Основні етнопсихологічні засади вивчення культур

Становлення наукових теорій культури розпочинається в добу

Античності в Давній Греції. Фахівці в гадузі культурної психології

виокремлюють дві різні парадигми розвитку культури та мислення.

Перша парадигма, започаткована Платоном, наголошує на

стабільних універсальних процесах мислення, механізми яких не

залежать від часу. Універсалісти дотримуються погляду, що інтелектуальні

відмінності є радше видимість, аніж реальність, що

системи екзотичних ідей, чужорідні на перший погляд, насправді

більше подібні до наших, аніж це видається.

4.4. Основні етнопсихологічні засади вивчення культур 185

Представником другої парадигми зазвичай вважають Геродота,

який писав, що для того, щоб дізнатися правду про минулі події,

необхідно зрозуміти спосіб життя людей, що організовує їх мислення,

яке, своєю чергою, впливає на їхнє уявлення про минуле.

Погляди Платона стали підгрунтям для природничо-наукових

теорій мислення (акцентують увагу на універсальності прояву

психічних процесів), а Геродот є фундатором культурно-історичного

підходу до людської природи.

На сьогодні в етнопсихологічному дослідженні культур вирізняють

три тенденції [Т. Стефаненко, 2000]. Перша з них полягає

в акцентуванні відмінностей між культурами у сфері психічного —

тео-рія культурного релятивізму (всі культури рівні, але різні).

Концепцію культурного релятивізму вперше висунув Мішель

Монтень (XVI ст.). Автор книги “Нова наука” Дж. Віко (1668—

1744) зробив суттєве доповнення, вказуючи на те, що, окрім

фізичних відмінностей, у культурі існують ще й емоційні. До

кінця XVIII ст. Гердер, розвиваючи ідеї Віко, першим сформулював

концепцію сучасної культурної відносності, оскільки вважав,

що слід шанувати різноманіття народів, і відкрито обстоював тезу,

згідно з якою кожний народ потрібно оцінювати його власними

мірками: “Так, народи розрізняються за місцем, часом і

внутрішнім характером; кожен зберігає в собі міру своєї досконалості,

неспівмірну з іншими” [Гердер, 1977].

Головна ідея культурного релятивізму (інколи його називають

теорією цінностей) — це визнання рівноправності культурних

цінностей, створених і створюваних різними народами. Цю ідею

ясно й чітко висловив Ф. Боас. Від нього і бере початок теорія

цінностей в американській психологічній антропології. Прикладами

культурного релятивізму є концепція конфігурації культур

Р. Бенедикт, гіпотеза лінгвістичної відносності Сепіра—Ворфа,

концепція Л. Леві-Брюля, який протиставив первісне мислення

логічному мисленню європейців.

Утверджуючи рівність культур, релятивісти мало цікавилися

встановленням подібності між ними. Відмінності інтерпретуються

ними з якісного, а не кількісного погляду. Для релятивіста українське

дякую і японське арігато, англійський сплін і російська

хандра не схожі один на одного, а їх відмінності мають якісний

характер.

Під час вивчення інтелекту міжкультурні відмінності віднаходять

у його формі чи стилі, а не в інтелектуальній компетентності

індивідів. Водночас беруть до уваги те, що в кожній культурі є

своє розуміння інтелекту, який відображає її цінності: китайці

включають в інтелект соціальну відповідальність й навіть наслідування,

що принципово відрізняється від розуміння інтелекту в

європейській культурі.

Релятивісти прагнуть зрозуміти представників інших культур,

використовуючи “їхню власну мову” й “з огляду на їх цінності”.

Момент оцінювання повинен бути виключений із науки, адже

оцінка завжди базується на етноцентризмі. Саме тому проводять

етіс дослідження, які уникають порівнянь і використовують методи,

спеціально створені для певної культури та її мовою.

Друга тенденція полягає в абсолютизації подібності між культурами:

заперечується будь-яка специфіка, ігноруються очевидні

відмінності між ними. У численних порівняльно-культурних

дослідженнях використовують неадаптовані стандартні методики,

які сконструйовано у США чи Західній Європі. Психологічні феномени,

зокрема той самий інтелект, розглядають як однакові у

всіх культурах. У разі виявлення відмінностей їх інтерпретують як

кількісні, здійснюючи оцінкові порівняння. На основі отриманих

результатів роблять висновки, що люди в одній культурі інтелек-

туальніші (або чесніші тощо), аніж у іншій, а культури однакові,

але нерівні.

Є і складніший випадок прояву абсолютистських тенденцій,

полярно протилежний тільки-но описаному. Прихильники “абсолютизму

навпаки” (М. Коул) розглядають культури як рівні й однакові,

а наявність відмінностей пояснюють неспроможністю наявних

методик виявити внутрішню схожість між психологічними

явищами. Щоправда, подібні концепції можна розглядати і як

крайній випадок ще одного напряму — універсалізму.

Представники третьої тенденції обстоюють універсалізм —

єдність психіки з можливими достатньо суттєвими зовнішніми

відмінностями. Базові психічні процеси, на їхню думку, є загальними

для всіх земних людських істот, але на їх прояв досить

потужно впливає культура. Таким чином, дослідники цього напряму

стверджують, що культури рівні, зовнішньо різні, але в засаді

своїй однакові.

Універсалісти якщо й здійснюють порівняння, то надто обережно,

прагнучи уникнути оцінок і надання переваги своєї культури.

Вони використовують стандартні методики, але обов’язково

адаптовані до кожної культури, яка вивчається. Прихильники

універсалізму намагаються дати відповідь на запитання: якою

мірою і якими способами культура впливає на внутрішній

психічний світ людини. Це дасть змогу наблизитися до пояснення

того, які психологічні поняття є справді універсальними й можуть

бути використані для опису поведінки людини у будь-якій

культурі. Дослідження здійснюють зазвичай у річиші еіїс підходу.

Але багато учених, зокрема Г. Тріандіс, поставили під сумнів цей

підхід і запропонували комбінований еіїс — етіс — еіїс підхід.

Універсалістський підхід характерний для засновника школи етнологічного

структуралізму К. Леві-Строса.