Особливості функціонування інтраіндивідуальної підструктури особистості

Пізнання світу починається із сенсорних процесів. Цей аспект вивчає психологія сенсорних процесів (від лат. sensus – відчуття) як початковий момент усіх психічних процесів. Первинний контакт лю­дини з навколишнім світом і власним організмом відбувається за до­помогою відчуттів (у класичній термінології) або сенсорних процесів (у сучасній термінології), дає їй вихідну інформацію про властивості та стани зовнішнього і внутрішнього середовища. Це безпосередньо чут­тєве відображення окремих ознак об’єкта чи явища.

У XIII ст. Тома Аквінський уперше виокремив у психіці та пове­дінці людини когнітивну сферу (пізнання світу) та афективну сферу (емоційні стани). У сучасних підручниках такий поділ залишається поширеним. Проте його прийнято здійснювати вже не лише за однією підставою (функціональною, як це закладено у Фоми Аквінського), а за двома критеріями: а) за функціями – пізнавальною для першої сфери (когнітивною) та регулятивною, яка власне регулює; до регулятивної функції, крім усіх видів афективних процесів, також належать вольові процеси, психічні стани і властивості особистості; б) за продуктивні­стю: когнітивні процеси – продуктивні, тому що на їх виході форму­ються специфічні когнітивні утворення (продукти цих процесів) – об­рази відчуття, сприйняття, сліди пам’яті, розв’язання завдань, думки, рефлексивні образи.

А процеси, властивості та стани, що входять до другої групи, не зумовлюють утворення специфічних продуктів. Спільність пізнаваль­ної функції, яка поєднує в собі всю когнітивну сферу (хоча є й інші по­гляди), представлена й у тріадичних концепціях структури психіки. А саме: у класичній тріаді «розум, почуття, воля», що бере початок від Арістотеля (де волю виокремлено з афективної сфери в самостійну), а також у сучасній теорії системної будови психіки, що включає когніти­вну підсистему, регулятивну (яка об’єднує за функціональним прин­ципом почуття і волю) та комунікативну.

У сучасних підручниках психології та у всьому світі вивчення ко­гнітивних процесів ґрунтується на вченні В. Вундта про ієрархічну бу­дову когнітивних процесів. За принципом зростаючої складності та якісної специфіки Вундт виокремив основні структурно-функціональні рівні організації когнітивних процесів: відчуття, сприйняття, пам’ять, мислення, мова, свідомість. Таким чином, відчуття (самі се­нсорні процеси та їхні продукти) – це вихідний, базовий рівень когні­тивної сфери психіки.

Однак слід зауважити, що із середини XX століття склалися та­кож інші підходи до розуміння когнітивної сфери психіки, а саме: 1) зараховувати відчуття та сприйняття до сенсорно-перцептивного рі­вня, а інші, складніші процеси (від пам’яті до свідомості) – до когніти­вного рівня; або 2) розглядати всі пізнавальні процеси (від відчуття до свідомості) як стадії досить загального за своїм психологічним змістом процесу прийому і переробки інформації (парадигма когнітивної пси­хології), а весь цей процес подано як вихідний блок цілісного поведін­кового акту, куди входить порівняння сприйнятої інформації з інфор­мацією з пам’яті, що охоплює мету суб’єкта, ухвалення рішення, вико­нання.

Специфіка сенсорних процесів. Упрродовж усієї історії пси­хології не припиняються дискусії про співвідношення сенсорних і пер­цептивних процесів – як про самостійну проблему, та в межах про­блеми про структуру когнітивної сфери загалом. Розмежування від­чуття і сприйняття запропонував Т. Рейд. У сучасній психології сенсо­рних і перцептивних процесів воно лишається поширеним – за крите­ріями цілісності та предметності образу.

Сприйняття – відображення цілісного об’єкта чи явища, що включає його предметне значення (наприклад, сприйняття місяця, удару дзвону, смаку дині тощо), на відміну від відчуття – відображення окремих сторін (ознак) об’єкта, не віднесених до конкретного об’єкта з його предметним значенням (відчуття світлової плями, голосного звуку, солодкого смаку тощо). При цьому під відчуттям розуміють і сам процес сенсорного відображення, і його продукт – сенсорний образ. Асоціативна психологія XIX ст. розглядала цілісний образ сприйняття як асоціацію окремих відчуттів ознак об’єкта одне з одним і його предметним значенням.

У другій половині XX сторіччя в зарубіжній психології позицію щодо єдності сенсорно-перцептивних процесів послідовно обстоює Дж. Гібсон. Проте на сьогодні зберігаються уявлення про специфіку сенсорних процесів щодо перцептивних. Їх поширив О.М. Леонтьєв (1959-1975) у концепції про природу чуттєвого відображення. У ній класична подвійність перцептивного образу з’являється як єдність його чуттєвої тканини, яку експериментально дослідили учні Леонть­єва, тобто сенсорної основи образу, що відповідає традиційному по­няттю «відчуття», і предметному значенню. У споглядально-сенсуаліс­тичній психології XIX ст. (Е. Тітченер та ін.) відчуття пропонували ви­членувати із суб’єктивного досвіду методом аналітичної інтроспекції, що представляла їх свідомості як нерозкладні елементи цього досвіду. Водночас в образах відчуттів виокремлювали чотири атрибути: якість (модальність або субмодальність), інтенсивність, просторова й тимча­сова структура, що, на відміну від аналітичної інтроспекції, не втра­тила свого значення.

Зазначимо, що у вітчизняних дослідженнях поряд із терміном «сенсорний» використовують також термін «сенсорно-перцептив­ний», а в закордонних працях, як правило, вживають перше поняття (sensory).

Дослідження сенсорних процесів ведуться в межах трьох основ­них дисциплін – психофізики, психофізіології і психосемантики з ви­користанням їхніх специфічних методів.

Психофізика – це психологічна дисципліна, яка вивчає вимірю­вання людських відчуттів, тобто визначення кількісних відношень між величинами фізичних подразників і відчуттів.

Психофізіологічні методи дозволяють виявити механізми сенсо­рних процесів, пов’язаних із функціонуванням нервової системи лю­дини. Це реєстрація й аналіз вегетативних виявів сенсорних процесів, реакцій рецепторів (мікрофонного ефекту равлика, електроретиног­рами), адаптаційних периферичних реакцій (звуження зіниці на світло та кровоносних судин на холод), показників типологічних властивос­тей нервової системи.

Такі характеристики використовують для вивчення диференціа­льно-психологічних механізмів міжіндивідуальної варіативності сен­сорних процесів та їхньої індивідуальної динаміки, пов’язаної зі змі­ною рівня психофізіологічної активності, у дослідженнях субсенсорної чутливості (до підпорогової стимуляції, яка недостатня для усвідомле­них відчуттів і викликає відповідь лише на рівні мимовільних фізіоло­гічних реакцій), а також у тих випадках, коли довільна відповідь ускладнена (в осіб із патологією мови і в маленьких дітей). Психофізі­ологічні методи включають також реєстрацію й аналіз біоелектричної активності мозку, що дозволяє встановити об’єктивний поріг вияв­лення сигналу і найбільший розвиток у дослідженнях колірного зору та механізмів кодування сенсорної інформації в нервовій системі. Все-таки психофізіологічні механізми сенсорних процесів – предмет само­стійної галузі знання, тому їх розглядатимемо лише у зв’язку з матері­алами психофізики – основного серед напрямів у вивченні сенсорних процесів, що використовують психологічні методи.

Інший такий напрям (який стає усе розповсюдженішим) – це психосемантика – вивчення індивідуальних систем значень і катего­рій, уявлень, емоційно-естетичних асоціацій, котрі опосередковують сприйняття сенсорних ознак об’єктів. У цих дослідженнях на основі методів семантичного диференціалу Осгуда, особистісних конструктів Келлі, багатомірного шкалювання, спеціалізованих інтерв’ю піддослі­дних виявлено, що таке опосередкування підвищує власне сенсорну чутливість людини. Крім того, побудовані психологічні моделі сенсор­них просторів допомагають зрозуміти, як представлені сенсорні ознаки в суб’єктивному світі людини.

Перша експериментальна галузь психології. Офіційне народження психології зараховують до 1879 р. – відкриття першої у світі експериментальної лабораторії В. Вундта, однак ще в 1860 р. ви­йшла у світ ґрунтовна праця Г.Т. Фехнера «Елементи психофізики». У ній було представлено нову науку, яку розробив автор: гранична тео­рія психофізики, її експериментальні методи й отримані (під час бага­тьох тисяч вимірів) фундаментальні результати щодо оцінки порогів чутливості. І теорія, і методи, і результати стали класичними. Найваж­ливіше значення праці Фехнера – обґрунтування принципової вимір­ності суб’єктивних психічних феноменів (на матеріалі відчуттів) і мо­жливості їхнього вивчення експериментальними методами. Отже, Фе­хнер заклав природничо-науковий фундамент психології – вивчення психічних процесів за їхніми об’єктивними поведінковими виявами, що дозволяє описати суб’єктивні феномени. Завдяки цьому, психоло­гія з суто описового розділу філософії перетворилася на самостійну експериментальну науку. Фехнер розробив методологію кількісного дослідження психічних процесів, значення якої є неминучим для пси­хології, і вказану методологію використовують і досі (як і його грани­чні методи). Принципи і методи психологічних вимірів, розвинуті в психофізиці (звичайно, і після Фехнера), застосовують в усіх галузях психологічного знання.

Контрольні питання:

· Розкрийте сутність інтраіндивідуальної підструктури особистості.

· У чому виявляється пізнавальна діяльність особистості?

· Які психічні процеси забезпечують чуттєве пізнання світу?

· Які психічні процеси забезпечують абстрактне пізнання світу?

· Що таке подразник?

· Що входить до інтраіндивідуальної підструктури особистості?

· Який зв’язок між складовими інтраіндивідуальної підструктури особистості?

· Що розуміють під сенсорними процесами?

· Розкрийте єдність і відмінність понять»когнітивна сфера особисто­сті» й «пізнавальна сфера особистості».

· Як розуміють когнітивну сферу особистості із середини XX століття?

· Що становить собою сенсорно-перцептивна сфера особистості в когні­тивній психології?

· Як співвідносяться між собою сенсорні й перцептивні процеси?

Література:

Варій М.Й. Загальна психологія: Навч. посібник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. – Львів: Край, 2005.

Веккер Л.М. Психические процессы: В 3 т. – Т.1. – Л.: Изд-во Ленингр. у-та, 1974.

Загальна психологія : Підручн. для студ. вищ. навч. закладів / За заг. ред. акад. С.Д. Максименка. – К.: Форум, 2000.

Загальна психологія: Навч. посіб. / О.В.Скрипченко, Л.В.Долинська, З.В. Огороднійчук та ін. – К.: А.Г.Н., 2002.

Леонтьев А.Н. Эволюция психики. – М., 1999.

Лурия А.Р. Ощущение и восприятие. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1975.

Максименко С.Д. Розвиток психіки в онтогенезі: У 2 т. – К.: Форум, 2002.

М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. – 3-тє вид., випр. – К.: Вища шк., 2004.

Основи психології / За заг. ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. – К.: Либідь, 1996.

Психология XXI века: Учебник для вузов / Под ред. В.Н. Дружинина. – М.: ПЕР СЭ, 2003.

Психологія / За ред. Г.С. Костюка. – К.: Рад. школа, 1968.

Психологія: Підручник / За ред. Ю.Л. Трофімова. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 2001.

Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. – М.: Педагогика, 1973.

Шостак В.И. Природа наших ощущений. – М.: Просвещение, 1983.

Глава 12

ВІДЧУТТЯ

Відчуття як явище

Навколишній світ, його красу, звуки, кольори, запахи, температуру, величину і багато іншого ми пізнаємо завдяки органам чуття. За допомогою органів чуття людський організм одержує у вигляді відчуттів різноманітну інформацію про стан зовнішнього і внутрішнього середовища.

Відчуття є найпростішим психічним процесом, який полягає у відображенні окремих властивостей предметів та явищ навколишнього світу, а також внутрішніх станів організму при безпосередній дії подразників на відповідні рецептори.

Органи чуття одержують, відображають, накопичують інформацію і передають її в мозок, щоразу одержуючи й переробляючи величезний і невичерпний потік. У результаті виникає адекватне відображення навколишнього світу і стану самого організму. На цій основі формуються нервові імпульси, які надходять до виконавчих органів, відповідальних за регуляцію температури тіла, роботу органів травлення, органів руху, залоз внутрішньої секреції, за настроювання самих органів чуття тощо. І вся ця надзвичайно складна робота, яка складається з багатьох тисяч операцій на секунду, відбувається безперервно.

Органи чуття – це єдині канали, з яких зовнішній світ проникає в людську свідомість. Вони дають людині змогу орієнтуватися в навколишньому світі. Якби людина позбавилася всіх органів чуття, то не знала б, що відбувається навколо неї, не могла б спілкуватися з навколишнім середовищем, знаходити їжу, уникати небезпек. Відомий російський лікар С.І. Боткін (1832–1889) описав окремий випадок, коли хвора втратила всі види чутливості, окрім зору одним оком і дотику на невеликій ділянці руки. Коли хвора закривала очі і ніхто не торкався її руки, вона засинала.

Людині весь час необхідно одержувати відомості про навколишній світ. Пристосування організму до навколишнього середовища, в найширшому значенні цього слова, припускає постійний інформаційний баланс між середовищем і організмом. Інформаційному балансу протистоять інформаційне перевантаження та інформаційне недовантаження (сенсорна ізоляція), якізумовлюють серйозні функціональні порушення організму.

Показові в цьому аспекті результати досліджень з обмеження сенсорної інформації, пов’язані з проблемами космічної біології та медицини. У тих випадках, коли досліджуваних поміщали у спеціальні камери, які забезпечують майже повну сенсорну ізоляцію (постійний монотонний звук, матові окуляри, які пропускають лише слабке світло, на руках і ногах – циліндри, що знімають тактильну чутливістьтощо), досліджувані через декілька годин починали тривожитися і наполегливо просили припинити експеримент. Досліди з часткової сенсорної ізоляції, наприклад ізоляції від зовнішніх дій окремих ділянок поверхні тіла, показали, що в останньому випадку спостерігаються порушення тактильної, больової і температурної чутливості в цих місцях. У піддослідних, які тривалий час зазнавали дії монохроматичного світла, виникали зорові галюцинації. Ці й багато інших фактів свідчать про те, наскільки сильна в людини потреба одержувати враження про навколишній світ у вигляді відчуттів.

Роль відчуттів у життєдіяльності людини важко переоцінити, оскільки вони є джерелом наших знань про світ і про нас самих. Що ж таке відчуття за своїм єством? Вчення про відчуття стверджує, що предмети та їх властивості є первинними, відчуття ж – результат дії подразників на органи чуття. При цьомувідчуття відображають світ таким, яким він існує. Критерієм істинності відчуттів, як і будь-якого іншого відображення дійсності, слугує практика, діяльність суб’єкта.

Існують й інші погляди на природу відчуттів. З одного боку, це трактування відчуттів у працях суб’єктивних ідеалістів (Дж.Берклі, Д.Юма, Е.Маха та ін.) як єдиної реальності, внаслідок чого вони розглядають світ лише як сукупність відчуттів. З іншого боку, це концепція, для якої відчуття – тільки умовні знаки, символи зовнішніх дій (І. Мюллер, Г. Гельмгольц). Ця теорія виходить зі спеціалізації рецепторів до певних видів подразників і окремих приватних фактів, які свідчать про те, що ті самі подразники, впливаючи на різні органи чуття, можуть зумовити різні відчуття. Наприклад, сітківка ока дає світлові відчуття при дії на неї як світлом, так і електричним струмом або тиском. Водночас механічний подразник може зумовити відчуття тиску, звуку або світла залежно від того, чи діє він на шкіру, вухо чи око. Спираючись на ці факти, І. Мюллервисунув принцип специфічної енергії органів чуття.

За ідеєю Мюллера, відчуття залежить не від якості подразника, а від специфічної енергії органу чуття, на який впливає цей подразник. Отже, робить висновок Мюллер, не існує схожості між нашими відчуттями і предметами зовнішнього світу, Тобто відчуття є лише символами, умовними знаками останніх.

Насправді ж, хоча факти, які наводить Мюллер, цілком слушні, вони не мають загального значення. По-перше, не всі подразники є такими універсальними, як електричний струм або механічний подразник. Звуки, запахи та інші подразники, діючи на око, не зумовлять зорових відчуттів. Аналогічно світло і запах не можуть спричинити слухових відчуттів. Отже, такі відносно універсальні подразники, як електричний струм і механічний подразник, є рідкісними винятками. По-друге, відчуття, зумовлені різними подразниками, що впливають на один і той же рецептор, не однакові за якістю. Зокрема, механічний удар або електричний струм, впливаючи на вухо, спричиняють грубе слухове відчуття, яке не можна порівняти з багатством слухових відчуттів, зумовлених повітряними коливаннями.

Слід розрізняти подразники, адекватні для певного органа чуття і неадекватні для нього. Сам цей факт свідчить про тонку спеціалізацію органів чуття до відображення того чи іншого виду енергії, певних властивостей предметів і явищ дійсності. Спеціалізація органів чуття – продукт тривалої еволюції, а самі органи чуття – продукт пристосування до дій зовнішнього середовища і тому за своєю структурою і властивостями адекватні цим діям.

У людини тонке диференціювання у ділянці відчуттів було пов’язане з історичним розвитком людського суспільства, із суспільно-трудовою практикою. Обслуговуючи процеси пристосування організму до середовища, органи чуття можуть успішно виконувати свою функцію лише за умови правильного відображення її об’єктивних властивостей. Отже, тут діє принцип не «специфічних енергій органів чуття», а «органів специфічних енергій». Інакше кажучи, не специфічність органів чуття породжує специфічність відчуттів, а специфічні якості зовнішнього світу породили специфічність органів чуття. Відчуття не є символами, ієрогліфами, а відображають дійсні властивості предметів і явищ матеріального світу, які впливають на органи чуття суб’єкта, але існують незалежно від нього.

ВІДЧУТТЯ є первинним процесом, з якого починається пізнання навколишнього світу.

Відчуття – пізнавальний психічний процес відображення у психіці людини окремих властивостей та якостей предметів і явищ при їх безпосередній дії на її органи чуттів.

Роль відчуттів у житті й пізнанні реальності дуже важлива, оскільки вони становлять єдине джерело наших знань про зовнішній світ і про нас самих.