві мало кого бачив (багатьох — ще ні), але настрій од Києва не надто веселий.
Можливо, захочуть дати нагляд, як нахвалялися — усно.
Скрушно мені вже — по перших радощах. Яма часу (без Києва) дається взнаки — в багатьох планах.
Поки байдикую, бо наче маю на те маленьке право (хоч і не розумію останнього слова).
Шкода за Юрком, який не дочекався ні мене, ні інших друзів.
До 16.Х. маю відпустку, зазначену в труд[овій] книзі. Але незабаром почну шукати якоїсь праці.
Переглянув старе завалля книжок — у бібліотеці в себе. А — задля чого?
Душа не лежить — до цього світу.
Дякую — ще раз.
Уклін Вам, друзям, що коло вас.
Ваш Василь
Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2195.
143. ДО В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА
[Грудень 1979]
Дорогий Славку,
дякую за телеграму. Моя телеграма до Твого народження пішла без відповіді — подаватиму рекламацію. А що не пишу — не нарікай. Приголомшений Києвом — це мені гірше за Магадан. Олесь Бердник десь, може, повторить варіянт Дзюби1. Юрко виніс усе прекрасно2. Світлана — також. Петро Рубан у розпачі — близький до скрайнього (його знову кинули на спец, до Ворошиловоградської обл.). Так само — Микола Плахотнюк. Малинкович виїхав 30.12. Решту, українців (Зенона , Павла ) — поки тримають. Умовини — геть злі. Оксана Яківна хворіє і химерує трохи. Мені дали 7.12. нагляд на рік — бути з 20.30 до 6 р., не заходити до Оксани Яківни. Ти, Стефа, я — оголошені члени неіснуючої цілком паралізованої групи3. Контакти з Москвою хіба телефонні. Всі як щурі. Від того все і йде. Гірко чутися в цій ситуації. У мене — серія поразок. Наглядачі дуже жорстко опікають. Мене ніби призначили на посаду в Ля Саль Коледж (Філадельфія), але виїхати звідси, мабуть, неможливо — в теперішніх умовах. Чи не почати Тобі виїздових зусиль уже звідти, з Якутії?4 Я сам того не знаю, але Андрій Дмитрович радив, що звідти, з Матросова, було б легше. Власне, це теорія все. А практика ось така, як складається. Віршів своїх досі зібрати не можу і не можу врятувати — хоч як то й дивно. Днями судитимуть Горбаля. Я подав на потерпілих до суду — за Миколу. На мою “скаргу“ прокурор відповів: правильно взяли Горбаля. За Васильєва я, мабуть, помилився, бо підстави були геть мізерні (сугестивні).
Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2240.
Лист незакінчений.
1 Мається на увазі покаянний лист.
2 Юрія Бадзя було арештовано 23 квітня 1979 р.
3 Йдеться про Українську Гельсінську групу.
4 В.Чорновіл перебував на засланні в Якутії.
144. ДО ЛЕОНІДИ СВІТЛИЧНОЇ
[1978-1979]
Дорога Льолю,
дуже прошу — напишіть, як там Їван. Чесно признаюся: коли побачив його фото — жахнувся. А він мовчить, скаржиться на здоров’я. Може, Ви вже там, коло нього. Їван вартий цілого Києва. Київ — це Їван. Думаю, щось треба робити, щоб він там — сам-один не був.
Вибачте, Льолю, що таке кажу: Вам Їван не менше дорогий за мене. Дуже не хтів би Вас прикрити цими...
Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2233.
Закінчення листа не збереглося.
145. ДО ХРИСТИНИ БРЕМЕР
24.01.1980
Meine liebe Schwester,
ich bitte um Verzeihung: sehr lange schrieb ich nicht. Aber meine Umstände sind fast stets ziemlich gespannt. Ich danke für deine Sendungen. Vor kuzem schrieb ich Briefe an pani Halja und Josephine Pullein-Thompson. Aber — welches Los werden diese Briefe haben? — weiß ich nicht. Ich erinnere mich an Dich sehr oft — hörst Du? Ich um arme Dich — meine kleine Schwester.
Neujahr — Schlechtjahr, zum Schade!
Mit herzlicher Begrüßung — Wassyl.
Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2147. Лист не дійшов до адресатки, бо був затриманий КДБ і долучений до особової справи В.С..
Дорога моя сестро,
я прошу вибачення. Я дуже довго не писав, бо моя ситуація є досить напружена. Дякую за Твої пакунки. Нещодавно написав листи до пані Галі та Жозефіни Пуле—Томпсон. Але яка доля чекає ці листи — я не знаю. Я згадую Тебе дуже часто — чуєш? — я Тебе обіймаю — моя маленька сестро.
Новий рік — поганий рік , на жаль.
Сердечне вітаючи — Василь.
146. ДО ОЛЕНИ АНТОНІВ, ЗЕНОНА КРАСІВСЬКОГО, ТАРАСА ЧОРНОВОЛА
25.01.1980
Дорогі Олено, Зенку, Тарасе!
Дякую за привітання. Не майте серця, що не вітав, не писав — приголомшений Києвом, останньомісячними подіями. Був суд над Миколою Горбалем. Удалося довідатися, що цей “процес“ ще цинічніший, ніж над В.Овсієнком. Якась дівка Наймитенко набилася Миколі в знайомі і попросила провести. Микола проводив її, а в темному місці на нього налетіли Наймитенко і два “свідки“ заготовлені — збили геть усього і оббрехали. А “адвокат“ Васютинська вислухала Миколу, його завваги про всі білі нитки чорної справи — і допомогла звинуваченню зафарбувати всі білі нитки, аби не було видно. Микола правив її як “свідка“, що після зустрічі з нею “справу“ переписали. Яка беззахисна людська чистота перед бузувірами!
Знаєте, певне, як ми “проводжали“ Павла Стокотельного — ГБ всім нам зробило шмон.
А до Миколи мене не пустили навіть на вирок — схопили і потаскали до міліції, поки читався вирок. Сиджу без роботи, бо формувальник — не під силу мені, а всілякі обмеження, стежі не дають змоги стати до нової праці. Умовочки!
Запрошують до Невшательського університету (Швейцарія) і La Salle коледжу в США, але офіційного запрошення-виклику нема1.
Думаю, що обидва університети мої — на мордовсько-пермській карті (і то в кращому разі).
Дуже прошу адресу Стефанії. Вона єдиний мужчина з-поміж львів’ян, батярів львівських.
Низько кланяюся Стефі, Валі мої гарячі вітання. Мав листа од Любомири Попадюк — красно дякую.
Адміннагляд мій — із 7.12. — досить жорсткий. Тарасе, Твоє здоровлення (дякую!) йшло цілий місяць. А все — через прізвище!
Кафчина машинка запрацювала, потребує кісток людських, а не ховрахових. Бідна машинка — житиме впроголодь, бо ж — на смаку чується!
Щиро Ваш —
Василь
Уклін друзям!
Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2196.
1 Виклик на виїзд за кордон був надісланий В.С., однак затриманий КДБ. Його віддали В.С. за декілька днів до другого арешту.
147. ДО НІНИ ЛІСОВСЬКОЇ
25.01.1980
Дорогая Нина Петровна,
днями я послал Вам письмо, не знаю, получили Вы его и получите ли это. И вот — столько новостей!
Итак, прошу Вас передать моим друзьям-москвичам, что ввиду новой ситуации с автором тревог и надежд я даю свою карт-бланш на любые инициативы, связанные с защитой честнейшего имени. Думаю, что Вячеслав Чорновил то же скажет Вам. И вообще, как говорит недавний венский философ, братство защитников должно крепнуть — в годину испытаний. На сей раз я хочу уточнить некоторые моменты, касающиеся Миколы Горбаля.
Итак, “история“ выглядела просто: Микола ходил на курсы английского языка, которые посещала и некая Павлина Батура (уточняю фамилию!), сама юрист. Как соседка Миколы (жила в соседнем доме), она попросила его отремонтировать освещение — это было накануне ареста. Там Батура познакомила Миколу с Людмилой Наймитенко. В день ареста, 23.Х., Микола “встретил“ случайно на Крещатике эту Наймитенко, которая попросила Миколу провести ее домой. По пути в темном переулке на Миколу напали “свидетели“ Лятавский и Иванов. Им активно помогала Наймитенко — прездоровая дева. Ну, втроем они избили Миколу и разыграли все остальное — для дьявольского сценария.
Уточняю опять: в начале следствия сменили следователя и понятых, а не свидетелей.
В чем коварная роль адвоката Васютинской? Когда Микола с нею встретился, он указал ей на все неувязки в сценарии. Входящая в “золотую пятерку“ адвокатов Киева, Васютинская сделала это достоянием обвинения — и неувязки были подчищены, переписан текст и т.д. и т.п. Одним словом, сыграла роль троянского коня. Микола, отказавшись от адвоката Мартыненко, просил Васютинскую в суд — но уже не в качестве адвоката, а в качестве свидетеля, что сценарий суда исправляли задним числом! Наивный Микола! Где ему — с его чистотой — понять гениальность подвохов судебных крючкотворов! Суд над Миколой Горбалем еще циничнее, чем над Овсиенко. И что сделаешь?
Дорогая Нина Петровна, просил бы Вас, елико возможно, сообщить мне адрес Кронида и его телефон со днями, когда ему лучше звонить. А то Володя Малинкович уехал, не оставив мне такового.
Собираюсь спешно написать в Верховный Суд Украины по поводу Миколы, то-есть, заняться простым успокоением совести, выполняя чистый долг перед товарищем — ибо ни на что не надеюсь.
Грустно. Грустно. Грустно.
Еще раз — не обижайтесь за длительное молчание. “Всегда — все сначала“ — вот смысл моих дней, и я возвращаю себе давнюю память о горьком и мудром афоризме Альбера Камю.
Кланяюсь друзьям.
Сердечно приветствуя —
Василь СТУС
Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2199 з матеріалів судової справи В.С. (арк.105).
148. ДО ЄВГЕНА СВЕРСТЮКА
29.02.1980
Дорогий Євгене,
не май серця, що не пишу: геть не можу писати.
Київ мене приголомшив. Із нього вирвано серце серця — бачу закривавлені груди співочого, веселого, дурнувато-божевільного града.
Ось Тобі той трагічний фарс, тільки значно інтенсивніший своїми несуголосними гуками. Ця атмосфера — як напій цикути для чистого, з морозу, духу.
Розбій над дисидентами — такий, що уявити тяжко. Якось завжди усе простіше, коли це тичеться тільки тебе одного. А коли офірують інші — чуєшся аморально.
Часу маю обмаль. Украй дурнувата робота — таку у Володимирі, певне, пропонують. Коло конвеєру стою — вазькаю щіткою, змащую підошви і боки взуттєвих заготовок. Це забирає 10 год. щодобово.
Мабуть, я створений для самоти, в якій найкраще функціоную.
А ці дрібки хатніх радощів (Дмитро — на зріст як я, Валя слабує і без надії на одужання, єдине її — чистий дитинячий голосочок) — протипоказані мені, на жаль.
Бачив румовище — на Львівській — якраз таке, яке снилося мені 1972 р. Тут, на 5 просіці, — перед озером, 12 поверх, квартира на захід вікнами, на озеро, ліс, ірпінську перспективу в імлі1.
Маю нагляд, звичайно, хоча оскаржив його — бо дали після 3-х років т.зв. звільнення.
Києва, отже, не бачу. Кілька облич жіночих — і все. З Лілею не бачуся.
Частіше бачу Оксану Яківну (вона заходить, мені ж у нагляді згадано, аби не ходив до неї!), Світлану, Михасю, було — Льолю. Ось і все.
Маразматичний Київ.
Сподівання на більшу роботу не справдилися.
Групи2, вважай, немає. Її наявність — формальна, хоч свої позви із владою підписую як учасник.
Кожна зустріч із людьми, яких раніше поважав, додає гіркоти. То не кваплюся — на такі зустрічі.
Маю Твою карточку, зроблену Петром (монгольська борідка під зухвалим носом).
Чекаю. Чого — чекаю? Гірко чути себе — при фініші.
Будь. Не май серця.
Твої прогнози (щось там писав Світлані) — не зовсім справедливі. Справедливі. Але — не зовсім.
Знаєш, так гидко писати, коли знаєш, що якась нечисть лізтиме до листа, фотографуватиме, лизькатиме, нюхатиме.
Будь іще раз.
Сердечне вітаючи,
(поклін од Валі!) —
Василь
Чи дістав Ти програвача? Певне, каліч дістав — із відбитою музичною душею?
Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2222.
1 Будинок, в якому жила родина Стусів, було знесено у зв’язку з переплануванням Великої Окружної вулиці. Дружина Стуса з сином отримали нове помешкання неподалік, по вул. Чорнобильській, 13-А.
2 Йдеться про Українську Громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод.
148-А. ДО ОЛЕСЯ СЕРГІЄНКА
10.03.1980
Дорогий Олесю,
Багато чую – коло Тебе незатишно. Але так і має бути на засланні.
Твої рідні геть клопочуться – і мама, і дружина. Але збагни, що теперішні можливості запомогти Тобі, як і всім Вам, розкиданим по сибірах, мізерні, коли не сказати – більше.
Отож, мені здається, максимум нашої спільної поведінки є – триматися. Той ідіот, якого Тобі підселили, мені відомий – із Матросова. Там теж до мене селили п'яниць, аби була зручна для когось ситуація.
Ігноруй його, як можеш. Хай погрожує і т. ін. – а Ти стій на відстані од нього.
Надій на полегкість немає. Тут цих надій ще менше, ніж там. Але всесвятська висота має бути нами збережена. Кожним із нас.
Тримайся – і якомога рівно. Знай, що нашим родичам значно гірше, ніж нам.
Сердечне – Василь.
Подається за ксерокопією автографа.
148-Б. ДО ІВАНА ТА ЛЕОНІДИ СВІТЛИЧНИХ
10.03.1980
Київ