Мислення як процес. Етапи розумового процесу

Мислення як процес означає: 1) воно розгорнуте в часі; 2) воно складається з якісно відмінних етапів; 3) воно включає в себе різні блоки якостей, до складу яких входять його операції, прийоми, регуляція; 4) воно протікає на якісно різних рівнях. Мислення здійснюється послідовно та припускає активність людини (іноді навіть великі зусилля). Розкриємо ці основні аспекти мислення як процесу.

Розгорнутість мислення у часі означає, що відкриття сутності явищ трапляється не одномоментно, а поступово, протягом деякого часу, від досить невеликого до років та десятиріч. Це результат структури мислення, яке включає в себе декілька етапів та передбачає наявність великого набору різноманітних операцій та прийомів.

Сам процес мислення можна поділити на три великих стадії-етапи: 1) початковий етап; 2) «стрижень процесу» – саме процес мислення; 3) фінальний етап (рис. 14. 1).

Відзначимо, що ці стадії можуть не чітко йти одна за одною, а здійснюватися паралельно, а також на стадії процесу вирішення завдання може виникнути необхідність повернутися на початкові етапи.

Рис. 14. 1. Етапи розумового процесу.

Початкові етапи найбільш відповідальні для процесу мислення: вони його організують, стимулюють та задають напрямок руху. Нижче запропоновані їх короткі характеристики:

1. Зіткнення з проблемою. Зазвичай мислення починається із зустрічі з чимось новим, невідомим, незрозумілим. Таке незрозуміле називається проблемою, а зіткнення – потрапляння в проблемну ситуацію. Проблемні ситуації бувають практичними (коли потрібно вирішити життєве або технічне завдання) та пізнавальні (коли виникає необхідність розібратися в новій інформації або звести в єдине суперечливу інформацію). Головним у проблемі є протиріччя – з одного боку, гостре бажання її вирішити, а з іншого – відсутність єдиного способу її вирішення. Останнє виявляється у виборі вдалого способу, одного серед багатьох, або в тому, що не існує ефективного способу і ситуація зводиться до його пошуку або створення.

2. Прийняття проблеми. Зіткнувшись із проблемою та хоча б частково розуміючи це, людина має можливість або прийняти проблему та приступити до її вирішення, або відмовитися від неї. Саме прийняття проблеми стимулює процес мислення, а також може включати емоційну сферу, яка надалі підтримує процес мислення (так званий стан інтелектуального азарту). Хоча, відмова від прийняття проблеми, якщо це обґрунтовано, теж може бути цілком правильним рішенням. Наприклад, філолог або біолог знає про існування в фізиці проблеми гравітаційних сил, але відмовляється від її розробки через брак спеціальних знань.

3. Постановка завдання. Це результат уточнення та конкретизації проблеми. На відміну від проблеми, яка завжди виступає як враження сильне, проте неясне, мало зрозуміле, постановка завдання дає деяку, хоча і попередню, конкретизацію проблеми, уточнення її аспектів. При цьому виявляються: початкові умови (що дано, що відомо), вимоги, питання (що треба зробити), а також виділяється інформація, що має відношення до вирішення завдання. Також з’ясовується система загальних знань, принципів, правил, залучення яких може бути корисним.

Перший варіант постановки завдання може виявитися неправильним, проте важливо, що він конкретизує початкову проблему, завдяки чому з нею можна працювати. Якщо виявиться неефективність першого варіанту, завжди є можливість повернутися до етапу постановки завдання, але для початку процесу мислення необхідне хоча б орієнтовне розуміння поставленого завдання.

Процес розв’язання задачі («серцевина» процесу мислення). Перш за все зазначимо, що у психології термін «задача» використовується у широкому сенсі: задачею може бути знаходження чогось нового, незнайомого; розуміння незрозумілого матеріалу; вибір одного оптимального варіанту із декількох; вдале комбінування декотрих відомих способів; удосконалення відомого способу, прогнозування можливих майбутніх подій і т. ін., тобто все те, на що спрямовані зусилля людини і чого вона намагається домогтися.

Процес розв’язання задачі за тривалістю може бути різним: від кількох секунд до декількох років (наприклад, розв’язання наукової проблеми) й може мати різну успішність: оптимальне розв’язання, часткове розв’язання, відсутність рішення, обґрунтування неможливості розв’язання за даних умов; набір якісно різних рішень та ін.

При цьому типовий перебіг розв’язання задачі зазвичай включає в себе такі блоки (елементи) процесу мислення:

1) способи мислення, що включають в себе операції (більш прості способи) та прийоми (більш складні способи);

2) фонтанування різних підходів до розв’язання, поглядів на задачу, перебір різноманітних способів;

3) організованість, упорядкованість, цілеспрямованість та контроль за процесом розв’язання.

Щоб зрозуміти суть кожного із цих трьох блоків якостей мислення та особливості взаємодії між ними, розглянемо такі аналогії. Перша: у вас є набір кубиків, паралелепіпедів, пірамід та інших об’ємних фігур різного розміру, кольору, з яких вам потрібно скласти піраміду певної форми. Коли ви кладете поряд дві фігури, то порівнюєте їх за розміром, потім ставите на них наступну фігуру, вона повинна триматися міцно, – усе це окремі способи ваших дій, мовби елементарні «цеглинки», із яких складається процес. При побудові мовлення відбувається подібний процес – ви згадуєте окремі слова, поєднуєте їх одне з одним за родом, числом, відмінком, – це теж способи дій, ті найпростіші одинички, на яких і тримається канва мислення. Якщо ці елементарні дії виключити, то здійснення мислення не можливо.

Проте, самих по собі тільки способів-одиничок зовсім недостатньо. Повинен бути і перебір різноманітних способів, висунення нових варіантів (варіантів взаєморозташування фігурок або слів). Адже, немає жодної гарантії, що ми одразу, з першої спроби, зможемо знайти оптимальне поєднання цих елементів. Потрібно пробувати вирішувати завдання різними способами, іноді спрацьовує щось зовсім несподіване. Таке фонтанування різних підходів та способів дій має сенс не тільки на початку, але й протягом усього часу вирішення завдання, лише за цієї умови ми можемо поступово (інколи відразу) віднайти та вибрати найкращий варіант із можливих.

Звернемо увагу на те, що присутність блоку фонтанування варіантів неминуче приводить і до деяких помилкових або неоптимальних кроків, і це нормально. Адже щоб знайти правильний хід, іноді корисно співставити його з ходами помилковими, або зіткнувшись з помилковими, далі рухатись до правильного шляхом постійного їх уточнення. Чим більше пропонується і розглядається найрізноманітніших варіантів, у тому числі і помилкових, тим більша вірогідність, що все ж таки буде знайдено й обрано найкращий.

Для нормального ходу мислення потрібен і ще один блок його якостей: організованість процесу, його цілеспрямованість. Уявимо собі, що ми вміємо непогано накладати фігурки одна на одну (способи, рішення) і видаємо безліч варіантів таких взаєморозположень (активне фонтанування ідей). Але чи буде у результаті тільки цього досягнута мета? Не завжди. Адже ми можемо досить сильно відхилитись від заданої побудови, того, заради чого дія і здійснюється (піраміда у нашому прикладі). Результат, можливо, буде цікавий, але це вже не те, чого ми прагнули, це крах нашого завдання. Щоб цього не трапилось, мислення повинне весь час (за будь-яких умов) мати на увазі та міцно утримувати кінцеву мету, яка надає усьому процесу чіткої спрямованості. Для цього кожен крок ми повинні зіставляти, порівнювати з очікуваним результатом. А якщо все ж таки відволіклись від мети, то потрібна негайна відповідна корекція дій. Тобто, для того, щоб розумовий процес виявився успішним, його способи повинні весь час балансувати між двома полюсами: перший – фонтанування ідей, цілковита свобода, спонтанність, вихід за будь-які обмеження, другий – чітка спрямованість на мету, самоконтроль, слідування правилам. Саме у боротьбі цих двох суперечливих тенденцій і може народитись високоякісне рішення. При цьому, ступінь такого коливання та його нюанси можуть бути різними в залежності від особливостей конкретної задачі. Так, при розв’язанні особливо важких задач рекомендують ці тенденції чергувати: спершу зробити крен у сторону вільного фонтанування, повністю відключивши самоконтроль та критику, потім критично зважити висунуті підходи до розв’язання і відібрати найбільш реалістичні, потім вже у межах обраного підходу знову повторити процедуру.

Отже, способи мислення – це ті конкретні дії, «цеглинки», операції із яких складається канва мислення як процесу. Вони досить різноманітні і повного їх переліку не існує. Проте можна виділити деякі основні, найбільш типові. Їх зручніше розділити на дві великі групи: операції мислення (порівняно більш прості) та прийоми мислення (дещо більш складні та зазвичай включають в себе «сплав» декількох операцій). Операції мислення, у свою чергу, зручно розділити на дві підгрупи: елементарні та складні.

Зазначимо, що в психології іноді зустрічається різночитання: те, що один автор відносить до операцій, інший – до прийомів і навпаки. Отже, питання про склад, класифікацію і співвідношення різних способів мислення у сучасній психології не є остаточно вирішеним.

Елементарні операції мислення. До цієї підгрупи відносяться наступні елементарні «цеглинки», із яких складається процес мислення: аналіз, порівняння, синтез, узагальнення й абстрагування.

Аналіз – це уявне розділення об’єкта (явища) на його частини, елементи, сторони, ознаки, з метою самостійного дослідження як частини цілого. Аналіз об’єкта за ознаками може виділити його колір, вагу; розмір, фактуру його поверхні (м’який, гладенький, шорсткий) тощо.

Порівняння – це співставлення об’єктів (явищ) один з одним, на основі якого виявляється або їх тотожність (вони однакові, не відрізняються) або відмінність (не тотожні, відрізняються за якоюсь з ознак: кольором, розміром, матеріалом тощо). При цьому може проводитись порівняння як об’єктів у цілому, так і лише окремих їх властивостей. Наприклад, квадрат і трикутник можуть бути однаковими за кольором і матеріалом, але є різними за формою; або два квадрати – однакові за формою (обидва є квадратами), але можуть бути різними за розміром або за кольором. Іноді тотожність і розбіжність бувають відносними, складно помітними – наприклад, відмінність інтенсивності, насиченості кольору при загальній його тотожності (світло- та темно- зелений).

Аналіз та порівняння розглядаються багатьма психологами як найбільш елементарні, найпростіші операції мислення. Вони обидві ґрунтуються одна на одній та досить часто розглядаються у поєднанні. Так, аналіз ґрунтується на порівнянні: тобто потрібно співставляти окремі елементи та виявляти їх розбіжності для подальшого розділу. З іншої сторони, таке порівняння неминуче передбачає аналіз: щоб порівняти ці частини, необхідно перш за все об’єкт розкласти на ознаки і тільки потім здійснювати порівняння. Тобто виокремлення елементарних операцій мислення досить штучне, оскільки у реальному процесі розв’язання задачі вони одна з одною тісно переплетені.

Синтез – уявне об’єднання або декількох об’єктів в одне ціле, або окремих елементів і властивостей одного об’єкта у нероздільне ціле. Так, оцінюючи іншу людину або прогнозуючи її поведінку, ми розглядаємо у поєднанні і взаємозв’язку, цілісно, усі її якості: і моральні, і комунікативні, і інтелектуальні, а також враховуємо всю сукупність її попередніх вчинків (а не робимо висновок лише за однією-єдиною ознакою чи вчинком); намагаючись довести конкретну теорему широко застосовуємо всю систему існуючих знань – і тільки на основі такого узагальнення вирішується завдання.

У реальному розумовому процесі аналіз та синтез бувають настільки взаємопов’язані й постійно переходять один в одного, що іноді навіть виділяють ще дві додаткові розумові операції, засновані на їх єдності: аналіз через синтез і синтез через аналіз.

Аналіз через синтез – це така їх взаємодія, за якої досліджуваний об’єкт у процесі мислення почергово включається, залучається у все нові й нові зв’язки і відношення, то з одним предметом, то з другим, то з третім, то у одну ситуацію, то в іншу – і як наслідок цього у ньому відкриваються для мислення все нові і нові ознаки, властивості, можливості взаємодії з іншими предметами. За рахунок того, що включаючись у нові зв’язки, у ньому одне за іншим відкриваються нові властивості, можна сказати, що із нього мовби черпається все новий зміст. У цьому випадку ми маємо включення об’єкта у різні зв’язки – це синтез, а виділення властивостей, які при цьому проявляються – аналіз.

Синтез через аналіз – це така взаємодія синтезу і аналізу, за якої цілісна ситуація спочатку дрібниться на окремі елементи, сторони, властивості, а потім із декількох відібраних частковостей будується нова конструкція, яка і використовується для розв’язання задачі.

Узагальнення – це виділення в одному чи декількох об’єктах такої властивості (іноді двох-трьох властивостей), на основі якої вони можуть бути включені до більш широкого ряду (класу) об’єктів; це пов’язане з відображенням в об’єктах узагальнених ознак – загальних для цілого ряду об’єктів (а не лише властивих одиничному). Ось приклад узагальнення одного об’єкта: перед нами не просто Мурка (єдиний у своєму роді об’єкт, унікальність) – вона при цьому ще і кішка (належить до широкого ряду кішок взагалі і має безліч загальних з ними ознак: анатомо-фізіологічні особливості, хромосомний набір, особливості поведінки), і більш того, якщо зробити ще ширше узагальнення, домашня тварина (тут кішки об’єднуються разом із собаками, морськими свинками тощо у групу, якій властиві такі загальні ознаки: живуть з людьми, люди про них піклуються); за ще більш широкого узагальнення утворюється ряд «тварини взагалі» (і тоді виділяються ознаки загальні для всякої тварини). Будь-які переходи від унікального об’єкту (індивіду) до виду, а від нього до роду (конкретна моя улюблена чашка – чашка взагалі – посуд взагалі) і є узагальнення.

Узагальнення буває двох видів: а) з опорою на суттєві ознаки, б) з опорою на несуттєві, будь-які, які можуть становити інтерес стосовно якої-небудь конкретної ситуації. Приклади узагальнень за суттєвою ознакою наведені вище. А ось приклади узагальнення за несуттєвою ознакою: якщо в кішці виділяється ознака не «тваринність», а «пухнастість поверхні», і на основі цієї ознаки вона об’єднується з хутряною шапкою; а якщо у неї виділити ознаку «чотирьохлапість», то її можна об’єднати зі столом (вони «чотирьохопорні»). Для того, щоб вміти швидко і точно узагальнювати за суттєвою ознакою, потрібно добре орієнтуватися в узагальненні і за несуттєвими ознаками – щоб якісно їх розрізняти.

Конкретизація – це операція зворотня узагальненню, тобто перехід від узагальнених ознак або об’єктів до більш суттєвих конкретних. Наприклад, беручи за основу узагальнення «тварина», ми можемо, добавляючи до нього певні поодинокі ознаки, здійснювати конкретизацію – ссавці – копитні, гризуни та ін. і далі перейти на конкретні види.

Абстрагування– це виділення, виокремлення однієї якої-небудь сторони, властивості об’єкта (рідше відразу двох-трьох) за повного відвернення від решти, їх ігнорування. Так, наприклад, коли вітер роздмухує папери, у книзі може бути виділена лише одна-єдина її властивість – важкість, і саме ця властивість і використовується як захист від вітру; при цьому ми ігноруємо інші властивості книги: колір обкладинки, формат, її зміст, ім’я її автора тощо.

При цьому абстрагування, як і узагальнення, буває двох видів:

а) з виділенням лише головної, суттєвої ознаки об’єкта і відвернення від решти інших, несуттєвих. Так, у чашці суттєва ознака – це «чашечність», можливість із неї пити. А її колір, товщина стінок, розмір, форма – це все не важливо, не суттєво, ці деталі ми ігноруємо;

б) з виділенням будь-якої ознаки, що в цілому для об’єкта не є суттєвою, але становить для нас інтерес у конкретній життєвій ситуації. Знову ж, у чашці можна виділити лише округлість верху (або дна), якщо потрібно на аркуші намалювати окружність, а циркуль відсутній; при цьому відбувається відволікання не лише від її кольору, товщини стінок, матеріалу, але навіть і від її основної властивості – «чашечності».

Складні операції мислення. До них відносять класифікацію та систематизацію. Вони передбачають складну взаємодію та взаємопроникнення вище зазначених елементарних операцій.

Класифікація– це віднесення одиничних об’єктів до якоїсь більш загальної групи об’єктів на основі виділення у кожному із них відповідних узагальнених ознак. А систематизація (типологізація) – це більш складна процедура, коли група виділених загальних об’єктів відноситься, у свою чергу, до ще більш загальної групи, а також коли таке віднесення здійснюється почергово, одночасно за двома і більш різними загальними ознаками.

І класифікація, і систематизація можуть здійснюватися як за суттєвими, так і несуттєвими ознаками. Так, класифікуючи ряд тварин ми можемо спиратись на не першочергову, з точки зору біології, ознаку – спосіб пересування (або середовище існування), а спираючись на суттєві ознаки, провести систематизацію, що вже не є класифікація, тому що розгалуження буде ієрархічне, і є класи проміжного рівня спільності. Ще більш складну систематизацію (схематизацію) можна отримати, враховуючи одночасно і суттєві, і несуттєві ознаки.

Отже, завдяки операціям класифікації та систематизації мислення упорядковує окремі об’єкти: розділяє їх на групи, співставляє одні групи з іншими, будує між об’єктами складні співвідношення як по вертикалі, так і по горизонталі.

Прийоми мислення. Це деякі поодинокі, типові і досить універсальні методи, застосування яких зазвичай виправдано практикою для розв’язання широкого спектру різноманітних задач. Усі прийоми зазвичай ґрунтуються на раніш розглянутих розумових операціях, але являють собою такі об’єднання, що функціонують досить самостійно, як цілісні одиниці процесу мислення. Повного переліку таких прийомів немає. Ми перерахуємо лише деякі, основні, які корисно включати у процес розв’язання задач.

Переструктурування вихідної ситуації – це розумові переміщення, перестановки, повороти окремих елементів ситуації, а також поєднання їх у нові структури. Так, для того щоб вирахувати площу складної фігури, достатньо лише по-іншому розташувати її елементи. Зауважимо, що для більш чіткого переструктурування ситуації іноді корисно проводити додаткові дії – для фігури це лінії, що з’єднують або роз’єднують.

Перецентрація– це почергове висунення до центру розгляду то одного, то другого, то третього елементу ситуації, під яким вона розглядається; один із таких ракурсів може виявитись плідним у розв’язанні задачі. Так, ситуацію можна аналізувати з точки зору людини-спостерігача, яка знаходиться поза ситуацією, або окремого з об’єктів, що включений у ситуацію, і тоді у центрі розгляду виявляються найрізноманітніші аспекти ситуації.

Переформулювання вихідних даних або переклад їх на іншу «мову». Особливо корисним цей прийом є для розуміння наукових та навчальних текстів. Наприклад, є фраза: «Результат будь-якого впливу на предмет чи явище залежить не лише від тіла або явища, що на нього впливають, від власних внутрішніх властивостей того предмета чи явища, на які цей вплив здійснюється». Якщо перефразувати цей вислів отримаємо звичайний, прозорий текст: «Є об’єкт. Хтось на нього тисне. Результат залежить і від того, чим і як тиснуть, і від якостей об’єкта».

Виділення прихованих ознак об’єкта або ситуації. Застосовується якщо для розв’язання завдання необхідно виділити неочевидні, приховані ознаки. Пропонуємо у якості прикладу задачу. У великій кімнаті зі стелі звисають дві мотузки. Потрібно вхитритися утримувати їх одночасно у руках. Відстань на якій вони прибиті дещо більша довжини розмаху рук. У кімнаті є: сірники, свічка, пакет вати, олівець, пасатижі і металева кулька. Для розв’язання цієї задачі потрібно виділити дві неочевидні ознаки (які не кидаються в око, не акцентовані у тексті): здатність мотузки, що висить, колихатися мов маятник, якщо до неї підвісити достатньо важкий тягар, – і завдання стає вирішуваним.

Уточнення очевидного. Основне для цього прийому уточнити здавалося б цілком зрозумілий факт або закономірність, шляхом виявлення та постановки проблемних питань для проникнення в глибини сутності. Цікаво, що цей прийом-уточнення здавалось би всім зрозумілим – був використаний у якості одного із основних Альбертом Ейнштейном при створенні спеціальної теорії відносності. Він задавався питаннями: Що означає одночасність двох подій? Якщо вони відбуваються поряд – зрозуміло. А якщо на великій відстані? Як тоді зафіксувати факт одночасності? Як вплине на сприймане рух суб’єкта сприйняття відносно об’єктів? І так крок за кроком видатний вчений уточнював цілком звичне поняття одночасності – і завдяки цьому проник в глибинні таємниці всесвіту.

Розумове експериментування – це проведення системи взаємопов’язаних експериментів не практично, у реальності, а виключно (або переважно) про себе, в уяві. Так, у наведеному вище прикладі Ейнштейн подумки створював моделі різних ситуацій. Мисленнєве експериментування зазвичай проводиться у ситуаціях, коли постановка реальних дослідів неможлива, але завжди спираючись на результати реальних експериментів та чітко встановлені факти і закономірності.

Зближення різного та пошук підказок. Зазвичай складну задачу вдається розв’язати, якщо її співставити з чимось досить віддаленим, зовсім не пов’язаним з нею за змістом. Наприклад, хімік Кекуле довго розмірковував над проблемою розташування атомів у молекулі бензольного кільця, а рішення до нього прийшло тоді, коли він побачив, як декілька хлопчаків пустували, взявшись за руки та збираючись один на одного.

Це, звичайно, далеко не вичерпний перелік способів мислення, що застосовуються при розв’язанні різноманітних задач, проте й наведені способи, сподіваємось, допоможуть вам успішно впоратись із різними навчальними, побутовими, особистісними, науковими та професійними задачами.

Логічні форми мислення

Питання про логічні форми мислення (тобто форми, в яких фіксуються, закріплюються, здійснюються кінцеві та проміжні процеси мислення, форми в яких воно здійснюється) тісно пов’язані з питанням про способи мислення. Кожній формі мислення відповідають пов’язані з нею способи, спрямовані на її формування, збагнення, уточнення і використання у загальному процесі мислення.

Поняття – це думка про предмет або явище, яка відображає його загальні та суттєві ознаки. Наприклад, «вантажівка» – це автомобіль для перевезення вантажів. При цьому неважливо, якого він кольору, старий чи новий, завантажений у даний момент чи порожній, їде дорогою чи стоїть на узбіччі – це все ознаки несуттєві й у понятті не відображаються. Але вони можуть відображатись в образі сприймання, в уявленні що зберігається у пам’яті – в цих формах відображення суттєві і несуттєві ознаки не роздільні. У понятті, на відміну від них, фіксуються ознаки лише суттєві і лише загальні для цілого класу подібних предметів.

Поняття бувають різного ступеня загальності: від конкретних до всезагальних. Такий рух до узагальненості виявляється, наприклад, у таких рядах понять: вантажівка – автомобіль – транспортний засіб – створений людиною механізм; сіамська кішка – кішка – ссавець – тварина – жива істота. Важливо, щоб у кожному понятті відображались саме всі загальні і суттєві ознаки, жодного несуттєвого.

Далеко не кожне поняття можна визначити так чітко, іноді ці ознаки виділяються й відображаються інтуїтивно, і хоча загалом зрозуміло, про що йде мова, можуть бути різночитання у нюансах, наприклад, поняття: «справедливість», «порядність», «інколи», «недовго», що мають як соціальний так і індивідуальний зміст.

Поняття існують і функціонують не ізольовано, а у системі, у взаємозв’язках з іншими поняттями, і лише через співвіднесеність з ними набувають своєї визначеності. Наприклад, поняття «друг» стає набагато точнішим через його співставлення з такими поняттями, як: приятель, знайомий, сусід, співробітник, брат, попутник, ворог, суперник та ін., а поняття «інколи» – через співвіднесеність з: ніколи, завжди, часто, рідко, майже завжди та ін.

Судження – це фіксація зв’язку між двома (інколи і більше) поняттями або їх властивостями. Вони бувають одиничними («Він порядна людина»), частковими («Деякі студенти вивчають лінгвістику») та загальними («Всі студенти здають сесію»); а також стверджуючими (всі щойно наведені приклади) і заперечуючими («У кішок немає зябр»); а також оповідальними (всі вище наведені приклади) і умовними («Якщо йде дощ, то дорога мокра»); істинними («Тіла складаються з молекул»), сумнівними («Можливо, існують “гравітони” – що переносять гравітацію») або хибними (2 х 2 = 5).

Судження також, зазвичай, існують та функціонують лише у системі, і у своїй сукупності вони один одного взаємоуточнюють та взаємодоповнюють. Наприклад, будь-яке коротке речення із цього підручника, що містить судження, звичайно, несе певну інформацію, і ви її зможете зрозуміти. Однак набагато глибше ви її зрозумієте, якщо прочитаєте також сусідні судження: вони доповнюють, уточнюють, розширюють або звужують інформацію, що міститься тільки у тому реченні, яке ви прочитали спочатку.

Судження утворюються двома способами: а) безпосередньо на основі подій та явищ, які сприймаємо («Ця палка – дуже важка», «Всі м’ячі легко відскакують від стіни»), та б) на основі умовиводів, поза безпосереднього спостереження ситуації.

Умовивід – це перехід від двох (або декількох) вихідних суджень до деякого якісно нового. Особлива цінність умовиводу полягає у тому, що ці нові знання добуваються не безпосередньо із досвіду, із спостереження ситуації, а із знань які маємо (можна сказати, інформація породжує інформацію).

У найпростішому випадку умовивід складається із двох вихідних посилань та зробленого на їх основі висновку (породженого із них нового знання), наприклад: «Числа, написання яких закінчується двома нулями, діляться на 4. Число 3100 закінчується двома нулями. Значить, число 3100 поділиться на 4».

Серед великого розмаїття умовиводів особливо виділимо два їх види, що відіграють важливу роль у процесі мислення: дедуктивний та індуктивний.

Дедуктивний являє собою перехід від знання загального до конкретного, наприклад: «Усі люди – смертні. Сократ – людина. Отже Сократ – смертний». Індуктивний являє собою, навпаки, перехід від конкретних знань до більш загальних.

Більш складні форми мислення, такі як гіпотеза, моделювання, теорія, торкаються вже особливостей вирішення поставленої проблематики в цілому і поєднують у собі, певним чином, вище зазначені більш прості форми й пов’язані з ними способами мислення.