Методологія методу близнюків

Услід за визнанням психологічної унікальності кожної людини з неминучістю виникає питання про її природу, про чинники, що формують цю унікальність, тобто про етіологію індивідуальних відмінностей. Це питання практично постійно присутнє у диференціальній психології і психодіагностиці, якого б погляду на саме поняття індивідуальності дослідники не дотримувалися. Підходи до його вирішення – і теоретичні, й експериментальні – вельми різні; ми зупинимося на тому, що стосується природних передумов індивідуальності, оскільки ця проблема є ключовою у диференціальній психології. Саме через це ми приділимо цьому методу значно більше уваги, ніж іншим методам.

Для експериментального дослідження цього питання необхідно заздалегідь вирішити, дію яких чинників і в яких поведінкових параметрах можна шукати. Обширна література, що відноситься до даної галузі, наочно демонструє три основні постановки питання. Це – пошуки детермінант: біологічних і соціальних, вроджених і набутих, генотипічних і середовищних. Кожний з підходів має певну специфіку, проте найбільш доцільною для експериментального дослідження, на думку І.В. Равич-Щербо, є остання формула, оскільки вона містить дві незалежні змінні, тоді як і “вроджене” і тим більше “біологічне” в широкому сенсі слова вже самі по собі є продуктом взаємодії генотипу і середовища. Крім того, в першій парі понять опиняється неправомірно звуженою – до тільки соціальних впливів – “небіологічна” частина [12, с. 233].

Для вирішення питання про те, в яких параметрах людської психіки науково допустимо шукати вплив генотипічних чинників, представляється продуктивним прийняте у вітчизняній психології виділення змістовної і динамічної сторін психіки людини. Якщо перше – світогляд, моральні й етичні цінності, сума знань і т. п. – залежить від соціальних дій і не кодується прямо в геномі, то друга, що визначається, за інших рівних умов, фізіологічними особливостями організму, може контролюватися чинниками генотипу.

Такий підхід відповідає одному з основних положень сучасної психогенетики, згідно якому генотип може впливати на поведінку тільки через морфофізіологічний рівень.

Зрозуміло, що експериментально досліджувати це питання значно легше на тваринах, де можлива направлена селекція, будь-які зовнішні дії, строгий контроль за умовами середовища і т. д. Дійсно, генетика поведінки зі своїми специфічними методами дає обширний матеріал щодо успадкованості харчової і статевої поведінки, агресивності, емоційності, деяких особливостей вищої нервової діяльності, поведінки в ситуації відкритого поля, в лабіринті і т. д.

Накопичений у генетиці поведінки тварин матеріал створює переконливу еволюційну основу для постановки питання про роль генотипу і середовища у фенотипічній мінливості різних ознак у людини. Проте тут існують вельми серйозні труднощі як методологічного, так і методичного порядку, що приводять іноді навіть до твердження про те, що людина взагалі не може бути об’єктом подібного дослідження (Холл, 1960).

Перш за все ясно, що просте перенесення на людську популяцію результатів, отриманих на тварин, неможливе. І справа тут не просто в тому, що, вивчаючи тварин, генетик поведінки відбирає найзручніші для експерименту ознаки, хоча вони можуть не мати практичного сенсу, а в дослідженні генетичної обумовленості психічних функцій у людини може йтися про життєво значущі змінні (Fuller & Thompson, 1960). Відмінності, мабуть, значно глибші [12, с. 234].

По-перше, соціальна природа вищих психічних функцій людини принципово міняє сам зміст багатьох ознак, не дивлячись на використання у ряді випадків для їх позначення тих же термінів, що стосуються і тварин. Наприклад, “емоційність”, досліджувана в специфічних експериментальних умовах у тварини, зовсім не еквівалент емоційного статусу людини; результативна поведінка людини у стресових ситуаціях детермінується перш за все мотивами соціального, а не біологічного, як у тварин, порядку; оскільки придбання нових знань не еквівалентне утворенню простих умовно-рефлекторних зв’язків, зрозуміло, що можливість виведення “чистих ліній” лабораторних тварин за навченістю сама по собі не означає генетичної обумовленості навчання у людини і т. д.

По-друге, наявність соціальної успадкованості (Давиденков, 1947) міняє і способи передачі деяких психологічних ознак від покоління до покоління. Для позначення факту передачі досвіду, знань і т. д. від покоління до покоління використовуються й інші терміни: “сигнальна спадковість” (Лобашев, 1963), “соціальне спадкоємство” (Дубинін, 1977). Навіть прихильники генетичної обумовленості, наприклад інтелектуальних потенцій людини, вимушені визнавати, що окрім “хороших генів” обдаровані люди отримують і “хороше виховання”, що й робить практично неможливим розведення цих чинників у дослідженнях (Anastasy, 1958).

Нарешті, по-третє, для діагностики і вимірювання ряду ознак у людини використовуються зовсім інші, чим у тварин, експериментальні процедури і показники, адресовані до інших, – іноді взагалі відсутніх у тварин – систем, рівнів інтеграції і т. д. Зрозуміло, наприклад, що довільна, тобто кінець кінцем мовна, регуляція будь-якої дії вносить до процесу принципово новий момент, що змінює, – порівняно з тваринами – весь спосіб досягнення мети, успішного рішення задачі. А це означає, у свою чергу, що навіть якщо вдасться показати, наприклад, генетичну обумовленість моторного научіння у людини, вона може відноситися до іншої, за сутністю, функції – порівняно з руховою поведінкою тварин [12, с. 234 – 235].

Все сказане приводить до висновку про те, що роль генотипу і середовища у формуванні індивідуальної варіабельності психологічних і психофізіологічних функцій у людини повинна бути спеціальним предметом дослідження.

Якими ж методами може вирішуватися це завдання? З цілком зрозумілих причин відпадають переважна більшість методів, використовуваних у роботі з тваринами. Через наявність соціальної спадкоємності і якісної вікової специфіки багатьох психічних функцій малопридатним виявляється і генеалогічний метод, принаймні в тих випадках, коли йдеться про кількісні ознаки, що мають континуальний характер. У генетиці прийнято виділяти ознаки якісні та кількісні. Перші мають альтернативний розподіл (у даного організму ознака або є, або немає); другі характеризуються безперервним розподілом (ознака є у будь-якого організму, але її вираженість у різних індивідів різна). Зрозуміло, що психологічні ознаки відносяться до другої категорії [12, с. 235].

Серед можливих методів до ідеального експерименту, тобто до можливості варіювати одну змінну при постійності іншої, наближається лише один – метод близнят, який і став завдяки цьому основним методом психогенетики.

Початок близнюковому методу поклала стаття Ф. Гальтона “Історія близнят як критерій відносної сили природи і виховання”, опублікована в 1876 р. Тепер ця праця має скоріше історичний інтерес, проте тоді вона викликала до життя велику кількість подібних досліджень. Багато відомих психологів початку ХХ-го століття віддали данину цьому захопленню. Проте в достовірно науковий метод вивчення близнят перетворився у 20-х роках, коли з’явилися обґрунтоване уявлення про два типи близнят і надійні способи діагностики зиготності. Сьогодні наукове підґрунтя методу виглядає таким чином.

Надійно показано, що існують два типи близнят моно-і дизиготні (МЗ, ДЗ). Перші – МЗ – розвиваються з однієї яйцеклітини, заплідненої одним спермієм, тобто з однієї зиготи, яка в перших фазах ділення утворює замість однієї дві ембріональні структури, які дають початок двом генетично ідентичним організмам. Другі – ДЗ – із генетичного погляду – звичайні сібси (від англійського sibs, або siblings – братиі сестри, діти одних батьків), оскільки вони розвиваються з двох яйцеклітин, запліднених двома сперміями, і, отже, мають в середньому лише половину загальних генів.

Якщо далі припустити зразкову рівність постнатальних середовищних впливів для членів як МЗ, так і ДЗ близнюкової пари, то можна вважати, що зіставлення внутрішньопарної подібності в МЗ і ДЗ покаже відносну роль генотипу і середовища у виникненні міжіндивідуальних варіацій вимірюваної ознаки. У випадку, якщо така ознака формується під впливом головним чином зовнішніх впливів, внутрішньопарно однакових у близнят обох типів, то внутрішньопарна подібність МЗ і ДЗ повинна бути приблизно однакова. Якщо ж ознака контролюється генотипічними чинниками, то подібність МЗ – генетично ідентичних індивідів – повинна бути значно вищою, ніж у генетично неідентичних ДЗ. Таким чином, основним прийомом, що дозволяє оцінити відносну роль генотипу і середовища, виявляється зіставлення внутрішньопарної подібності в групах моно- і дизиготних близнят. Це і є основним варіантом близнюкового методу, що йде від Гальтона і найширше використовується й зараз.

Користуючись класифікацією, запропонованим Р. Заззо, цей варіант може бути позначений як метод контрольних груп(Тутунджян, 1970). Крім нього в галузі психології і психофізіології використовуються й інші: метод розлучених близнят, метод близнюкової пари, метод контрольного близнюка [12, с. 236].

Види близнюкових методів

Метод розлучених монозиготних близнятє своєрідним критичним експериментом для проблеми “генотип – середовище”. Сенс його полягає в тому, що досліджуються члени МЗ пар, з яких-небудь причин розлучені в ранньому дитинстві і, отже, виросли у різних умовах. Це створює близькі до ідеальних умови експерименту, оскільки дві люди з ідентичними генотипами виховуються в різному середовищі. Природно, що пошуки таких МЗ – достатньо складне завдання, та все ж таки в літературі описано близько 130 подібних пар. Найбільші групи зібрані X. Ньюменом, Ф. Фріменом, К. Холзінгером (Hewmann е. а., 1937), Д. Шилдсом (Shields, 1962), Н. Жуел-Нільсоном (Juel-Nielsen, 1965). Вони доповнюються зіставленням з внутрішньопарною схожістю МЗ, що спільно виросли, а також ДЗ, сібсів. У цій групі праць показано, що розлучені МЗ за низкою ознак – у тому числі і психологічних – виявляють внутрішньопарну подібність, хоч і дещо меншу, ніж МЗ ,що виросли разом, але більшу, чим ДЗ (що теж виросли разом). Зрозуміло, що в цьому випадку важлива об’єктивна оцінка реальної відмінності умов середовища, в яких виховувалися близнята однієї пари.

Для психологів спеціальний інтерес представляє дослідження 12 пар розлучених МЗ датського психогенетика Н. Жуєл-Нільсона, що відрізняється від інших детальнішим психологічним аналізом і тому представляє “золоті копальні для гіпотез” (Lindzey, 1971). Ця праця демонструє всі ступені внутрішньопарної подібності – від високої в експресивних рисах (міміці, голосі, ході і т. п.) до дуже малої у високоспеціалізованих (стилі міжособистісної взаємодії, інтереси і т. п.).

Деяким наближенням до цього методу може, очевидно, служити вивчення дорослих близнят, що тривалий час живуть нарізно, мають різні професії, різний життєвий досвід і т.д.

З відомими допущеннями, можна очікувати, що накопичення різних впливів середовища повинно призвести до зменшення внутрішньопарної подібності в тих ознаках, які податливіші впливам зовнішнього середовища.

Автором методу близнюкової париє французький психолог Р. Заззо (Zazzo, 1960). Це – шлях поглибленого вивчення психологічної специфіки у взаєминах близнят-партнерів. Р. Заззо показав, що близнюкова пара часто утворює свій мікросвіт (“мікрокосм”), що характеризується певними особливостями як усередині себе, так і у взаєминах із зовнішнім світом, причому ці особливості накладають безперечний відбиток на психологічну індивідуальність кожного члена пари [12, с. 237].

Відставання близнят у мовному розвитку, що викликається “замкнутістю один на одного” близнят однієї пари, наголошується й іншими дослідниками.

Дослідження такого роду надзвичайно цінні для апробації основного постулату близнюкового методу – про рівність зовнішніх впливів для МЗ і ДЗ пар і для кожного близнюка однієї пари. У цьому сенсі вони як би “обслуговують” сам метод близнюків, уточнюють його можливості. Вони показують, зокрема, що більша подібність МЗ близнят у порівнянні з ДЗ у деяких випадках може пояснюватися не їх генетичною ідентичністю, а особливими умовами середовища, що складаються усередині пари. Отже, в цих випадках робити висновок про спадкову обумовленість ознаки не можна.

Метод контрольного близнюка(називається також “методом близнюка-свідка”, “взаємоконтролю близнят”, “контролю за партнером”) був запропонований А. Гезеллом (Gesell & Thompson, 1929).

В цьому випадку для експериментів спеціально підбираються особливо схожі МЗ пари, а потім у кожній парі одного близнюка піддають яким-небудь зовнішнім впливам (наприклад, тренують певну функцію), а другого – ні. Оскільки дослідження ведеться з ізогенними індивідами й, отже, один член пари служить майже ідеальним контролем для іншого, то виникає можливість економічним способом вирішувати такі проблеми, які інакше зажадали б, – для отримання статистично надійних результатів – незрівнянно великих контингентів випробовуваних [12, с. 238].

Цим способом можна з’ясувати, наприклад, чи дає додатковий тренаж які-небудь стійкі переваги у порівнянні із звичайними умовами дозрівання і розвитку, як зроблено в початковій праці А. Гезелла. Можна, навчаючи членів пари одному і тому ж, але різними способами, отримати матеріал для оптимізації навчання. Так було поставлено питання в дуже цікавому циклі досліджень, проведених у 30-х роках у Медико-біологічному інституті ім. М. Горького. Досліджувалася, наприклад, ефективність різних методів розвитку комбінаторних функцій: простого копіювання і спеціальної стимуляції творчої активності “методом моделей”. Виявилось, що комбінаторні функції легко піддаються зовнішнім впливам, але ефект навчання залежить від методу: “метод моделей” дав кращі, стійкіші результати і зробив ширший вплив на загальний психічний розвиток дитини (Міренова, Колбановский, 1934). Аналогічний матеріал отриманий і для розвитку мови й мовлення. Шведський дослідник Незлунд тим же способом оцінив два різних способів навчання читанню. У праці В. Меллер із співавторами показано – правда, на одній парі МЗ, – що тренування рухових функцій виявляється ефективнішим, якщо даються вправи з більшою інтенсивністю, але меншою тривалістю (Meller & Mellerowicz, 1970). Таким шляхом можна отримати надійні відомості і про тривалість дії отриманого ефекту.

Згідно сучасній генетиці успадковується не конкретне значення ознаки, а деяка здатність мати дану ознаку, і вже на основі цієї спадково обумовленої норми реакції, у взаємодії генотипу і середовища, формується певний фенотипічний вираз ознаки. Легко зрозуміти, що метод контрольного близнюка, ставлячи однакові генотипи в різні умови середовища, дозволяє в принципі підійти до дослідження саме взаємодії генотипу і середовища в межах норми реакції.

Висока інформативність методу контрольного близнюка при відносно невеликій трудомісткості дозволяє деяким досвідченим психогенетикам вважати його вельми перспективним і рекомендувати для ширшого використання.

Такі основні варіанти близнюкового методу, що існують в сучасній психогенетиці. Вони можуть бути доповнені зіставленням з людьми інших ступенів спорідненості і не родичами, а також іншими генетичними методами, перш за все генеалогічними. Проте в дослідженнях нормальних психічних функцій поєднання різних методів поки використовується рідко, і тому ми розглянемо лише близнюковий метод, точніше, ті його сторони, які істотні для використання у психології і психофізіології.