Становлення психологічної думки нового часу

Принципи психологічної думки XVII ст. Рене Декарт: рефлекси і «при­страсті душі». Бенедикт Спіноза: Бог - Природа. Гофрід-Вільгельм Лейб-ніц: проблема несвідомого; Томас Гобс: асоціація ідей. Джок Локк: два види досвіду.

XVII століття стало епохою корінних змін у соціальному житті Західної Європи, століттям наукової революції і перемоги нового світогляду. Розпочинається період розвитку психології в рамках філософських вчень про свідомість.

Його провісником був Галілео Галілей (1564-1642), який учив, що природа є системою тіл, які рухаються і не володіють ніякими властивостями, крім геометричних та механічних. Усе, що відбу­вається у світі, варто пояснювати тільки цими матеріальними вла­стивостями, тільки законами механіки. Переконання, що панувало століттями, у тім, що рухами природних тіл правлять безтілесні душі, було переборено. Цей новий погляд на світобудову зробив пов­ний переворот у поясненні причин поведінки живих істот.

Появі першої психологічної теорії, що використовувала досяг­нення геометрії і нової механіки, наука завдячна французькому ма­тематику, природознавцю і філософу Рене Декарту(1596-1650). Він походив зі стародавньої французької родини й одержав гарну освіту. У колегії Де ла Флеш, яка була одним із кращих релігійних освітніх центрів, він вивчав грецьку і латинську мови, математику та філософію. У цей час він познайомився із вченням Августина, ідеї якого про інтроспекцію були згодом перероблені Декартом: ре­лігійну рефлексію Августина Декарт перетворив у рефлексію суто світську, направлену на пізнання об'єктивних істин.

Закінчивши колегію, Декарт вивчає право, потім йде на військову службу. За час служби у військах йому удалося побувати в багать­ох містах Голландії, Німеччини й інших країн і установити особисті зв'язки з видатними європейськими вченими того часу. У цей час

він приходить до думки, що найбільш сприятливі умови для його наукових досліджень не у Франції, а в Нідерландах, куди він і пе­реїжджає в 1629 р. Саме в цій країні він створює свої відомі твори.

У своїх дослідженнях Декарт орієнтувався на модель організму як механічно працюючої системи. Тим самим живе тіло, тобто обда­роване і кероване душею, звільнялося від її впливу і втручання. Від­тепер розходження між неорганічними й органічними тілами пояс­нювалось за критерієм віднесення останніх до об'єктів, що діють як прості технічні пристрої. У період, коли ці пристрої з усе більшою визначеністю затверджувалися в суспільному виробництві, далека від виробництва наукова думка пояснювала за їхнім образом і по­добою функції організму.

Першим великим досягненням стало відкриття Вільямом Гарвеєм(1578-1657) кровообігу: серце стало своєрідною помпою, що перекачує рідину. Участі душі в цьому не було потрібно.

Інше досягнення належало Декарту. Він ввів поняття рефлексу (сам термін з'явився пізніше), що стало фундаментальним для фі­зіології і психології. Якщо Гарвей усунув душу з кола регуляторів внутрішніх органів, то Декарт наважився покінчити з нею на рівні зовнішньої, зверненої до навколишнього середовища роботи всього організму. Три сторіччя опісля І.П.Павлов, наслідуючи цю страте­гію, розпорядився поставити погруддя Декарта в своїй лабораторії.

Тут ми знову стикаємося з принциповим для розуміння прогресу наукового знання питанням про співвідношення теорії і досліду (ем­пірії). Достовірне знання про побудову нервової системи і її функ­цій було в ті часи мізерним. Декарту ця система бачилася у формі «трубок», по яких проносяться легенькі повітряноподібні частки (він називав їх «тваринними парфумами»). За декартовою схемою зовніш­ній імпульс приводить ці «парфуми» у рух і заносить у мозок, звід­ки вони автоматично відбиваються до м'язів. Коли гарячий предмет обпалює руку, це спонукає людину її швидко відсмикнути: відбува­ється реакція, подібна до відбиття світлового променя від поверхні. Термін «рефлекс» і означав відбиття.

Реакція м'язів - невід'ємний компонент поведінки. Тому декар-това схема, незважаючи на її умоглядний характер, стала великим відкриттям у психології. Вона пояснила рефлекторну природу по­ведінки без звернення до душі як сили, яка рухає тілом.

Декарт сподівався, що згодом не тільки прості рухи (такі як за­хисна реакція руки на вогонь чи зіниці на світло), але й найскладніші рухи вдасться пояснити відкритою ним фізіологічною механі­кою. «Коли собака бачить куріпку, вона, природно, кидається до неї, а коли чує постріл - природно втікає. Але проте лягавих собак зви­чайно привчають до того, що вид куріпки змушував їх зупинитися, а звук пострілу - підбігати до куріпки». Таку перебудову поведінки Декарт передбачив у своїй схемі побудови тілесного механізму, що на відміну від звичайних автоматів, виступило як система, що навчає.

Вона діє за своїми законами і з «механічних» причин, їх знання дозволяє людям опановувати себе. «Тому що при певному старанні можна змінити рух мозку у тварин, позбавлених розуму, то очевидно, що це ще краще можна зробити у людей, і що люди навіть зі слаб­кою душею могли набути винятково необмеженої влади над своїми пристрастями», - писав Декарт. Не зусилля духу, а перебудова тіла на основі строго причинних законів його механіки забезпечить лю­дині владу над власною природою, подібно тому як ці закони мо­жуть зробити його володарем зовнішньої природи.

Один з важливих для психології творів Декарта називався «При­страсті душі». Цю назву варто пояснити, тому що і слово «при­страсть», і слово «душа» наділені у Декарта особливим змістом. Під «пристрастями» розумілися не сильні й тривалі почуття, а «страж­дальні стани душі» - усе, що вона випробує, коли мозок трясуть «тваринні парфуми» (прообрази нервових імпульсів), що приносять­ся туди по нервових «трубках». Інакше кажучи, не тільки м'язові реакції (рефлекси), але й різні психічні стани виробляються тілом, а не душею. Декарт розробив проект «машини тіла», до функцій якої належать: «сприйняття, утримання ідей у пам'яті, внутрішні прагнення...». «Я бажаю, - писав він, - щоб ви міркували так, що ці функції відбуваються в цій машині через розташування її органів: вони відбуваються не більш і не менш як рух годинника чи іншого механізму».

Століттями до Декарта уся діяльність зі сприйняття й обробки психічного «матеріалу» вважалася виробленою душею, особливим агентом, що бере свою енергію за межами речового, земного світу. Декарт доводив, що тілесний пристрій і без душі здатний успішно справлятися з цією задачею. Чи не ставала душа в такому випад­ку «безробітною»?

Декарт не тільки не позбавляє душу її колишньої царственої ролі у Всесвіті, але підносить до ступеня субстанції (сутності, що не залежить ні від чого іншого), рівноправної з великою субстанцією

природи. Душі призначено мати саме пряме і достовірне, яке тільки може бути в суб'єкта, знання про власні акти і стани, не видимі більше нікому; вона визначається єдиною ознакою - безпосереднім . освідомленням власних проявів, що на відміну від явищ природи позбавлені довжини.

Це істотний поворот у розумінні душі, що відкрив нову главу в історії побудови предмета психології. Відтепер цим предметом стає свідомість.

Свідомість, за Декартом, є основою усіх основ у філософії та науці. Варто сумніватися в усьому - природному і надприродному. Однак ніякий скепсис не встоїть перед судженням: «Я мислю». А з цього невблаганно витікає, що існує й носій цього судження — суб'єкт, що мислить. Звідси знаменитий декартовський афоризм: «Со§ііо, ег§о зит» («Я мислю, отже, я існую»). Оскільки мислення - єдиний атрибут душі, вона мислить завжди, завжди знає про свій психіч­ний зміст, зримий зсередини; несвідомої психіки не існує.

Пізніше цей «внутрішній зір» стали називати інтроспекцією (баченням внутрішньопсихічних об'єктів — образів, розумових дій, вольових актів та ін.), а декартову концепцію свідомості — інтро­спективною. Утім, як і уявлення про душу, що зазнали досить складної еволюції, поняття про свідомість теж змінювалося.

Вивчаючи суть свідомості, Декарт дійде висновку про існуван­ня трьох видів ідей: ідей, породжених самою людиною, ідей набу­тих і ідей вроджених. Ідеї, породжені людиною, пов'язані з її по­чуттєвим досвідом, які є узагальненням наших органів почуттів. Ці ідеї дають знання про окремі предмети чи явища, але не можуть допомогти в пізнанні об'єктивних законів навколишнього світу. Не можуть у цьому допомогти й набуті ідеї, тому що вони є теж знан­нями лише про окремі сторони навколишньої дійсності. Набуті ідеї ґрунтуються не на досвіді однієї людини, а є узагальненням досвіду різних людей, але лише вроджені ідеї дають людині знання про сутність навколишнього світу, про основні закони її розвитку. Ці за­гальні поняття відкриваються тільки розуму і не мають потреби в додатковій інформації, яку одержують від органів почуттів.

Такий підхід до пізнання дістав назви раціоналізм, а спосіб, за допомогою якого людина відкриває зміст вроджених ідей, -раціональною інтуїцією. Декарт писав: «Під інтуїцією я розумію не віру в хибне свідчення почуттів, а поняття ясного й уважного розуму, настільки просте і виразне, що він не залишає ніякого сумніву в тім, що ми мислимо».

Визнавши, що «машина» тіла зайнята власними думками (ідея­ми) і «бажаннями», а свідомість — це незалежні одна від одної сут­ності (субстанції), Декарт зіштовхнувся з необхідністю пояснити, як же вони співіснують у людині. Рішення, що він запропонував, було названо психофізичною взаємодією. Тіло впливає на душу, будячи в ній «страждальні стани» (пристрасті) у вигляді почуттєвих сприй­мань, емоцій тощо. Душа, володіючи мисленням і волею, впливає на тіло, примушуючи цю «машину» працювати і змінювати свій хід. Декарт шукав в організмі орган, за допомогою якого ці несумісні субстанції все-таки могли б спілкуватися. Таким органом він запро­понував вважати одну з залоз внутрішньої секреції - шишкопо­дібну (епіфіз). Це емпіричне «відкриття» ніхто всерйоз не сприйняв. Однак рішення теоретичного питання про взаємодію душі і тіла в декартовій настанові поглинуло енергію багатьох вчених.

Розуміння предмета психології залежить, як вже зазначалося, від таких пояснювальних принципів, як причинність (детермінізм), системність, закономірність. З античних часів усі вони зазнали ко­рінних змін. Вирішальну роль у цьому зіграло впровадження в пси­хологічне мислення образу машини - конструкції, створеної руками людини. Усі колишні спроби освоїти пояснювальні принципи були пов'язані зі спостереженням і вивченням нерукотворної природи, включаючи людський організм. Тепер посередником між природою і її суб'єктом, що пізнає, виступила незалежна від цього суб'єкта, зовнішня стосовно нього і природних тіл штучна конструкція. Оче­видно, що вона є, по-перше, системним пристроєм, по-друге, пра­цює неминуче (закономірно) по закладеній у ній твердій схемі, по-третє, ефект її роботи - це кінцева ланка ланцюга, компоненти якого змінюють один одного з залізною послідовністю.

Створення штучних об'єктів, діяльність яких причинно з'ясова­на з їх власної організації, впроваджувало в теоретичне мислення особливу форму детермінізму - механічну (за типом автомата) схе­му причинності, чи механодетермінізму. Звільнення живого тіла від душі було поворотною подією в наукових пошуках реальних причин усього, іцо відбувається в живих системах, у тому числі психічних ефектів, що виникають (відчуттів, сприйняття, емоцій). При цьому у Декарта не тільки тіло звільнялося від душі, але і душа (психіка) у її вищих проявах ставала вільною від тіла. Тіло може тільки

рухатися, душа - тільки мислити. Принцип роботи тіла - рефлекс. Принцип роботи душі - рефлексія (від лат. «звернення назад»). У першому випадку мозок відбиває зовнішні поштовхи; у другому -свідомість відбиває власні думки, ідеї.

Через всю історію психології проходить контроверза душі і ті­ла. Декарт, подібно до багатьох своїх попередників (від древніх ані­містів, Піфагора, Платона), протиставляв їх. Але він створив і нову форму дуалізму. І тіло, і душа набули нового змісту, невідомого ко­лишнім дослідникам.

Спроби спростувати дуалізм Декарта почала когорта великих мислителів XVII ст. їхні пошуки були спрямовані на те, щоб затвер­дити єдність світобудови, покінчити з розривом тілесного, духовного, природи і свідомості. Одним з перших опонентів Декарта виступив голландський мислитель (Барух Бенедикт) Спіноза (1632-1677).

Спіноза народився в Амстердамі, там він одержав богословську освіту. Батьки готували його в рабини, але вже в школі у нього сфор­мувалося критичне ставлення до догматичного тлумачення Біблії і Талмуда. По закінченні школи Спіноза почав вивчати точні науки, медицину і філософію. Великий вплив на нього зробили твори Де­карта. Критика релігійних постулатів, а також недотримання бага­тьох релігійних обрядів призвели до розриву з єврейською громадою Амстердама: рада рабинів застосувала до Спінози крайню міру -проклін і відлучення від громади. Після цього Спіноза якийсь час викладав у латинській школі, а потім оселився в селі біля Лейдена, заробляючи собі на життя виготовленням оптичного скла. В ці роки ним були написані: «Принципи філософії Декарта» (1663), розроб­лений основний зміст його головної праці «Етика», що була видана після його смерті у 1677 р.

Спіноза учив, що існує єдина, вічна субстанція - Природа -з нескінченною безліччю атрибутів (невід'ємних властивостей). З них нашому обмеженому розуму відкриті тільки дві - довжина і мис­лення. Отже, безглуздо уявляти людину місцем зустрічі тілесної і духовної субстанцій, як це робив Декарт. Людина — цілісна тілесно-духовна істота. Переконання, що тіло рухається чи спочиває з волі Душі, склалося через незнання того, до чого воно здатне саме по собі, «через одні тільки закони природи, розглянутої винятково як тілесну».

Цілісність людини не тільки пов'язує її духовну і тілесну сутнос­ті, але є основою пізнання навколишнього світу - доводив Спіноза. Як і Декарт, він був переконаний у тім, що саме інтуїтивне знання є провідним, тому що інтуїція дає можливість проникати в сутність речей, пізнавати не окремі властивості предметів чи ситуацій, а за­гальні поняття. Інтуїція відкриває безмежні можливості самопізнан­ня. Однак, пізнаючи себе, людина пізнає і навколишній світ, тому що закони душі і тіла однакові. Доводячи пізнаваність світу, Спіно-за підкреслював, що порядок і зв'язок ідей такі самі, як і порядок, і зв'язок речей, тому що і ідея, і річ є різними боками однієї і тієї самої субстанції — Природи.

Ніхто з мислителів не усвідомив з такою гостротою, як Спіно-за, що дуалізм Декарта корениться не стільки в зосередженості на пріоритеті душі (це століттями слугувало підставою незліченних релігійно-філософських доктрин), скільки в погляді на організм як машиноподібний пристрій. Тим самим механічний детермінізм, що визначив незабаром великі успіхи психології, обертався принципом, що обмежує можливості тіла в причинному поясненні психічних явищ.

Усі наступні концепції були поглинені переглядом декартової версії про свідомість як субстанцію, що є причиною самої себе («ка-уза суї»), про тотожність психіки і свідомості. Із пошуків Спінози виявлялося, що переглянути потрібно і версію про тіло (організм), для того щоб додати йому гідну роль у людському бутті.

Спроба побудувати психологічне вчення про людину як цілісну істоту була висвітлена в основній праці Спінози «Етика». Він поста­вив завдання пояснити усе велике різноманіття почуттів (афектів) як спонукальних сил людської поведінки, а також пояснити «геоме­тричним способом», тобто з такою же невблаганною точністю і стро­гістю, з якою геометрія робить свої висновки про лінії і поверхні. На думку Декарта, потрібно не сміятися і плакати (саме так реагу­ють люди на свої переживання), а розуміти. Адже геометр у своїх міркуваннях зовсім безпристрасний; так само варто відноситися і до людських пристрастей, пояснюючи, як вони виникають і зникають.

Таким чином, раціоналізм Спінози приводить не до заперечен­ня емоцій, а до спроби їх пояснення. При цьому він пов'язує емоції з волею, говорячи, що поглинення пристрастями не дає людині мож­ливості зрозуміти причини своєї поведінки, а тому вона невільна. У той саме час відмова від емоцій відкриває перед людиною межі її можливостей, показуючи, що залежить від її волі, а в чому вона не вільна, залежить від сформованих обставин. Саме це розуміння і є істинною свободою, тому що звільнитися від дії законів природи людина не може. Протиставляючи волю примусу, Спіноза дав своє визначення волі як пізнаної необхідності, відкриваючи нову сторін­ку в психологічних дослідженнях меж вольової активності людини.

Спіноза виділяв три головні сили, що правлять людьми і з яких можна вивести все різноманіття почуттів: потяг (він є «не що інше, як сама сутність людини»), радість і сум. Він доводив, що з цих фундаментальних афектів виводяться будь-які емоційні стани, при­чому радість збільшує здатність тіла до дії, тоді як сум її зменшує.

Цей висновок протистояв декартовій ідеї поділу почуттів на ті, що кореняться в житті організму, і суто інтелектуальні. Як при­клад, Декарт у своєму останньому творі — листі шведській королеві Христині - пояснив сутність любові як почуття, що має дві форми: тілесну пристрасть без любові й інтелектуальну любов без при­страсті. Причинному поясненню піддається тільки перша, оскільки вона залежить від організму і біологічної механіки. Другу можна тільки зрозуміти й описати.

Тим самим Декарт зазначав, що наука неспроможна перед ви­щими і найбільш значимими проявами психічного життя особис­тості. Ця декартова дихотомія (поділ надвоє) привела у XX ст. до концепції «двох психологій» - пояснювальної, що апелює до при­чин, сполучених з функціями організму, і описової, яка вважає, що тіло ми пояснюємо, тоді як душу - розуміємо. Тому в суперечці Спінози з Декартом не слід вбачати лише історичний епізод, що давно втратив актуальність.

До детального вивчення цієї суперечки в XX ст. звернувся Л.С.Виготський, доводячи, що майбутнє за Спінозою. «У вченні Спі­нози, — писав він, - міститься і утворює його найглибше і внутрішнє ядро, саме те, чого немає в жодній із двох частин, на які розпалася сучасна психологія емоцій: єдність причинного пояснення і проблема життєвого значення людських пристрастей, єдність описової і пояс­нювальної психології почуттів. Спіноза тому пов'язаний із самою насущною, самою гострою проблемою сучасної психології емоцій. Проблеми Спінози чекають свого вирішення, без якого неможливий завтрашній день нашої психології».

До проблеми вивчення несвідомого звернувся сучасник Спінози Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646-1716). Батько Г.-В.Лейбніца був професором філософії в Лейпцігському університеті. Ще в школі Лейбніц вирішив, що своє життя він присвятить науці. Лейбніц володів енциклопедичними знаннями. Поряд з математичними дослі­дженнями (він відкрив диференціальне й інтегральне вичислення) він брав участь у заходах щодо поліпшення гірської промисловості, цікавився теорією грошей і монетною системою, а також історією Брауншвейзької династії. Він організував академію наук у Берліні. Саме до нього звертався Петро І із проханням очолити Російську академію наук. Значне місце в колі наукових інтересів Лейбніца по­сідали й філософські питання, насамперед, теорія пізнання.

Як і Спіноза, він виступав за цілісний підхід до людини. Однак у нього була інша думка про єдність тілесного і психічного.

В основі цієї єдності, на думку Лейбніца, лежить духовне начало. Світ складається з нечисленної безлічі монад (від грецького «монос» -єдине). Кожна з них «психічна» і наділена здатністю сприймати усе, що відбувається у Всесвіті.

Це припущення перекреслювало декартову ідею рівності психіки і свідомості. Згідно з Лейбніцем, «переконання в тім, що у душі є лише такі сприйняття, що вона усвідомлює, є джерелом найбільших оман». У душі безупинно відбувається непомітна діяльність «малих перцепцій», чи неусвідомлюваних сприйнять. У тих же випадках, коли вони усвідомлюються, це стає можливим завдяки особливому психічному акту - апперцепції, що включає увагу і пам'ять.

Таким чином, Лейбніц виділяє у душі кілька областей, що від­різняються за ступенем усвідомленості тих знань, що у них розта­шовуються. Це область виразного знання, область неясного знання й область несвідомого. Раціональна інтуїція відкриває зміст ідей, що знаходяться в апперцепції, тому ці знання є ясними й узагаль­неними. Доводячи існування несвідомих образів, Лейбніц проте не розкривав їхню роль у діяльності людини, тому що вважав, що во­на пов'язана переважно з усвідомленими ідеями. При цьому він звернув увагу на суб'єктивність людських знань, пов'язуючи її з пізнавальною активністю. Лейбніц доводив, що не існує первинних чи вторинних якостей предметів, тому що навіть на початковій ста­дії пізнання людина не може пасивно сприймати сигнали навко­лишньої дійсності. Вона обов'язково вносить власні уявлення, свій досвід в образи нових предметів, а тому неможливо розмежовува­ти ті властивості, що є в самому предметі, від тих, котрі привнесені суб'єктом. Однак ця суб'єктивність не суперечить пізнаванності світу, тому що всі наші уявлення хоча і відрізняються один від од­ного, проте принципово збігаються між собою, відбиваючи головні властивості навколишнього світу.

На питання про те, як співвідносяться між собою духовні і тілес­ні явища, Лейбніц відповів формулою, що одержала назву психофі­зичного паралелізму: залежність психіки від тілесних впливів -ілюзія. Душа і тіло роблять свої операції самостійно й автоматично. Разом з тим між ними існує визначена зверхгармонія; вона подібна до двох годинників, що завжди показують однаковий час, тому що вони запущені з найбільшою точністю.

Доктрина психофізичного паралелізму знайшла багатьох при­хильників у роки становлення психології як самостійної науки. Ідеї Лейбніца змінили і розширили уявлення про психічне. Його ідеї про несвідому психіку, «малих перцепціях» і апперцепції міцно ввійшли в зміст предмета психології.

Інший напрямок у критиці дуалізму Декарта пов'язаний з філософією англійського мислителя Томаса Гоббса (1588-1679). Він рішуче відкинув душу як особливу сутність. У світі немає нічого, стверджував Гоббс, крім матеріальних тіл, що рухаються за зако­нами механіки, відкритими Галілеєм. Відповідно і всі психічні яви­ща підкоряються цим глобальним законам. Матеріальні речі, впли­ваючи на організм, викликають відчуття. За законом інерції, з відчуттів виникають уявлення (у вигляді ослабленого сліду), що ут­ворюють ланцюги думок, що випливають одна з іншої у тому по­рядку, в якому змінювалися відчуття.

Такий зв'язок одержав згодом назву асоціації. Про асоціацію як фактор, що пояснює, чому даний психічний образ залишає в людині саме такий, а не інший слід, було відомо з часів Платона й Аристо-теля. Дивлячись на ліру, згадують граючого на ній улюбленця, го­ворив Платон. Це приклад асоціації за суміжністю: обидва об'єкти сприймалися інколи одночасно, а потім поява одного спричиняла образ іншого. Аристотель додав два інших види асоціацій - подіб­ність і контраст. Але для Гоббса, детермініста галілеєвського за­гартування, у побудові людини діяв тільки один закон - механічного зчеплення психічних елементів за суміжністю.

Декарт, Спіноза і Лейбніц приймали асоціації за один з основних психічних феноменів, однак вважали їх нижчою формою пізнання в порівнянні з вищими, до яких відносили мислення і волю. Гоббс першим додав асоціації силу універсального закону психології. Йо­му безостаточно підлеглі як абстрактне раціональне пізнання, так і довільна дія. Довільність - це ілюзія, що породжена незнанням при­чин вчинку (такої самої думки дотримувався Спіноза). Так джига, запущена у хід ударом батога, могла б вважати свої рухи довільними. У Гоббса механічний детермінізм одержав стосовно до пояснення психіки гранично завершене вираження. Дуже важливою для май­бутньої психології стала і нещадна критика Гоббсом версії Декарта про «уроджені ідеї», якими людська душа наділена до всякого дос­віду і незалежно від нього.

До Гоббса в психологічних вченнях панували ідеї раціоналізму (від лат. «раціо» - розум): основою пізнання і властивим людям спо­собом поведінки вважався розум як вища форма активності душі. Гоббс проголосив розум продуктом асоціації, що має своїм джере­лом пряме почуттєве спілкування організму з матеріальним світом, тобто досвід. Раціоналізму був протипоставлений емпіризм (від лат. «емпіріо» — досвід), положення якого стали основою емпіричної пси­хології.

У розробці цього напрямку провідна роль належала співвітчиз­нику Гоббса Джонові Локку(1632-1704). Д.Локк народився недалеко від міста Брістоля в родині провінційного адвоката. За рекоменда­цією друзів батька він був зарахований у Віндзорську школу, по закінченні якої поступив у Оксфордський університет. В Оксфорді він займається філософією, природничими науками і медициною, знайомиться з творами Декарта. Знайомство з лордом А.Ешлі, що незабаром переросло в тісну дружбу, змінило життя Локка. Як лікар і вихователь сина Ешлі він стає членом його родини і поділяє з ним усі мінливості його долі. Лорд Ешлі, що був головою вггів — політич­ної опозиції англійського короля Якова II, - двічі займав високі міс­ця в уряді, роблячи Локка своїм секретарем. Після відставки Ешлі Локк змушений був тікати разом з ним у Голландію, де залишився і після смерті Ешлі. Тільки коли на престол вступив Вільгельм Оран-ський, він зміг повернутися на батьківщину. У цей час Локк закін­чує свою головну книгу «Досвіди про людський розум», публікує багато статей і трактатів, у тому числі «Про правління» і «Про ви­ховання», не залишаючи політичної діяльності.

Як і Гоббс, він сповідував досвідове походження всіх знань. По­стулат Локка говорив, що «у свідомості немає нічого, чого б не бу­ло у відчуттях». Виходячи з цього він доводив, що психіка дитини формується тільки в процесі її життя. Виступаючи проти Декарта, що обґрунтовував свою теорію пізнання наявністю у людини вро­джених ідей, Локк доказував помилковість цього положення. Якби ідеї були вродженими, писав Локк, вони були б відомі і дорослому, і дитині, і нормальній людині, і дурню. Однак у цьому випадку

не складало б великої праці сформувати у дитини знання матема­тики, мови, моральних норм. Але всі вихователі знають, що навчити дитину писати і рахувати дуже складно, причому різні діти засвою­ють матеріал з різною швидкістю. Так само ніхто не буде порівню­вати розум нормальної людини й ідіота та навчати останнього філо­софії чи логіці. Існує, на думку Локка, ще один доказ відсутності вроджених ідей: якби ідеї були вродженими, то всі люди в суспіль­стві дотримувались би однакових моральних і політичних переко­нань, а цього ніде не спостерігається. Більш того, писав Локк, ми знаємо, що в різних народів різні мови, різні закони, різні поняття про Бога. Різниця у віросповіданні була особливо важлива, з погля­ду Локка, тому що Декарт вважав ідею Бога однією з основних вро­джених ідей.

Довівши таким чином, що немає вроджених ідей, Локк далі стверджував, що психіка дитини є «чистою дошкою» (іаЬиіа гана), на якій життя пише свої письмена. Отже, і знання, і ідеали не дані нам у готовому вигляді, але є результатом виховання, що формує з дитини свідому дорослу людину.

Тому природно, що Локк надавав величезного значення вихован­ню. Він писав, що в моральному вихованні треба спиратися не стіль­ки на розуміння, скільки на почуття дітей, виховуючи в них пози­тивне відношення до гарних вчинків і відмову від дурного. У пізна­вальному розвитку треба уміло використовувати природну ціка­вість дітей — вона є тією коштовністю, якою наділила нас природа, і саме з неї виростає прагнення до знань. Локк зазначав, що безпо­середньо до обов'язків вихователя входить облік індивідуальних особливостей дітей. Це важливо і для того, щоб підтримувати гар­ний настрій дитини в процесі навчання, що сприяє більш швидкому засвоєнню знань.

У самому досвіді Локк виділив два джерела: відчуття і реф­лексію. Поряд з ідеями, що «доставляють» органи відчуттів, вини­кають ідеї, породжувані рефлексією як «внутрішнім сприйняттям Діяльності нашого розуму». І ті, і інші з'являються перед судом сві­домості. «Свідомість є сприйняття того, що відбувається в людині, в її власному розумі». Це визначення стало наріжним каменем інтро­спективної психології. Вважалося, що об'єктом свідомості служать не зовнішні об'єкти, а ідеї (образи, уявлення, почуття тощо), якими вони з'являються «внутрішньому погляду» суб'єкта, що спостерігає за ними. З цього найбільше чітко і популярно роз'ясненого Локком постулату і виникло розуміння предмета психології. Відтепер на його місце стали претендувати явища свідомості, породжувані зовнішнім досвідом, що виходить від органів почуттів, і внутрішнім, що нако­пичується власним розумом індивіда. Елементами цього досвіду, «нитками», з яких виткана свідомість, вважалися ідеї, якими прав­лять закони асоціації.

Таке розуміння свідомості визначило формування наступних психологічних концепцій. Вони були пронизані духом дуалізму, за яким стояли реалії соціального життя, суспільної практики. З од­ного боку, це науково-технічний прогрес, сполучений з великими теоретичними відкриттями в науках про фізичну природу і впрова­дження механічних пристроїв; з іншого — самоусвідомлення людини як особистості, що, хоча і погоджується з промислом Всевишнього, здатна мати опору у власному розумі, свідомості, розумінні.

Отже, XVII століття радикально підвищило планку критеріїв науковості. Воно перетворило пояснювальні принципи, що дісталися йому від колишніх століть. Споконвічно механістичні уявлення про рефлекс, відчуття, асоціацію, афекти, мотиви ввійшли в основний фонд наукових знань. Вони виникли з детерміністського трактуван­ня організму як «машини тіла». Суто умоглядна схема цієї машини не могла пройти іспит досвідом. Тим часом досвід і його раціональне пояснення визначили успіхи нового природознавства.

Для великих учених XVII ст. наукове пізнання психіки як пі­знання причин її явищ мало непорушну передумову звернення до тілесного пристрою. Але емпіричні знання про нього були, як пока­зав час, настільки фантастичні, що колишні свідчення залишалось лише ігнорувати.

Знання законів природи народжувалося не з внутрішнього до­свіду, що спостерігає за свідомістю, а із суспільно-історичного досві­ду, узагальненого в наукових теоріях нового часу.