Політизація терору чи криміналізація політики?

У цьому риторичному питанні визначальни­ми змістоутворюючими словами є «політизація» і «криміналізація». Чи можна знайти аргумент на «виправдання» терору як «особ­ливої» політики або обґрунтувати злочинні «технології» заради досягнення певних політичних результатів? Не можна виправдати «внутрішній» терор, не варто навіть стави­ти питання про доцільність «зовнішнього» терору, який вже на­був ознак глобального.

Мартиролог першого охоплює більшість країн, де політика оцінюється в діаметрально протилежних якісних вимірах. Убив­ства Олександра II та П. Столипіна, замах на В. Леніна з одного боку і вбивства А. Лінкольна, У. Мак-Кінлі, Д. Кеннеді і У. Пальме - з іншого, мають бути затавровані в категоріях кримі­нального права незалежно від його національно-державної належ­ності. Так само і у випадку з убивством А. Моро - лідера ХДП Італії. Терористи з «червоних бригад» здійснили кримінальний злочин, і будь-яка фразеологія про їх революційну діяльність не може затьмарити цю непохитну істину.

Наведемо ще одну фразу-кліше: «Сучасний міжнародний те­роризм усе більше поєднується з кримінальною злочинністю». А далі наводиться така аргументація: їх можна інколи відрізняти одне від одного за метою і спонукальними мотивами і ототожню­вати за методами і формами. Тому потрібно поглиблено проаналі­зувати це співвідношення і не впасти в суто «технологічне» розг­лядання феномену тероризму.

Фундаменталізм проти модернізму

Будь-який «ізм» несе на собі відбиток відтво­рення власної сутності. Це відтворення ніколи не може бути адекватним, тому що має ідеологічну спрямованість. Фундаменталізм є ідеологічний феномен, оскільки виникає і набуває розвитку в сучасних світоглядних роз­межуваннях.

Фундаменталізм як система поглядів спрямований на збере­ження традиційних цінностей, тобто на збереження всього набу­того людиною в певному соціумі та релігії. Модернізм, навпаки, орієнтує на транснаціональне поширення культурного відтворен­ня. Обидва світогляди можна осягнути тільки через їх взаємоза­лежність, тільки в співвіднесенні їхніх цільових настанов.

У соціальній думці Заходу стереотипним є уявлення про ісламський фундаменталізм тільки в його екстремістських про­явах, образ агресивного Сходу в цілому.

Це неправильно, оскільки фундаменталізм - це не тільки явище Сходу, на Заході він теж має різні прояви. Зокрема, це євангельський фундаменталізм, православний фундаменталізм, сіонізм.

Невтішний висновок: глобальний тероризм у «культурному» вимірі має цілком «порядний» генетичний код.

Джихад» чи співіснування?

Для більшості людей слово «джихад» є сино­німом екстремістських технологій політики. Сам по собі термін «джихад» за суто етимологічним значенням є «докладання зусиль».

Протягом усієї історії існування ісламу концепція джихаду виконувала суперечливі функції, була стрижнем внутрішньої та зовнішньої політики різноманітних сил, рухів, держав і пол­ітиків. У це поняття вкладали довільний зміст. Це й боротьба за збір урожаю, боротьба з неписемністю, нового зі старим. Джихад розглядався і як класова боротьба, зокрема в Мані­фесті компартії Палестини в 1921 році. Джихад існував також у формі ворожнечі між арабськими племенами в доісламський період. І тільки у зв'язку з боротьбою між Мединою та Меккою пророк Мухамед заборонив кровопролиття всередині ісламської умми.

Ісламська концепція світового порядку поділила весь світ на «Дім ісламу» і «Дім війни». Саме тому в зовнішній політиці арабського халіфату виникла проблема відносин поза уммою, тобто відно­син з немусульманськими державами.

Джихад у класичній ісламській доктрині міжнародних відно­син визначається як «докладання максимальних зусиль... веден­ня війни проти невірних шляхом завдання ударів по них, руйну­вання їхніх храмів та знищення їхніх ідеалів». Таким чином, будь-яка війна умми, незалежно від її причин і характеру, є «свя­щенною», а участь у цій війні та «докладання максимальних зусиль» є релігійним обов'язком кожного мусульманина.

Розрізняються декілька видів «джихаду»: проти ворогів Ал­лаху, проти тих, хто замірюється на недоторканність кордонів ісламської держави, проти віровідступників та гнобителів, проти розбійників, які відмовляються сплачувати податки.

Усіх загиблих у цій боротьбі мусульман, згідно з ісламом, очікує довічне спасіння.

В ісламський доктрині міжнародних відносин загальновиз­нані певні правила і обмеження ведення «священної війни»: не можна вбивати жінок та неповнолітніх, якщо вони не ведуть боротьбу проти мусульман; власність супротивника, яку немож­ливо передати у власність «Дому ісламу», необхідно знищити; можна використати невірних на користь джихаду; полонені жінки та діти перетворюються у власність мусульман; інші члени воро­жої команди вважаються військовополоненими, яких можна вби­ти, звільнити за викуп або перетворити в рабів.

Все це нагадує відому сентенцію Л. Гумпловича: «Сила кро­кує попереду права», яка виникла значно пізніше, ставши «дуб­лером» ісламського розуміння співвідношення права та сили.

Вищезгадана доктрина формувалася в ті часи, коли в міжна­родному праві ще не було розроблене визначення агресії. Тому як акт агресії розглядався лише той випадок, коли дії іншої держави ставили під загрозу мусульманську ідеологію. За таких умов дер­жава повинна захищати віру і давати відсіч ворогові. Виникли майже однакові формули: «мусульмани не стріляють першими», «Аллах не полюбляє агресорів», «іслам наполягає на розв'язанні міжнародних суперечок спочатку мирними засобами».

В усякому разі концепція «ідеологічної агресії», створена більш як за 14 століть, є надзвичайно небезпечною в ядерну епоху і несумісною зі стрижневим принципом міжнародного права - прин­ципом мирного співіснування. Саме принцип мирного співісну­вання не визнає застосування сили у взаємовідносинах країн з різними соціальними системами і різними ідеологіями.

Практика військових дій в останні десятиліття в умовах внутрішніх конфліктів між мусульманськими державами та міжна­родних конфліктів за їх участю дистанціюється від проголошених принципів ісламського гуманізму на війні.

Суперечливими є також тлумачення джихаду різними пред­ставниками мусульманської умми.

Ще на початку 80-х років XX століття теократичні лідери Саудівської Аравії стверджували, що ісламський світ не вважає себе світовою державою і не прагне використати свою силу заради географічної експансії або нав'язування своєї системи іншим на­родам. Наразі сучасні ісламські фундаменталісти, навпаки, твер­дять про необхідність створення «світової ісламської держави».

Проте Організація ісламська конференція (ОІК) у 1972 році наголосила в розділі 2 власного Статуту «проведення необхідних дій заради підтримання загального миру і безпеки, заснованих на справедливості».

Одночасно набирає обертів процес мілітаризації країн ісламсь­кого Сходу за явною і замаскованою участю в цьому процесі за­хідних країн.

Ірано-іракська війна прискорила процес створення Ради зі співпраці арабських держав Перської затоки і надала їй військово-політичного характеру.

На початку 80-х років військові витрати на душу населення в країнах - членах РСАДПЗ були найвищими у світі: у Саудівсь­кий Аравії - 2400 дол., в ОАЕ - 2100 дол., у Катарі - 1700 дол., у Кувейті - 1200 дол., в Омані - 1060 дол.

Стимулюючою зовнішньою політичною силою утворення не­безпечного альянсу Пакистан - Іран, попри елементарну логіку поведінки неупередженого миротворця, стали США.

Істеблішмент наддержави ще у 80-ті роки минулого століття почав налагоджувати стосунки з ісламськими фундаменталістами в Ірані через Пакистан, Саудівську Аравію і навіть через Ізраїль. Відбувся обмін делегаціями «доброї волі» між Пакистаном та Іра­ном. Ця «добра воля» привела до постачання Пакистаном Ірану запасних частин американського виробництва для складної військо­вої техніки. Одночасно почалися зміни в ставленні цих двох країн до Ізраїля. Зокрема, Іран у 1985 році відмовився від своїх вимог про виключення Ізраїля з ООН. Пакистан, у свою чергу, закликав арабські країни визнати Ізраїль. Саудівська Аравія надала Паки­стану 500 млн дол. за постачання американської військової техн­іки Ірану.

Ці факти свідчать про те, що концепція «ісламської безпеки» має дивовижно «розмитий» характер і має за основу військово-технічне озброєння та військову техніку з країн НАТО. Інші краї­ни були зорієнтовані на постачання з СРСР.

Принципи історизму доводять необхідність розглядання будь-якої дії, події чи їх сукупності з позицій аналізу визначальних тенденцій їх генетичної обумовленості в їх розвитку та кінцевому результаті. Останнє викликає занепокоєння, оскільки джихад по­волі набуває непередбачувану якість.

Тому прояви екстремізму в ісламському світі не можна ізолю­вати від зовнішніх впливів і вважати суто регіональним явищем, що обумовлює або протидіє вимогам стабільності в окремих регіо­нах.

Як більш «скромне» сприймається поняття «газават» у тому розумінні, що воно позбавлене демагогічного забарвлення і безза­перечно вказує на абсолюти «священної війни» мусульман проти «невірних». Зауважимо, що деякі словники тлумачать ці два по­няття як тотожні.