Тема 18. Зобов’язання з деліктів та нібито з деліктів

Поняття приватного делікту. Римське право розрізняло два види правопорушення: приватні правопорушення (delictum pri­vatum) та публічні злочини (crimen publicum). Злочини — це ті правопорушення, що завдавали шкоди інтересам держави і суспільства в цілому. Приватні правопорушення, або як їх називали римляни, деліктні правопорушення завдавали шкоди правам та інтересам окремих приватних осіб, а тому й наслідком зазначених правопорушень був обов’язок того, хто його спричинив, відшкодувати заподіяну шкоду. Це відшкодування полягало у виплаті потерпілому суми вартості майна або інших об’єктів, що були знищені або пошкоджені, та у сплаті потерпілому відповідного штрафу.

Однак, як зазначає І. Б. Новицький до кола приватних правопорушень римське право включає і такі, які під сучасноим кутом зору є важкими кримінальними злочинами (наприклад, грабіж, крадіжка тощо).

В науці римського права існує досить поширена думка, що корені обов’язку відшкодування та сплати штрафу за деліктне правопорушення знаходяться в далекому минулому, коли на ранній стадії розвитку суспільства була поширена особиста помста. Саме з тих часів, як вважається, почалося розвиватися правило, що той, хто заподіяв шкоду іншому, повинен понести за це покарання. Правовий принцип рівності шкоди та покарання за це вперше був виражений у системі таліона (talio) «око за око, зуб за зуб». Вважалося, що при рівних пошкодженнях постраждалого та правопорушника поновлюється загальна гармонія взаємовідносин.

Однак, заподіювач міг домовитися з ображеним щодо викупу своєї вини шляхом сплати певної суми коштів. З розвитком правових ідей та принципів на території Римської держави кровну (особисту) помсту заборонили, єдиним способом примирення став обов’язок заподіювача шкоди сплатити певний штраф ображеному та винагороду за шкоду і образу.

Особливістю деліктної відповідальності за стародавнім римським правом був, у деяких випадках, обов’язок однієї особи відповідати за деліктне правопорушення, вчинене іншою особою. Це стосувалося тих ситуацій, коли правопорушення здійснювалося підвладним або рабом. У такому разі наслідком правопорушення ставав обов’язок домовладики або рабовласника видати потерпілому винуватця (noxae deditio). Причому постраждалий отримував ноксальний позов (від noxae) проти домовладики або рабовласника. Останній, однак, міг позбутися обов’язку видачі особи, сплативши відповідну компенсацію (poena). Таким чином він урівноважував моральний аспект правовідносин і «очищував» заподіювача від обов’язку бути тілесно покараним. Це дозволяло звести ефект від особистої образи до звичайного майнового правопорушення.

Однак незважаючи на те, що ноксальний позов подавався до домовладики, ноксальна відповідальність завжди йшла за правопорушником. При цьому застосовувався принцип «noxa ca­put sequitur» («покарання йде за особою»). Тому відповідальність завжди переходила на того домовладику, до сім’ї якого тоді належав порушник.

Схожий порядок Закон ХІІ таблиць поширив на домашніх тварин, що належали до манципних речей, та собак (на них цей режим був поширений згідно з lex Pesolania). У такому разі по-
страждалому надавався позов actio de pauperie, згідно з яким хазяїн зобов’язаний відшкодувати шкоду або видати тварину. Підставою відповідальності за actio de pauperie є несподівана буйність тварини, природі якої, вважалося, властива спокійна та мирна поведінка (D. 9.1.1.7).

Види деліктів. Система деліктних зобов’язань характеризувалася тим, що в Римі існував певний вичерпний перелік правопорушень, що вважалися деліктами.

Furtum (крадіжка). Поняття крадіжки в римську епоху дещо відрізнялося від сучасного її розуміння. Тоді крадіжкою вважалося будь-яке протиправне вилучення об’єкта правовідносин. Причому, перелік цих об’єктів не обмежувався речами — він включав і деякі можливості (володіння, користування).

«Крадіжка — це вилучення речі, здійснене обманом з метою збагачення, незважаючи на те, чи це вилучення самої речі, чи користування, чи володіння нею» (D. 47.2.1.3).

До крадіжки користування (furtum usus) належали такі ситуації, коли позикоотримувач або зберігач чужих речей перевищував межі своєї компетенції щодо цих речей і неправочинно їх використовував.

Крадіжкою володіння (furtum possessionis) називалися такі відносини, в яких заставодавець неправомірно заволодівав річчю, яку раніше передав у заставу (в цьому випадку власник здійснював крадіжку власної речі (Gai. 3.195)).

До крадіжки також належало і furtum proprietatis (крадіжка власності). Про такий вид крадіжки римляни говорили тоді, коли узуфруктарій змінював господарське призначення речі.

Rapina (грабіж). Це вилучення чужого майна із застосу-
ванням сили. Постраждалому від грабежу надавався позов actio vi bonorum raptorum (позов про майно, вилучене силою). Особливістю була можливість постраждалого протягом року вчинити зазначений позов та отримати штраф у чотирикратному розмірі від вартості втраченого майна (D. 47.8.2). У разі подання позову після спливу річного строку, пограбований мав право на просте відшкодування справжньої вартості вилученого. Від крадіжки грабіж відрізнявся браком таємниці здійснюваного.

Damnum iniuria datum (протиправне заподіяння майнової шкоди). На початку республіканського періоду римське право не знало загального делікту, який би обумовлював відповідальність за заподіяння шкоди. В стародавньому праві (в Законах ХІІ таблиць) передбачалася відповідальність лише за окремі випадки пошкодження або знищення майна. Причому коло таких випадків було досить обмеженим, бо охоплювало переважно земельно-господарські відносини. Зокрема, відповідальність передбачалася за: вирубку лісу, підпал будинку або хліба тощо.

Загальний делікт пошкодження чужих речей з’явився в ІІІ ст. до н. е. у зв’язку з виданням закону Аквілія (286 р. до н. е.). Цей закон був прийнятий на пропозицію плебейського трибуна Аквілія. Закон складався з трьох глав, що передбачали різні види деліктів. Перша глава передбачала відповідальність за вбивство чужого раба або худоби. Цю відповідальність встановлювали у вигляді обов’язку сплатити за знищену річ найвищу ціну за цінами поточного року. Друга передбачала переслідування додаткового кредитора за прощення боргу із стипуляції на шкоду основному кредитору. Третя глава відносилася до будь-яких пошкоджень будь-яких речей: винний зобов’язаний був сплатити власнику речі штраф у розмірі найвищої ціни речі протягом останніх 30 днів (Gai. 3.210). Отже, як бачимо, перша та третя глави безпосередньо стосуються деліктної відповідальності, тому, вважається, саме цей закон став підґрунтям для розвитку інституту зобов’язань з деліктів у стародавній римській науці.

Початкова практика застосування Закону Аквілія зводилася до притягнення до відповідальності лише тоді, коли шкода заподіяна безпосередньо фізичним впливом на конкретну річ «corpore corpori datum». Пізніше, Закон Аквілія стали застосовувати ширше: навіть коли шкода заподіяна не безпосередньо «corpore corpori», але при цьому є вина заподіювача, постраждалому надавався позов за аналогією, що випливав із закону Аквілія (actio legis Aquiliae utilis).

Iniuria (образа особистості). Закони ХІІ таблиць розрізняли три види особистої образи: а) membrum ruptum (пошкодження кінцівок людського тіла), що каралося за принципом «око за око» якщо сторони не домовляться про викуп, б) os fractum (пошкодження внутрішньої кістки або тяжке тілесне ушкодження), що каралося штрафом на користь позивача, в) iniuria (інші види особистих образ, внаслідок певної дії), які каралися штрафом на користь позивача.

В класичний період (принципат) делікт iniuria дещо вдосконалили. Зокрема, відповідальність наставала за будь-яку протизаконну образу, і відтепер не обмежувалася дією, а охоплювало будь-яке неповажне та принизливе ставлення до чужої особистості. З іншого боку дана норма була конкретизована, оскільки обов’язковою умовою для застосування відповідальності повинно бути бажання образити (animus iniurandi).

Зобов’язання нібито з деліктів (quasi ex delicto). На відміну від сучасного цивільного права римське право не знало чіткого визначення делікту. Воно обмежувалося закритим переліком деліктів і не знало загального принципу, що деліктом визнається будь-яке винне неправомірне заподіяння шкоди.

Однак, досить часто траплялися випадки заподіяння шкоди, що не підпадали під ознаки жодного з наявних деліктів, проте мали протиправний характер і ті ж самі ознаки, що й делікт. Зобо­в’язання, які виникали із заборонених дій, що виходили за межі переліку деліктів, отримали назву — зобов’язання нібито з деліктів (quasi ex delicto).

Найпоширенішими були наступні:

1. Правопорушення судді. Відповідальність за цим квазіделіктом виникала тоді, коли рішення судді суперечило формулі або було винесено з умисним порушенням закону та чинного порядку розгляду справи.

2. Викинуте та вилите з вікон будинку. Постраждала особа мала право на відшкодування шкоди в подвійному розмірі. Ця відповідальність була встановлена преторським едиктом (edictum de effusis et deiectis) для забезпечення порядку на вулицях та інших громадських місцях Риму.

3. Створення небезпеки для пішоходів. Ця відповідальність також передбачалася преторським едиктом (edictum de positum) (D. 9.4.5.6). Цей квазіделікт передбачав відповідальність, якщо на даху або карнизі будинку був встановлений предмет, що падаючи міг ушкодити перехожого. Будь-яка особа, що помітила такий предмет, могла звернутися з позовом про виплату їй штрафу, незалежно від того, впав цей предмет чи ні.

4. Заподіяння шкоди постояльцю готелю, заїжджого двору або пасажиру корабля. За таку шкоду відповідав хазяїн готелю, заїжджого двору, корабля. Обов’язковою умовою відповідальності були незаконність дій його самого або його працівників.

5. Заподіяння шкоди рабом або твариною чужому майну або особі. Виною господаря вважалась відсутність належного нагляду за своїм майном. Власник тварини чи раба зобов’язаний був відшкодувати шкоду або за ноксальним позовом віддати їх постраждалому.

Семінарське заняття

1. Поняття приватного делікту.

2. Види деліктів.

3. Зобов’язання нібито з деліктів (quasi ex delicto).

Термінологічний словник

actio de pauperie — позов у випадку нападу домашньої тварини

actio furti — деліктний позов з крадіжки

actio legis Aquiliae utilis — позов за аналогією, що випливав із закону Аквілія

actio vi bonorum raptorum — позов про майно, вилучене силою

animus iniurandi — бажання образити

corpore corpori datum — якщо шкода заподіяна безпосередньо фізичним впливом на конкретну річ

crimen publicum — публічні злочини

damnum iniuria datum — протиправне заподіяння майнової шкоди

delictum privatum — приватні правопорушення

Edictum de effusis et deiectis — преторський едикт для забезпечення порядку на вулицях та інших громадських місцях Риму

Edictum de positum — преторський едикт, що передбачав відповідальність за створення небезпеки для пішоходів

furtum — крадіжка

furtum possessionis — крадіжка володіння

furtum proprietatis — крадіжка власності

furtum usus — крадіжка користування

iniuria — образа особистості дією

membrum ruptum — пошкодження кінцівок (людського тіла)

noxa caput sequitur — покарання йде за особою

noxae deditio — обов’язок домовладики або рабовласника видати потерпілому винуватця

os fractum — пошкодження внутрішньої кістки або тяжке тілесне ушкодження

poena — компенсація для того, щоб позбутися обов’язку видачі потерпілому винуватця

quasi ex delicto — зобов’язання нібито з деліктів

rapina — грабіж

Завдання для перевірки знань

1. Поняття приватного делікту.

2. Які види деліктів Вам відомі?

3. Який закон визначив перелік приватних деліктів?

4. Які особливості зобов’язань нібито з деліктів?

5. Перелічіть види зобов’язань нібито з деліктів.

Рекомендована література

1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 610—625.

2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Вентурі, 1997. — С. 259—269.

3. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М.: Юрид. литература, 1972. — С. 261—269.

[1] У деяких науковців зустрічається поділ на п’ять періодів. Так, зокрема, Д. В. Дождєв виокремлює: архаїчний, передкласичний, класичний, посткласичний, юстиніанів-
ський періоди.