Розвиток вітчизняної психології

Вітчизняна психологічна наука пройшла тривалий шлях розвитку в тісному зв’язку і активній співпраці з науковцями багатьох країн світу, особливо плідними були і залишаються дослідження, спільні з російськими науковцями.

Особливе місце в розвитку вітчизняної психологічної думки посідають праці М. В. Ломоносова. У своїх роботах із риторики та фізики вчений розвиває матеріалістичне розуміння відчуттів і ідей, говорить про первинність матерії. Особливо яскраво ця ідея була відображена в його теорії світла, що згодом була доповнена і розвинена Германом Гельмгольцем. На думку М. В. Ломоносова, необхідно розрізняти пізнавальні (розумові) процеси і розумові якості людини. Останні виникають зі співвідношення розумових здібностей і пристрастей. У свою чергу, джерелом пристрастей він вважав дії та страждання людини. Таким чином, уже в середині XVІІІ ст. були закладені матеріалістичні основи вітчизняної психології.

Становлення вітчизняної психології відбувалося під впливом французьких просвітителів і матеріалістів XVІІІ ст. Цей вплив помітний у роботах Я. П. Козельського і психологічній концепції О. М. Радищева. Щодо наукових праць праці О. М. Радищева, необхідно підкреслити, що у своїх працях він відзначав провідну роль мови для всього психічного розвитку людини. Велике значення для розвитку вітчизняної психологічної думки мають роботи Олександра Опанасовича Потебні, який багато займався вивченням співвідношення мислення і мови, зокрема в історичному аспекті, виявляючи насамперед на російському і слов’янському матеріалі історичні зміни в мисленні народу. Зокрема, він запропонував розрізняти «подальше» (пов’язане, з одного боку, з енциклопедичними знаннями, а з іншого боку – з персональними психологічними асоціаціями, і в обох випадках індивідуальне) і «найближче» (загальне для всіх носіїв мови, «народне», або, як частіше говорять, «наївне») значення слова.

Велику роль у розвитку психології у ХІХ ст. зіграли праці О. І. Герцена, який говорив про «діяння» як істотний фактор духовного розвитку людини. Слід зазначити, що психологічні погляди вітчизняних учених у другій половині XІХ ст. значною мірою суперечили релігійній точці зору на психічні явища. Однієї з найбільш яскравих робіт того часу стала робота І. М. Сєченова «Рефлекси головного мозку», що внесла значний вклад у розвиток ряду наук, зокрема й психології. Вчений був не тільки видатним фізіологом, чиї праці створили природничо-наукову основу для психології, але і, як стверджував С. Л. Рубинштейн, був найбільшим російським психологом того часу. Він не тільки висунув психологічну концепцію, у якій визначив предмет наукового пізнання психології – психічні процеси, – але і вплинув на становлення вітчизняної експериментальної психології. Найбільше значення його наукової діяльності полягає в тому, що вона вплинула на дослідження Володимира Михайловича Бехтерєва та Івана Петровича Павлова.

Праці І. П. Павлова мали вагоме значення для світової психологічної науки. Завдяки відкриттю механізму утворення умовного рефлексу були сформовані багато психологічних концепцій і навіть напрямів, зокрема біхевіоризм. Пізніше, на рубежі століть, експериментальні дослідження були продовжені такими вченими, як Олександр Федорович Лазурський, Микола Миколайович Ланге, Георгій Іванович Челпанов.

О. Ф. Лазурський багато займався питаннями особистості, особливо вивченням характеру людини. Крім того, він відомий своїми експериментальними роботами, зокрема запропонованим методом природного експерименту.

М. М. Ланге є одним із засновників вітчизняної експериментальної психології. Він відомий не тільки тим, що займався вивченням відчуття, сприймання, уваги. Учений створив при Одеському університеті одну з перших вітчизняних лабораторій експериментальної психології.

Одночасно з експериментальною психологією наприкінці XІХ – початку XX ст. розвиваються й інші наукові психологічні напрями, зокрема загальна психологія, зоопсихологія, психологія дитини. Психологія стала проникати в педагогічний процес.

Особливо помітну роль в історії вітчизняної психології зіграв Г. І. Челпанов – засновник першого в нашій країні Інституту експериментальної психології (березень 1914 р.). Проповідуючи позиції ідеалізму в психології, учений не міг займатися науковими дослідженнями після Жовтневої революції. Та на зміну засновникам вітчизняної психології прийшли нові талановиті вчені: Сергій Леонідович Рубінштейн, Лев Семенович Виготський, Олександр Романович Лурія. Вони не тільки продовжили дослідження своїх попередників, але й виростили не менш знамените покоління вчених, таких як Борис Герасимович Ананьєв, Олексій Миколайович Леонтьєв, Петро Якович Гальперін, Данило Борисович Ельконін. О. В. Запорожець разом із Д. Б. Ельконіним заклали основи дитячої психології. У сферу основних наукових інтересів організатора і багаторічного керівника Інституту дошкільного виховання Академії педагогічних наук СРСР О. В. Запорожця – входили питання вікового розвитку і виховання дітей. Д. Б. Ельконін – автор підручника з дитячої психології, теорії дитячої гри, концепції періодизації вікового розвитку.

У 20–30 роках минулого сторіччя відбувається активний розвиток вітчизняних наукових шкіл. Так, у 1922 році у Харкові був відкритий Український науково-дослідний психоневрологічний інститут, директором якого був відомий невропатолог О. Й. Гейманович, а в 1926 році на базі психіатричної лікарні було створено Український інститут клінічної психіатрії і соціальної психогігієни на чолі з В. П. Протопоповим. У 1932 році ці заклади було об’єднано у Всеукраїнську психоневрологічну академію, до складу якої увійшов і сектор психології (відділи загальної і генетичної психології та клінічної психології). З Москви для роботи були запрошені О. Р. Лурія, М. С. Лебединський, О. В. Запорожець, Л. І. Божович та О. М. Леонтьєв, який очолив сектор. Із Харківською групою постійно плідно співпрацював Л. С. Виготський. У харківській групі свій науковий шлях розпочав П. Я. Гальперін, автор теорії планомірного (поетапного) формування розумових дій.

У 30-х роках XX в. виникли кілька наукових шкіл і напрямів. Так, у Грузії сформувалася відома психологічна школа Дмитра Миколайовича Узнадзе. Представники цього напряму взяли на озброєння поняття установки і широко використовували його для аналізу багатьох психологічних явищ. Інший науковий напрямок пов’язаний з ім’ям Л. С. Виготського, творця культурно-історичної теорії розвитку психіки людини. Цей напрямок в основному розроблявся вченими, що працювали в Московському державному університеті. Сферу їхніх наукових інтересів складали питання загальної і педагогічної психології. Третю психологічну школу створив С. Л. Рубінштейн, який керував у свій час науковими дослідженнями на кафедрі психології в Московському державному університеті й в Інституті загальної і педагогічної психології. Ученому належить заслуга написання першої вітчизняної фундаментальної психологічної праці «Основи загальної психології».

У цей же час жили і працювали такі вчені зі світовим іменем психологи, як Борис Михайлович Теплов, який заклав наукові основи вивчення темпераменту і психології творчої діяльності, і Анатолій Олександрович Смирнов, відомий своїми працями в психології пам’яті, .

У 50-роки вітчизняна психологія звертається до проблеми особистості. У працях Бориса Герасимовича Ананьєва, Костянтина Костянтиновича Платонова, Олексія Миколайовича Леонтьєва, автора психологічної теорії діяльності, стверджується, що предметом психологічної науки є особистість людини. Особистість усе помітніше виступає як центральна категорія, навколо якої концентруються дослідження актуальних проблем становлення і функціонування психіки. Необхідно також відзначити, що вітчизняна психологія споконвічно розвивалася як матеріалістична, тому в ній набули широкого поширення експериментальні методи. Виходячи з діалектико-матеріалістичної позиції, вітчизняні психологи вивчали особистість як цілісне системне психічне утворення в її різноманітних зв’язках і розвитку (Л. С. Виготський, Б. Г. Ананьєв, К. К. Платонов, Г. С. Костюк, О. М. Леонтьєв), а також різні аспекти особистості: мотиви й установки (Д. М. Узнадзе), предметна діяльність (С. Л. Рубінштейн, О. М. Леонтьєв), мислення і розумові дії (П. Я. Гальперін, А. В. Брушлинський, В. В. Давидов, Г. С. Костюк), пам’ять (А. О. Смирнов, П. І. Зінченко, Г. С. Середа), сприймання (О. В. Запорожець, В. П. Зінченко), здатності і темперамент (Б. М. Теплов, В. Д. Небиліцин), самосвідомість (П. Р. Чамата, В. В. Столин, І. С. Кон), професійно важливі якості особистості (В. Г. Панок, Н. В. Чепелєва).

Не можна не відзначити внесок у розвиток вітчизняної психологічної науки таких дослідників, як Григорій Силович Костюк і Володимир Андрійович Роменець. Видатний український радянський психолог Григорій Силович Костюк (1899–1982) – автор понад 250 наукових робіт з дослідження проблем розумового розвитку учнів, виховання та навчання, умов і рушійних сил психічного розвитку. У 1939 році вийшов перший в Україні й один з перших у СРСР вузівський підручник психології, підготовлений ним у співавторстві з П. Р. Чаматою і Л. А. Гордоном, у якому 16 з 20 розділів були написані Г. С. Костюком.

Не менш відомі психологи працюють у нас у країні і нині, продовжуючи дослідження і справи своїх попередників – Максименко С. Д., Дусовицький О. К., Чепелєва Н. В., Бурлачук Л. Ф., Скрипченко О. В., Бочарова С. П. Їхні праці роблять вагомий внесок у розвиток сучасної психологічної науки.