Технології соціальної роботи з дезадаптованими дітьмиі і підлітками

Задачами учреждений для дезадептированных детей и подростков являются: • профилактика безнадзорности, бродяжничества, дезадаптации;

• психолого-медицинская помощь детям, попавшим по вине родителей или в связи с экстремальной ситуацией (в том числе в связи с физическим и психическим насилием или с опасными для жизни и здоровья условиями проживания) в безвыходное положение;

• формирование у детей и подростков положительного опыта социального поведения, навыков общения и взаимодействия с окружающими людьми;

• выполнение попечительских функций по отношению к тем, кто остался без родительского внимания и заботы, средств к существованию;

• психологическая и педагогическая поддержка, способствующая ликвидации кризисных состояний личности;

• содействие возвращению в семью;

• обеспечение возможности получить образование;

• забота о дальнейшем благоустройстве, месте жительства. Иными словами, основная цель деятельности таких учреждений — социальная защита и поддержка нуждающихся в этом детей, их реабилитация и помощь в жизненном определении. Создание специализированного учреждения для детей и подростков предоставляет реальную возможность оказать им экстренную помощь.

Специалисты подобных учреждений выделяют три основных этапа в работе с детьми1:

• диагностическая работа;
• реабилитация, программа которой основана на данных, полученных после всесторонней диагностики;

• постреабилитационная защита ребенка.

В специализированное учреждение для несовершеннолетних, нуждающихся в социальной реабилитации, принимаются несовершеннолетние на основании:

• личного обращения;

• направления органов, осуществляющих социальную защиту населения;

• постановления комиссий по делам несовершеннолетних;

• заявления родителей, ходатайства органов образования, здравоохранения, опеки и. попечительства, органов внутренних дел;

• постановления или определения суда, прокурора или следственных органов, если родители или лица их заменяющие, ocvждены либо к. ним в качестве меры пресечения применено заключение под стражу1,

Индивидуальная программа реабилитации ребенка создается на основе изучения его личности и анализа всей доступной информации (состояние его физического и психического здоровья, степень образовательной подготовки и т.д.), которая обусловливает не только проведение общих оздоровительных мероприятий, но и лечение хронических заболеваний, которые имеются у ребенка на момент поступления в приют. Большое значение в реабилитации подростка имеют психологическая диагностика и коррекция. Работником приютов приходится сталкиваться с двумя главными психологическими проблемами: отставание ребенка в психическом развитии и преодоление последствий его психической депривации1. Соответственно и реабилитация проводится индивидуально для каждого ребенка. Специалисты используют два способа психологической реабилитации: групповой и индивидуальный.

Большую помощь в реабилитации подростка оказывает и индивидуальная психотерапия: беседы, разговоры, обсуждение различных проблем. Одна из трудностей при реабилитации подростка — его нежелание учиться

Посещение семьи социальным работником дает возможность оценить перспективы возвращения ребенка в семью. При наличии семьи, желающей взять ребенка на воспитание, тщательно обследуются се материально-бытовые условия, после чего заключается контракт на два месяца. Подросток в течение двух месяцев посещает по выходным дням попечительскую семью, а затем передается туда окончательно. И наконец, пожалуй, самое сложное направление деятельности Центра - работа с семьей. Социальная реабилитация в Центре непременно ориентирована на решение семейных проблем детей и подростков. Работа с конфликтными семьями основана на взаимодействии с психологом на уровне консультирования; работа с аморальными семьями ведется на уровне социального патронажа.

35. Технології соціальної роботи з молоддю

Молодь як специфічна соціально-демографічна група суспільства характеризується не лише віковими ознаками, а й місцем, яке вона посідає у соціальній структурі суспіль­ства, особливостями соціального становлення, своїм суспіль­ним призначенням. Саме молодь виступає провідником де­мографічного, соціально-економічного, політичного та духовного поступу, визначальним чинником перетворень, адекватних назрілим потребам і викликам часу. Від того, наскільки буде молоде покоління готове взяти на себе відпо­відальність за розвиток держави, як активно і конструктив­но приєднається до суспільних процесів, наскільки ініціатив­но воно братиме участь у розв'язанні нагальних завдань, значною мірою залежить доля країни, завтрашній день якої належить саме молоді. Все це зумовлює необхідність здійснення ефективної молодіжної політики.

Під державною молодіжною політикою розуміється діяльність держави, спрямована на створення правових, еко­номічних й організаційних умов і гарантій для самореалізації особистості молодої людини, розвитку молодіжних об'єднань, рухів та ініціатив. Підвалини державної молодіжної політики в незалежній Україні було закладено прийняттям Верховною Радою України Декларації "Про загальні засади державної мо­лодіжної політики в Україні" (15 грудня 1992 р.) та Закону України "Про сприяння соціальному становленню та розвит­ку молоді в Україні" (5 лютого 1993 p.).

Вирішення багатьох наболілих питань молоді здійснюється шляхом реалізації низки національних, державних, галузевих програм, які націлені не лише на молодь, а й на все населення в цілому, на якусь проблему. Це стосується Національної про­грами "Репродуктивне здоров'я 2001-2005", Національної про­грами профілактики наркоманії в Україні на 2001-2005 роки, Комплексної програми профілактики злочинності на 2001— 2005 роки та ін.

Успішна реалізація державної молодіжної політики вимагає залучення до цієї роботи більшості органів державної влади, широкої громадськості

За роки незалежності в Україні сформовано механізм коор­динації молодіжної політики, який на рівні центральних органів державної влади включає, зокрема, Національну раду з питань молодіжної політики при Президентові України, Комітет Вер­ховної Ради України з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму, Міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту. Одним із найголовніших напрямів діяльності міністерства, підпорядкованих їм структур є вирішен­ня питань соціальної допомоги, надання соціальних послуг, профілактики та реабілітації молоді.

Основним завданням соціальної роботи є вироблення у молоді здатності самостійно вирішувати свої проблеми, адапту­ватися до нових соціально-економічних умов ринкової еконо­міки, отримати навички самостійного життя і брати участь у громадському самоуправлінні. Суб'єкт цього виду діяльності - соціальні служби для молоді, що являють собою сукупність дер­жавних і недержавних структур, спеціалізованих закладів з надання соціальної допомоги й захисту молодих людей, підтримки їхніх ініціатив.

На державному рівні функціонує Український державний центр соціальних служб для молоді. На регіональному рівні в Україні діюто 27 регіональних ЦССМ. На місцевому рівні в кожному регіоні діють районні, міські та районні в містах цен­три ССМ.

Особливу увагу тут приділяють таким завданням, як надан­ня різноманітних соціальних послуг, соціально-медичної, психолого-педагогічної, правової, інформаційної та інших видів соціальної допомоги, консультування дітей та молоді. При цьо­му всі ці види соціальної допомоги молоді можуть здійснюва­тися в різних формах: очних, заочних, стаціонарних, комплек­сних. Ведеться також розробка та здійснюються заходи щодо створення умов, достатніх для комфортної й успішної життє­діяльності різних категорій дітей та молоді; соціально-профілак­тична робота серед дітей та молоді; застосовується комплекс заходів, спрямованих на подолання негативних явищ; розроб­ляються та впроваджуються реабілітаційні програми, змістом яких є відновлення соціальних функцій, морального, психічного й фізичного стану дітей та молоді, пристосування їх до безпеч­них соціальних і сімейних умов життєдіяльності, а також на­дається допомога дітям, молоді, які зазнали жорстокості та на­сильства від інших чи потрапили в екстремальні ситуації; здійснюється міжнародне співробітництво, вивчається й поши­рюється міжнародний досвід роботи з питань соціальної підтримки, допомоги й захисту дітей та молоді; ведеться співпраця з центральними та місцевими органами самовряду­вання, підприємствами, установами, громадськими організаці­ями, фізичними особами у вирішенні питань соціальної підтримки й соціального розвитку дітей та молоді; здійснюєть­ся сприяння дитячим, молодіжним організаціям та окремим громадянам у їх освітньо-культурному й фізичному розвитку, участі в трудовій та суспільно-корисній діяльності.

Важливою є регіональна молодіжна політика. Основні фор­ми і методи провадження державної молодіжної політики на місцях переважно є спільними для всіх регіонів. Фестивалі, конкурси, вікторини, олімпіади, наставництво та багато інших форм сприяння соціальному становленню і розвитку молоді пройшли апробацію й зарекомендували себе ще з радянських часів, інші (молодіжні біржі та центри праці, молодіжні бізнес-інкубатори, центри розвитку, служби "Телефону довіри" та ін.) набули поширення в Україні нової доби.

В Україні зроблено немало для формування і реалізації принципово нової державної молодіжної політики. Проте стан справ у молодіжному середовищі свідчить про те, що робота в цьому напрямі повинна продовжуватися, поглиблюватися, якіс­но змінюватися. Соціальне становлення сучасної молоді не потребує патерналістської політики, надмірної опіки з боку дорослих, держави. Їй, передусім, необхідно лише створити належні умови для плідної праці, навчання та відпочинку, допомогти відчути власну гідність, віру у свої сили, бажання влас­ною працею досягти кращого життя, а не пасивно очікувати його. Разом з тим суспільство не повинне забувати і того, що державна молодіжна політика буде безперспективною, якщо організаційно не зміцнювати державні структури, що займають­ся проблемами молоді, не виділяти на діяльність галузі не­обхідні кошти, матеріально не підтримувати громадські ініціа­тиви молодих людей.

Соціальна робота з молоддю –професійна діяльність з надання допомоги як окремій молодій людині, так і групам молодих людей з метою покращання чи відновлен­ня їх здатності до соціального функціонування..

Головним у соціальній роботі з молоддю є її соціальний захист. Дослідниками він розглядається як мінімум у чоти­рьох напрямах.

1. Соціальний захист процесу формування й розвитку осо­бистості молодої людини. Соціальний захист процесу розвитку спрямова­ний, насамперед, на максимально можливе забезпечення спри­ятливого для всіх молодих людей проходження через кожний з етапів розвитку, у якому вирішується певний комплекс зав­дань, а також сприятливе проходження критичних рівнів.

2. Соціальний захист середовища формування і розвитку особистості.

У цьому напрямі увага державних інститутів має бути зосереджена на середовищі проживання молодої людини й тих його еле­ментах, що сприяють чи перешкоджають процесу формування й розвитку особистості в найширшому діапазоні - від екологічних проблем середовища до соціальних, економічних і моральних.

3. Захист прав молодої людини.

Це спеціальний напрям діяльності державних інститутів, на­цілений на правове забезпечення й регулювання як впливів сере­довища, так і самого процесу формування і розвитку особистості.

4. Цільовий соціальний захист.

У рамках цього напряму йдеться як мінімум про два най­важливіші моменти. По-перше, про короткострокову цільову програму, коли сама молода людина не в змозі вирішити завдання, чи коли зусилля, витрачені на досягнення результату, ставлять під сумнів сам ре­зультат. По-друге, про постійну допомогу тим, хто не може без неї обходитися, існує на межі бідності. В умовах загальної жит­тєвої кризи цей напрям стає особливо важливим та актуальним.

У роботі з молоддю в умовах сучасної України актуальне є використання новітніх зарубіжних технологій у галузі соціальної роботи з молоддю, які отримали узагальнюючу назву "мобільна соціальна робота з молоддю". Сутність мобільної соціальної роботи - контроль за тією частиною молоді, яка не схильна звертатися ні в молодіжні центри, ні в консультаційні пункти, виявляючи схильність до девіантної поведінки і агресивність. Принцип мобільної соціальної роботи - встановлення взаємин і взаємодій з метою проникнення у світ молодих людей, схиль­них до правопорушень.

У соціальній роботі з молоддю необхідно враховувати особ­ливості чоловічої соціалізації, пов'язаної з виявом агресії. У цьому аспекті заслуговує на увагу досвід організації діяльності соціальних працівників із перетворення агресивності в доцільну і контрольо­вану адаптивну форму. Тут можливі різноманітні рішення - організація секцій футболу, боксу, східних єдиноборств тощо.

Однією з важливих проблем молоді, яким слід приділяти належну увагу, є підготовка до майбутньої професійної діяль­ності. На даному етапі розвитку нашої країни престиж­ними стають професії, які відповідають потребам нових форм економіки. У той же час такі традиційні професії, як педагог, лікар, військовий, міліціо­нер тощо стають малопривабливими. Наслідком є нестача високок­валіфікованих спеціалістів у найважливіших для суспільства сферах: охорони здоров'я, освіти, соціального захисту й т.ін. Така зміна пріоритетів у професійній сфері ускладнює соціально-про­фесійну адаптацію молоді. Молода людина, яка вибирає про­фесію, виходячи лише з її престижності, "перспективності" без врахування власних здібностей, нахилів, можливостей, в майбут­ньому ризикує виявитися професійно неуспішною і навіть незатребуваною внаслідок перенасичення ринку праці відповідни­ми спеціалістами, що, в свою чергу, провокує масу нових соціальних та психологічних проблем..

Адекватний вибір професії і стійка мотивація до вибраної про­фесійної діяльності сприяють успішній адаптації молодих спец­іалістів у вибраній сфері. У свою чергу, успіх професійного самовизначення залежить від ефективності діяльності спеціалістів, які надають допомогу старшокласникам на етапі вибору професії. Така допомога здійснюється через систему профорієнтаційних заходів, найчастіше, в рамках профільних класів загально­освітніх закладів.

Основними компонентами моделі діяльності, спрямованої на професійне самовираження учнів, можуть бути такі:

¨ освітній, що реалізується в навчанні і вихованні учнів і передбачає сформованість у них: соціальних знань - про особливості вибраної професії, про психологічні особли­вості спеціаліста, про особливості професійного середови­ща і спілкування в ньому; спеціальних вмінь - комуніка­тивних, організаторських, аналітичних, прогностичних; соціальних навичок безконфліктного спілкування, реф­лексії, самоаналізу. Важливим у цьому процесі є форму­вання ціннісного ставлення до вибраної професії, усві­домлення учнями цінності конкретної праці і професійної відповідальності за результати своєї діяльності;

¨ психологічний - спрямований на психодіагностику індиві­дуальних особливостей особистості для виявлення і роз­витку професійно значущих й психокорекції професійно небажаних якостей особистості. Реалізація психологічно­го компонента передбачає також психологічне консульту­вання за результатами дослідження і психологічну про­світу учнів, їхніх батьків та вчителів;

¨ посередницький - передбачає організацію спільної діяльності учнів, вчителів, батьків з метою узгодженості професійних планів учнів з очікуваннями їхніх батьків; координацію їхніх зусиль для реалізації особистої професійної перспек­тиви учнів; інформування учнів і батьків з питань, пов'я­заних з вибором майбутньої професії.

Соціальна робота з молоддю є одним з її найважливіших напрямів. Вона потребує наукової обґрунтованості, творчості, ініціативності, наполегливості, системності, координації зусиль різних відомств, що займаються проблемами молоді.

36Технології соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями та з сім’ями, які виховують дітей-інвалідів.

Программа реабилитации — эти четкий план, схема совместных действий родителей и специалистов, способствующих развитию способностей ребенка, его оздоровлению.Поэтому в программу реабилитации будут входить организация благоприятного окружения ребенка (включая обстановку, специальное оборудование, способы взаимодействия, стиль общения в семье), приобретение новых знаний и навыков родителями ребенка и его ближайшим окружением. После начала выполнения программы осуществляется мониторинг, т.е. регулярное отслеживание хода событий в виде регулярного обмена информацией между специалистом-куратором и родителями ребенка. При необходимости куратор содействует родителям, помогает преодолевать трудности, ведя переговоры с нужными специалистами, представителями учреждений, разъясняя, отстаивая права ребенка и семьи. Куратор может посещать семью, чтобы лучше разобраться в трудностях, возникающих при выполнении программы. Таким образом, программа реабилитации есть цикличный процесс. Установлено, что детям удается достичь гораздо лучших результатов, когда в реабилитационном процессе родители и специалисты становятся партнерами и вместе решают поставленные задачи. Однако некоторые специалисты отмечают, что родители порой не высказывают никакого желания сотрудничать, не просят помощи или совета. На первый взгляд ребенок-инвалид должен быть центром внимания своей семьи. В действительности же этого может не происходить в силу конкретных обстоятельств каждой семьи и определенных факторов: бедность, ухудшение здоровья других членов семьи, супружеские конфликты и т.д. В этом случае родители могут неадекватно воспринимать пожелания или наставления специалистов.

Что же значит работать с родителями? Сотрудничество, включение, участие, обучение, партнерство — эти понятия обычно используются для определения характера взаимодействий. Остановимся на последнем понятии — «партнерство», — поскольку оно наиболее точно отражает идеальный тип совместной деятельности родителей и специалистов. Установление партнерских отношений требует времени и определенных усилий, опыта, знаний. Работая с родителями, необходимо учитывать разнообразие семейных стилей и стратегии. Даже супруги могут весьма отличаться друг от друга своими установками и ожиданиями. Поэтому то, что оказалось удачным в работе с одной семьей, совсем необязательно будет способствовать успешному партнерству с другой. Кроме того, не следует ожидать от семей одних и тех же, униформных эмоциональных реакций или поведения, одинакового отношения к проблемам. Нужно быть готовым слушать, наблюдать и достигать компромисса. Если ребенок в состоянии принимать участие в диалогах специалистов и родителей, он может стать еще одним партнером, мнение которого, возможно, отличается от мнения взрослых и который может неожиданно предложить новое решение проблемы своей реабилитации.

В силу опыта, образования и тренинга специалист по социальной реабилитации при установлении партнерства с родителями детей-инвалидов должен:

• избегать униформности и приветствовать разнообразие; слушать, наблюдать и достигать договоренности;

• спрашивать столь же часто, как спрашивают его, проявлять искренность, чтобы установить доверительные, отношения с родителями;

• давать необходимые объяснения;

• не предпринимать ничего в одиночку. Можно наметить пять тактик работы с родителями в зависимости от того, как взаимодействует социальный работник с одной семьей или с группой родителей — напрямую или опосредованно, развивается ли сеть контактов между семьями, которые в этом случае могут иногда оказывать поддержку друг другу и без участия социального работника. Рассмотрим эти тактики. 1. Непосредственная работа с конкретной семьей • Социальный работник (или другой специалист) наносит визит семье и в ходе его: обращает внимание на внешнее состояние и окружение дома, подъезда, квартиры; старается увидеться не только с матерью, но и с отцом, другими детьми и взрослыми членами семьи; интервьюирует родителей о потребностях, проблемах и ресурсах; интересуется внешкольными занятиями ребенка (если тог достиг школьного возраста); отвечает на вопросы родителей; наблюдает за тем, как в семье обращаются с ребенком, обучают и развивают его; демонстрирует стратегии поведения, обучения, решения проблем. • Родители наносят визит социальному работнику (или другим специалистам) и в ходе его: наблюдают, как специалист обращается с ребенком (например, присутствуют в классе или на приеме, во время тестирования); специалисты отвечают на вопросы родителей, объясняют, обсуждают информацию; специалисты наблюдают, как родители обращаются с ребенком; специалист снимает на видеопленку общение родителей с ребенком, затем анализирует результаты;демонстрирует родителям видеофильм, чтобы обсудить и проанализировать увиденное вместе. • Социальный работник: организует консультацию с представителями других служб, если это необходимо ему для лучшего понимания и решения проблем или если это может помочь семье (например, консультацию с представителями службы миграции); предлагает родителям заполнить карты и схемы, вопросники по развитию ребенка, затем сравнивает их результаты со своими ответами; приглашает родителей посетить заседания комиссии (или сессии команды специалистов), обсуждающей вопросы, которые касаются их ребенка.

37. Технології роботи в пеніціарних закладах

На рубежі ХХ-ХХІ ст. злочинність стала однією із найбільш значних проблем внутрішнього розвитку у всіх краї­нах світу незалежно від їх економічного і політичного статусу, її зростання зафіксоване не тільки там, де економіка опинилась у глибокій кризі, але і в достатньо благополучних державах Західної Європи і Америки.

За останні роки кримінологами з'ясовано ряд тенденцій у розвиткові злочинності:

По-перше, збільшилась кількість заздалегідь підготовлених злочинів; зросла кількість замовних вбивств, зло­чинів з використанням складної комп'ютерної техніки і т.ін.

По-друге, збільшилась кількість злочинів, скоєних представ­никами так званих "груп ризику": бомжами, алкоголіками, нар­команами, проститутками.

По-третє, зросла кількість злочинів, позбавлених мотиву, що зовні виглядають безглуздими.

По-четверте, значно змінилась соціально-психологічна ха­рактеристика осіб, які скоюють злочини. Якщо раніше злочини скоювали особи, котрі відносилися до люмпенізованих (знедолених) прошарків населення, то зараз значна кількість злочинців виходить із середньо- і високозабезпечених груп населення, тобто збільшилась кількість злочинів, скоєних представниками серед­нього і вищого класів.

Таким чином, проблема протиправної поведінки, що відхиляється від норми, стала однією із найбільш серйозних соціальних, психологічних, виховних проблем нашо­го часу.

У нашій країні виконання покарання у вигляді позбавлен­ня волі здійснюється у виправних закладах, до яких відносять­ся виправні колонії, виховні колонії, тюрми і лікувальні вип­равні заклади, що складають пенітенціарну систему (від лат. poenitentia - каяття). Основним видом виправних закладів є виправні колонії, в яких відбувають покарання понад 90% від загального числа засуджених до позбавлення волі.

Уже сама назва цих закладів - "виправні" - відображує головну мету, а саме: перебування в них людей, які скоїли злочин, і їх виправлення. Ця мета продиктована насамперед соціальними мотивами, а саме потребами суспільства в безпеч­них умовах життєдіяльності. Але соціальний аспект злочинності неминуче висуває і педагогічну проблему - виховання люди­ни, яка скоїла злочин. Суть такого виховання полягає в зміні соціально-моральних орієнтацій і установок, засвоєння схва­люваних суспільством цінностей.

Згідно із тлумачним словником, "виправити" - значить (ко­гось) зробити кращим, звільнити від якихось недоліків. Виникає питання, що саме слід виправити в людині, щоб вона не скоюва­ла злочинів? Злочин - це результат неправослухняної поведін­ки людини, яка порушує прийняті норми співжиття. Якраз не-правослухняна поведінка приводить людину в місця позбавлення волі, де вона стає об'єктом виховного процесу, ме­тою якого є виправлення. Це означає, що виправленню повинна підлягати насамперед поведінка людини: неправослухняну пове­дінку слід виправити до меж правослухняної. Отже, технологіч­ний ланцюжок виправної діяльності повинен завершуватися правослухняною поведінкою засудженого, а основні ланки скла­датися із процесу виховання правослухняної поведінки.

Виховна робота із засудженими - це діяльність адміністрації виправного закладу, освітніх, культурних й інших організацій, громадян, самодіяльних організацій засуджених, що формують правослухняну поведінку шляхом морального, трудового, фізичного та інших напрямів виховного впливу, підвищенням освітнього і культурного рівня засуджених.

Найважливіше значення для правильної організації вихов­ного процесу у виправному закладі має стимулювання об'єкта виховання. Стимулювання правослухняної поведінки - це реа­гування адміністрацією виправного закладу негативними і по­зитивними стимулами на поведінку засуджених адекватно до цілей їх виправлення. Позитивний стимул - це реальне чи можливе реагування адміністрацією пенітенціарного закладу на поведінку засудженого у формі заохочення, що приносить для засудженого бажані наслідки. Негативний стимул - це реальне чи можливе реагування у формі покарання, що дає негативні наслідки для засудженого. Негативні стимули є негативними лише умовно, тому що поряд з позитивними стимулами вони використовуються з метою розвитку особистості.

Можна виділити такі категорії засуджених:

а) легко піддаються виховному впливу, усвідомлено виконують вимоги режиму;

б) піддаються виховному впливу за певних умов: наявності системи заохочень і покарань, використанні методів психологічного впливу і т.ін.;

в) важко піддаються виховному впливу, мають стійкі антисоціальні звички, що вимагають посиленого контролю зі сторони адміністрації виправного закладу.

Після прояву в поведінці засуджених особистісних якостей їх слід диференціювати за цими трьома групами з наступним створенням для кожної групи адекватних умов відбування кримінального покарання. Практика свідчить, що поділ засуджених на загони з різними умовами утримання залежно від їхньої поведінки найбільш ефективно стимулює правослухняну поведін­ку.

Крім стимулюючих технологій виправлення засуджених як перспективний напрям можна назвати розробку демократич­них технологій, чи технологій співробітництвапрацівників виправних закладів із засудженими. Співробітництво повинно відбуватися при вирішенні різноманітних завдань, що стоять перед закладом, - управлінських, господарських, виховних. Саме в цій площині відбувається поєднання інтересів вихова­телів і виховуваних та створюється сприятливий для виправ­лення соціальний клімат, без якого практично неможливо до­сягнути позитивних результатів у виправній діяльності.

Досить перспективним напрямом є технології безперервної освітиу виправному закладі, що передбачають організацію ос­вітнього процесу не лише в обсягах середньої школи чи ПТУ, а й і в обсягах вищого навчального закладу.

Одним із найбільш ефективних методів роботи із засудже­ними є арт-терапія, особливо такі її розділи: бібліотерапія, музи­котерапія, казкотерапія, кінотерапія.

Надзвичайно важливою є організація психологічної допо­моги ув'язненим. При цьому слід мати на увазі такий аспект становища засуджених, як їхня постійна публічність. У зв'язку з цим звичні групові форми роботи виявляються малоефектив­ними. Учасники тренінгових і терапевтичних груп бояться, особливо на перших етапах роботи, розкритися перед іншими учасниками, тому що пізніше вони не розходяться в різні сто­рони, а опиняються поряд на довгі роки в одній камері чи в одному загоні. Разом з тим відмовлятися від групової роботи не варто. Ефективно використовуються методи групової терапії в пенітенціарних закладах Англії, Німеччини, США, Франції.

38. Особливості роботи з неповнолітніми засудженими

За статистичними даними, кожний четвертий злочин в Україні скоюється неповнолітніми. Більше полови­ни з них засуджені за розкрадання та крадіжки, кожний чет­вертий - за розбій чи пограбування, практично кожен деся­тий - за нанесення тяжких тілесних ушкоджень або вбивство. При цьому 13% засуджених віком 14-16 років, 28% - 16-17 років та 39% - 17-18 років.

Не дивлячись на те, що головною метою існування закладів соціальної ізоляції є виховання і перевиховання неповнолітніх правопорушників, є підстави говорити про те, що свої функції вони не виконують. Дуже часто виховні колонії є тими місця­ми, із яких рекрутуються майбутні члени дорослих криміналь­них співтовариств.

Виходячи з того, що в сучасний період не можна відмови­тися від кримінального покарання у вигляді позбавлення волі, у роботі з неповнолітніми правопорушниками, які знаходяться у виховних колоніях, головну роль повинні відігравати виховні заходи впливу, шкільне і професійне навчання та психологіч­на підготовка підлітків до звільнення.

У роботі з підлітками важливо пам'ятати, що переважна більшість з них через вікові особливості не в змозі виконувати будь-яку одноманітну роботу чи довго знаходити­ся в одному і тому самому оточенні. Необхідна постійна зміна вражень. Практика показує, що найбільша кількість поведінкових девіацій спостерігається при залученні підлітків до рутинних, важких, некваліфікованих робіт, які не відповідають їхнім фізичним можливостям, а також до монотонної, одноманітної праці. Цікава, захоплююча діяльність, що вимагає творчості, не суперечить психічним і фізичним можливостям неповнолітніх, стимулює осо-бистісно і колективно значущі досягнення - важливий засіб проф­ілактики прояву девіантної поведінки в цих закладах.

Виховна робота повинна здійснюватися диференційовано, з урахуванням моральної деформації засуджених. До найбільш поширених форм виховної роботи можна віднести бесіди, лекції, диспути, зустрічі з цікавими людьми. Останніми роками почали практикуватися зустрічі з колишніми вихованцями колоній, які ведуть чесний спосіб життя, з родичами засудже­них, з представниками громадських і релігійних організацій.

Гуманізація і педагогізація виховного процесу має створювати в закладах передумови для атмосфери людяності, належного ставлення до моральних норм.

В Україні реалізовуються різноманітні експериментальні програми соціальної роботи з неповнолітніми засудженими. Український державний центр соціальних служб для молоді у 1999 р. створив на базі Чернігівського обласного центру соціаль­них служб для молоді та Прилуцької ВК для неповнолітніх злочинців експериментальний майданчик. Його відкрито з ме­тою розробки та апробації соціально-психологічної реабілітації неповнолітніх, які вчинили протиправні дії, зокрема злочини.

Серед пріоритетних напрямів діяльності майданчика - створення та організація постійної роботи консультативно­го пункту при ВК з надання комплексу соціально-психологічних та інформаційних послуг вихованцям і батькам; роз­робка й апробація нових програм з профілактики правопорушень, підготовки засудженої молоді до сімейного життя, формування здорового способу життя, вивчення про­фесійних намірів, готовності молоді до життєвого самовиз­начення, соціальної та професійної адаптації за умов ринко­вих відносин; створення моделі соціального супроводу неповнолітніх та молоді, що повернулися з місць позбавлен­ня волі, шляхом сприяння в отриманні документів, пропис­ки, житла, роботи, навчання й налагодження втрачених зв'язків з батьками та рідними.