Давньокитайське мовознавство 5 страница

Свою психологічну концепцію мови Штейнталь ви­клав у працях: «Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), «Вступ до пси-

Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.

хології та мовознавства» (1871), «Походження мови» (1851), «Класифікація мов як розвиток мовної ідеї» (1850), «Характеристика найважливіших типів будови мов» (1860), «Філософія мови» (1858), «Філософія, істо­рія і психологія та їх взаємовідношення» (1863).

Психологічну концепцію Штейнталя можна звести до таких найголовніших ідей:

1) мовознавство належить до психологічних наук, оскільки мовлення — це духовна діяльність;

2) предметом мовознавства є мова як об'єкт психоло­гічного спостереження. Мова — це «вираження усвідом­лених внутрішніх, психологічних і духовних рухів, ста­нів і відношень за допомогою артикульованих звуків»;

3) «народний дух» знаходить своє відображення в моралі, звичаях, вчинках, традиціях, фольклорі, але найбільше у мові, тому мовознавство «є найкращим вступом до психології народу»;

4) проблеми сутності й походження мови є ідентич­ними, позаяк мова постійно й однаковим способом по­роджується душею людини;

5) слід розрізняти предметне (логічне) і мовне мис­лення. Предметне мислення — це уявлення про пред­мети і явища об'єктивного світу. Мовне мислення — уявлення, вичленені зі сфери предметного мислення. Отримане уявлення — це внутрішня форма. Мовне мис­лення пов'язане з «мовною свідомістю»;

6) мова як психічне явище не виключає її залежно­сті від суспільства. В індивіда виникають психічні утворення, комплекси уявлень, які без впливу інших людей не виникли б або виникли б дуже пізно.

Філософія мови Штейнталя є реакцією на логічну граматику XIX ст. і натуралізм Шлейхера. Логічна концепція мови була представлена працями німецько­го вченого Карла Беккера (1775—1849), особливо його розвідкою «Організм мови» (1841), де найповніше ви­кладено авторську теорію логічної граматики. Зробив­ши критичний аналіз цієї праці, Штейнталь доводить, Що слово і поняття, речення і судження, граматичні ка­тегорії і логічні категорії не є тотожними: «категорії мови і логіки несумісні і так само мало можуть співвід­носитися між собою, як поняття кола і червоного». Не-сприйняття логічної концепції мови спричинило замі­ну деяких традиційних мовознавчих термінів новими, наприклад, психологічний суб'єкт, психологічний пре­дикат тощо.

Історія мовознавства

У 1860 р. Штейнталь із Лацарусом заснували ♦Журнал психології народів і мовознавства», в якому популяризували свої психологічні погляди на мову. Зо­крема доводили, що мова — предмет психологічного спо­стереження. Позаяк існує два розділи психології — ін­дивідуальна психологія і психологія народів, то можна стверджувати про психіку суспільства — народну пси­хологію. Завдання народної психології, чи психології народів, — дослідження специфічних «способів життя і форм діяльності духа» в різних народів. Через мовні явища дослідники прагнули осягнути * закони духовно­го життя в націях, у політичних, соціальних і релігійних спільнотах і встановити зв'язки типів мови з типами мислення й духовної культури народів, тобто закладали основи нової науки — етнопсихології.

Вагомий внесок в етнопсихологію початку XX ст. зробив Вільгельм Вундт (1832—1920)— німецький фі­лософ і психолог, який написав 10-томну працю «Пси­хологія народів. Дослідження законів розвитку мови, міфів і звичаїв» (1900—1920). Це перший спеціаліст-психолог (не мовознавець!), який вивчав мову, її сут­ність, механізм функціонування й розвитку. Психологію він вважав основною філософською наукою. Емпірична база будь-якого наукового пізнання, на його думку, — психічний процес, який є предметом психології.

Вундт створив свою систему народної (соціальної) психології. її об'єктом є мова, міфи, звичаї, що, за його переконанням, відповідає трьом видам психічних про­цесів — уявленням, почуттям і волі. Мова — першоос­нова поезії та науки, міфи — релігії, звичаї — моралі. Індивідуальну психологію Гербарта замінив власною во­люнтаристською: замість спільності уявлень, про яку говорили Штейнталь і Лацарус, використовував поняття спільності імпульсивних вольових дій.

Із психологічних позицій він пояснював походжен­ня мови, розвиток структурних типів мов, а також такі суто мовні явища, як типи речень, порядок слів у речен­ні тощо. Оригінальним є його твердження, що психоло­гічною основою утворення речення є не поєднання уяв­лень в одне ціле, як вважали до нього, а, навпаки, їх розщеплення (розкладення).

Видатним представником психологічного напряму в слов'янському мовознавстві є Олександр Опанасо-вич Потебня (1835—1891) — український мовозна­вець, засновник Харківської лінгвістичної школи, ви-

Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.

значна фігура у світовій лінгвістиці, теоретик у мово­знавстві, рівних якому не було в Російській імперії. Крім мовознавства він досліджував проблеми філосо­фії, літературознавства, фольклору.

Усе життя Потебні пов'язане з Харківським універси­тетом, де він навчався і працював. Як лінгвіст, він вивчав проблеми загального мовознавства, фонетики, морфології, синтаксису, семасіології, діалектології слов'янських мов та порівняльно-історичної граматики індоєвропейських мов. Надзвичайно багато уваги приділив дослідженню мови художніх творів і взаємозв'язків мови й мистецтва.

Істотний вплив на Потебню справили ідеї Гумбольд-та, якого він вважав геніальним провісником нової тео­рії мови, зокрема його теорії мистецтва й науки як явищ людської свідомості, що розвиваються в мові. Ба­гато в чому він був послідовником Штейнталя, особливо в поглядах щодо зближення порівняльно-історичного методу із психологізмом.

До найважливіших праць Потебні належать ♦Дум­ка і мова» (1862), «Мова і народність» (1895), «Про на­ціоналізм» (1905), «Із записок з руської граматики» в чотирьох томах (т. 1—2, 1874; т. З, 1899; т. 4, 1941), «До історії звуків руської мови» (1873—1886), «Замітки про малоруське наріччя» (1866), «З лекцій із теорії сло­весності» (1894), «Із записок з теорії словесності», «Сло­во о полку Ігоревім. Текст і примітки» (1878), «Пояс­нення малоросійських і споріднених народних пісень» у двох томах (1883—1887), «Про деякі символи в сло­в'янській народній поезії» (1860).

У науковій діяльності Потебні виділяють два періо­ди: перший (1860—1865) — дослідження мови у зв'яз­ку з опрацюванням філософсько-психологічної теорії мови, яка ґрунтується на ідеях Гумбольдта і Штейнта­ля; другий (1865—1891) — дослідження фонетики, гра­матики, діалектології слов'янських мов і психології словесно-художньої творчості (Потебню вважають тво­рцем лінгвістичної поетики).

У праці «Думка і мова» Потебня досліджує питання про взаємозв'язок мови і мислення.

Услід за Гумбольдтом він доводить, що «поезія і проза, мистецтво й наука є явищами мови», що мова — це не раз назавжди сформований факт, а діяльність, яка має великі можливості розвитку: «мова є засобом не виражати вже готову думку, а створювати її [...], вона є не відображенням сформованого світогляду, а осно-

Історія мовознавства

вою його формування». Говорячи про нерозривний зв'язок мови і мислення, Потебня водночас протесту­вав проти підпорядкування граматики логіці, яке «[...] призводить до змішування й ототожнення та­ких явищ мови, які є різними, якщо приступити до спостереження з однією упередженою думкою про те, що апріорність у спостережних науках, як мовознав­ство, дуже небезпечна». Мовознавча концепція По­тебні підкреслено психологічна.

Потебня розвинув положення Гумбольдта про те, що «всяке розуміння є нерозуміння». Почуту фразу кожен розуміє не зовсім так (у такому обсязі), як той, хто її вимовив. Це розуміння залежить від життєвого досві­ду, інтелектуального розвитку, психічних особливостей індивіда тощо. Як ілюстрацію до цієї думки Потебня наводить «ЗіІепШіт» І. А. Тютчева:

Молчи, скрьівайся и таи И чувства, и мечтьі свои!.. Как сердцу вьісказать себя? Другому как понять тебя? Поймет ли он, как тьі живешь? Мьісль изреченная єсть ложь. Взрьівая, возмутишь ключи — Питайся йми — и молчи!

Деякі вчені в цьому твердженні Потебні вбачали «суб'єктивно-ідеалістичне розуміння слова», перебіль­шення розуміння по-своєму. Однак насправді мовозна­вець лише констатує, що різні люди, розуміючи вислов­лене (почуте) в основному однаково, вкладають у нього свої семантичні нюанси. Це підтверджують сучасні асоціативні експерименти.

Мова, зазначає Потебня, пов'язана з мисленням, од­нак сфера мови не збігається зі сферою думки. На зорі людства думка відставала від мови, на середньому етапі розвитку людства вони розвивалися паралельно, а на третьому етапі (етапі абстрактності) думка покидає мову як таку, що не задовольняє її вимог. Саме цим, ввансає Потебня, можна пояснити, що думка художника, скульптора, музиканта реалізується не у слові, а думка математика втілюється в умовних знаках.

При утворенні слова наявне вже враження зазнає нових змін, ніби вдруге (повторно) сприймається. Це друге сприйняття називається апперцепцією. У кожно-

Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.

му слові дія думки полягає у порівнянні двох мислених комплексів — пізнаваного і раніше пізнаного. Спільне між пізнаваним і пізнаним є іегтлит сотрагатлопіз, тоб­то тим третім, що служитиме основою для нової номіна­ції. Отже, сам процес пізнання є процесом порівняння.

Потебня творчо переосмислив поняття внутрішньої форми Гумбольдта, звузивши його до конкретного, але більш визначеного поняття внутрішньої форми слова. У кожному слові, за Потебнею, можна виділити суб'єк­тивне й об'єктивне. Наприклад, суб'єктивним для сло­ва стіл будуть форми стола, матеріал, із якого він зроб­лений тощо, а для слова вікно — різні форми, рами, різновид скла тощо. Якщо вилучити суб'єктивне, то в слові залишаться звук (зовнішня форма) і етимологіч­не значення (об'єктивне, внутрішня форма). Так, внут­рішньою формою для слова стіл є постелене, а для сло­ва вікно — те, через що дивляться. «Слово, — продов­жує Потебня, — власне, виражає не всю думку, яка приймається за його зміст, а тільки одну її ознаку. Об­раз стола може мати багато ознак, але слово стіл озна­чає тільки постелене».

Усе сказане про слово стосується й будь-якого тво­ру мистецтва. Так, у скульптурі Феміди, яка символізує правосуддя, зовнішньою формою є матеріал, з якого во­на зроблена, а внутрішньою — пов'язка на очах, терези і меч. Символізм мови — поезія, втрата внутрішньої форми — проза. У мові відбувається постійна зміна поетичного і прозаїчного мислення. Багато слів із утраченою внутрішньою формою набувають нового значення, і для цього нового значення з попереднього буде взято уявлення, образ. Учення про внутрішню фор­му слова глибоко вкорінилося у світовій лінгвістичній традиції.

Цікавим є вчення Потебні про «згущення думки», тобто зведення різноманітних явищ до порівняно неве­ликої кількості знаків чи образів, що особливо яскраво ілюструють байки і прислів'я: образ байки завжди сто­сується багатьох осіб і ситуацій; це саме можна сказа­ти й про прислів'я. У слові згущення думки є його при­родним станом (воно майже завжди співвідноситься з багатьма денотатами).

Розглядаючи план змісту слова, Потебня дійшов висновку, що потрібно розрізняти ближче і дальше зна­чення слова. Ближче значення слова — значення, спі-

Історія мовознавства

льне для всіх мовців, воно містить лише ту інформацію, яка потрібна для звичайного спілкування. Дальше зна­чення містить енциклопедичні знання. «Очевидно, мо­вознавство, — зазначає автор, — не відхиляючись від досягнень своїх цілей, розглядає значення слів тільки до певної межі. Так як говориться про всілякі речі, то без згаданого обмеження мовознавство містило б у со­бі, крім свого незаперечного змісту, про який не мір­кує жодна інша наука, ще зміст усіх інших наук. На­приклад, говорячи про значення слова дерево, ми по­винні би перейти в галузь ботаніки, а з приводу слова причина або причинового сполучника — трактувати про причинність у світі. Але справа в тому, що під значен­ням слова взагалі розуміються дві різні речі, з яких одну, що підлягає віданню мовознавства, назвемо ближ­чим, іншу, що становить предмет інших наук, — даль­шим значенням слова. Тільки одне ближче значення становить дійсний зміст думки під час вимо­ви слова».

Виходячи з того, що слово живе тільки в мовленні, де воно відповідає одному акту думки, тобто має лише одне значення, Потебня заперечує існування полісемії. Найменша зміна у значенні слова робить його іншим словом. Тому немає полісемії, а є тільки омонімія.

Вагомий внесок Потебні в граматичну теорію. Він опрацював теорію граматичної форми і граматичної категорії, вчення про частини мови, теоретичні пи­тання синтаксису. Заклав основи акцентології слов'янських мов. Учений не тільки закликав вивча­ти мовні факти в системних зв'язках і в історичній перспективі, а й довів, що мова є системою, яка перебу­ває у постійному розвитку.

Досліджував Потебня і питання взаємозв'язків ет­носу і мови, дво- і багатомовності, долю націй і мов. Засуджуючи денаціоналізацію, трактуючи її як спід­лення, стверджував, що всі мови мають право на віль­ний розвиток і функціонування.

Підсумовуючи все сказане про психологічний на­прям у мовознавстві, слід зазначити, що українська школа психологізму багато в чому розходилася з німе­цькою. Так, Потебня наголошував на специфічних ри­сах граматики, її формальних властивостях, а Штейн-таль і Вундт акцентували на психологічному аспекті, намагаючись виявити скоріше мову в психології, ніж психологію в мові.

Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.

Психологічний напрям у мовознавстві справив по­мітний вплив на розвиток науки про мову, зокрема на появу молодограматизму, представники якого сприйня­ли ідеї про психологічну природу мови, але відкинули етнопсихологію, як наукову фікцію, вважаючи єдиною реальністю для лінгвіста індивідуальне мовлення.

Ідеї психологізму живлять лінгвістику до нашого часу. Так, у 50-ті роки XX ст. виникла психолінгвісти­ка. Психолінгвістичні ідеї пронизують теорії неогум-больдтіанців і є вагомим компонентом таких сучасних дисциплін, як етнолінгвістика (особливо в її відгалу­женні — етнопсихолінгвістиці), соціолінгвістика (нині існує така стикова наука, як соціопсихолінгвістика), генеративна (породжувальна) граматика і когнітивна лінгвістика.

Молодограматизм

У становленні й розвитку порівняльно-історичного мовознавства розрізняють три етапи:

1) початковий, пов'язаний із діяльністю Боппа, Грім-ма, Раска та Гумбольдта, який отримав назву роман­тичного;

2) натуралістичний, пов'язаний з ученням Шлейхе-ра та його послідовників;

3) молодограматичний, що виник у 70-ті роки XIX ст. На перших двох етапах досліджувалися глобальні

філософські проблеми, спостерігалося прагнення до ши­роких узагальнень. Для третього етапу, в основі яко­го — філософія позитивізму, характерна відмова від розгляду не підкріплених фактичним матеріалом «вічних проблем» науки. Завданням ученого стало спостереження, реєстрація і первинне узагальнення фак­тів. Був визнаним тільки індуктивний метод. Усе ін­ше вважали метафізикою. Саме тому такі питання мо­вознавства, як мова і «дух народу», походження мови, стадіальність у розвитку мов (єдність глотогонічного процесу), мовні універсали, типологічна класифікація мов, вважали ненауковими. Залишився порівняльно-історичний метод, але його метою вже не була реконс­трукція прамови.

Молодограматизм — напрям у порівняльно-історичному мовознав­стві, мета якого — дослідження живих мов, які нібито розвиваються за суворими, що не знають винятків, законами.

Історія мовознавства

Зародження молодограматизму пов'язане з науко­вою діяльністю вчених Лейпцизького університету Ав-густа Лескіна (1840—1916), Карла Бругмана (1849— 1919), Германа Остгофа (1847—1909), Германа Пауля (1846—1921), Бертольда Дельбрюка (1842—1922). Зго­дом до них приєднались датські дослідники Карл Вер-нер (1846—1896), Вільгельм Томсен (1842—1927), нор­вежець Софус Бугге (1833—1907), француз Мішель Бреаль (1832—1915), італієць Граціадно-Ізая Асколі (1829—1907), росіянин Пилип Фортунатов (1848— 1914), американець Вільям-Дуайт Уїтні (1827—1894) та ін. Молодограматизм став світовим напрямом у мо­вознавстві. Сам термін молодограматики був спочат­ку іронічною назвою, яку дав представникам Лейп­цизької школи німецький філолог Фрідріх Царнке (1825—1891) за їхнє завзяття, молодечий запал і на­віть задерикуватість, з якими вони «нападали» на стар­ше покоління мовознавців. Один із основоположників цього напряму К. Бругман обернув цю іронічну назву на символ нової лінгвістичної школи, і з часом вона стала лінгвістичним терміном.

Становлення молодограматизму зумовлене внутріш­німи чинниками розвитку мовознавства, пошуком шляхів подолання кризи, в якій опинилася компарати­вістика 60-х років XIX ст. (йдеться насамперед про за­перечення глотогонічної теорії Гумбольдта і критику ідеалізованої прамови Шлейхера та його теорії двох етапів розвитку мови). Молодограматики прагнули уточнити основні принципи та завдання науки про мо­ву й удосконалити методику лінгвістичного досліджен­ня. Молодограматична течія остаточно оформилася у 80-х роках XIX ст. і була панівною протягом 50 років.

Основні ідеї молодограматизму викладені у «Перед­мові» Остгофа й Бругмана до першого тому «Морфоло­гічних досліджень у галузі індоєвропейських мов», яка вийшла 1878 р. і стала маніфестом молодограматиків, а також у працях Пауля «Принципи історії мови» (1880) та Дельбрюка «Вступ до вивчення мови. З істо­рії й методології порівняльного мовознавства» (1880) і «Основні питання дослідження мови» (1901).

Одним із основних теоретичних положень моло­дограматиків є трактування мови як продукту психофі­зичної діяльності. Мовлення, на їхній погляд, має два аспекти: психічний і фізичний. Тому для дослідження ролі психічних механізмів у звукових змінах і утво-

Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.

реннях за аналогією необхідно залучити психологію. Лінгвістичний психологізм — важлива частина мето­дології молодограматиків. Слід зазначити, що моло­дограматики не сприйняли етнопсихологію Лацаруса і ІПтейнталя, а побудували свою концепцію на так зва­ному індивідуальному психологізмі. На думку Пауля, в дійсності існує лише індивідуальна психологія. По­няття, що виражаються мовою, виникають у надрах душі індивіда і ніде більше. Усі мовні зміни також відбуваються у звичайній мовленнєвій діяльності ін­дивіда: «будь-яка мовна творчість завжди індивідуа­льна», «жодних мов, крім індивідуальних, не існує», а те, що звичайно називають загальнонародною мовою, «є просто абстракцією, яка не має відповідника в реальній дійсності», і «на світі стільки ж окремих мов, скільки індивідів» (Пауль). Звідси заклик молодограматиків вивчати «людину, яка говорить».

Другою складовою частиною методології молодо-граматизму є історизм як єдино можливий науковий підхід. «Дехто, — пише Пауль, — заперечуючи мені, вказував, що, крім історичного, існує ще й інший спосіб наукового вивчення мови. Ніяк не можу погодитися з цим [...]. Таким чином, мені загалом невідомо, як мож­на з успіхом розмірковувати про мову, не добуваючи відомостей про її історичне становлення».

Молодограматики вважали необхідним вивчення живих мов і діалектів, які, на їхню думку, легше, ніж мертві давні мови, піддаються спостереженню і, відпові­дно, в них легше простежити закономірності розвитку мови. Реконструкція індоєвропейської прамови, за їх оцінкою, — несерйозне заняття, оскільки, по-перше, індоєвропейська прамова не представляла тієї єдності, яка демонструється в реконструкціях ІШі&ю&ра (їобто складалася з різних діалектів), і, гісГ-друге, вона мала тривалий історичний розвиток, через що її .неможливо реконструювати у вигляді єдиного горизонтального зрі­зу (іншими словами, реконструйовані форми можуть належати до різних історичних епох). Виходячи з цих положень, Остгоф і Бругман роблять такий висновок: «[...] тільки той компаративіст-мовознавець, який по­кине душну, повну туманних гіпотез атмосферу майс­терні, де куються індоєвропейські праформи, і вийде на свіже повітря реальної дійсності та сучасності [...], тільки такий учений зможе досягти правильного розу­міння характеру життя й перетворення мовних форм і

Історія мовознавства

виробити ті методичні принципи, без яких у дослі­дженнях з історії мови взагалі не можна досягти до­стовірних результатів і без яких проникнення в пері­оди дописемної історії мов подібне до плавання морем без компаса». Мовознавство, за переконанням моло­дограматиків, повинно оперувати фактами, істина яких точно встановлена, і, отже, стати точною наукою. Однак всупереч своїм заявам вони нерідко займались рекон­струкцією прамови.

Молодограматики, акцентуючи на історичному ас­пекті дослідження мови, історію мовних явищ розгляда­ли ізольовано, несистемно. Такий підхід до вивчення мовних фактів, що отримав назву «атомізму», згодом ін­терпретували як недолік концепції молодограматизму.

Важливим аспектом у концепції молодограматизму є питання методів історичного вивчення процесів роз­витку мови, які зводилися до двох процедур: 1) встано­влення новоутворень за аналогією, яка ґрунтується на психічних явищах асоціації, і 2) розкриття фонетичних законів, що зумовлені фізіологічними чинниками.

Фонетичні закони молодограматиків — це ще одне з їхніх прагнень перетворити лінгвістику на точну, зако-ноположну науку. Фонетичні закони, за переконанням Остгофа і Бругмана, мають певні причини і не знають винятків, тому поняття спонтанних змін є умовним (та­ким воно є доти, поки не встановлено причину). Однак фонетичні закони слід відрізняти від законів природи. Оскільки мова функціонує в мовленні людей, то, відпо­відно, фонетичні закони належать не до вчення про за­кономірності явищ природи, а до вчення про закономір­ності людських дій.

З часом молодограматики переглянули поняття фоне­тичного закону. Якщо спочатку вони визначали фоне­тичні закони як «закони, що діють абсолютно сліпо, зі сліпою необхідністю природи», то згодом сферу їх дії бу­ло обмежено деякими чинниками, зокрема хронологічни­ми й просторовими межами, зустрічною дією аналогії (звуковий закон і аналогія — процеси, що діють у різних напрямках), іншомовними запозиченнями, певними фоне­тичними умовами. У пізніших працях Дельбрюк запере­чує закономірність звукових змін, оскільки «мова склада­ється з людських дій і вчинків, які, очевидно, довільні», що засвідчує кризу молодограматичної концепції.

Уведення молодограматиками нових методів дослі­дження мови, сформульовані ними емпіричні конкрет-

Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.

ні закони на основі узагальнення багатого матеріалу численних мов відіграли значну роль у розвитку лінг­вістичних знань. Порівняльно-історичний метод дове­дено ними до логічної досконалості. Є всі підстави стверджувати, що зміни, внесені до порівняльно-історич­ного методу лінгвістами XX ст., не порушили головних принципів, сформульованих молодограматиками. Ети­мологічні дослідження було піднято до рівня точної науки, зроблено значні конкретні відкриття.

Водночас молодограматики звузили наукову проб­лематику. Досліджували переважно фонетику, менше уваги приділяли вивченню морфології і майже не тор­калися синтаксису. Написані молодограматиками чис­ленні історичні граматики індоєвропейських мов скла­даються переважно з історичної фонетики й меншою мірою історичної морфології. Недоліком молодограма-тизму є й абсолютизація історичного аспекту на шкоду синхронічному.

Представником молодограматизму був основополо­жник Московської лінгвістичної школи Пилип Федо­рович Фортунатов (1848—1914). Уся викладацька й наукова діяльність Фортунатова була пов'язана з Мос­ковським університетом, у якому навчався і працю­вав. Після закінчення університету він продовжував вивчати порівняльно-історичну граматику індоєвро­пейських мов, санскрит, палі, литовські рукописи в на­укових центрах Німеччини, Франції й Англії. У 1875 р. захистив магістерську працю з санскриту. З 1876 до 1902 р. викладав у Московському університеті загаль­не мовознавство, порівняльну граматику індоєвропей­ських мов, старослов'янську, литовську, давньоіндійсь­ку й готську мови. Друкувався мало. Свої ідеї розви­вав переважно в лекційних курсах. Після смерті, в 1956—1957 рр., вийшов двотомник його праць. Згідно з традиціями молодограматизму предметом мовознав­ства Фортунатов вважав мову в її історичному аспекті й підходив до її вивчення психологічно й історично. Однак він не заперечував корисності синхронічного підходу до вивчення мови, особливо стосовно питань загальних основ граматики. Вивчав проблеми звуко­вих змін, у фонетичних процесах намагався виявити загальні закономірності. На противагу молодограмати­кам, які перебували на індивідуально-психологічних позиціях, наголошував на суспільному характері мови й зв'язку її історії з історією суспільства.

Історія мовознавства

Слово Фортунатов досліджував у двох аспектах — лексикологічному й граматичному, сформулював понят­тя нульової флексії, розмежував етимологію й морфо­логію. Встановив історичні епохи палаталізації задньо­язикових [ґ], [к], [х] перед голосними переднього ряду, відкрив закон про рух наголосу в балто-слов'янських мовах і закон про акцентні відношення в індоєвропей­ських мовах.

Створена Фортунатовим школа отримала назву фор­мальної, оскільки особливу увагу він приділяв формі мовних одиниць. Учення про граматичну форму посідає провідне місце в концепції мовознавця. Граматичну форму слова він розуміє вузько морфологічно, як члену­вання слова на основу й закінчення. Таке розуміння форми слова випереджало системний підхід до морфо­логії в структурній лінгвістиці. До виділення частин мови у Фортунатова був суто формальний підхід. Час­тини мови — це розряди слів, які групуються за форма­льними ознаками. Так, до одного розряду він відносив слова писал і зелен, оскільки вони змінюються за рода­ми, але не за відмінками, а слова депо, писать, хорошо, ах об'єднував в один клас як такі, що не змінюються.

Основною синтаксичною одиницею мови Форту­натов уважав словосполучення, а не речення. Пред­метом синтаксису в його концепції є форми слово­сполучень.

Отже, Фортунатов по-новому трактував лише грама­тичну теорію, а до загальних проблем мовознавства він підходив, як молодограматики. Його школа відзнача­лась прагненням до наукової строгості та несупереч-ливості дослідження.

Фортунатов виховав цілу когорту відомих мовознав­ців. Його учнями були О. О. Шахматов, В. К. Порже-зинський, М. М. Дурново, Д. М. Ушаков, О. М. Пєшков-ський, М. М. Покровський, М. М. Петерсон, норвежець О. Брок, датчанин X. Педерсен, німець Е. Бернекер, швед Т. Торнб'єрнсон, француз П. Буайє, серб О. Бє-лич, румун Й. Богдан та ін. І це не випадково, бо, як зазначив Шахматов, Фортунатов «йшов попереду німе­цької лінгвістичної науки», яка перебувала на прові­дних позиціях. А славетний датський структураліст Луї Єльмслев заявив, що Фортунатова можна вважати родоначальником структуралізму, бо його школа «пі­дійшла найближе до практичної реалізації цих (струк­туралістських — М. К.) ідей».

Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.

Запитання. Завдання

1.Чим зумовлене виникнення натуралістичного напряму в мово­знавстві?

2. Які основні ідеї натуралістичної теорії А. Шлейхера? Оцініть їх з позиції сучасного мовознавства.

3. Сформулюйте основні теоретичні положення психологізму. Ви­значте їх сильні й слабкі сторони.

4. Назвіть основні положення вчення О. Потебні. Розкрийте зна­чення праць О. Потебні й місце очоленої ним Харківської лінгвістичної школи в історії вітчизняного й світового мовознавства.

5. У чому полягають заслуги мол одо гра мати з му? Чим зумовлені слабкі сторони молодограматичного напряму?

6. Які питання мовознавства порушив П. Фортунатов? Чим відрізняєть­ся Московська лінгвістична школа від інших шкіл другої половини XIX ст.?

Література

Основна

Ковалик 1.1., Самійленко С. П.Загальне мовознавство: Історія лінгві­стичної думки. — К., 1985. — С. 91—188.

Удовиченко Г. М.Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К., 1980. — С. 43—77.

Алпатов В. М.История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 78—107.

Березин Ф. М.История лингвистических учений. — М., 1984. — С. 68—133.

Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В.Очерки по истории лингвистики. — М., 1975. — С. 352—455.

Додаткова

Кобилянський Б. В.Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. — С. 56—76,81—95.

Звегинцев В. А.История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из-влечениях. — М., 1964. — Ч. 1. — С. 105—262.

Наши рекомендации