Передумови виникнення науки про індивідуальні відмінності
Зрозуміло, на етапі найдавнішої людської історії процес індивідуалізації людини залишався латентним, прихованим чинником розвитку суспільної свідомості, що все більш диференціювалася. Різні історіографічні джерела відзначають, що поняття “індивідуальність” стало усвідомлюватися самим суспільством як фундамент суб’єктивної реальності лише в епоху Відродження. Проте вже мудреці Стародавнього Сходу і античні грецькі філософи створювали трактати, предметом опису і аналізу яких були спостережувані в повсякденному житті людські відмінності [5].
У своєму розвитку психологія, як і решта наукових дисциплін, пройшла (точніше, в процесі проходження) три етапи: донаукового знання, природничо-наукової парадигми пізнання і гуманітарної парадигми. Донаукове знання характеризується переважанням методу спостереження, накопиченням життєвих знань і невисоким рівнем узагальнення. Природничо-наукова парадигма проголошує необхідність встановлення причинно-наслідкових закономірностей при опорі на дані експерименту і узагальнює ці закономірності (підхід, що відображає загальні властивості явищ, називають номотетичним). Генезис властивостей і закономірностей при цьому розглядається не завжди. Ігнорування окремих наукових “подій” розглядається звичайно як свідчення молодості науки, для якої одиничний феномен цінний остільки, оскільки може виявитися представником певного типу явищ, може привести до відкриття загального принципу або закономірності. Тому одиничне має відносну цінність для розвитку пізнання [7].
Гуманітарна парадигма, на противагу цьому, зосереджується на унікальності даного явища, не ставлячи перед собою завдань статистичного підтвердження достовірності даних (підхід, що стверджує як основну цінність індивідуальні особливості явища, називають ідіографічним).“Диференціальна психологія лише тоді матиме перспективу досягти фази спокійного розвитку, коли вона емансипується від науки, що її породила, – загальної психології”, – писав В. Штерн у 1911 році [12, с. 6]. Можна сказати, що зараз це вже відбулося. І тут абсолютно неминучим виявляється історичний підхід – розгляд явища в його становленні, аналіз і прогноз наслідків.
Панування гуманітарної парадигми свідчить про зрілість наукової дисципліни і спостерігається не тільки в науках про суспільство і людину, але і в науках про природу. Сучасна психологія дозволяє собі прямувати до психографії, пізнання – до розуміння і опису. Таким чином, диференціальна психологія природно виділилася із загальної психології, в рамках якої вона існувала тривалий час під ім’ям психології індивідуальних відмінностей. Оскільки значущість особливого у загальному стає все більшою, то і метою вивчення стає індивідуальність (порівняйте з марксистським визначенням особистості не як абстракту, властивого окремій людині, а як сукупності суспільних відносин) [7; 8; 12].
Диференціальна психологія має і передісторію становлення, в ході якої деякі напрями донаукової, емпіричної думки навіть встигли набути свої назви. Так, характерологія прагнула звести відмінності між людьми до простих типів, тобто займалася складанням класифікацій за різними параметрами, як анатомо-фізіологічними, так і психологічними, подібно, наприклад, до здатності людини приймати страждання. Представниками характерології були І. Кант, І. Банзен.
Інший напрям, психогностика, виявляв і встановлював відносини між певними рухами, анатомічними характеристиками і властивостями характеру людини. У фокус уваги при цьому потрапляли, звичайно, різні природні властивості людини. Так, в рамках фізіогноміки, заснованої Ж. Лаватером, риси обличчя, міміка і навіть просто зображення силуету людини служили основою для прогнозу її поведінки. Прихильники френології (краніоскопії), якарозроблялася Ф.А. Галлем, прагнули визначати особливості людини за формою будови черепа. А прихильники графології, науки про почерк, якою більше за інших займався абат Мішон, діагностували ознаки індивідуальності за написанням букв, їх нахилом, натиском та іншими характеристиками точних рухів людини, відображеними в її почерку. Всі ці сфери донаукового пізнання, свого часу визнані ненадійними і знехтувані позитивістською наукою, сьогодні вже на нових підставах знов повертаються у психологію індивідуальних відмінностей. Завдання майбутніх досліджень – валідизувати ці прийоми емпіричних узагальнень і пов’язати їх із сучасними науковими результатами.
Термін “диференціальна психологія” увів німецький психолог Вільям Штерн у своїй роботі “Психологія індивідуальних відмінностей”, опублікованій у 1900 році. Протягом деякого часу як синоніми використовувалися поняття: характерологія (Ш. Банзен, Е. Люка), яка сьогодні належить до галузі знань про характер; етологія (Дж. Ст. Мілль), яка нині вивчає в основному поведінку тварин у природних умовах (існує напрям соціальної етології, яка вивчає різні види активності людини в контексті еволюції інстинктивних форм поведінки); індивідуальна психологія (А. Біне, Е. Крепелін), яка сьогодні позначається як адлерівський напрям психоаналізу; спеціальна психологія (Р. Хейманс), що позначає також і медичну психологію [12].
Першими крупними представниками нового наукового напряму були Ф. Гальтон, В. Штерн, А. Біне, Дж. Кеттелл, у Росії – О.Ф. Лазурський. Основним методом дослідження спочатку були індивідуальні і групові тести, тести відмінностей розумових здібностей, а пізніше – проективні методики для вимірювання установок і емоційних реакцій [1; 2; 5].
Психологія індивідуальних відмінностей завжди перебувала під впливом запитів практики – педагогіки, медицини, психології праці. А її оформлення в окрему науку стало можливим завдяки певним передумовам [3; 9].