Визначення й сутність волі

Воля– це здатність людини досягати поставлених цілей в умовах подолання перешкод. До цього часу в науці не сформовано загальноприйнятого, цілісного й ясного уявлення про волю. Усе різноманіття відповідей на питання про те, що таке воля, можна звести до чотирьох основних варіантів:

1) воля – це здатність до вольових дій (тобто непривабливих, «мотиваційно не забезпечених», небажаних дій), але які необхідні й обов’язково повинні бути здійснені;

2) воля – це вибір мотивів і цілей (особливо в ситуації зіткнення однаково привабливих або однаково непривабливих альтернатив поведінки);

3) воля – це регуляція людиною своїх внутрішніх станів, дій, психічних процесів;

4) воля – це вольові якості особистості.

Кожна із цих чотирьох відповідей задає систему критеріїв, на основі яких можна із усього різноманіття психічних явищ виділити власне волю.

Вольова людина здатна направити свої зусилля на досягнення поставлених цілей. Вона може активно діяти й рухатися в напрямку до мети. Отже, воля проявляється в цілеспрямованих діях.

Будь-який психічний процес має свій результат (продукт). Так, акт сприйняття завершується побудовою перцептивного образу. Уява продукує фантастичні образи, а мислення – поняття, судження й умовиводи. Продуктом емоційного процесу є «афективне хвилювання», у якому відбивається суб’єктивна оцінка значущості того або іншого об’єктивного явища. Продуктом вольового акту є вольова дія, що часто (але не обов’язково) трансформується в рухові акти (трудові, спортивні й ін.). Вольова дія – це специфічно людська дія, якою людина свідомо змінює навколишню дійсність і саму себе; це свідома й цілеспрямована дія, за допомогою якої людина планомірно досягає своєї мети, підкоряє свідомому контролю імпульсивні бажання й змінює світ відповідно до свого задуму.

Вольова дія характеризується декількома необхідними і достатніми критеріями. До числа необхідних, але не достатніх відносяться наступні.

1. Свідомість і цілеспрямованість дії. Свідомість означає, що людина може дати собі (і, при необхідності, іншим людям) звіт у здійсненні дії (у формі розгорнутого висловлення або в згорнутій думці). У націленості дії на заздалегідь створений образ результату виражається її цілеспрямованість. Однак цими двома особливостями характеризуються не тільки вольові дії, але й дії взагалі. Свідомість і цілеспрямованість відсутні в інстинктивних, афективних і рефлекторних актах людини. Інстинктивний акт ініціюється внутрішньою вродженою програмою, афективний – накопиченою енергією витиснутих емоційних переживань, рефлекторний – дією зовнішнього або внутрішнього стимулу. Тільки справжня дія регулюється свідомістю й спрямована на заздалегідь сформовану мету. Однак категорія дії ширше категорії вольової дії. Багато свідомих і цілеспрямованих дій не мають потреби у вольовій підтримці. Їх можна віднести до категорії довільних дій, але не вольових. Прикладом можуть слугувати читання художньої літератури, праця заради задоволення, помірні фізичні вправи, переміщення по місту без подолання яких-небудь перешкод і т. ін.

2. Відсутність властиво актуальної потреби в даній дії. Актуальна потреба – це потреба, пережита «тут і тепер»; вона внутрішньо властива суб’єктові, актуалізована його психікою. Однак, завдяки волі, люди можуть робити дії навіть тоді, коли актуальна потреба відсутня. Потреба, що спонукає такі дії, ніби «привноситься ззовні». Вона не вкорінена в особистості й людина приймає спеціальне рішення для того, щоб цю потребу хоча б на якийсь час «зробити своєю». При ухваленні рішення людина мов би конструює «штучну потребу», ерзац-потребу, що візьме на себе роль дійсної (актуальної) потреби. Так, наприклад, людина може сказати собі, що дану дію треба все ж таки зробити «про всякий випадок», з розрахунку на майбутнє. У майбутньому, можливо, виникне актуальна потреба, якій ця дія буде відповідати. Турбота про здоров’я (заняття фізкультурою, дієта й лікувальне голодування, що потребує величезного вольового зусилля та ін.) проявляється в деяких людей задовго до того, як з’являться перші ознаки хвороби. Є люди, які прагнуть опанувати додатковою професією, знаннями, «які можуть коли-небудь знадобитися». Розвиваючи значні зусилля в цьому напрямку, вони в цей момент не можуть виразно сказати, навіщо вони це роблять. П. В. Симонов для позначення цього феномену використовує поняття «потреба в озброєності».

Інший варіант створення штучної мотиваційної підстави для дії при відсутності власної актуальної потреби в її здійсненні – це прийняття суспільних цінностей. Людина говорить собі, що треба напружити волю й зробити справу, тому, що «це важливо для суспільства». Особливими варіантами підміни актуальної потреби «штучними потребами» є прийняття вимог групи (найближчого оточення) і підпорядкування нормам моралі (засвоєної із середовища). Людина робить дії не тому, що сама того хоче, а тому, що «так треба для близьких людей», «так прийнято вчиняти», «суспільна мораль того вимагає».

Однак і цей критерій недостатньо чітко диференціює власне вольові дії. Так, за ним до вольової доводиться віднести конформні (тобто змушені, такі, що здійснюються під зовнішнім тиском) дії, тому що в них теж відсутня актуальна потреба.

3. Необхідність при здійсненні дії – свідомо переборювати перешкоди на шляху до мети. Усі перешкоди умовно діляться на дві групи – зовнішні й внутрішні. До переважно зовнішніх відносять: 1) фізичні перешкоди й перешкоди, що порушують хід і процес дії, інформаційну надмірність і новизну середовища й т. ін. і 2) соціально задані перешкоди; як правило, вони являють собою обумовленість однієї дії іншою (наприклад, підприємець, що бажає почати свій бізнес, повинен зібрати безліч дозвільних документів з підписами великої кількості різних чиновників; дитина змушена зробити прибирання у квартирі перед тим, як їй дозволять вийти на прогулянку). До переважно внутрішніх перешкод відносять: 1) психічні стани людини (тривога, напруженість, утома, хвороба, стрес та ін.); 2) альтернативні спонукання до діяльності (конкуруючі мотиви й цілі).

Зіштовхуючись із перешкодою, людина розвиває вольове зусилля – феноменологічно найбільш виражений і незаперечний прояв волі. Однак і цей критерій недостатньо надійний. На його основі неможлива однозначна оцінка таких усвідомлених і цілеспрямованих дій, у яких людина переборює перешкоди не за допомогою вольового зусилля, а іншими засобами (обхід фізичної перешкоди, маніпуляції в спілкуванні, збільшення майстерності й поінформованості, відпочинок, релаксація й інші способи керування станами і т. ін.). Іноді для здійснення вольової дії в подоланні перешкод немає необхідності – достатньо сили мотивів.

4. Наявність віддаленого мотиву. Людина робить дію, кінцева мета якої може бути досягнута через кілька проміжних дій (наприклад, навчання у вузі, сезонний тренувальний цикл спортсмена, що готується до змагань, боротьба людини, що страждає серйозним хронічним захворюванням, за своє здоров’я тощо). Така багатоетапна дія направляється віддаленим у часі мотивом. Для своєї підтримки вона вимагає значних вольових зусиль із боку суб’єкта. Усі багатоетапні дії регулюються волею, тому що сили віддаленого мотиву, як правило, буває недостатньо для підтримки спрямованої активності. Однак і цей критерій не охоплює всі випадки прояву вольових дій. Він не поширюється на одноактні вольові дії (наприклад, ранковий підйом з постелі, ухвалення рішення кинути курити і т. ін.).

5. Відносна незалежність дії від поточних обставин. Людина зосереджена на меті своєї дії й не відволікається на перешкоди. Дослідники, що опиралися на цей критерій (В. К. Котирло), показали внутрішній, генетичний зв’язок волі й уваги. Довільна увага для своєї підтримки вимагає вольових зусиль. Цей критерій також є необхідним (характеризує всі вольові дії), але не достатнім, тому що під нього підходять дії, не пов’язані з волею. Так, наприклад, людина, що перебуває в стані післядовільної уваги, цілком занурена в діяльність. Пороги її відчуттів настільки підвищені, що ніякі фонові подразники (перешкоди) не в змозі відволікти її від фігури (мети). Такий понадзалучений робочий стан заснований зовсім не на волі, а на інтересі до процесу й результату діяльності. Таким, чином, воля – важливий, але не єдиний фактор незалежності дій людини від поточних обставин.

6. Підпорядкованість дії постійним і стійким мотивам. На основі цього критерію до вольових варто відносити такі дії, які відповідають загальній спрямованості особистості. Спрямованість, як один із найважливіших структурних компонентів особистості, складається зі стійких і постійних мотивів, які домінують у мотиваційній сфері людини. Саме включення у загальну спрямованість дає можливість тому або іншому мотиву насичувати енергією приватні цілі людини, додати їм особистісний зміст, забезпечити віддалену мотивацію, спрямованість і перспективу цих дій, захистити їхні цілі від впливу, що збиває, перешкод і т. ін. Проте, і цей критерій не є достатнім, тому що він дозволяє вважати вольовими дії, що виникають на основі ситуативних, тобто таких, що не входять у спрямованість особистості, мотивів. Випадкові, минущі бажання людини також можуть стати основою для вольових дій, про що свідчать численні експериментальні дослідження «квазіпотреб» у школі К. Левіна.

В. А. Іванніков виділив наступні критерії вольової дії:

1) вольова дія усвідомлена, цілеспрямована, навмисна, прийнята до здійснення за власним свідомим рішенням;

2) вона є необхідною за соціальними (зовнішніми), або особистими (внутрішніми) причинами, тобто має підстави, за якими вона приймається до виконання;

3) це дія, якій властивий дефіцит спонукання або гальмування; вихідної сили мотиву недостатньо для того, щоб цю дія почати, підтримати або припинити;

4) це дія, початок, продовження або припинення якої забезпечується додатковим спонуканням за допомогою навмисної зміни (трансформації) її смислу.

Сполучення цих чотирьох ознак у дії дозволяє говорити про те, що вона – вольова. При цьому найбільш суттєві дві останні ознаки. Прикладами дефіциту спонукання можуть бути небажання людини вибратися з теплого ліжка й зробити ранкову гімнастику, небажання студента розпочати виконання курсової роботи, відкладання підлітком «на завтра» прибирання у своїй кімнаті і т. ін. Дефіцит гальмування характерний для людини, що прагне позбутися шкідливих звичок (алкоголь, паління, переїдання тощо).

Вибір мотивів і цілей – ще одна реальність, у якій проявляється воля й з якої багато мислителів зв’язували вольові прояви душевного життя людини. Ситуацій вибору в житті людини дуже багато, але в основному воля проявляється в чотирьох типах ситуацій:

1) коли треба вибрати одну із двох дій (і розташованих за ними спонукань), які несумісні фізично (наприклад, відвідування лекції й прогулянка містом);

2) коли потрібно вибрати одну із двох цілей (а) обумовлених різними мотивами (наприклад, співробітник установи може підтримати колегу, якого критикує їхній загальний начальник, або промовчати, піклуючись про власне благополуччя), або (б) пов’язаних з тим самим мотивом, але різноспрямованих (наприклад, людина, що бажає прославитися, вирішує, як цього досягнути – зробити незвичайний, екстравагантний вчинок, або розвивати в себе яку-небудь здатність, талант);

3) коли потрібно вибирати між бажаною метою й можливими небажаними наслідками (наприклад, людина, пов’язана узами шлюбу й не має часу й ресурсів для розвитку своїх талантів і здібностей, думає про розлучення, але при цьому побоюється, що втратить ті переваги, які дає життя в шлюбі);

4) коли потрібно вибирати між соціально заданими цілями (обов’язки по роботі) і особистими мотивами (хобі, мрії й т. п.).

Проблематика вибору пов’язана з волею неоднозначно. Існує безліч ситуацій вибору, з яких людина виходить без здійснення вольових зусиль (наприклад, вибір шляху обходу перешкоди, вибір способу дії, вибір між двома вітальними потребами – голодом і спрагою й т. п.).

Воля як регуляція людиною своїх внутрішніх станів, дій і психічних процесів виступає як механізм, через який особистість регулює свої психічні функції. Воля керує емоціями, мисленням і діями. Це вищий регулятор психічної діяльності людини. Вольова регуляція – це приватний вид довільного керування людиною своєї поведінки. Вона характеризується використанням вольових зусиль, які спрямовані на подолання перешкод і труднощів.

Людина може регулювати: 1) дії (за параметрами швидкості, темпу, сили, ритмічності, тривалості, амплітуди й т. п.), 2) фізіологічні й психічні стани (гальмувати небажані й активувати бажані), 3) психічні процеси (організовувати їх у систему відповідно до ходу й завдань діяльності).

Вольова регуляція проявляється через вольові стани (стан мобілізаційної готовності, зосередженості, рішучості, стриманості та ін.). Вольові стани не зводяться до вольових якостей. Вони можуть бути й у безвладної людини.

Разом з емоційною регуляцією вольова регуляція утворить так звану регуляторну сферу психіки людини. Вольова регуляція займає більш високий рівень стосовно емоційної регуляції. Співвідношення цих двох рівнів подібно співвідношенню мислення й перцепції в пізнавальній сфері психіки. Вольовий регуляторний рівень відрізняється від емоційного тим, що:

- енергетичні ресурси організму й особистості використовуються більш інтенсивно, раціонально, навмисно й цілеспрямовано (це дозволяє не тільки пристосовуватися до середовища, але й активно його перетворювати);

- регуляція стає опосередкованою (актуальні потреби, ситуація, неусвідомлені установки, властиві емоційній регуляції на вольовому рівні перетворяться свідомістю в мотиви й цілі діяльності, у спонукально-регуляторний вектор «мотив/ціль»);

- змінюється спрямованість регуляції (емоційні процеси відбивають специфіку ставлення суб’єкта до об’єкта, а вольова регуляція спрямована на самого суб’єкта, допомагає людині «перебороти себе»; тому вольові процеси відбивають переважно суб’єкт-суб’єктні відносини).

Регулюючи поведінку й діяльність, емоції й воля можуть виступити в ролі своєрідних антагоністів. Так, наприклад, емоції можуть дезорганізувати діяльність (почуття втоми, стомлення та ін.). Воля в цьому випадку компенсує негативні наслідки впливу емоцій станом терплячості. Тривога компенсується рішучістю, фрустрація – завзятістю й наполегливістю, надмірне емоційне збудження (гнів, злість, радість та ін.) – витримкою, страх – сміливістю.

Бувають випадки, коли у вольовій регуляції немає необхідності. Емоцій, що стимулюють діяльність, виявляється достатньо для підтримки високої працездатності (наприклад, при насназі). Не потрібна вольова регуляція й у тому випадку, коли людина у досконалості засвоїла прийоми довільної регуляції емоційних станів.

Воля іноді трактується як наявність у людини системи вольових якостей. Безвладна людина не має вольових якостей, а у вольовій їх багато. Однак, однозначно говорити про волю за наявністю вольових якостей не можна. По-перше, безвладна людина може зображати, симулювати вольові якості з метою маскування заниженої самооцінки, боягузтва, непевності в собі. По-друге, те, що сприймається стороннім спостерігачем як вольова якість, може бути насправді вираженням тієї чи іншої психофізіологічної особливості. Так, низька емоційна збудливість дуже схожа на витримку, сильний мотив може виявитися в поведінці, що помилково сприймається як свідчення наполегливості. Власник гіпертимної акцентуації характеру залишає враження енергійної людини. Ці приклади говорять про можливість підміни «вольових якостей» психофізіологічними особливостями людини.

Воля вносить у життя людини суб’єктивний вимір. Вона робить людину багато в чому непередбаченою, самодетермінованою, вільною від зовнішніх обставин. Людина усвідомлює й переживає цю особливість у формі свободи волі. Таким чином, воля – це особлива форма людської активності, що припускає регулювання людиною своєї поведінки, гальмування нею ряду інших прагнень і спонукань, організацію послідовності різних зовнішніх і внутрішніх дій відповідно до свідомо поставлених цілей.

Воля завжди перспективна, спрямована на майбутнє. Коли людина здійснює вольовий акт, вона думає не про своє положення в даний момент, а про те, якою вона повинна стати в результаті її дій (або утримання від дій). Вольовий акт – це зовсім особливий стан свідомості, стан об’єктивації (Д. М. Узнадзе). Зіштовхуючись із труднощами або перешкодою, суб’єкт ніби «випадає» зі звичного потоку буття (імпульсивної активності). Плавний потік діяльності переривається й людина оцінює ситуацію, саму себе, мотиви своєї діяльності. Вона протиставляє себе й свою діяльність. Відбувається поділ суб’єкта й ситуації. Людина в цей момент переживає активність свого «Я». Вольовий акт ніколи не буває реалізацією актуального імпульсу. Енергія вольового акту запозичиться з особистості. За В. А. Іванніковим, психологічним механізмом вольового зусилля є підключення збудника важкої, неприємної або незначущої дії до смислової сфери особистості.

Філогенетичною передумовою волі (її «першопраобразом» у тваринному світі) є «рефлекс свободи», описаний І. П. Павловим. Це особлива самостійна форма поведінки у тварин. Стимул, що викликає цю поведінку – перешкода. Перешкода суб’єктивно відбивається у формі негативних емоцій. Вона актуалізує рефлекс свободи так само, як харчі – поведінку, спрямовану на добування їжі, новий подразник – дослідницьку поведінку, біль – оборонні акти тварини і т. ін. Без рефлексу свободи будь-яка перешкода перервала б потік життя. Рефлекс свободи реалізується в доцільній реакції подолання. Таким чином, при наявності у тварини актуальної потреби, перешкода до її задоволення викликає роботу двох механізмів: негативних емоцій і реакції подолання. У людини вони поєднуються в механізм волі.

Вольова дія людини сформувалася в процесі праці. Саме в праці часто виникає необхідність робити дії, що не відповідають безпосереднім спонуканням і потребам. Воля піднімає людину над рівнем природних органічних потягів; вона припускає існування громадського життя, що регламентується моральністю й правом.

Функції волі

Воля виконує загальну (глобальну) і парціальні (конкретні) функції. Глобальна функція волі – регуляція поведінки людини. Вольова регуляція поведінки – це особливий (і в той же час вищий) різновид психічної регуляції поведінки, що складається із засвоєння сигналів із середовища (зовнішнього й внутрішнього) і спрямування на цій основі поведінки індивіда в найбільш сприятливе для нього русло. Життя людини не тільки в природному, але й у соціальному середовищі вимагає урахування дуже складних сигналів і, відповідно, складних механізмів регуляції поведінки й діяльності.

Вольовий рівень регуляції поведінки характеризується:

- свідомістю процесів регуляції;

- їхньою довільністю;

- їхньою спрямованістю на самого суб’єкта.

Вольова регуляція – це фактично саморегуляція, тобто регуляція, що визначається не безпосередньо ситуацією, а самим суб’єктом. Людина враховує й наявні обставини, і свої можливості, і наслідки різних варіантів дії, і багато інших факторів, найчастіше не дані в безпосереднім сприйнятті поточних подій. У саморегуляції (самоврядуванні) повною мірою відбиті суб’єкт-суб’єктні відносини, коли людина одночасно грає ролі суб’єкта й об’єкта взаємодії.

Саморегуляція здійснюється через реалізаціюконкретних функцій волі. Вони такі:

1) «спонукальна» (ініціація й здійснення вольової дії);

2) «гальмівна» (стримування одних спонукань і відкриття доступу до виконавчих систем іншим спонуканням через супідрядність, ієрархізацію мотивів);

3) «тактична» (визначення параметрів дії через постановку й вибір конкретних цілей, оцінку й вибір засобів їхнього досягнення);

4) «стабілізаційна» (перерозподіл енергії дії; воля компенсує недостачу спонукання до дії при недостатній мотивації і стримує спонукання від надлишковій мотивації);

5) «системна» (організація психічних процесів у систему, адекватну діяльності, що виконується);

6) «мобілізаційна» (концентрація фізичних і психічних можливостей при подоланні перешкод на шляху до мети);

7) «психорегулятивна» (воля регулює стани людини, їх виникнення, пролонгування, модальність, заміну одних станів іншими, припинення).

Структура вольового акту

У вольовому процесі виділяються фази: 1) спонукання до дії; 2) постановки попередньої мети; 3) боротьба мотивів; 4) ухвалення рішення; 5) виконання рішення в дії.

Вольова дія спонукається й спрямовується мотивом. Він же надає зміст вольовому акту. Однак появі самого мотиву передує деякий процес у психіці, що має переважно неусвідомлювану природу. Мотиви випливають із потреб і неусвідомлюваних потреб, які спочатку відбиваються в психіці на емоційному рівні. Таким чином, на початкових стадіях психічної регуляції вольовий рівень ще не відділений від афективного. Побудник вольового акту проходить дві фази розвитку: первинну (до властиво вольового регулювання, тобто стадію неусвідомлюваного нестатку) і вторинну (фазу опредмечуваної потреби, тобто мотиву).

Прагнення зробити вольовий акт еволюціонує від фази потреби до фази мотиву. С. Л. Рубінштейн у цій еволюції намічає три важливих пункти: потяг → бажання → хотіння. Потяг – це початкова форма прояву прагнення, імпульс до дії, що містить неусвідомлювану потребу. Потяг представлений у психіці винятково мовою афектів як негативний емоційний стан. Цей стан відбиває «незадовільне положення справ» і не пов’язане ще ні з яким зовнішнім об’єктом. Тому стати реальним збудником вольового акту, що задав би поведінці людини певний напрямок, потяг не може. Проте, потяг спонукає людину до активних пошуків засобів рятування від неприємного емоційного стану, стимулює пошук, «когнітивну розробку потреби». Потяг трансформується в бажання. На відміну від потягу, структура якого вичерпується інтероцептивними відчуттями й емоціями, бажання в себе включає продукти й сліди когнітивної активності, спрямованої на зовнішні об’єкти. Бажання – це потяг, що «впізнав» свій предмет. Людина, що має бажання, знає про той предмет, за допомогою якого вона може задовольнити свою потребу. Однак і бажання поки ще не може забезпечити реальний початок вольового акту. Воно містить у собі інформацію тільки про кінцеву мету – бажаний предмет, але не про засоби та способи його досягнення. Тому бажання звичайно стає стимулом не стільки для дій, скільки для уяви й фантазій. Когнітивний компонент бажання містить не практичну, а «споглядально-афективну» інформацію про об’єкт. Тільки третя форма прагнення – бажання – може виступити в якості енергетизуючої, стимулюючої, спрямовуючої й смислоутворюючої сили, здатної реально ініціювати вольовий акт. Бажання – це спрямованість людини не тільки на бажаний предмет, але й на дії, які ведуть до досягнення мети, оволодіння цим предметом. Результатом динаміки «потяг → бажання → хотіння» формується усвідомлений мотив. Мотив не тільки акумулює в собі внутрішню психічну енергію людини. Одночасно він визначає й напрямок прикладання цієї енергії. Він же є підставою для постановки й вибору мети, засобів і способів дії як умов найбільш ефективного використання енергії при задоволенні потреб.

Далі відбувається конкретизація мотивів у вигляді бажаних предметів, що задовольняють вихідні потреби, формуються цілі – образи майбутніх результатів дій.

Коли представлені цілі й сформувалися бажання, наступає один із самих болісних для людини моментів: треба віддати перевагу якимось із цих бажань. Виникають конкуруючі цілі (несумісні бажання), думки про можливі небажані наслідки тих дій, які можуть наступити при спробі досягти мети. Можуть з’явитися сумніви в обраних цілях, засобах їхнього досягнення. У ці хвилини людина переживає внутрішній конфлікт, боротьбу із самим собою. Ця фаза вольового акту одержала назву боротьби мотивів. У вольовому акті втримується протиріччя, роздвоєння. Людина переживає внутрішній розлад, конфлікт. За К. Левіним, все різноманіття таких конфліктів можна звести до трьох типів:

1) конфлікт «прагнення–прагнення» – тяга до двох однаково привабливих цілей;

2) «запобігання–запобігання» – вибір за необхідності, коли доводиться, «котре лихо менше, те й вибирати»;

3) «прагнення–запобігання» – людина проявляє двоїсте (одночасно позитивне й негативне, тобто амбівалентне) ставлення до того ж самого об’єкта й треба ухвалити рішення щодо наближення до цього об’єкта або віддалення від нього.

У 1938 році американські психологи Ховланд і Сирс до цієї класифікації типів конфліктних ситуацій додали ще один – «подвійне прагнення–запобігання» (конфлікт подвійній амбівалентності).

Почуття роздвоєння переживається навіть тоді, коли є в наявності тільки одне бажання. Одне єдине бажання реалізується, як правило, через здійснення декількох цілей, які також конкурують між собою. Розгоряння внутрішньої боротьби супроводжується крайнім ступенем психічної напруги. Суб’єкт співвідносить свої бажання між собою, піддає попередньому аналізу, ураховує наслідки їхньої реалізації. У ході аналізу з’ясовується, що для здійснення одного бажання треба поступитися іншими. Суб’єкт виявляє, що бажана дія може привести до небажаних наслідків. Розумова активність тут сполучається з самообмеженням, що виражається в супідрядності бажань.

Зваживши всі «за» і «проти», людина, нарешті, приймає рішення. Ухвалення рішення супроводжується появою почуття відповідальності (суб’єкт усвідомлює, що подальший хід подій уже залежить від нього) і почуття внутрішнього полегшення. У момент ухвалення рішення, якщо конфлікт розв’язаний, напруга знімається.

Залежно від індивідуальних особливостей можуть проявлятися різні тактики прийняття рішень. Одні звикли покладатися на минулий досвід. Такі люди підводять конкретну ситуацію під більш загальну категорію й підходять так, як вони звичайно поводяться в подібних ситуаціях. Інші (упевнені в собі люди) покладаються на обставини. Вони вважають, що правильне рішення в потрібний момент прийде саме собою. Треті ухиляються від рішення, сподіваючись, що ситуація зміниться й необхідність зробити вибір зникне. Четверті приймають рішення умовно, перекладаючи відповідальність на зовнішні обставини (наприклад, кидають жереб).

С. Л. Рубінштейн виділяв три варіанти ухвалення рішення, що розрізняються за ступенем напруженості, драматизму й усвідомленості.

У найбільш простому випадку ухвалення рішення навіть не виділяється як окрема фаза вольового акту. Якщо спонукання не зустрічає внутрішнього опору в психіці людини, а здійснення мети протікає безперешкодно, то скільки-небудь розгорнутої боротьби мотивів не відбувається. Тут досить уявити мету як бажану, щоб автоматично почалася дія. Рішення укладене вже у визнанні мети. Фази вольового процесу згорнуті й суб’єктом навіть не відображаються.

У більш складному випадку боротьба мотивів є, але конфлікт, що лежить у її основі, вдається розв’язати повністю й остаточно. Зважуючи альтернативи й обговорюючи із самою собою обставини дії і його наслідки, людина починає дивитися на проблему по-новому. У неї виникають нові думки, почуття, оцінки. Усе, що тільки-но здавалося важливим, уявляється вже незначним, усе, що було бажаним, втратило свою привабливість. Усе саме собою розв’язалося. Рішення прийняте не в підсумку внутрішньої боротьби, а тому, що інше рішення вже неможливо або не потрібно.

Третій варіант є найбільш складним і драматичним. Рішення тут приймається не тому, що альтернативи вичерпали себе й втратили привабливість, а тільки тому, що треба було прийняти яке-небудь рішення. Внутрішній конфлікт не розв’язаний, а відкинуті мотиви зберігають свою діючу силу. Вони поповнили резерви так званої потенційної мотивації й легко стають актуальними мотивами, якщо тому сприяють життєві обставини. Людина так і залишається «на розпутті», подумки повертаючись до відкинутих дій. Саме при такому, найбільш складному варіанті ухвалення рішення найбільш яскраво переживається почуття зусилля. Зусилля свідчить не стільки про сильну волю, скільки про величину протидії, з якою зштовхнулася людина під час обговорення й боротьби мотивів.

Виконання рішення – необхідний компонент вольового акту, що об’єктивно свідчить про те, що вольовий процес взагалі відбувся. Без виконання вольовий акт не завершений. На фазі виконання відбувається реальне перетворення дійсності, здійснюється бажання, виробляється дія. Вольові зусилля, які людина додає на цій заключній фазі вольового акту, унікальні. Це зусилля, за допомогою яких заперечується щось існуюче й відбувається його перетворення в щось нове. Через дію людина домагається бажаної мети, одержує те, що відповідає спонукальному мотиву, і в підсумку задовольняє вихідну потребу.

Фази вольового акту, що передують заключній фазі виконання, створюють стан внутрішньої змобілізованості, готовності до дії. Перехід від рішення до дії може здійснюватися легко й природно, у силу внутрішньої готовності до неї, психологічної й фізіологічної змобілізованості на попередніх етапах вольового процесу.

Однак, якщо завдання складне, цей перехід може бути й утрудненим. Часто буває, що перейти до негайного виконання відразу після ухвалення рішення не вдається. Причинами, що затримують виконання, є: 1) віддаленість мети в часі; 2) незвичайність, новизна дії для людини (відсутність досвіду здійснення таких дій у минулому); 3) необхідність попереднього досягнення проміжних цілей на шляху до основної мети; 4) складність і множинність засобів і способів дії; 5) несподівана зміна ситуації, поява неврахованих факторів; 6) переосмислення ситуації, новий погляд на неї (людина з якої-небудь причини міняє суб’єктивне ставлення до ухваленого рішення, до способів і засобів досягнення мети). Тому суб’єктові треба додатково зібратися, змусити себе перейти до виконання рішення. У такому випадку безпосереднє виконання рішення випереджається формуванням наміру.

Намір – це спрямованість на досягнення мети, що закріплюється ухваленим рішенням і дає можливість затримати, відстрочити дію для того, щоб внутрішньо підготуватися до неї. Під час такої затримки створюється план виконання, тобто намічається шлях, що веде до мети, й засоби її досягнення. Цей шлях розчленовується на ряд послідовних етапів, виділяються проміжні цілі. Існують більші індивідуальні розходження в плануванні виконання: одні люди створюють детальні плани, а іншим буває цілком достатньо загальної схеми дій. Є непорушні плани, такі, що не коректуються, позбавляють волю гнучкості, роблять людину нечутливою до зміни обставин. Людина із сильною, але гнучкою волею, ураховує інформацію, що надходить по каналах зворотного зв’язку, і вчасно вносить корективи у свій план.

Виконання рішення може реалізовуватися як у формі здійснення дії (при подоланні переважно зовнішніх перешкод), так і у формі відмови від дії, утримання від неї (при подоланні внутрішніх перешкод). В активній вольовій бездіяльності проявляється придушення мимовільного імпульсу, ослаблення впливу конкуруючого мотиву, протистояння негативним емоціям, що захопили людину (гнів, тривога, страх і т. ін.). Активна дія об’єктивується в рухах і доступна спостереженню з боку. Відмова від дії зовні проявляється не настільки яскраво (застигла поза й вираження обличчя, мовчання, стислі губи, кулаки, вегетативні реакції – частішання пульсу, збліднення або почервоніння обличчя, виділення поту і т. ін.).

Фази вольового процесу, залежно від характеру життєвої задачі, можуть мати різну «питому вагу» у загальній функціональній структурі вольового акту. Вони переплітаються одна з одною і за певних умов можуть протікати не в суворій послідовності. При цьому вони можуть бути в різному ступені поповнені інтелектуальними й емоційними процесами. Буває й так, що вольовий процес скорочений, тобто в ньому відсутні які-небудь фази (незавершений і простий вольові акти). Приклад незавершеного вольового акту – невиконане бажання, невтілена мрія, хронічне відкладання справи «на завтра». У простій вольовій дії згорнутий підготовчий етап. Спонукання безпосередньо переходить у дію, а ціль не виходить за рамки звичайної ситуації й досягається звичними діями, автоматично.