Внутрішня побудова системи права

Поділ системи права - це поняття означає поділ системи на відносно самостійні структурні елементи.

М.В.Цвік, В.Д.Ткаченко, Л.Л.Богачов пропонують наступну побудову системи права, яка вважається типовою і береться за основу:

а) норма права;

б) правові інститути — поділ їх на окремі правові норми;

в) підгалузі права — поділ її на логічно пов’язані між собою правові інститути в межах окремих галузей права;

г) галузі права — поділ її на логічно пов'язані між собою правові інститути та підгалузі права;

ґ) системи права — поділ її на логічно пов'язані між собою галузі права [5, с.254].

Первинним ланцюжком системи права є нормативно-право­вий припис (норма права). Це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки суб'єкта права, що криє в собі дер­жавно-владне веління нормативного характеру, встановлюєть­ся, санкціонується і забезпечується державою для регулювання суспільних відносин.

Існують певні ознаки, що відрізняють норми права від індивідуально-правового припису:

3. вони узагальнюють типові, тобто такі, що неодноразово
повторюються, життєві ситуації;

4. розраховані на невизначену кількість суспільних відносин;

5. адресовані неперсоніфікованому колу суб'єктів, дозволя­
ють окреслити межі поведінки всіх суб'єктів, що підпадають під
таку ситуацію;

6. діють у часі та просторі неперервно;

7. чинність дії правової норми припиняється або скасовується
уповноваженими суб'єктами.

Стаття нормативно-правового акта виступає зовнішньою формою норми права і нормативно-правового припису як цілісного, логічно завершеного державно-владного веління нор­мативного характеру. Стаття нормативно-правового акта й нор­ма права часто збігаються, коли структурні елементи норми пра­ва відображені в статті закону. Проте здебільшого в статті викла­даються не всі елементи норми права. Залежно від цього розрізняють прямий, посилальний та бланкетний (відсильний) способи викладення норми в статті.

Прямий спосіб застосовується тоді, коли всі елементи нор­ми права містяться у статті нормативно-правового акта; поси­лальний, — коли робиться посилання на іншу статтю чи статті; бланкетний (відсильний), — коли стаття відсилає до іншого нормативно-правового акта.

Норма права має внутрішню структуру, що виражається в її внутрішньому поділі на окремі елементи, зв'язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Гіпотеза — це частина норми права, яка містить умови, об­ставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в диспозиції.

Диспозиція — це частина норми, що містить суб'єктивні пра­ва та юридичні обов'язки, тобто само правило поведінки.

Санкція — це така частина норми права, в якій подано юри­дичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними), відновними чи заохочувальними (позитивними).

Диспозиції, гіпотези і санкції за складом поділяються на прості, складні й альтернативні, а за ступенем визначеності змісту — на абсолютно чи відносно визначені [14].

Правові норми можна пізнавати залежно від певних критеріїв.

Так, залежно від суб'єктів, що прийняли нормативно-пра­вовий акт, норми права можуть бути прийняті законодавчими, виконавчими, судовими та контрольно-наглядовими органами, громадськими об'єднаннями, трудовими колективами, всім на­селенням.

Залежно від галузі права розрізняють конституційні, адміні­стративні, фінансові, цивільні, кримінальні та інші правові нор­ми; за характером диспозиції — уповноважувальні, зобов'я­зальні, заборонні; за способом виразу правила в диспозиції — імперативні, диспозитивні; за функціями у правовому регулю­ванні — матеріальні та процесуальні (процедурні); за терміном дії в часі — такі, що діють постійно і тимчасово; за терміном дії у просторі — загальнодержавні та місцеві; за колом осіб, на яких норма поширює свою дію, — загальні (що діють на всіх грома­дян), спеціальні (що діють на певне коло осіб) і виняткові (усу­вають дію норм щодо певних суб'єктів). Можна розглядати и інші підстави для класифікації норм права [14].

Отже, правова норма — первинний, окремо взятий найменший структурний елемент права, правило поведінки, що визнане і охо­роняється державою; безпосередньо нормує, надає юридичного значення суспільним відносинам і знаходить свій зовнішній вираз у правовому приписі.

Дуже часто предмет і метод правового регулювання виступають як вихідні критерії поділу системи права на галузі, підгалузі та інститути. Тому визначимо, що собою являють ці поняття.

Під предметом правового регулювання мають на увазі те, що ре­гулює право, тобто ті суспільні відносини, які ним регулюються. Цим відносинам притаманна якісна однорідність, вони піддаються від­носно самостійному правовому регулюванню. Предмет правового регулювання — це матеріальний критерій розподілу норм пра­ва на його структурні частини. Об'єктивний зміст і специфіка відпо­відних суспільних відносин є незалежними від законодавця. Струк­тура предмета правового регулювання охоплює такі елементи:

а) суб'єкти — індивідуальні і колективні;

б) їх поведінку (дії, діяльність);

в) об'єкти — предмети та явища навколишнього світу, з при­
воду яких люди вступають у взаємозв'язок;

г) соціальні факти (обставини, випадки), які є безпосередніми
підставами виникнення чи припинення відповідних правових
відносин.

Метод правового регулювання відповідає на питання, яким чином право регулює суспільні відносини. Це сукупність засобів прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відносини; це такий юридичний критерій, який значною мірою залежить від предмета. Але на відміну від предмета методів формуватися і під впливом законодавця, який, окрім таких методів регулювання суспільних відносин, що об'єктивно склалися. З цієї точки зору правовий метод являє собою певний набір юридичного інструментарію, завдяки якому державна влада здійснює необхідний вплив на суспільні відносини метою спрямування їх розвитку в бажаному напрямку.

Методи правового регулювання суспільних відносин характеризуються: а) різним порядком встановлення прав і обов’язків учасників суспільних відносин, які можуть випливати із закону (право брати участь у виборах), із договору (договір купівлі-продажу) та ін.;

б) різним ступенем автономності суб'єктів при виникненні обов'язків. Норми права можуть вичерпно визначати права і обов'язки суб'єктів або надавати їм можливість самостійно вирішувати питання щодо обсягу цих прав і обов'язків. Тому суб'єкти права вступають в ті чи інші відносини, врегульовані нормами права, або як рівноправні сторони, або на умовах супідрядності;

в) різними способами захисту встановлених прав та забезпе­чення виконання юридичних обов'язків, який може здійснюва­тись в різному порядку (судовому, адміністративному та ін.) та за допомогою різних засобів (цивільно-правових, кримінально-пра­вових та ін.).

Відміна в методах правового регулювання втілюється голов­ним чином в обсязі правових можливостей суб'єктів. До найбільш загальних методів належать:

1) централізований (імперативний) метод, при якому регу­лювання зверху донизу здійснюється на владно-імперативній ос­нові. Юридична енергія надходить на окремі ділянки правової дійсності зверху від відповідних державних органів і, відповідно до цього, становище суб'єктів характеризується відносинами субординації, прямої супідрядності;

2) децентралізований (диспозитивний) метод, коли йдеться про відносини між рівноправними суб'єктами, що складаються на основі волі їх учасників. Правомірні дії тут є індивідуальним, «автономним» джерелом юридичної енергії, і відповідно до цього положення суб'єктів характеризується договірними відносинами взаємної координації.

3) метод рекомендацій, який застосовується до самоврядних організацій, щодо яких владно-імперативні методи впливу не мо­жуть бути застосовані. Цей метод характерний для підприємниць­кого, корпоративного та інших галузей законодавства. Держава може впливати на них лише шляхом дозволів, сприяння, надання організаційної допомоги, рекомендаційних актів, які містять нор­ми права і застосування яких покладено на розсуд цих організацій. Держава у формі рекомендацій використовує дозволи, що має сприяти розвитку самодіяльності та ініціативи суб'єктів права [5].

Всі вказані методи правового регулювання взаємопов'язані між собою і, як правило, використовуються у поєднанні один з одним. Складовими методу правового регулювання є:

1. характер взаємозв'язків суб'єктів, тобто відносини рівності
(координації) чи підлеглості (субординації) між ними;

2. способи правового регулювання (заборона, дозвіл, зобов'я­
зання, заохочення);

3. юридичні наслідки у виді виникнення, зміни або припинення япевних прав і обов'язків учасників врегульованих нормами права суспільних відносин.

Норми права як первинні ланцюжки системи права можуть об'єднуватися в інститути й галузі права. Наприклад, громадян­ство України є головним інститутом Конституційного права. Є різні визначення інституту права. Його розглядають як:

а) певну сукупність правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини, зв'язані між собою як якісно самостійна
відокремлена група;

б) сукупність норм права, таких суттєвих і самостійних, що утворюють окремий інститут права в межах комплексної галузі
права (наприклад, морського права);

в) сукупність правових норм, що регулюють окремий вид чи рід суспільних відносин і становлять відокремлену частину
галузі права.

До ознак інституту права належать: наявність сукупності нормативних приписів; юридична однорідність названих приписів; об'єднання правових норм стійкими закономірнос­тями та зв'язками, які відбиваються в юридичних приписах і в цілому в юридичній конструкції.

Залежно від підстав розрізняють такі групи інститутів пра­ва: за галузями права — державні, кримінальні, цивільні, сімейні, житлові та ін.; за роллю, яку вони виконують, — предметні й функціональні; залежно від відносин, що ними регулюються, т матеріальні та процесуальні; залежно від закріплення загальних понять, принципів, завдань, функцій чи спеціальних складів, угод чи зобов'язань — загальні та спеціальні.

Важливим є також питання об'єднання інститутів права, роз­гляд комплексних інститутів. Загальновизнано, що між галузя­ми права не існує закритих кордонів, які роз'єднували б галузі на винятково ізольовані. Інститути права, як і нормативно-правові приписи, об'єднуються між собою. Такі об'єднання та­кож називають інститутами права.

У теорії права розглядають загальні та предметні об'єднання інститутів права.

Об'єднання в загальні інститути має місце тоді, коли кож­ний простий інститут як комплекс правових приписів визначає предмет, завдання, принципи, межі дії, функції галузі (підгалузі) права.

Предметне об'єднання — це об'єднання двох чи більше інститутів права, що характеризують окремі збільшення різних інститутів за родовим критерієм у межах конкретного предмета правового регулювання.

Найбільш розвиненою формою об'єднання правових інститу­тів йпідгалузь права — об'єднання інститутів права в межах кон­кретної галузі права, яке містить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації. Наприклад, лісове право, водне пра­во у земельному праві.

Отже, інститут права, об'єднання інститутів права можна розглядати як самостійний елемент системи права та в межах галузі права.

Ще одним структурним елементом системи права є галузь права, ознаками якої є:

а) сукупність юридичних норм (приписів) і правових інсти­
тутів;

б) регульована такою сукупністю певна сфера суспільних
відносин;

в) критерієм відмежування однієї галузі від іншої є предмет
і метод правового регулювання;

г) урахування принципів, завдань, мети правового регулювання [14].

Отже, інститут права можна визначити як відокремлену гру­пу взаємозв'язаних правовихнорм (приписів), що регулюють певний видчирід суспільних відносин і утворюють самостійний еле­мент системи права.

Наши рекомендации