Закон України "Про охорону праці" та його зміст

Основні законодавчі акти з питань охорони праці.

Серед основного переліку законодавчих актів з питань охорони праці голо­вним, незаперечне, є Закон України "Про охорону праці", прийнятий Верховною Радою України 14.10.1992 року. Цей факт ще раз підкреслює як важливість визна­ченої проблеми, так і пріоритети соціально-економічної політики держави, яка се­ред перших своїх законів у перші роки незалежності прийняла саме цей важливий документ.

Так, у розділі 1 "Загальні положення", крім обґрунтування основних завдань, що стоять перед організацією охорони праці, чітко визначені такі поняття, як робото­давець і працівник (стаття 1). Роботодавець- це власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, незалежно від форм власності, виду діяль­ності, господарювання, фізична особа, яка використовує найману працю. Водночас працівник- це особа, яка працює на підприємстві, в організації, установі та виконує обов'язки або функції згідно з трудовим договором (контрактом).

Сфера дії Закону поширюється на всіх юридичних і фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та на всіх працюючих (стаття 2),

Значно доповнено статтю 3, де викладено, що законодавство про охорону праці складається з цього Закону, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на ви­робництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", а також прийнятих відповідно до них нормативних актів.

У статті 4 визначені основні принципи державної політики в галузі охорони праці, а саме принципи щодо:

• пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

• соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які по­терпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

• встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;

• адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров'я та психологічного стану;

• участі держа­ви у фінансуванні заходів з охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству;

• інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і під­вищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;

• використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва.

Розглядаючи основні положення розділу ІІ "Гарантія прав на охорону праці", не­обхідно зазначити, що умови трудового договору не можуть містити положень, які суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам з охорони праці (стаття 5).

Під час укладання трудового договору роботодавець повинен проінформувати працівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місці не­безпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров'я та про права працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору.

Усі працівники згідно з законом підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню від нещасного випадку на виробництві та професійного за­хворювання, які спричинили втрату непрацездатності.

Права працівників на охорону праці під час роботи (стаття 6) передбачають, що умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів,устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивіду­ального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умо­ви повинні відповідати вимогам законодавства.

Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо робото­давець не виконує законодавства про охорону праці, не дотримується умов колективно­го договору з цих питань. У цьому разі працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку.

Працівника, який за станом здоров'я відповідно до медичного висновку потре­бує надання легшої роботи, роботодавець повинен перевести за його згодою на таку роботу на термін, зазначений у медичному висновку, і, у разі потреби, встановити скорочений робочий день та організувати проведення навчання працівника з набуття іншої професії відповідно до законодавства.

В статті 7 визначені права працівників на пільги і компенсації за роботу у важких та шкідливих умовах праці. Зокрема, визначено, що працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безоплатно забезпечуються лікувально-про­філактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарне-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в порядку, визначеному законодавством.

У разі роз'їзного характеру роботи працівникові виплачується грошова компенса­ція на придбання лікувально-профілактичного харчування, молока або рівноцінних йому харчових продуктів на умовах, передбачених колективним договором.

На роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також роботах, пов'я­заних із забрудненням або несприятливими метеорологічними умовами, працівникам видаються безоплатно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взут­тя та інші засоби індивідуального захисту, мийні та знешкоджувальні засоби тощо(стаття 8). Працівники, які залучаються до разових робіт, пов'язаних з ліквідацією на­слідків аварій або стихійного лиха, що не передбачені трудовим договором, повинні бути забезпечені зазначеними засобами.

Відповідні виплати спрямовані на відшкодування шкоди у разі погіршання здоров 'я працівників або у разі їх смерті має здійснювати Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань (стаття 9).

Статтями 10, 11 та 12 Закону передбачені вимоги щодо охорони праці жінок, не­повнолітніх та інвалідів, які передбачають:

• заборону застосування праці жінок на важких роботах, роботах із шкідливими та небезпечними умовами праці та підземних роботах, а також залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми, відповідно до переліку важких робіт І робіт із шкідливими та небезпечними умовами праці, норм підіймання і переміщення важких речей, що затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я;

• не допуск неповнолітніх до праці на важких роботах і на роботах із шкідливи­ми та небезпечними умовами праці;

• створення належних умов праці для інвалідів з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації;

• запровадження додаткових заходів щодо безпеки праці, які відповідають спе­цифічним особливостям організму інвалідів, причому їх залучення до надурочних робіт і робіт у нічний час не допускається.

Працівник у ході виконання трудових та професійних обов 'язків зобов 'язаний (стаття 14):

• дбати про особисту безпеку і здоров'я, а також про безпеку і здоров'я оточу­ючих людей у процесі виконання будь-яких робіт та під час перебування на території підприємства;

• знати і виконувати вимоги нормативно-правових актів з охорони праці, пра­вила поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами ви­робництва, користуватися засобами колективного та індивідуального захисту;

• проходити в установленому законодавством порядку попередні та періодичні медичні огляди.

Роботодавець зобов'язаний за свої кошти забезпечити фінансування та організу­вати проведення попереднього (під час прийняття на роботу) і періодичних (протя­гом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці та роботах, де є потреба у професійному відборі, проведення щорічних обов'язкових медичних оглядів осіб віком до 21 року тощо (стаття 17).

Роботодавець має право в установленому законом порядку притягнути працівника, який ухиляється від проходження обов'язкового медичного огляду, до дисциплінарної відповідальності, а також зобов'язаний відсторонити його від роботи без збереження заробітної плати.

За час проходження медичного огляду за працівниками зберігаються місце роботи (посада) і середній заробіток.

Працівники під час прийняття на роботу і в процесі здійснення трудової діяльності повинні проходити за рахунок роботодавця інструктаж та повчання з питань охо­рони праці, з надання першої медичної допомоги потерпілим від нещасних випадків, правил поведінки у разі виникнення аварії (стаття 18).

Статтею 19 передбачено. що фінансування охорони праці здійснюється роботодав­цем, а витрати на загальнодержавні, галузеві та регіональні програми

поліпшення стану безпеки, гігієни праці і виробничого середовища реалізуються за рахунок дер­жавних та місцевих бюджетів. Так, для підприємств, незалежно від форм власнос­ті, або фізичних осіб, які використовують найману працю, витрати на охорону праці становлять не менше 0,5 % від суми реалізованої продукції. Разом з тим на підпри­ємствах, що утримуються за рахунок бюджету, витрати на охорону праці передбача­ються в державному або місцевому бюджетах і становлять не менше 0,2 % від фонду оплати праці.

Стаття 20 висвітлює питання щодо регулювання питань охорони праці у колектив­ному договорі (угоді), в якому сторони зобов'язані забезпечити соціальні гарантії у галузі охорони праці на рівні, не нижчому за передбачений законодавством.

Розслідування та облік нещасних випадків професійних захворювань і аварій пе­редбачає, що роботодавці (стаття 22) мають організувати розслідування та облік не­щасних випадків, професійних захворювань і аварій відповідно до положення, що за­тверджується Кабінетом Міністрів України за погодженням із всеукраїнськими об'єд­наннями профспілок та повинні за підсумками розслідування нещасного випадку, професійного захворювання або аварії скласти акт згідно зі встановленою формою.

З метою об'єднання зусиль для поліпшення умов праці статтею 24 передбачено ство­рення добровільних об 'єднань громадян, працівників і спеціалістів з охорони праці.

У розділі IV "Стимулювання охорони праці", зокрема, у статтях 25 та 26, визначе­на ціла низка питань щодо економічного стимулювання охорони праці та перераховані вимоги відносно відшкодування юридичним, фізичним особам і державі збитків, за­вданих внаслідок порушення вимог з охорони праці. Зокрема, підкреслюється, що:

• до працівників можуть застосовуватися будь-які заохочення за активну участь та ініціативу у здійсненні заходів щодо підвищення рівня безпеки та поліпшення умов праці, що визначені колективним договором (угодою);

• роботодавець зобов'язаний відшкодовувати збитки, завдані порушенням ви­мог з охорони праці іншим юридичним та фізичним особам, а також державі на за­гальних підставах, передбачених законом;

• роботодавець відшкодовує витрати на проведення робіт з рятування потерпілих під час аварії та ліквідації її наслідків, на розслідування і проведення експертизи при­чин аварії, нещасного випадку або професійного захворювання, на складання санітарно-гігієнічної характеристики умов праці осіб, які проходять обстеження щодо наяв­ності професійного захворювання, а також інші витрати, передбачені законодавством.

Розділ V "Нормативно-правові акти з охорони праці" цілком присвячений про­блемам ґрунтовного тлумачення порядку опрацювання, прийняття та використання нормативно-правових актів, Зокрема, визначено, що нормативно-правові акти з охо­рони праці - це правила, норми, регламенти, положення, стандарти, інструкції та інші документи, обов'язкові для виконання (стаття 27).

У наступних статтях (статті 28, 29 та ЗО) викладено порядок опрацювання, при­йняття і скасування, а також: тимчасового притінення чинності дії нормативно-правових актів з охорони праці.

Нормативно-правові акти з охорони праці переглядаються в міру впровадження досягнень науки і техніки, що сприяють поліпшенню безпеки, гігієни праці та вироб­ничого середовища, але не рідше одного разу на 10 років.

У разі неможливості повного усунення небезпечних і шкідливих для здоров'я умов праці роботодавець зобов'язаний повідомити про це відповідний орган Державного нагляду за охороною праці. Він може звернутися до зазначеного органу з клопотан­ням про встановлення необхідного терміну для виконання заходів щодо приведення умов праці на конкретному виробництві або робочому місці до нормативних вимог.

У розділі VI "Державне управління охороною праці" передбачено, що до числа головних органів управління охороною праці слід відносити (стаття 31):

• Кабінет Міністрів України;

• уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці;

• міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;

• місцеві державні адміністрації;

• органи місцевого самоврядування.

Розділ VII "Державний нагляд і громадський контроль за охороною праці" визна­чає структуру і особливості діючих органів, до сфери яких входить здійснення нагля­ду за створенням безпечних та нешкідливих умов праці.

Так, Державний нагляд за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці здійснюють (стаття 38):

• спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці;

• спеціально уповноважений державний орган з питань радіаційної безпеки;

• спеціально уповноважений державний орган з питань пожежної безпеки;

• спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці.

Громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здій­снюють професійні спілки, їх об'єднання в особі виборних органів і представників (статті 41 та 42).

Професійні спілки здійснюють громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно-побутових умов, забезпеченням працівників спецодягом, спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колективного захисту. У разі за­грози життю або здоров'ю працівників професійні спілки мають право вимагати від роботодавця негайного припинення робіт на робочих місцях, виробничих дільницях, у цехах та інших структурних підрозділах або на підприємствах, які відповідно до законодавства використовують найману працю, на період, необхідний для усунення загрози життю або здоров'ю працівників.

У розділі VIII "Відповідальність за порушення законодавства про охорону пра­ці" визначено цілий ряд адміністративних та інших заходів, що застосовуються до юридичних або фізичних осіб, винних у порушенні нормативно-правових актів про охорону та безпеку праці.

Так, за порушення законодавства про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці юридичні або фізичні особи, які відповідно до законодавства використовують найману працю, притягають­ся до штрафних санкцій у порядку, встановленому законом (стаття 43).

За порушення законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці, створення перешкод у діяльності посадових осіб органів Державного нагляду за охо­роною праці, а також представників профспілок, їх організацій та об'єднань винні особи притягаються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної або кримі­нальної відповідальності згідно із законом (стаття 44).