Емфітевзис і суперфіцій та заставне право.

В IIIст. н.е. землевласники почали віддавати свої землі в обробку в спадкову оренду. Одержана в спадщину оренда називалася емфітевзисом.Водночас розвивається оренда сільських земель під забудову, яка набула назву суперфіція.Імфітевзис і суперфіцій подібні до сервітутів тим, що вони є правами на користування чужою річчю. Своєрідною ж рисою, яка відрізняє їх від сервітутів, є широкий зміст та тривалість їхньої дії.

Емфітевзис.У класичному праві терміном емфітевзис(грецьк.­ обробка, насадження) позначалася тривала (100 і більше років) спадкова оренда землі, яка широко практикувалася в Римській державі. Така тривала спадкова оренда, добре захищена від свавілля і за порівняно невелику плату за землю, притягала багатьох безземельних і малоземельних селян. Початок емфітевзисному володінню землею був покладений у великих імператорських маєтках, які потребували обробки. За прикладом імператорів церква, міста, а потім і приватні особи ­ великі землевласники ­ почали віддавати в таку оренду свої необроблені земельні ділянки.

Від звичайної оренди, яка практикувалася здавна, емфітевзис відрізняється тим, що з ним виникало право на чужу річ, оскільки досить було своєчасно сплачувати всі податки і виконувати повинності, орендатор та його спадкоємці зберегли за собою землю. Договір про встановлення емфітевзисного користування містив у собі таке зобов'язання власника: наймач не буде позбавлений держання, поки вносить плату згідно з договором.

Друга відмінність від звичайної оренди полягала в тому, що орендатор наділявся правом застави і навіть відчуження емфітевзиса ­ повністю або частково, ­ щоб тільки не постраждали інтереси власника. Право на відчуження емфітевзиса обмежувалось обов'язком суб'єкта емфітевзиса попередити власника землі про можливе відчуження емфітевзиса, але за власником визнавалося право переважної купівлі, яким він міг скористатися протягом двох місяців. У випадку відчуження емфітевзиса власник мав право на одержання двох відсотків купівельної ціни.

Крім того, емфітевтам не заборонялося змінювати початкове призначення землі (не погіршуючи її), передавати її своїм спадкоємцям, поступатися своїм правом іншій особі, встановлювати сервітути, але назавжди покинути ділянку вони не мали права. Плоди землі після їх відокремлення ставали власністю емфітевта.

Емфітевзис виникав шляхом договору з власником легату, що встановлювався власником-спадкодавцем, на підставі судової постанови під час поділу спільного майна (емфітевзис не міг бути поділений на частини, а тому присуджувався одній особі). Права емфітевта припинялися у випадку придбання ним права власності на орендовану землю, внаслідок погіршення ділянки, у випадку несплати податків упродовж двох років, якщо власником була церква, і протягом трьох років у всіх інших передбачених випадках. Власник зберігав за собою право віндикаційного позову до наймача, коли траплялося прострочення платежу. Якщо ж орендатор регулярно сплачував податки, сумлінно виконував свої обов'язки перед власником, земля ні в нього, ні в його правонаступників не могла бути відібрана. У випадку порушення його прав, враховуючи таке тривале право наймача, претор надавав йому як посесорні інтердикти, так і речовий позов ­ позов, аналогічний речовій віндикації проти всіх, навіть проти власника. Внаслідок цього таке право набуло характеру особливого права на чужу річ.

Суперфіцій ­буквально означає ­ те, що знаходиться на поверхніземлі. Якщо за емфітевзисом землю передавали під обробку для виробництва сільськогосподарської продукції, то за суперфіцієм землю орендували під забудову. Уже в період республіки держава і окремі міські общини нерідко здавали ділянки міської землі під забудову. Поступово до такого способу передачі земель стали вдаватися і приватні особи. Ось чому суперфіцій часто визначають як довгострокове, відчужуване, таке, що переходить у спадщину, право користування чужою землею для забудови.

Суперфіцій як речове право виникає лише в результаті забудови житлового будинку або іншої споруди на чужій землі. Юридично між землею і зведеною на ній будовою існувало таке співвідношення, як між головною і придатковою річчю. Враховуючи, що придаткова річ йде за головною, то хто б не збудував дім, його власником може бути визнаний лише той, кому належить земля.

Отже, договір передачі землі під забудову, по суті, розглядався спочатку, як звичайний договір оренди, внаслідок чого наймач-суперфіціонарій мав тільки зобов'язальну вимогу до власника, а не речове право. Але згодом претор цілком справедливо виділив його з ряду звичайних короткострокових орендаторів, надавши суперфіціонарію певні права і особливі засоби захисту. Крім відчуження, безстроковості і переходу у спадщину, ці права захищалися від усіх сторонніх осіб і від самого власника за допомогою позовів і інтердиктів, аналогічних за своїм змістом віндикаційним, негаторним і прогібіторним позовам, а також володарським інтердиктам.

Заставне право.Вважають, що найважливішим серед преторських нововведень у галузі прав на чужі речі є створення заставного права. Проте застава не є правом користування чужою річчю. Історичні форми застави в принципі не допускали права користуватися її предметом. Заставодержателю надавалося право розпоряджатися предметом застави лише на випадок невиконання боржником свого зобов'язання. Отже, право на чужу річ полягає не тільки в праві користування, але й в праві розпорядження чужою річчю.

І все ж виникнення заставного права є насамперед прагненням гарантувати виконання зобов'язання боржником.