Дослідження проблеми емоційного вигорання в вітчизняній та зарубіжній психології

Уперше термін «вигорання» ввів до наукового обігу Г. Бредлі у своєму дослідженні службовців, які охороняли умовно засуджених [13]. Пізніше вигорання вивчав Г. Фрейденбергер, аналізуючи психологічну перевтому, що її зазнають працівники сфери послуг [33]. Зарубіжними дослідниками особлива увага при вивченні вигорання надавалась працівникам медичних установ і суспільних організацій.

У науковій літературі дедалі частіше згадується синдром психічного «вигорання», синдром емоційного «вигорання», синдром професійного вигорання. Вважаємо вартим вказати на особливості визначення вигорання як психологічного феномену.

За даними словника з управління персоналом, професійне вигорання – сукупність негативних переживань, пов'язаних з роботою, колективом і всією організацією в цілому. Це один з видів професійної деформації особистості. Нерідко проявляється у фахівців, змушених під час виконання своїх обов'язків тісно спілкуватися з людьми.

Як визначається психоемоційне вигорання є:

1) почуття байдужності, емоційного виснаження, знемоги (людина не може віддаватися роботі так, як це було колись);

2) дегуманізація (розвиток негативного відношення до своїх колег і клієнтів);

3) негативне професійне самосприйняття – відчуття власної некомпетентності, недоліку професійної майстерності.

За визначенням О. Матвієнко, М. Пересадіна, Є. Андропова, феномен психоемоційного «вигорання» – це реакція організму людини, що виникає внаслідок тривалих професійних стресів середнього ступеня інтенсивності. Первісно потенційно схильними до «вигорання» вважалися соціальні працівники, медики й адвокати, що пояснювали специфічними особливостями цих «допоміжних професій». Сьогодні практично в усіх групах фахівців «комунікативних» професій (учителі, робітники пенітенціарних установ, соціальні працівники, профконсультанти служби зайнятості, політики, торговий персонал, страхові агенти, менеджери, службовці комерційних банків, агенти нерухомості, медсестри, лікарі-терапевти) є особи з високим і середнім рівнем «вигорання»[24].

За визначенням М. Пересадіна, феномен психоемоційного «вигорання» – процес поступового втрачання емоційної, пізнавальної та фізичної енергії, що виявляється в ознаках емоційного та інтелектуального виснаження, фізичної втоми, особистої відстороненості та зменшення почуття задоволення від виконаної роботи. Цей феномен вважають, виробленим людиною, механізмом психологічного захисту у формі часткового чи повного виключення емоцій (аж до психоемоційного «отупіння»)[29].

Феномен психологічного вигорання багато психологів вважають синонімом терміну «емоційне згорання», що трактується як специфічний вид професійної деформації осіб, змушених під час виконання своїх обов'язків тісно спілкуватися з людьми. Термін «burnout» («вигорання») був запропонований американським психіатром Х. Фрейденбергом в 1974 р[16].

За твердженням С. Сидорова, виділяють три основних фактори, що відіграють істотну роль у феномені психоемоційного вигорання – особистісний, рольовий і організаційний:

Особистісний фактор. Проведені дослідження показали, що такі змінні, як вік, сімейний стан, стаж даної роботи, ніяк не впливають на психоемоційне вигорання. Але в жінок більшою мірою розвивається емоційне виснаження, ніж у чоловіків, у них відсутній зв'язок мотивації (задоволеність оплатою праці) і розвитку феномену при наявності зв'язку зі значимістю роботи як мотивом діяльності, задоволеністю професійним ростом. Люди, які відчувають недолік автономності («понадконтрольовані особистості») більше піддані «вигоранню».

Рольовий фактор. Встановлено зв'язок між рольовою конфліктністю, рольовою невизначеністю й психоемоційним вигоранням. Робота в ситуації розподіленої відповідальності обмежує розвиток феномену вигорання, а при нечіткій або нерівномірно розподіленій відповідальності за свої професійні дії цей фактор різко зростає навіть при істотно низькому робочому навантаженні. Сприяють розвитку психоемоційного вигорання ті професійні ситуації, при яких спільні зусилля не погоджені, немає інтеграції дій, є конкуренція, у той час як успішний результат залежить від злагоджених дій [16].

Організаційний фактор. Розвиток феномену психоемоційного вигорання пов'язаний з наявністю напруженої психоемоційної діяльності: інтенсивне спілкування, підкріплення його емоціями, інтенсивне сприйняття, переробка й інтерпретація одержуваної інформації й прийняття рішень. Інший фактор розвитку психоемоційного вигорання – дестабілізуюча організація діяльності й неблагополучна психологічна атмосфера. Це нечітка організація й планування праці, недостатність необхідних засобів, наявність бюрократичних моментів, багатогодинна робота, що має важко вимірюваний зміст, наявність конфліктів як у системі «керівник – підлеглий», так і між колегами.

В. Ліщук, Є. Мосткова виділяють ще один фактор, що обумовлює феномен емоційного вигоряння – наявність психологічно важкого контингенту, з яким доводитися мати справу професіоналові в сфері спілкування (важкі хворі, конфліктні покупці, «важкі» підлітки тощо).

Вкажемо групи симптомів, характерних для феномену психоемоційного «вигорання», розподіливши їх між фізичною, емоційною, поведінковою, інтелектуальною та соціальною сферами життєдіяльності людської особистості (табл. 2.1). Слід зазначити, що нині виділяють приблизно 100 симптомів, так чи інакше пов'язаних із феноменом психоемоційного «вигорання». До речі, останній нерідко супроводжує синдром хронічної втоми з прогресуючою стомленістю, головним болем і болем у горлі.

Таблиця 1.1.1

Групи симптомів, характерних для феномену психоемоційного «вигорання»

(за П. Сидоровим)

№ п/п	Найменування ключової групи ознак	Конкретна симптоматика (опис ознак «вигорання»)
	Група фізичних симптомів	Стомленість, фізична втома, виснаження; зміна маси тіла (схуднення або збільшення маси тіла); недостатній сон, безсоння; незадовільний загальний стан здоров'я; важке дихання, задишка; нудота, запаморочення, надмірна пітливість, тремтіння тіла; артеріальна гіпертензія; виразки і запалення на шкірі та слизових оболонках, патологічні вияви хвороб серця та судин.
	Група емоційних симптомів	Нестача емоцій; песимізм, цинізм і черствість у роботі та особистому житті; байдужість, втома; відчуття безпомічності та безнадійності; агресивність, дратівливість; тривога, посилення ірраціонального неспокою; нездатність зосередитися; депресія, відчуття провини; істерики, душевні страждання; втрата ідеалів, надії або професійних перспектив; збільшення деперсоналізації своєї чи інших: люди стають безликими, як манекени; переважає відчуття самотності.
	Група інтелектуальних симптомів	Зниження інтересу до нових теорій та ідей у роботі, до альтернативних підходів у вирішенні проблем; нудьга, туга, апатія; втрата смаку та інтересу до життя; надання переваги стандартним шаблонам, схемам, рутині, ніж творчому підходу; цинізм і байдужість до новин; недостатня участь чи відмова від участі у творчих експериментах – тренінгах, освітніх циклах, курсах; формалізм у виконанні роботи.
	Група поведінкових симптомів	Робочий час – понад 45 годин на тиждень; під час роботи з'являються втома і бажання відпочити; байдужість до їжі; недостатнє фізичне навантаження; виправдання вживання тютюну, алкоголю, ліків; нещасні випадки – падіння, травми, аварії та ін.; імпульсивна емоційна поведінка.
	Група соціальних симптомів	Низька соціальна активність; зниження інтересу до дозвілля, захоплень; соціальні контакти обмежуються роботою; байдужість у ставленні до співробітників та рідних; відчуття ізоляції, непорозуміння з іншими; відчуття нестачі підтримки з боку сім'ї, родичів, друзів і колег.

Як бачимо, симптоми психоемоційного вигорання є досить серйозними, щоб їх ігнорувати, тому для успішної трудової діяльності важливо знати, як саме воно розвивається та як його подолати[49].

Феномен емоційного вигорання досить широко досліджувався у зарубіжній психології. За словником Вебстера, поняття "вигорання" вперше з'явилося у 30-х роках XX століття у сленгу спортсменів та позначало явище, за яким атлети після тривалих виступів і тренувань виснажувались та були нездатні надалі брати участь у змаганнях.

Пізніше, внаслідок збільшення кількості фахівців соціальних служб, які у процесі здійснення професійної діяльності почувалися емоційно виснаженими та знесиленими, проблема емоційного вигорання привернула увагу й американських спеціалістів-соціологів. В результаті проведених досліджень, серед працівників соціальної сфери було виявлено своєрідний професійний "стрес спілкування", який отримав назву синдрому "психічного вигорання" і почав розглядатися як стрес-реакція на тривалі стреси міжособистісних стосунків.

У 70-х роках XX століття американські дослідники та науковці починають вивчати природу та сутність поняття “вигорання особистості”. Об'єктом досліджень на той момент стають фахівці “допомагаючих” професій - лікарі, психологи та психіатри, а феномен вигорання вивчається у психіатричному та соціально-психологічному напрямках.

У 1974 році саме представник психіатричного (клінічного) напрямку Дж. Фрейденберг ввів поняття “burnout” (вигорання). Американський психіатр вивчав характеристики психологічного стану здорових людей, які перебувають у постійному спілкуванні із клієнтами або пацієнтами в емоційно напруженій атмосфері при наданні професійної допомоги [42]. Предметом дослідження у психіатричному напрямку були симптоми вигорання та сутність психічного здоров'я особистості.

У 1978 році набуває свого розвитку соціально-психологічний напрямок вивчення феномену вигорання. Соціальний психолог X. Маслач та її колеги досліджують взаємодію людей у ситуаційному контексті роботи та виділяють такі ситуативні чинники вигорання як значна кількість клієнтів, наявність негативного зворотного зв'язку від клієнта та відсутність особистісних ресурсів для подолання стресу.

Отже, у 70-х роках американські дослідники вивчають якісний бік феномену вигорання (його природу та чинники). Для цього, зазвичай, використовувалися такі методи, як інтерв'ю, спостереження, аналіз конкретних ситуацій та випадків. Специфічна симптоматика емоційного вигорання була виявлена у соціальних і медичних працівників, працівників благодійних організацій, адміністраторів і обслуговуючого персоналу, вчителів та викладачів.

Пізніше Дж. Шваб доповнив список професій, пов'язаних із ризиком вигорання, адвокатами, поліцейськими, тюремниками, політиками, торговим персоналом, менеджерами середньої та вищої ланок [53]. Отже, практична спрямованість дослідження феномену вигорання була обумовлена соціально-економічними та історико-культурними чинниками, пов'язаними із розвитком сфери послуг у США.

На початку 80-х років розпочинається етап дослідження та вивчення явища вигорання з позиції його оцінювання, складаються опитувальники та розробляється методологія дослідження вигорання в межах індустріально-організаційної психології. Так у 1982 році X. Маслач опубліковує методику МВІ (Maslach Burnout Inventory) для вимірювання вигорання. Саме шкала вимірів даної тестової методики стає найпопулярнішим інструментом вимірювання ступеня вигорання у емпіричних дослідженнях [54]. Відтоді емоційне вигорання розуміють як форму виробничого стресу, що пов'язаний з такими чинниками, як задоволеність працею, організаційною культурою та плинністю кадрів.

З середини 90-х років вивчення вигорання в американській психології виходить на якісно новий рівень, оскільки предметом дослідження почали виступати не тільки чинники, але й інші аспекти даного психологічного феномена, а саме:

1) розширяється коло соціальних професій, яким притаманне явище вигорання (офісні працівники, менеджери, представники сфери послуг, вчителі, військовослужбовці та ін.), а також об'єктом діагностики стають представники “несоціальної сфери” (програмісти, пілоти);

2) вигорання спирається на розроблену методологію та визначається не тільки як форма, але і як результат хронічного виробничого стресу; дослідники виділяють групи стресових факторів, що впливають на трудову діяльність (робочі навантаження; контроль та автономність співробітника; сприйняття винагороди; психологічна сумісність співробітника з колегами; сприйняття справедливості; відповідність цінностей працівника з цінностями організації; де він працює тощо);

3) змінюється психодіагностичний інструментарій, за допомогою якого на даному етапі закордонні психологи вимірюють вигорання, використовується тестова методика The Tedium Scale (шкала втомлюваності), розроблена А. Пінесом, але найпоширенішою для виміру вигорання вважається методика МВІ (X. Маслач), а всі інші розробляються на її основі;

4) вперше дослідниками проводяться крос-культурні дослідження вигорання, та в результаті порівняння працівників п'яти професійних груп (освіти, соціальної служби, медицини, психіатрії, установ виконання покарань) визначаються схожі профілі вигорання у фахівців США та Голландії;

5) предметом дослідження американських психологів виступає антипод феномена вигорання - поняття “втягненості”, “залученості” (engagement), що було запропоноване X. Маслач та характеризувалось спрямованістю на роботу, ентузіазмом, позитивним відношенням до своєї праці, енергійністю, самоефективністю.

На сучасному етапі розвитку закордонної науки феномен вигорання досліджується в психології стресових станів (вигорання як результат стресу), в межах психології професійної діяльності (вигорання як форма професійної деформації) та екзистенційної психології (вигорання як стан фізичного і психічного виснаження, що виникло в результаті довготривалого перебування в емоційно напружених ситуаціях). Проблема емоційного вигорання вивчається закордонними психологами вже більше тридцяти п'яти років. За цей час було видано близько трьох тисяч публікацій з питань емоційного вигорання та виділено близько ста симптомів, пов'язаних з емоційним вигоранням (хоча у більшості випадків вони мали описовий характер та не були підтверджені емпіричними дослідженнями).

За радянських часів емоційне вигорання як самостійне поняття тривалий час не вивчалося, а лише окреслювалося у контексті більш широкої проблематики та мало відображення у положеннях психологічної науки про особистість та міжособистісні відносини, про емоційну стійкість та психічну регуляцію емоцій, про психологічну готовність до діяльності, а також досліджувалось у психології стресових станів.

Наприклад, у радянській педагогічній психології проблемою вигорання займався М.О. Амінов. Вивчаючи індивідуальні відмінності вчителів, він виявив взаємозв'язок між схильністю до розвитку вигорання та типологічними властивостями нервової системи (слабкістю, лабільністю та активованістю нервових процесів). Вчений наголошував, що вплив виявлених індивідуальних відмінностей на схильність до розвитку вигорання є найбільш значущим не на фазі вибору педагогічної спеціальності, а в процесі навчання студентів педагогічних вузів та в перші сім років роботи у школі[29].

У радянському та пострадянському суспільстві існував такий стереотип: на роботі фахівець не повинен емоційно виснажуватися, відчувати негативні емоції та власну професійну некомпетентність. Такі настанови не залишали права на слабкість, були деструктивними та призводили до розвитку ситуацій “множинного ігнорування”, коли фахівець повинен був приховувати свої проблеми, негаразди та пригнічувати пов'язані з цим негативні емоції. В ті часи тема емоційного вигорання була табуйована, і саме тому здійснювалася невелика кількість спроб дослідити та зрозуміти, що ж реально відбувається із фахівцями, як їм допомогти впоратися із подібними станами та яким чином можна попередити виникнення негативних емоційних станів[11].

Лише у 80-90-х роках XX століття почалося активне вивчення та дослідження емоційного вигорання, з'явилися спеціальні публікації з даної проблеми. У пострадянській російській психології проводилися дослідження, присвячені вивченню феномену вигорання, емоційного вигорання серед педагогів, серед медичних працівників, серед соціальних працівників та управлінців, серед працівників торгівлі та менеджерів, серед психологів, серед пенітенціарних службовців.

Аналіз вітчизняних наукових джерел показав, що українські науковці також досліджували емоційне вигорання працівників залежно від сфер їх діяльності: серед медичних працівників, працівників пенітенціарної системи, особового складу спецпідрозділів, працівників ОВС з різним стажем професійної діяльності, офіцерів внутрішніх військ МВС України, оперативних працівників на етапі адаптації до професійної діяльності, працівників пожежно-рятувальних підрозділів МНС України, викладачів-психологів, вчителів, психологів-консультантів та ін.

Але, не зважаючи на те, що на сьогодні існує значна кількість досліджень даного феномену, термін "емоційне вигорання" не відноситься до чітко визначених понять в системі психологічних знань. У згаданих вище наукових працях та дослідженнях авторами використовуються різні варіанти перекладу англійського терміна "burnout": "емоційне вигорання" (В.В. Бойко, В. Дудяк), "емоційне згорання" (Т.С. Яценко, Т.В. Форманюк), "емоційне перегорання" (В.Д. Від), "емоційне вигоряння" (Н. Самикіна, О.В. Коноплицька, Т.В. Вашека, Н.Б. Янушева). Зустрічаються також такі терміни, як "професійне вигорання" (Т.І. Ронгінська, Л. Карамушка, Л.М. Юр'єва) та "психічне вигорання" (О.О. Рукавішніков, Н.Є. Водоп'янова)[56].

У психологічній, педагогічній та соціальній науковій літературі спостерігається термінологічна плутанина у визначенні терміну “емоційне вигорання”. Наприклад, X. Маслач розглядала вигорання як синдром фізичного та емоційного виснаження, що свідчить про втрату професіоналом позитивних почуттів і включає розвиток низької самооцінки, негативного ставлення до роботи та втрату розуміння і співчуття по відношенню до клієнтів. Дослідниця вважала, що вигорання - цескоріше емоційне виснаження, що виникає на фоні стресу, викликаного міжособистісним спілкуванням. У найбільш загальному вигляді це явище розглядалося як довготривала стресова реакція чи синдром, що виникає внаслідок тривалих професійних стресів середньої інтенсивності. У зв'язку з цим синдром емоційного вигорання X. Маслач запропонувала означувати через поняття "професійне вигорання", що у подальшому дозволило розглядати це явище в аспекті професійної деформації фахівця під впливом робочих стресів [34].

A. Пінес та Е. Аронсон, представники однофакторної моделі емоційного вигорання, розглядали його як стан фізичного, емоційного та когнітивного виснаження, що відбувається в результаті тривалого перебування в емоційно складних ситуаціях. В даному випадку виснаження було головним чинником (фактором) вигорання, а інші прояви дисгармонії переживань та поведінки вважалися його наслідком. Відповідно до цієї моделі, на думку авторів, емоційне вигорання загрожує представникам будь-яких професій [18].

B. Шауфеллі розглядав емоційне вигорання як двомірну конструкцію (двофакторна модель емоційного вигорання), що складається з емоційного виснаження та деперсоналізації. Перший компонент - емоційне виснаження -проявляється у скаргах на своє здоров'я, фізичне самопочуття, нервову напругу та отримав назву “афективного”. Другий - деперсоналізація - проявляється у зміненні відношення до себе, або до оточуючих та отримав назву “настановного” [39].

X. Маслач та С. Джексон виділили трифакторну модель емоційного вигорання, що включає в себе емоційне виснаження, деперсоналізацію та редукцію особистих досягнень. Емоційне виснаження виступає основною складовою емоційного вигорання і проявляється у зниженні емоційного фону, байдужості або емоційному перенасиченні. Деперсоналізація проявляється у деформації відносин з іншими людьми в межах виконання робочих функцій. Редукція особистісних досягнень може проявлятися у тенденції негативно оцінювати себе, занижувати свої професійні досягнення та успіхи, або у обмеженні своїх можливостей чи обов'язків відносно інших осіб [10].

Представник чотирифакторної моделі емоційного вигорання Дж. Шваб запропонував можливість розподілу будь-якого з елементів емоційного вигорання на два окремих фактори. Наприклад, деперсоналізація по відношенню до праці, яка пов'язана з виконанням обов'язків на робочому місці, та деперсоналізація по відношенню до суб'єктів професійної діяльності [11].

У дослідженнях Б. Пельмана та Е. Хартмана емоційне вигорання розглядається як динамічний процес (динамічна модель емоційного вигорання), що розвивається у часі та характеризується наростаючим ступенем виразності його проявів. Зазначений синдром вони описують у вигляді прояву трьох основних класів реакцій на організаційні стреси:

1) фізіологічні реакції, що проявляються у фізичних симптомах (фізичне виснаження);

2) афективно-когнітивні реакції (емоційне та мотиваційне виснаження, деморалізація, деперсоналізація);

3) поведінкові реакції (дезадаптація, дистанціювання від професійних обов'язків, зменшення робочої мотивації та продуктивності).

Узагальнивши багато визначень терміну “вигорання” Б. Пельман і Е. Хартман виділили три головних компоненти емоційного вигорання: емоційне і/або фізичне виснаження, деперсоналізація та знижена робоча продуктивність [12].

Серед вітчизняних дослідників також не існує єдиного погляду на проблему емоційного вигорання.

Є. Ільїн розглядає емоційне вигорання як складний багатовимірний конструкт, що виникає в результаті негативних психічних переживань, виснаження, від тривалого впливу напруги у представників професій, діяльність яких пов'язана з міжособистісним спілкуванням та супроводжується емоційною насиченістю і когнітивною складністю [23].

В. Бойко визначає емоційне вигорання як вироблений організмом механізм психологічного захисту, що проявляється у формі часткового або повного виключення емоцій у відповідь на психотравмуючі впливи. Взявши за основу концепцію стресу (Г. Сельє) та трифакторну модель вигорання (X. Маслач), дослідник виділив три елементи структури синдрому емоційного вигорання, які відповідають фазам загального адаптаційного синдрому [14].