Тема 3. Лінгвістична семантика.

Лінгвістична семантика (від гр. semantikos - те, що позначає) є розділом мовознавства, що вивчає план змісту мови, значення та смисл її одиниць умові й мовленні. Становлення цієї науки відбувається у XIX ст. У 1825 р. німецький лінгвіст X. Райзіг у своїх лекціях у Галле запропонував назвати науку про значення семасіологією (від гр. semasia - значення). У 1839 р. його учень Ф. Хаазе опублікував ці лекції і таким чином термін «семасіологія» увійшов до наукового вжитку мовознавчих студій. Лінгвісти пропонували й інші позначення цієї галузі: сематологія (С. Коллін) й семологія (А. Норен). Термін «семантика» уведений пізніше, у 1883 р. французьким дослідником М. Бреалем, від фр. la semantique. Дещо раніше, у 1878 році, він ужив цей термін у приватному листі до А. де Губернатиса.

Наприкінці XIX ст. у працях російського лінгвіста М. Покровського з’являється теза про виокремлення з лінгвістичної семантики дисципліни, яка

б вивчала значення мовних одиниць, семантичні зміни в аспекті діахронії. У своїй магістерській дисертації «Семасиологические исследования в области

древних языков» 1896 р. дослідник розглянув шляхи вивчення семантичних

змін споріднених індоєвропейських мов. У 1903 р. А. Цаунер остаточно розмежував лінгвістичну семантику на два напрями, назвавши галузь, спрямовану на дослідження зовнішньої форми й закріплення за нею значень, ономасіологією і протиставивши їй семасіологію. Отже, відокремлення семасіології насамперед пов’язане з виділенням двох ракурсів аналізу слова: ономасіологічного (номінативно-репрезентативного), що апелює до орієнтації мовної одиниці на ментальний зв’язок зі світом дійсності, та семасіологічного (внутрішньоструктурного), який репрезентує слово відносно інших одиниць мови в лінійному ряді або в парадигматичних групах [Аспекты семантических исследований 1980, 10].

Об'єктомсемасіології є різноманітні знакові одиниці мови, план змісту (значення) яких виступає предметом цієї галузі. Таким чином, семасіологія

постає в центрі інших мовознавчих дисциплін, оскільки всі вони мають справу зі значенням власних об’єктів. І. Кобозєва цілком слушно зауважує, що «у єдиній дисципліні семантиці можуть бути виділені такі розділи, як морфемна семантика, лексична семантика, синтаксична семантика» [2000, 18]. Додамо ще й граматичну семантику, семантику тексту та фоносемантику. В. Левицький вважає, що новий підхід до розуміння семантики як дисципліни, що вивчає значення різних одиниць мови - від морфеми до речення, тексту - не підкріплений переконливими доказами щодо принципової подібності змістового боку одиниць різних рівнів мови [2006, 58]. Дослідник перекону в тому, що немає ніяких підстав відмовлятис від сформульованого С. Ульманно розуміння лексичної семантики як самостійної лінгвістичної дисципліни предметом якої є значення слова в синхронії та діахронії. На думку О.О. Селіванової, ніякої «революційності» в розширенні об’єкта і предмета семасіології немає адже мова йде про мовні знаки, обсяг яких може бути різним: від слова до тексту як макрознака. Безперечно, кожний із цих знаків має свою специфіку у плані форми, і у плані змісту, однак їхня знаковість є тією інтегральною рисою, яка дає всі підстави вивести семантичний план з ієрархії мовних рівнів і розглядати його як наскрізний у мовній системі. До того ж невизначеність критеріїв слова призводить до відповідних ускладнень із трактовкою предмета саме лексичної семантики.

Сучасна семасіологія має певне коло завдань: 1) розкриття семіотичної,

психологічної, логічної, етнокультурної, когнітивної природи значення; 2) розмежування значення та смислу; 3) установлення типології значення; 4) визначення семантичної структури лексеми й лексико-семантичного варіанта; 5) з’ясування способів і методик виокремлення значень полісемантів; 6) встановлення умов і чинників існування лексичної парадигматики та синтагматики; 7) пояснення природи метонімії й метафори, динаміки значень у мовленні й тексті; 8) розмежування валентності та сполучуваності; 9) з’ясування природи семантичного узгодження слів у реченні й тексті та компенсаційних механізмів сполучуваності; 10) опис польової організації семантики; 11) дослідження семантики як результату когнітивних процесів категоризації й концептуалізації досвіду; 12) вияв преференційної природи значення; 13) аналіз особливостей індивідуальних смислів і їхнього функціонування; 14) установлення комунікативних смислів і їхніх функцій у дискурсі; 15) розробка методик аналізу семантики; 16) семантичне числення й репрезентації у системах штучного інтелекту тощо. Нова проблематика семасіології пов’язана з гуманізацією сучасної наукової парадигми: у центрі уваги опинилася діяльність людини, що забезпечує їй орієнтацію у світі, його практичне засвоєння, пізнання процесів зовнішньої та внутрішньої суб’єктивної дійсності [Теории метафоры 1990, 3].

Підвалини сучасної семасіології закладені у працях В. фон Гумбольдта

(аналіз змістовних властивостей мови, лексичних та граматичних значень із

позицій антропологізму у зв’язку зі свідомістю, мисленням, культурою, «духом» народу), Г. Пауля (класифікація видів семантичних змін: звуження,

розширення, перенесення і зміщення значення, розмежування узуального й

оказіонального, головного і другорядного типів значень), В. Вундта (постулювання ролі психічного механізму асоціювання в семантичних змінах), О. Потебні (учення про внутрішню форму слова, відтворення уявлення, образу, смислу у значенні, етимологічні зв’язки семантики) та інших учених-лінгвістів.

Лінгвоісторіографи виокремлюють кілька етапів розвитку лінгвістичної

семантики та згодом - семасіології. Перший пов’язаний з еволюційно-психологічними ідеями гумбольдтіанців і представлений у дослідженнях значеннєвої природи мови на підставі психології народу, його культури, світосприйняття. Другий етап (компаративістський) характеризувався впровадженням до лінгвістичної семантики принципів порівняльно-історичних досліджень, зокрема, впливу на розвиток та зміну значення соціального життя суспільства, діахронічного підходу до зв’язку семантики й форми мовних одиниць. Третій етап (логіко-синтаксичний) грунтувався на зближенні лінгвістичної семантики з логікою й філософією в ракурсі позитивізму, а на їхній підставі – із синтаксисом, адже постулювання значення слова як «його використання в мові» (Л. Вітгенштейн) приводило до аналізу речення як головної одиниці семантики, а дослідження семантики слова потребувало вияву сукупності слів як його синтагматичного потенціалу, тобто дистрибуції. На четвертому етапі у другій половині XX ст. відбувається розгалуження інтересів семантичних досліджень у різних напрямах. Структуралісти (Дж. Лайонз, Ю. Найда, 3. Харрис, Ч. Осгуд, Б. Потьє, Е. Косеріу, А. Мартіне, Е. Бендікс, М. Бірвіш, В. Виноградов, Н. Арутюнова, Ю. Караулов, Д. Шмельов та ін.) спрямували увагу на синхронний аспект значення, його семантичну структуру, парадигматику й синтагматику, розробили методики компонентного аналізу й інші методики встановлення структури значень (метод опозицій, семантичного диференціала, дистрибутивний і трансформаційний аналіз, тезаурусний метод, метод кластерного аналізу, семантичного шкалювання, асоціативного експерименту тощо).