Система римського права. Цивільне право, право народів, преторське право.

Право можна визначити як такий, що претендує на загальність і загальнообов’язковість, соціальний інститут нормативного регулювання суспільних відносин з метою розумного устрою людського співжиття шляхом визначення міри волі, прав і обов’язків, і являє собою втілення у звичаях, традиціях, інших нормах правового ідеалу, заснованого на принципах добра, справедливості та гуманізму.

Ознаками права є: нормативність, встановлення або санкціонування державою; вираження у праві державної волі; загальнообов’язковість норм права; охорона і забезпечення права державою; застосування державного примусу.

Римське приватне право поділялося на публічне та приватне.

Поділ права на публічне і приватне відомий юриспруденції понад дві тисячі років. Ще Арістотель розрізняв право, порушення якого шкодить всій громаді та право, порушення якого заподіює шкоду окремим членам громади. Питання щодо критеріїв розмежування публічного та приватного і нині є дискусійним. Можна навести наступні характеристики публічного права. Родовим для публічного права є імперативний метод регулювання, якому притаманна низка ознак, що визначає його природу: 1) для публічного права характерним є формування та використання владних відносин; 2) суб’єкти публічного права є жорстко зв’язані законами і дотримуються принципу «можна здійснювати лише те, що прямо передбачено законом; 3) у публічному праві природним є застосування засобів державного примусу.

Публічне право – це сукупність правових норм, які складають особливу функціонально-структурну систему, яка з метою врегулювання і захисту суспільних інтересів за допомогою розпоряджень переважно імперативного характеру регламентує відносини за участю держави, а також між суб’єктами, які є фігурантами держави або перебувають у відносинах влади і підпорядкування.

Ознаками приватного права є: 1) регулює відносини приватних осіб; 2) забезпечує приватний інтерес та вільне волевиявлення суб’єктів при реалізації їхніх прав; 3) припускає широке використання договірної форми регулюванні відносин; 4) містить норми, звернені до суб’єктивного права і які забезпечують судовий захист; 5) характеризується переважанням диспозитивних норм.

Отже, приватне право це сукупність правил і норм, які стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які не є фігурантами держави, не перебувають у відносинах влади-підпорядкування один щодо одного, рівноправно і вільно встановлюють собі права і обов’язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи. Приватне право означає автономію сторін, але обмежену публічним правом. Норми приватного права мають не примусовий характер, а диспозитивний, тому особа може захищати своє право або відмовитися від нього; вона може подати позов до суду, але може цього й не робити; зміст договору визначається вільним власним міркуванням.

Приватне та публічне право у сукупності утворюють загальну наднаціональну систему права, що є складовою частиною римської цивілізації. До римського приватного права входили цивільне право, право народів, преторське право. До римського публічного права, яке не було високорозвиненим, входили державне право, адміністративне право, кримінальне право.

Цивільне право у стародавньому Римі складалося з трьох систем: ius civile — цивільне право, ius gentium — право народів, ius praetorium — преторське право.

Цивільне право (квіритське право) національне і найдавніше право римлян (квіритів), яке регулювало відносини тільки між римськими громадянами. Цивільне право Стародавнього Риму відзначалося національною обмеженістю (вузьконаціональним характером), обтяжливим формалізмом та консерватизмом. Також для нього було характерним гласність, символізм, релігійний характер. Цивільне право існувало лише на території міста – держави Риму і носило замкнутий характер. Це право було тісно пов’язане із релігією та мало виражений прагматичний характер. Основним джерелом права були звичаї, закони ХІІ таблиць.

Цивільне право не могло регулювати майнові відносини між мешканцями Риму та мешканцями інших територій, тому воно постійно розвивалося, крім того в результаті завойовницьких війн під владою Риму опиняються нові території, на яких вже існували певні правові норми, які досить часто були прогресивнішими за римські.

Таким чином паралельно з цивільним правом (квіритським) в період республіки виникає право народів як наслідок діяльності претора перегрінів (жителів провінцій Риму, не римлян), тобто магістрата, до юрисдикції якого належав розгляд спорів між перегрінами, а також між ними та римськими громадянами. Право народів характеризувалося більшою мобільністю, гнучкістю, здатністю пристосовуватися до потреб суспільства та було розраховано на значно ширше коло учасників тих чи інших відносин.

Таким чином, право народів – це складова римського приватного права, яка регулювала майнові відносини між римськими громадянами та перегринами, а також між перегринами.

Тривалий час право народів та квіритське право існували й розвивалися паралельно, впливаючи одне на одного.

Поступово в процесі розвитку цивільних правовідносин поширюється діяльність міських преторів, які виходячи із загальноприйнятих уявлень про справедливість, добросовісність, чесність видавали преторські едикти і таким чином формували преторське право. Це право було досконалішим за цивільне право та право народів. При вступі на посаду претор оприлюднював свій едикт, де містилися юридичні формули, згідно з якими він мав намір підтримувати порядок і вершити суд. Ці форми істотно відрізнялися від норм цивільного права, хоча формально претор повинен був діяти в його межах. Самі положення, закріплені в едиктах, не мали сили закону, але були обов’язковими, оскільки підтримувалися преторською владою. Сам претор зобов’язувався дотримуватися свого едикту, термін дії якого закінчувався через рік. Його наступник, як правило, лише дещо змінював в едикті свого попередника, вносячи до нього нові положення й відкидаючи застарілі. Але, оскільки основна частина едикту зберігалася, преторське право, гнучке і здатне пристосовуватися, характеризувалося певною спадкоємністю і стабільністю. Звільнившись від традиційного формалізму цивільного права, певної скутості права народів, спростивши багато правових процедур, преторське право набуло чіткості та ясності правових приписів, лаконічності і глибокої змістовності, що робило його більш доступним, ефективним і надійним засобом захисту права та інтересів суб’єктів права.

Таким чином ці три складові системи утворюють єдине ціле і стали називатися римським цивільним правом.

Римське право слід відрізняти від права стародавнього Риму. Римське право слід трактувати як сукупність загальних принципів і норм, що визначають становище особи та її взаємини з державою на основі засад справедливості, добра, гуманізму. В той час як право Стародавнього Риму являє собою сукупність правил і норм, що регулювали у давньоримському рабовласницькому суспільстві відносини між громадянами, державою, організаціями з метою впорядкування цих відносин, забезпечення можливості реалізації прав та належного виконання обов’язків, а також захисту прав та інтересів учасників правовідносин.

Як і будь-яка система права римське право характеризувалося певними принципами, тобто вихідними ідеями, положеннями, які змінювалися залежно від періодів його існування.

Якщо розглядати Давній Рим доби Законів ХІІ Таблиць, то його головними принципами були формалізм та урочистість. Формалізм – це порядок юридичної оцінки актів, в якому приписується юридичне значення тільки їх певній визначеній формі. Тобто, будь-який акт мав здійснюватися за формою, розробленою і встановленою лише для нього, а зміст кожної проголошеної формули мав тлумачитися безпосередньо, виходячи із загальноприйнятого змісту слів. Будь-яка помилка у жесті, слові, кількості свідків призводили до недійсності акту в цілому.

Урочистість проявлялася у певному шанобливому відношенні, тому, якщо дії розпочалися, то вони не могли бути перерваними.

До принципів римського права відносили консерватизм та прогресивність. Консерватизм – це прихильність до старого, його обстоювання, незмінність існуючого устрою. Прогресивністьмала на меті заповнити прогалини у праві.

Принцип справедливості передбачав здійснення кожним своїх прав та виконання обов’язків на законних та чесних підставах.

Крім того, до принципів римського приватного права відносили і такі принципи, як вірність слову, совість, довіру, свободу договору, юридичну рівність сторін при укладенні договору, вільне волевиявлення та майнову незалежність сторін, неприпустимість позбавлення права власності, добросовісність, розумність.