Мотиваційна сфера особистості. Спрямованість особистості

На основі сформованих уявлень, що можуть не відповідати дійсності, людина будує свою взаємодію з навколишнім світом. Ступінь адекватності Я-образу можна з'ясувати під час вивчення самооцінки особистості — особистісного судження про власну цінність, тобто оцінки особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей, місця серед інших людей. Від самооцінювання залежать критичність, вимогливість особистості до себе, ставлення до успіхів і невдач. У людини може сформуватися завищена самооці­нка, що виявляється в зайвій самовпевненості, нездатності реаль­но оцінювати свої можливості. Занижена самооцінка зумовлює зайву сором'язливість, непевність у собі. Людина не реалізує себе і як особистість, не розкриває свого творчого потенціалу. Важливо, щоб у людини була адекватна самооцінка, формувалося реальне уявлення про себе і свої можливості.

Самооцінювання тісно пов'язане з рівнем домагань людини, тобто ступенем складності цілей, що вона ставить перед собою. Дослідженнями підтверджено, що рівень своїх домагань особистість установлює таким чином, щоб зберегти незмінною свою самооцінку. Розбіжність між домаганнями і реальними можливостями людини є причиною наростання емоційної напруги і підключення механізмів психологічного захисту, що не допускають у свідомість небажану інформацію, спотворюючи cприймання дійсності. Так, наприклад, людина може пояснювати причини власної неуспішності не через недостатньо високий рівень розвитку здібностей, а через несприятливі випадкові обставини, що склалися (варто лише згадати відому байку про лисицю і виноград, якого вона не змогла добути, пояснюючи це тим. що виноград ще зелений, і тому вона не дуже старалася).

Якщо людина, яка ставиться до себе в цілому позитивно, усвідомлює свої недоліки в результаті співвіднесення Я-образа з реальними проявами своєї особистості, вона може їх подолати, самовдосконалюючись, тобто змінити свої вчинки, які у свою чергу можуть перетворити її самосвідомість та життя загалом.

Згідно з поглядами вітчизняних учених, особистість виявляє свою активність у процесі взаємодії з навколишнім світом, а джерелом її активності є потреби — це психічне явище відображення нестатку чогось організму чи особистості. Наявність тієї чи іншої потреби створюється пору­шенням рівноваги між організмом і середовищем (біологічні потреби) чи між особистістю і суспільством (соціальні потреби).

Біологічні потреби, зумовлені чисто фізіологічними нестатками організму, є й у тварин (потреба у воді, їжі, відпочинку і т.ін.). Але в людини навіть ці потреби величезною мірою залежать від отриманої інформації, від впливу навколишнього середовища. Біологічні потреби в людини є суспільно-особистісними, а їх задоволення має соціальний характер.

Форми активності людини і тварин під впливом потреб мають такі відмінності:

• у потребах тварини безпосередньо представлений стимул її активності, а спосіб поведінки для задоволення цієї потреби нерідко запрограмований у вигляді інстинктивної поведінки;

• у людини процес задоволення потреб виступає як активний, цілеспрямований процес оволодіння формою діяльності, яка виз­начена суспільним розвитком; потреби людини формуються в процесі її виховання, тобто залучення до світу людської культу­ри, яка має суспільно-історичний характер та відбиває досягнення науково-технічного прогресу і розвиток суспільних відносин;

• діапазон потреб і, відповідно, об'єктів їх задоволення у тварин чітко обмежений, специфічний для кожного виду, на відміну від людини, яка може задовольняти одну й ту саму потребу різними способами;

• задоволення потреб для людини має смислоутворюючий характер (наприклад, задовольняючи потреби в колекціонуванні певних предметів або естетичні потреби через споглядання краси), а для тварини прагматичний, доцільний.

Так, наприклад, понад п'ятдесят років тому, коли в нашій країні не було поширене телебачення, у людей не виникало потреби мати телевізор. Тепер телевізор став загальнопоширеною річчю, за допомогою якої частково задовольняються пізнавальні потреби.

Соціальні потреби розрізняють за характером предмета на матеріальні і духовні.

У матеріальних потребах виявляється залежність людини від предметів матеріальної культури (засоби транспорту, предмети побуту, одяг тощо), а в духовних — залежність від продуктів суспільної свідомості. Духовні потреби виражаються у засвоєнні духовної культури (потреба слухати музику, дивитися кінофільми і спектаклі, читати газети, журнали, книги і т.п.). Різновидом духовної потреби є і потреба в спілкуванні, що виникла з розвитком людського суспільства.

Духовні потреби нерозривно пов'язані з матеріальними потребами. Для задоволення духовних потреб необхідні матеріальні речі (книги, газети, нотний папір, музичні інструменти, фарби, звуковідтворюючі пристрої тощо), які є у свою чергу предметами і явищами, що оточують людину. Вони мають різну значущість стосовно потреб різних людей та різною мірою зумовлюють активність особистості. Значущість конкретного предмета або явища може змінитися для даної людини у певний час, оскільки процес розвитку потреби має циклічний характер.

Наприклад, людина має намір зробити якийсь пристрій. Для цього їй необхідні, насамперед, знання про цей пристрій, способи його виготовлення, потрібні матеріали й інструменти. Крім того, потрібен час на виготовлення цього пристрою. Відповідно до досягнення даної мети буде змінюватися і значущість кожної з цих складових.

Отже, вихідним спонуканням людини до діяльності є потреби, які можна поділити на кілька груп.

За А. Маслоу, нижчий рівень ієрархічної структури потреб становлять фізіологічні потреби (у їжі, сексуальні та ін.). Потреби в безпеці спонукають індивіда до діяльності, що забезпе­чить організму недоторканність і безпеку, нормальні та зручні умови життя. Потреби в приналежності і любові спонукають людину бути членом групи, спілкуватися, щоб уникнути самотності, дістати підтримку. Потреби в престижі виявляються в прагненні досягти значущого статусу в суспільстві, домогтися визнання. Потреби в самоактуалізації спонукають людину до діяльності, під час якої вона може розкрити свій духовний, творчий потенціал.

За О. Леонтьєвим, потреби усвідомлюються в образах, що відображають об'єкти і ситуації, коли дана потреба задовольнялася раніше. Ці образи мають спонукальний характер, оскільки викли­кають передбачення певних переживань задоволення. Очікування майбутнього переживання задоволення і дає поштовх до дії.

Образи, які є об'єктами задоволення потреб і спонукають людину до діяльності, що задовольняє ці потреби, називаються мотивами (від лат. movere — надавати руху, штовхати).

Для пояснення причин поведінки використовують також термін мотивація, що трактують, згідно зі структурним підходом, як сукупність факторів або мотивів, а відповідно до динамічного підходу — як процес психічної регуляції конкретної діяль­ності або ж як динамічний процес формування мотиву.

Усю сукупність мотивів, що формуються і розвиваються протягом життя особистості, називають мотиваційною сферою особистості. У цілому розвиток мотиваційної сфери відбувається залежно від обставин. Однак у ній можна виділити стійкі мотиви, що спрямовують поведінку особистості незалежно від зовнішніх умов. Така сукупність стійких мотивів, яка орієнтує діяльність особистості майже незалежно від наявних ситуацій, називається спрямованістю особистості.

Залежно від домінуючої мотивації розрізняють три основні види спрямованості:

- ділова спрямованість (або спрямованість на завдання) відображає переважання мотивів, що породжуються діяльністю, захопленням процесом роботи, прагненням до най­більшої продуктивності праці тощо;

- спрямованість на взаємодію — це переважно орієнтація людини на задоволення потреби в спілкуванні, прагнення підтримувати добрі стосунки у процесі спільної діяльності з іншими людьми;

- спрямованість на себе, яка пов'язана з переважанням мотивів досягнення особистісного благополуччя в поєднанні з байдужим ставленням до потреб інших людей.

Мотиви (форми прояву спрямованості особистості) можуть бути неусвідомлюваними й усвідомлюваними. Неусвідомлюваними мотивами вважають потяги (прагнення задовольнити малоусвідомлену чи взагалі неусвідомлювану потребу) і настановлення (неусвідомлюваний особистістю стан готовності до діяльності, за допомогою якої може бути задоволена та чи інша потреба).

До усвідомлюваних мотивів належать:

• бажання, коли характерна більша чи менша усвідомленість образу того, до чого людина прагне;

• інтерес як форма прояву пізнавальної потреби, що забезпечує спрямованість особистості на пізнання дійсності;

• схильність, що виникає із задіянням в інтерес вольового компоненту;

• ідеал як вирішальні життєві цілі, що конкретизуються в образах чи уявленнях особистості;

• світогляд, тобто система філософських, естетичних, природничонаукових та інших поглядів на навколишній світ;

• переконання — система мотивів особистості, що спонукає її діяти відповідно до своїх принципів, ціннісних орієнтацій, світогляду.

Мотиви розрізняються між собою за: видом потреби, яка у них виявляється; формами, які вони набирають; широтою (вузькістю); конкретним змістом діяльності, в якій вони реалізуються (мотиви трудової діяльності, навчальної, суспільної і т. ін.).

Складні види діяльності, як правило, відповідають не одному, а декільком одночасно діючим і взаємодіючим мотивам, які утворюють розгалужену систему мотивації дій і вчинків людини. Варто розрізняти поняття «мотив» і «стимул». Мотив — це будь-яке внутрішнє психічне явище, що стало спонуканням до дії чи вчинку в процесі поведінки і діяльності. Стимул — це об'єктивне явище, що діє на людину (чи тварину) і зумовлює відповідну реакцію. Однак найсуттєвішим є те, що мотив — це відображення стимулу, яке було перероблене і привласнене особистістю. Один і той самий стимул (наприклад, оцінка) у різних людей може бути відображений як абсолютно різні мотиви.

Знання мотивів, якими керується людина у своїй діяльності, дає змогу передбачати напрям її поведінки і діяльності. При цьому слід урахувати можливість розвитку мотиваційної сфери особистості.

Згідно з поглядами вітчизняних психологів, розвиток мотиваційної сфери тісно пов'язаний із загальним розвитком особистості, адже протиріччя між потребами і реальними можливостями їх задоволення обумовлюють включення людини в суспільні відносини і стають рушійною силою розвиткуїї особистості.

За В. Вілюнасом, розрізняють декілька основних особистісних механізмів розвитку мотиваційної сфери. На думку В. Вілюнаса, це, насамперед, механізм емоційного переключення, що реалізується через мотиваційне обумовлювання і мотиваційне опосередкування, які ведуть до мотиваційної фіксації на нових об'єктах. У даному випадку йдеться про переключення емоційного переживання, коли вихідні байдужі впливи стають значущими через безпосереднє переживання емоцій, які вони викликають у людини. Так, прикладом мотиваційного обумовлювання може бути переживання людиною негативних емоцій через опік руки запальничкою, в результаті ці негативні емоції переносяться (фіксуються) на запальничку, яка сама по собі не є поганою. Мотиваційне опосередкування передбачає емоційне переключення на рівні уявлення, коли безпосередні впливи відсутні, а замість них виступають певні додаткові стимули, наприклад, переконання чи навіювання інших людей. Зрозуміло, що дієвість даного механізму залежить від значущості стимулу для людини, зокрема авторитетність тієї особи, яка переконує цю людину.